Тема 11

в'язані зі статусом Севастополя і Чорноморського флоту, до складу якого на той час входили 833 кораблі та відповідна інфраструктура на узбережжі. На розв'язання цієї важкої проблеми вплинули важливі геостратегічні факто­ри: контроль над Чорним морем давав можливість впливати на такі зони не­стабільності, як Балкани та Закавказзя, протистояти підвищеній активності турецького, болгарського та грецького флотів, брати участь у проектах, що передбачають транспортування нафти та нафтопродуктів, вихід до ринків країн "третього світу" та ін.

Спочатку російська сторона намагалася повністю залишити за собою не тільки флот, а й і військово-повітряні бази на півострові. Протягом перших років після розпаду СРСР здійснювалися різні підходи до розв'язання цієї проблеми: від оголошення флоту частиною збройних сил СНД до Ялтинсь­кої угоди від 3 серпня 1992 р. про спільне україно-російське командування Чорноморським флотом до 1995 р. Україні не вдалося реалізувати жодну зі своїх пропозицій, наприклад: передати Росії лише ті кораблі, які мали на борту ядерну зброю або навіть віддати всі кораблі Росії за умови, що всі вони будуть перебазовані у російські порти на Балтиці, Півночі, у Новоросійськ. Адже Чорноморський флот вирізнявся надмірною політизацією, була загроза розколу за етнічної ознакою: більшість офіцерів були росіянами, а 80 % мат­росів — українцями. У 1996 р. з 1500 звільнених офіцерів Чорноморського флоту Росії лише 70 осіб (5 %) погодилися служити у Військово-морських силах України. За оцінками західних фахівців, у 1992 —1994 pp. Україна і Росія балансували на межі війни, оскільки для України контроль над Чор­номорським флотом був підтвердженням її суверенітету, а для Росії — га­рантією провідної ролі в цьому регіоні. Лише напружені відносини Росії із Заходом стримували її лідерів від більш агресивних дій, а Україна, незва­жаючи на провокації, намагалася уникнути використання сили у цьому конфлікті.

Від 1996 p., маючи третину кораблів, побудованих ще ЗО років тому, Чор­номорський флот поступово втрачає своє стратегічне значення. Згодом про­блема розподілу флоту набувала швидше економічного, ніж політичного зна­чення: розпочався продаж кораблів і базових об'єктів, до того ж найбільшу цінність становили не кораблі, а військова інфраструктура на півострові. Після підписання україно-російського договору від 31 травня 1997 р. проблема Чор­номорського флоту формально розв'язана до 2017 р. Західні аналітики оціни­ли стан цього питання так: воно не розв'язано, а лише відкладене на 20 років.

Саме проблема Криму та Чорноморського флоту була причиною зволікан­ня з підписанням Договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Украї­ною і Росією, а його поява стала однією з найважливіших подій 1990-х pp. Адже в цьому документі визначалося: "Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань до Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної й підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів". Радимо ознайо-

428

Розбудова незалежної України

мити студентів зі змістом цього Договору. (Див.: Україна у XX столітті: 36. документів і матеріалів. — К., 2000. С 238—244.) Обговоріть, про які тен­денції у двосторонніх відносин свідчать події у Керченській протоці восени 2003 р.?

Економічні контакти з пострадянськими країнами хоч і були значною мірою підірвані, але сьогодні саме вони диктують необхідність подальшої співпраці між країнами, в тому числі в рамках СНД. У 1990 р. на частку Росії припадало 62 % основних фондів і 66 % промислового виробництва СРСР. У РОСІЇ Ь^Ш сконцентрована переважна частина науково-технічного потенціалу.

На початку 1990-х pp. розрив технологічних зв'язків між державами, на­самперед з Росією, набув прискореного характеру. Це пояснювалося бажан­ням російської сторони перевести потік замовлень на власні підприємства, а також згортанням виробництва у військових галузях. Не в останню чергу у зв'язку з цим частка машинобудування у промисловому секторі України скоротилася з 30,7 % у 1990 р. до 13,8 % . Звуження російського ринку для українських товарів відбувалося через запровадження антидемпінгових роз­слідувань, введення широкого спектра квот на продукцію, збільшення ввізного мита на товари. В результаті у 1996—2002 pp. обсяг експорту укра­їнських товарів на російський ринок в абсолютних цифрах зменшився в 1,49 раза. Експорт товарів з України до Росії у 1996—2002 pp. зменшився у 2,11 раза, а до Європи збільшився в 1,56 раза. Обговорюючи перспективи економічного співробітництва з державами Сходу і Заходу, потрібно ще раз наголосити, що ринок західних сусідів України набагато потужніший, ніж східний. Наприклад, ВВП Нідерландів більший, ніж ВВП Росії, а відповід­но нідерландський показник становить 5 % від європейського ВВП.

При обговоренні цього питання необхідно зазначити, що від квітня 1994 р. Україна стала асоційованим членом Економічного союзу СНД. 27 лю­того 1998 р. між Україною і Росією було підписано Договір про економічне співробітництво і міждержавну Програма розвитку економічних зв'язків на 1998—2007 рр.

З кожною з країн — членів Співдружності економічне співробітництво для України є важливим, оскільки на них припадає до 65,5 % імпорту нашої держави. (Див. про це докл.: Литвин В. Двосторонні відносини України // Віче. — 2001. — № 1). Як свідчення цього у вересні 2003 р. була підписана Угода про створення Єдиного економічного простору між Україною, Росією, Білоруссю і Казахстаном.

Завершуючи обговорення теми міжнародної політики України від часу проголошення незалежності, необхідно зазначити, що пріоритети в цій сфері найближчим часом навряд чи зміняться — це розвиток контактів з ЄС, Ро­сією, СНД, США. Для України буде головним завданням досягти компромі­су між своїми національними інтересами та інтересами головних держав у світовій політиці, а також створити дійсно партнерські відносини з усіма зацікавленими сторонами.

429