1917 Рік

27 лютого — перемога Лютневої революції і повалення самодержавства в

Росіі'.

2—9 березня — виникнення рад робітничих депутатів у Харкові, Києві, Катеринославі, Кременчуці, Олександрівську, Юзівці, Макіївці, Севасто­полі, Полтаві, Миколаєві, Одесі, Херсоні, Вінниці, Луганську, Житомирі.

4 березня — створення у Києві з представників українських громадсь­ких організацій і об'єднань Української Центральної Ради.

237

Тема 7

19 березня — маніфестація та мітинг у Києві українських громадсько-політичних сил, які висловилися за автономію України.

6—8 квітня — Український національний конгрес у Києві, на якому було обрано Українську Центральну Раду.

25 квітня — 6 травня — перший обласний з'їзд рад робітничих, солдатсь­ких та селянських депутатів у Харкові.

16—21 квітня — переговори у Петрограді між українською делегацією на чолі з В. Винниченком та представниками Тимчасового уряду щодо авто­номії України.

10 червня — проголошення В. Винниченком в Києві на заключному за­ сіданні II Українського військового з'їзду І Універсалу Центральної Ради.

15 червня — створення Центральною Радою Генерального Секретаріа­ ту — першого українського уряду.

З липня — оголошення у Києві II Універсалу Центральної Ради.

25 жовтня — одержання повідомлення у Києві про перемогу збройного повстання більшовиків у Петрограді.

7 листопада — прийняття Центральною Радою III Універсалу, яким про­голошено створення Української Народної Республіки у складі Російської демократичної федеративної республіки.

З грудня — прийняття Раднаркомом радянської Росії "Маніфесту до ук­раїнського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради".

11 грудня — проголошення І Всеукраїнським з'їздом робітничих, сол­ датських та селянських рад у Харкові України радянською республікою.

17 грудня — створення у Харкові Народного Секретаріату — першого радянського уряду України.

1918 Рік

12 січня — прийняття Центральною Радою IV Універсалу, який проголо­ сив УНР самостійною державою.

26. січня — захоплення радянськими військами під командуванням М. Му-равйова Києва.

27. січня — підписання делегацією УНР у Бресті-Литовському мирного договору з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією.

1 березня — захоплення Києва німецькими військами. 29 квітня — схвалення Центральною Радою проекту Конституції УНР, розгляд питання про обрання М. Грушевського президентом України. 29 квітня — проголошення П. Скоропадського гетьманом України.

13 листопада — створення у Києві Директорії на чолі з В. Винниченком.

16 листопада — початок у Києві повстання, очолюваного Директорією, проти гетьманського уряду.

27 листопада — заснування У Києві Української академії наук.

14 грудня — відмова П. Скоропадського від гетьманської посади. Дирек­ торія у Києві проголосила свою владу.

238

Українська революція (1917—1920 pp.)

Контрольні запитання та завдання

1. Якими важливими положеннями відрізнялися зміст І, II, III Універ­салів від змісту IV Універсалу Центральної Ради?

2. Чому радянська Росія виступила з ультимативними вимогами до Цен­тральної Ради?

3. Чи могли визнати більшовики незалежність Української Народної Республіки?

4. Чому Центральна Рада розпочала мирні переговори з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією?

5. Чим відрізнялася соціально-економічна політика Центральної Ради, Генерального Секретаріату від соціально-економічної політики уряду геть­мана П. Скоропадського?

Теми рефератів

1. /, II, III Універсали Української Центральної Ради про державний устрій України та її соціально економічну політику.

2. Українська Народна Республіка та радянська Росія: проблеми взає­мовідносин.

3. Українська Центральна Рада і причини її падіння.

4. IV Універсал Української Центральної Ради та проголошення неза лежності Української Народної Республіки.

5. Павло Скоропадський — видатний політичний та державний діяч Української революції (191 7—1920 рр.)

Рекомендована література

1. Винниченко В. Відродження нації: В 3 ч. — Репринтне вид. з 1920. — 4.1,2. — К., 1990—1991.

1. Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навч. посіб. — К., 1997.

2. Дорошенко Д. Історія України 1917—1923. — Т.1: Доба Центральної Ради. — Ужгород, 1932. — Т. II: Українська гетьманська держава. 1918. — Ужгород, 1930.

2. Історія України: нове бачення: У 2 т. — Т. 2. — К., 1996.

3. Історія України двадцятого століття. — К., 1993.

4. Новітня історія України (1900—2000 pp.) — К., 2002.

3. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Концепція та історіографія: У2т. —К., 1997.

5. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. — К., 1999.

6. Реєнт О. Українська революція. — К., 1996.

239

Тема 7

План семінарського заняття

1. Утвердження Директорії Української Народної Республіки. Політич ний курс та соціально-економічні заходи УНР.

2. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях.Акт злу-ки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Респуб­ліки. Проблеми відносин УНР і ЗУ HP.

3. Більшовицька агресія проти Директорії УНР. Політика "воєнного ко­мунізму" в України.

4. Денікінський режим в Україні. Контрнаступ радянських військ і по­разка денікінців. Поразка Директорії У HP. Відновлення радянської влади в Україні.

Методичні рекомендації

Готуючись до семінарського заняття, студентам необхідно звернути ува­гу на взаємозв'язок проблем, які виносяться на обговорення, з питаннями попереднього заняття. Адже утворення Директорії по суті було підготовле­но всім ходом історичного процесу того періоду Української революції і ви­рішальною мірою випливало з успіхів та прорахунків, закладених у діяль­ності Центральної Ради та режиму П. Скоропадського.

Важливо зрозуміти, що П. Скоропадський і його уряд реагували на підго­товку повстання проти проголошеного ними режиму з якоюсь приреченістю і майже нічого не здійснювали для того, щоб запобігти йому та ліквідувати. Тому опозиційні лідери В. Винниченко, М. Шаповал та звільнений із в'язниці С. Петлюра вільно пересувалися по Україні й майже відкрито проводили організаційні заходи з мобілізації повстанських сил. З метою найповнішого відтворення варто звернутися до творів тодішнього студента, який був учас­ником тих буремних подій а потім письменником — Б.А. Антоненка-Дави­довича.

1. Утвердження Директорії Української Народної Республіки. Політич­ний курс та соціально-економічні заходи УНР. Висвітленню питання про утвердження Директорії та її соціально-економічні заходи допоможе вивчен­ня мемуарної літератури, спогадів учасників подій осені — зими 1918 р. — М. Шаповала та С. Петлюри. Вони змальовують досить об'єктивну картину того, що відбувалося в середовищі керівників повстання. Нагадаємо, що С. Петлюра після звільнення із в'язниці від'їхав до Білої Церкви і, незважа­ючи на те, що згадана вище відозва до населення України вже була підготов­лена, видав свою відозву, що свідчить про неузгодженість дій лідерів Дирек­торії і роз'єднаність у її керівництві.

У з'ясуванні сутності політичної програми Директорії варто звернутися до документів, звернень, з якими виступила Директорія, проголошуючи свою

240

Українська революція (1917—1920 pp.)

владу в грудні 1918 р. (опубліковані в збірнику "Україна в XX столітті"). Серед них треба назвати Декларацію від 26 грудня, в якій вона повідомила народи світу, що Україна стоїть на принципах миру і закликає до невтру­чання у її внутрішні справи, а разом з тим проголошує будівництво суспіль­ства на принципах, обраних самим народом. Відмежовуючись від гетьмансь­кої форми правління, засуджуючи монархічну форму влади, Директорія за­явила про перехід до республіканської форми влади — Української Народ­ної Республіки.

Було обіцяно експропріацію державних, церковних та великих приват­них землеволодінь для перерозподілу їх серед селян, відновлення 8-годин-ного робочого дня, проведення виборів до Трудового конгресу, якому нале­жатиме вища законодавча влада. Того ж 26 грудня призначено Раду Міністрів УНР, котру очолив український соціал-демократ В. Чехівськии. Уряд та його місцеві органи, трудові ради, брали на себе зобов'язання обстоювати інтере­си робітників, селян і "трудової інтелігенції".

Проте здійснювати намічені заходи Директорії доводилось в умовах складної міжнародної ситуації. У листопаді — грудні 1918 р. в чорноморсь­ких портах від Одеси до Новоросійська висадились війська Антанти (фран­цузькі, англійські, грецькі, румунські, польські) загальною чисельністю 60 тис. осіб. Вони мали намір надати військову допомогу антибільшовицьким силам Білої армії під командуванням генерала Денікіна, що готувалася на Дону до війни за відновлення "єдиної і неподільної Росії" і вороже ставили­ся до Директорії. Дедалі виразнішими ставали наміри радянської Росії ви­ступити зі зброєю в руках проти Директорії.

Нелегким було й внутрішнє становище УНР. Селянство висловлювало невдоволення тим, що продекларована ліквідація приватної власності на землю не здійснювалася, опублікований 8 січня 1919 р. відповідний закон не роз'яснював, коли це має відбутися. Земельна власність іноземних по­міщиків (польських, німецьких, австрійських) оголошувалася недоторкан­ною, які 15-десятинні господарства. Проти нової влади виступив Виконком Всеукраїнської ради селянських депутатів ("Спілка"). Не підтримував Ди­ректорію і робітничий клас, для якого проблематичним було впровадження 8-годинного робочого дня. Отамани на місцях часто без узгодження з вищою владою придушували страйки, забороняли робітничі організації політично­го характеру, розганяли профспілки.

Директорія практично не могла ефективно управляти своїми військови­ми з'єднаннями, які були по суті напівпартизанськими загонами. Під час повалення гетьманату в їхніх лавах налічувалося 100 тис. осіб, а наприкінці січня 1919 р. перед здачею Києва — 21 тис. На бік більшовиків перейшли одне з найбільших збройних угруповань під командою М. Григор' діяло в Південній Україні, великий загін під керівництвом Н. Махна, що базувався від Гуляй-Поля до Катеринослава. Ще більше значення мала втра­та Дніпровської дивізії, що стояла під Києвом на чолі з Д. Терпилом (Зеле-

241

Тема 7

ним). Україну поділили повстанські групи, які не визнавали владу Дирек­торії і діяли самочинно практично в кожній губернії. До того ж вплив голов­ного отамана УНР С. Петлюри на ситуацію був обмежений.

Одним із найбільших проявів безладдя, що охопило Україну в 1919— 1920 pp., стало поширення кривавих єврейських погромів. За оцінками де­яких істориків, у цей час на території республіки загинуло від 35 до 50 тис. осіб. Десятки тисяч людей у містечках Правобережжя, Чернігівщини та інших губерній залишилися без засобів до існування і були приречені на го­лод, фізичні страждання, поневіряння. Директорія, зокрема Міністерство з єврейських справ у складі її уряду, була неспроможна запобігти цьому ли­хові. Єврейське населення опинилось у безвихідному становищі, почалася хвиля еміграції до інших країн.

У самій Директорії не було одностайності в питанні, якою має бути дер­жавна влада у відновленій УНР. У партіях, які мали в ній своїх представ­ників, з цього приводу теж не було єдності. Так, у травні 1918 р. стався роз­кол серед українських есерів, частина з них утворила партію боротьбистів. А в січні 1919 р. у лавах українських соціал-демократів з'явилися "неза­лежні". 16 січня 1919 р., у розпал компанії виборів до Трудового конгресу України, відбулася нарада за участю членів Директорії та уряду, керівників політичних партій і ударної військової сили УНР — корпусу січових стрільців, щоб визначити лінію щодо організації влади і рекомендувати її Конгресу.

На нараді висловлювалися різні погляди на державний лад в Україні. Так, керівництво січових стрільців пропонувало утворити військовий тріумвірат із С. Петлюри, командира корпусу Є. Коновальця та його заступника А. Мельника. М. Порш, український соціал-демократ, виступав за парламент­ський шлях організації влади. М. Шаповал, український есер, висловився за негайне встановлення радянської влади в республіці, наголошуючи на значній ролі селянства в її громадському, соціально-економічному житті.

За таких умов з 23 по 29 січня 1919 р. у Києві працювала сесія Трудового конгресу, яка вирішила до скликання парламенту Великої Соборної Украї­ни доручити законодавчу владу в ній та її оборону Директорії УНР.

2. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. Акт злу-ки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Респуб­ліки. Проблеми відносин УНР і ЗУНР. Національно-визвольний рух на за­хідноукраїнських землях необхідно розглядати не як самодостатній процес, а у зв'язку з подіями, які передували йому, створили передумови для його розгортання. Це перш за все геополітична належність західноукраїнських земель до різних країн європейської спільноти і у зв'язку з цим залежність від політики, яка ними проводилася щодо населення цього регіону. Слід мати на увазі, що політичні умови, в яких проживало населення західноукраїнсь­ких земель, суттєво відрізнялися, хоч вони й належали до Австро-Угорської

242

Українська революція (1917—1920 pp.)

імперії. Важливо зазначити, що українці Австро-Угорщини зазнавали на­ціонального гніту, постійно вели боротьбу проти місцевої влади й утисків з боку поляків, які також намагалися панувати над українством. Усі ці обста­вини об'єднували український національно-визвольний рух і спрямовували його в єдине річище, стратегічного метою якого було створення незалежної, самостійної держави.

Висвітлюючи це питання, важливо підкреслити, що зазнавши поразки у Першій світовій війні, "клаптикова" Австро-Угорська імперія восени 1918 р. почала розпадатися. Національно-визвольний рух, який охопив також за­хідноукраїнські землі, зумовлювався бажанням місцевого населення ство­рити власну державу. Його надихав приклад єдинокровних братів на Над­дніпрянщині. Але на перешкоді стали поляки, які теж претендували на Східну Галичину й робили все можливе, щоб утвердитися на її території і, зрештою, приєднати до Польщі.

18 жовтня 1918 p., коли Габсбурзька імперія розвалилася, загальні збо­ри політичних і громадських діячів Східної Галичини і Буковини, церковні ієрархи на чолі з А. Шептицьким утворили Українську національну раду як представницький орган майбутньої держави. Вони оголосили про намір об'єд­нати в одне ціле Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини й Закарпаття, тобто споконвічні українські землі в межах Австро-Угорщини. Вже тоді висловлювалася думка про майбутню злуку з Україн­ської Народною Республікою.

Але здійснювати задумане доводилось у запеклій боротьбі з відродженою Польщею, що готувалася захопити Східну Галичину. Коли 1 листопада 1918 р. українські військові заволоділи Львовом, між ними і створеними польськи­ми загонами почалися запеклі бої, і не тільки в місті, а й на значній частині Західної України. В такій складній обстановці Національна рада 9 листопа­да призначила тимчасовий уряд — Державний секретаріат — на чолі з К. Ле-вицьким, а 13 листопада було офіційно проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР).

22 листопада 1918 р. молода держава, що тільки-но народилася, зазнала могутнього удару від поляків. Галицькі вояки були змушені здати їм Львів. Уряд переїхав спочатку до Тернополя, а потім наприкінці грудня — до Ста­ніслава. 22—23 листопада відбулися вибори депутатів до Української націо­нальної ради у складі 150 осіб. Вони представляли інтереси інтелігенції, міщанства, духовенства, селянства, абсолютна більшість із них були україн­цями і займали помірковано-національні позиції. Президентом республіки став Є. Петрушевич.

Новій державі на своїй території вдалося забезпечити певний порядок і стабільність, створити органи місцевого управління, залучити до роботи в них фахівців різних спеціальностей. Важливим здобутком у галузі соціаль­но-економічної політики її уряду було розв'язання земельного питання: всі великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, екс-

243

Тема 7

пропріювалися і розподілялися між бідним селянством. Ефективним зако­нодавчим актом Національної ради було надання гарантії виборчих прав усім громадянам ЗУНР, широких прав національним меншинам, включаючи за­безпечення їм ЗО % місць у майбутньому парламенті. Керівництво держави послідовно заявляло про своє рішення "перестати існувати як окрема дер­жава й злитися в одну велику державу з Українською Народною Республі­кою". 4 січня 1919 р. Українська національна рада ухвалила проект відпо­відного договору, а 22 січня в Києві, на Софіївській площі, було проголоше­но злуку Галичини, Буковини, Угорської Русі й Наддніпрянської Великої України з Українською Народною Республікою. ЗУНР з того часу прийняла назву Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР). До скла­ду Директорії увійшов Є. Петрушевич.

Перші збройні сутички з поляками примусили західноукраїнський уряд подбати про створення власної Галицької армії. Завдяки проведеній за­гальній мобілізації в її лавах налічувалося 100 тис. осіб, до них приєднали­ся солдати, що служили в австрійських військах і поверталися з італійсько­го фронту. Для розв'язання проблеми офіцерських кадрів доводилося звер­нутися за допомогою до уряду УНР, частково призначити на посади коман­дирів колишніх офіцерів австрійської, німецької, а також царської армій. Відчувалася скрута з постачанням військових зброєю, набоями та іншими боєприпасами, яких постійно не вистачало.

Війна ЗУНР з поляками тривала зі змінними успіхами. Переломний пе­ріод настав, коли проти Галицької армії виступив 60-тисячний корпус, сфор­мований у Франції з польських військовополонених для боротьби з більшо­виками, але використаний Польщею у боротьбі з українцями. На початку липня 1919 р. знекровлені галицькі вояки змушені були відступити до Збру­ча. Є. Петрушевич, призначений диктатором держави, та уряд ЗУНР всту­пили до Східної України, а Галицька армія злилася з військовими частина­ми Директорії. Відтепер чисельність зведеної армії УНР і ЗУНР досягла 80 тис. осіб, що за належного командування значно зміцнювало її здатність воювати проти ворогів української державності.

Перехід галичан на територію УНР не привів до повного об'єднання їхніх сил. Розбіжності між двома урядами були настільки значними, що про плідну спільну роботу з утвердження української державності не могло бути й мови. Галицькі службовці, які увійшли до адміністративного апарату Директорії, викликали певне роздратування вихідців з Наддніпрянської України. По­чалися звинувачення перших у консерватизмі, других — у "напівбільшо-визмі" тощо.

На більш високому, державному, рівні конфлікт зводився до серйозних непорозумінь між двома главами держави. С. Петлюра вважав обрання Є. Пет-рушевича диктатором ЗУНР недемократичним, незаконним, а Петрушевич та його прихильники доводили, що керівництво Петлюри об'єднаною армією шкодить справі, й кожна опозиція проти головного отамана знаходила у них

244

Українська революція (1917—1920 pp.)

підтримку. Але потрібно було домовлятися, з ким воювати: з відступаючими червоноарміицями чи наступаючими білогвардійцями. Врешті-решт у серпні 1919 р. армії УНР і ЗУНР почали похід проти більшовиків.

ЗО серпня 1919 р. до щойно покинутого більшовиками Києва увійшли галицькі формування, а війська Директорії готувалися це зробити наступ­ного дня, на який були призначені парад та урочистості з приводу цієї події. Проте 30 серпня до міста вступили передові частини Білої армії Денікіна, під тиском яких галичани залишили столицю. Через кілька днів відвойову­вати Київ було вже пізно. Обидві армії, незадоволені одна одною, почали відступати на захід.

24 вересня 1919 р. керівництво ЗУНР і УНР у підписаній ним декларації закликало український народ до боротьби з Денікіним. Бої з частинами дені-кінської армії йшли зі змінним успіхом, але на початку листопада 1919 р. керівництво Галицької армії припинило воєнні дії і підписало договір з дені-кінцями. Відповідно до нього галичани у повному складі переходили у роз­порядження головного командувача Збройних сил півдня Росії (так назива­лася посада Денікіна), за умови, що вони не будуть воювати з іншими україн­цями і що їм дадуть можливість поновити свої лави. 6 грудня 1919 р. С. Пет­люра виїхав до Варшави, а Є. Петрушевич — до Відня. Практично Директо­рія розпалася.

Тим часом поляки окупували майже всю Галичину, Західну Волинь, при-_ч душуючи будь-який опір місцевого населення. На Паризькій мирній конфе­ренції, де вирішувалася доля Європи після Першої світової війни, завдяки підтримці Франції 25 червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Східної Галичини. Втім, про включення її до складу Польщі не йшлося. Полякам давався дозвіл правити цим краєм тим­часово за умови, що польська влада поважатиме права місцевого населення й надасть йому певну автономію.

Отже, Західноукраїнська Народна Республіка існувала вісім місяців. її населення продемонструвало багато прикладів національної свідомості й розуміння передусім інтересів держави. У боротьбі за становлення ЗУНР практично об'єдналися всі політичні сили й громадські угруповання, різні за своїми поглядами і переконаннями. Заради утвердження державності на певний час відкладалося розв'язання найгостріших проблем, скажімо, на­ділення селян поміщицькою землею, не було значних соціальних суперечок, великих виступів чи повстань.

Але протриматися тривалий час ЗУНР не вдалося. Вона не змогла проти­стояти Польщі, яка в цілому мала перевагу в політичному і соціально-еко­номічному розвитку. ЗУНР не отримувала належної матеріальної і військо­вої допомоги від українців Наддніпрянщини, формальним актом була їх злу-ка. Звичайно, не досить активним у своїй діяльності було керівництво ЗУНР, неефективною виявилася його дипломатична діяльність. Не на користь за­хідних українців закінчилися дискусії між країнами Антанти з приводу по­дальшої долі їхньої державності.

245

Тема 7

3. Більшовицька агресія проти Директорії У HP. Політика "воєнного комунізму" в України. При висвітленні третього питання слід акцентувати увагу на тому, що більшовицька агресія проти України була закладена в природі російського більшовицького керівництва із самого початку, а саме ґрунтувалася на тезі про непорушність єдності території Росії. Радянське керівництво не уявляло існування Росії без України, тому що вона спокон­вічно була сировинною базою і виходом до чорноморських портів, які були воротами до транспортних морських торгових шляхів. У зв'язку з цим вар­то згадати численні висловлювання і заяви більшовицьких вождів — В.І. Ле­ніна і Л. Д. Троцького з приводу ролі України в складі Росії. Хоча більшо­вицькі лідери на словах постійно заявляли, що українці отримають неза­лежність, насправді така незалежність не надавалась, лише декларувалась і було черговим пропагандистським заходом ленінців.

У листопаді 1918 р. після того, як Німеччина підписала акт про переми­р'я, а радянська Росія анулювала Брестський мир з нею, більшовики стали готуватися до чергового вторгнення в Україну, яка вже не розглядалася ними як самостійна держава. Для цього була створена Українська революційна військова рада у складі Й. Сталіна, Г. П'ятакова, В. Затонського і В. Анто-нова-Овсієнка, щоб "голими руками брати те, що потім доведеться брати ло­бом". До групи військ, які мали це зробити, входили дві українські по­встанські дивізії, сформовані в нейтральній зоні на кордоні між УНР і Ро­сією. 28 листопада 1918 р. за ініціативою ЦК РКП(б) було утворено Тимча­совий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим.

На початку грудня 1918 р. українські повстанські дивізії розпочали на­ступ на Чернігів, Київ, Бєлгород і Харків, поступово просуваючись уперед. На запитання голови уряду УНР В. Чехівського, чому російські частини без оголошення війни рушили в Україну, народний комісар закордонних справ радянської Росії Г. Чичерін відповів, що цю акцію збройні сили його держа­ви не проводять, а воєнні операції здійснюються між арміями Директорії і незалежним Тимчасовим робітничо-селянським урядом України.

16 січня 1919 р. уряд УНР оголосив війну радянській Росії, але це не впли­нуло на перебіг воєнних дій. З січня радянські війська увійшли до Харкова, де перебував уряд Г. П'ятакова, 12 січня — до Чернігова, 19 січня — до Пол­тави, 27 січня — до Катеринослава, а 5 лютого вступили до української сто­лиці. Директорія змушена була покинути Київ і переїхати до Вінниці, потім вона переїжджала з одного українського міста в інше.

За таких умов Директорія мала виробити свою позицію щодо військ Франції, які перебували на півдні України, з урахуванням їхнього негатив­ного ставлення до самостійності України. Під час переговорів, які після ви­мушеного переїзду з Києва до Вінниці розпочала Директорія з представни­ками цієї держави, французьке командування висунуло низку ультиматив­них вимог: реорганізувати уряд УНР і саму Директорію, вилучити з її адмі­ністративного апарату членів соціалістичних партій, реорганізувати респуб-

246

Українська революція (1917—1920 pp.)

ліканську армію, підпорядкувати її союзному командуванню поряд з Доб­ровольчою армією Денікіна.

Директорія вимушена була прийняти ці умови. В. Винниченко відмовився від посади її голови і передав свої повноваження С. Петлюрі, який припинив своє членство в соціал-демократичній партії і сконцентрував усю владу у своїх руках. В. Чехівський подав у відставку, а на посаді голови несоціалістичного уряду його замінив С. Остапенко, прихильник зближення з Антантою.

С. Петлюра продовжував безкомпромісну боротьбу з більшовиками, але успіхів йому досягти не вдалося. Сили Директорії танули, в її армії зростало дезертирство, занепадала дисципліна. В лютому — березні 1919 р. радянські формування, що наступали, відрізали частину УНР від військ Антанти. На початку березня Директорія переїхала з Вінниці до Жмеринки, потім до Проскурова, Рівного, Радзивілова, Красного, Тернополя, а на початку лип­ня 1919 р. — до Кам'янця-Подільського, де почав працювати новий соціалі­стичний уряд на чолі з Б. Мартосом.

На початку лютого 1919 р. радянська влада в Україні розпочала свою діяльність з розв'язання організаційних питань під безпосереднім керівниц­твом ЦК КП(б)У. Передусім Тимчасовий радянський уряд відмовився від назви держави УНР, а за аналогією з Росією встановив нову — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), яка існувала до прийняття Конституції 1936 р. (УРСР). 11 лютого 1919 р. уряд переїхав з Харкова до Києва. Його головою замість Г. П'ятакова став X. Раковський, відряджений з Москви В. Леніним. Відбулися зміни в структурі уряду: його відділи стали називатися народними комісаріатами, а їх керівники — наркомами.

У березні 1919 р. відбувся III Всеукраїнський з'їзд рад, який прийняв першу радянську Конституцію республіки, а також рішення щодо органі­зації державних органів УСРР. Було обрано Центральний виконавчий комі­тет рад України на чолі з Г. Петровським, затверджено уряд — Раду народ­них комісарів. У цілому структура державної влади була такою: в губернсь­ких центрах працювали ради, в більшості міст і сіл створювалися ревкоми, які офіційно проголошувалися органами диктатури пролетаріату, що прак­тично означало встановлення панування більшовицької партії. В сільській місцевості значні повноваження мали комітети бідноти. "Караючим мечем революції" для її ворогів виступала Всеукраїнська надзвичайна комісія (ЧК).

Радянський уряд України в січні 1919 р. офіційно задекларував програ­му політичних та соціально-економічних перетворень у республіці. Головне завдання полягало в тому, щоб "довести соціалістичну революція до кінця". Вважалося за необхідне визволити трудящих з-під гніту експлуатації через націоналізацію промисловості, вироблення всеохопного законодавства з охо­рони праці, страхування й пенсійного забезпечення робітників. Проголошу­валася ліквідація поміщицького, а також куркульського й монастирського землеволодіння. Передбачалися також заходи щодо реорганізації культур­но-освітніх установ. Судячи з перелічених заходів, вони мали сприяти

247

Тема 7

зміцненню держави, посиленню її авторитету серед робітників і селян, які, у свою чергу, повинні були надавати їм всебічну допомогу.

Але радянський уряд України, очолюваний X. Раковським, у своїй діяль­ності припустився низки помилок. Українська мова вилучалася з ужитку не тільки в державних, а й у культурно-освітніх установах, що негативно сприйняла місцева інтелігенція. Боротьбу з контрреволюційними елемен­тами провадила ЧК — чекісти робили обшуки, розстрілювали за доносами, без суду та слідства, арештовували за належність до "колишніх", до "бур­жуїв", до офіцерів і т. ін., що викликало обурення місцевого населення.

У цей період соціально-економічні перетворення радянської влади в Украї­ні, як і в Росії, здійснювалися на основі політики "воєнного комунізму", для якої були характерними заміна ринкової економіки директивно керованим з одного центру виробництвом. Держава централізовано вказувала, що, де і скільки виробляти, а потім розподіляла продукти серед тих, хто їх потребу­вав. Звичайно, в умовах війни йшлося про мінімальне забезпечення потреб населення. Вважалося, що саме такі заходи сприяють утвердженню дикта­тури пролетаріату, будівництву нового, комуністичного суспільства.

Надзвичайно жорсткою була політика радянської держави щодо села. В резолюції "Про земельну політику" III з'їзду КП(б)У, що відбувся 1919 p., підкреслювалося, що "найголовнішим завданням земельної політики є пе­рехід від одноосібного до товариського господарства. Радянські господарства, комуни, громадський обробіток землі та інші види товариського землекори­стування є найкращими засобами досягнення соціалізму в землеробстві". Такі заходи проводилися відповідно до схваленого III з'їздом рад "Положен­ня про соціалістичне землевпорядкування і заходи переходу до соціалістич­ного землеробства".

Неприйнятним для села заходом стало впровадження декретом уряду УСРР від 12 квітня 1919 р. продовольчої розкладки із селянських госпо­дарств. Для кожного з них визначалася кількість зерна, яку необхідно зда­ти державі. Базарна торгівля хлібом заборонялася. Вважалося, що селяни повинні продавати за твердими цінами лишки своєї продукції безпосеред­ньо державі, а собі залишати норму, необхідну для власного харчування та ведення господарства. Йшлося не про справжні лишки, а про ту кількість зерна, якої потребувала держава.

Продрозкладку здійснювали робітничі продовольчі загони, для чого в Україну з Москви і Петрограда було відряджено 3 тис. робітників. Цією ж справою займалися комітети бідноти, військові підрозділи Наркомпроду УСРР. Щоб перешкодити нелегальній торгівлі хлібом за нормальними ціна­ми, що давало можливість селянинові купити хоча б якісь промислові това­ри, створювалися загороджувальні загони на залізницях і водних шляхах. Але 1919 р. зі 140 млн пудів хліба, які планувалось вилучити з українського села, до серпня цього року вдалося зібрати лише 8 млн пудів. Як свідчив нар-компрод УСРР О. Шліхтер, кожен із них "забарвлений краплями крові".

248

Українська революція (1917—1920 pp.)

Вже з березня — квітня 1919 р. в Україні починаються виступи селян проти політики воєнного комунізму під гаслами "Геть комуну!", "За радянсь­ку владу без комуністів!". У середині 1919 р. повстаннями були охоплені Киї­вська, Катеринославська, Херсонська, Чернігівська та інші губернії респуб­ліки. Якщо у квітні їх було зареєстровано 93, то в липні — 207. До селян приєднувалося чимало колишніх партизанських загонів, включених до скла­ду Червоної армії, на чолі з такими отаманами, як Д. Терпило, М. Григор'єв та ін.

ЦК КП(б)У оцінив селянський повстанський рух як прояв куркульської контрреволюції, яку необхідно придушити. В липні 1919 р. Рада робітничо-селянської оборони УСРР прийняла постанову "Про придушення куркульсь­ких і білогвардійських заколотів на селі", визначила низку заходів, спря­мованих проти селянських виступів. Зокрема пропонувалося запроваджу­вати кругову поруку серед мешканців села чи району, репресувати їх за пе­реховування зброї, застосовувати військову блокаду тощо. Проти повстанців діяли регулярні військові частини.

Але повстанський рух селян в УСРР не вдалося придушити. В грудні 1919 р. В. Ленін назвав серед регіонів, де є найбільше надлишків хліба, й Україну, селянство якої повертало до Денікіна, а отже, відверталося від радянської влади, позиції якої тут були хиткими. Сприятливими для себе обставинами скористалася Добровольча армія генерала Денікіна, яка влітку перейшла в активний наступ.

4. Денікінський режим в Україні. Контрнаступ радянських військ і по­разка денікінців. Поразка Директорії УНР. Відновлення радянської влади в Україні. Висвітлюючи цю сторінку української історії, слід звернути ува­гу, що великі надії на денікінську армію покладала Антанта, вважаючи її головною опорою в боротьбі з більшовизмом на півдні Росії та надаючи їй необхідну матеріальну й фінансову допомогу, спорядження та зброю. Біла армія швидко поповнилася новими силами добровольців, у тому числі вна­слідок мобілізації на контрольованій нею території, і навесні 1919 р. пере­йшла в наступ. Протистояння білогвардійців та частин Червоної робітничо-селянської армії зосередилося в Донбасі.

На початку травня 1919 р. Денікін зайняв Луганськ, а через деякий час весь Донбас. У червні білогвардійці заволоділи Харковом. Шлях на Москву був відкритий, і окрилений успіхами Денікін дав наказ розпочати перемож­ний похід на столицю радянської Росії. Кавказька армія під командуванням генерала Врангеля наступала вздовж Волги, Донська армія — на воронезь­кому напрямку, а Добровольча армія йшла по лівому флангу, вздовж Дніпра, не зустрічаючи відчутного опору радянських військ.

Після захоплення Харкова головні сили Добровольчої армії продовжу­вали наступати на Полтаву. На Правобережжі денікінці швидко просували­ся від Катеринослава до Києва і Миколаєва, а також уздовж Чорноморсько-

249

Тема 7

го узбережжя у напрямку Одеси. ЗО серпня 1919 p. більшовицькі частини покинули Київ, а радянський уряд УСРР змушений був евакуюватися зі столиці, куди увійшли денікінці.

В Україні встановлювався денікінський окупаційний режим, який діяв з літа по осінь 1919 р. Скрізь на захоплених територіях республіки поміщи­кам поверталися їхні маєтки, земля, інвентар, на селі встановлювався про­довольчий податок не менший за обсягом, ніж більшовицька продрозклад-ка. Селяни повинні були віддавати землевласникам сіно, платити за корис­тування наділами тощо. Така політика відштовхнула селян від нової влади. Проти неї розпочалася партизанська боротьба. Уже восени 1919 р. у по­встанських загонах різного політичного спрямування налічувалося не менш як 100 тис. бійців.

У містах капіталістам поверталися підприємства, відновлювалася поси­лена експлуатація робітничого класу. Робочий день на фабриках і заводах тривав 11 —12 год, а мізерна заробітна плата не забезпечувала прожитково­го мінімуму. Внаслідок зруйнування або припинення роботи багатьох вироб­ництв в Україні спостерігалося масове безробіття. Провідні галузі промис­ловості в Донбасі — кам'яновугільна, металургійна — ледве животіли, за­непадав транспорт. Розпускалися профспілки робітників, які все ще нама­галися захищати свої економічні інтереси.

Денікін не визнавав самостійної України, в якій би формі державної організації вона не існувала. Він був прихильником запровадження велико­державної російської влади, в тому числі на території України, і придушу­вав найменші прояви українського національного життя. Було заборонено саму назву "Україна". Тепер вона називалася "Малороссия". Ліквідовува­лися українські школи, університет, Академія наук, інші заклади, натомість засновувалися російські. Не дозволялося видавати книги і журнали україн­ською мовою. Розпалювалося українофобство, скрізь знищувалися бюсти Т. Шевченка, заборонялося вивішувати його портрети в усіх установах.

Звичайним явищем стали масові єврейські погроми. Віддані на поталу місцевим каральним командам, єврейські трудящі десятками тисяч гинули під час цих кривавих подій. За кілька місяців панування денікінської адмі­ністрації в Україні наслідки цього огидного явища перевершили ті біди та нещастя, які роками чинили в єврейських містечках місцеві жителі, військо­ві та напіввійськові формування різних спрямувань.

Але у жовтні 1919 р. радянські війська досягли значної чисельної пере­ваги над білими арміями у живій силі та артилерії, до того ж на окупованих білими територіях активізували свої дії партизани і повстанці. Вже в жор­стокій і тривалій битві під Кромами ударне радянське угруповання за учас­тю кінноти повністю знищило три дивізії Добровольчої армії.

На початку листопада 1919 р. Червона армія зайняла Чернігів, ЗО листо­пада — Суми, 11 грудня — Харків і Полтаву, 15 грудня — Київ. У ході даль­шого просування на початку 1920 р. вона увійшла в Південну Україну, 7 лю-

250

Українська революція (1917—1920 pp.)

того — в Одесу, оволоділа підступами до Кримського півострова, але корпус білогвардійського генерала Я. Слащова порушив її плани з ходу увірватися до Криму.

Тим часом 21—24 квітня 1920 р. УНР змушена була підписати загальну військову й торговельно-економічну конвенції з Польщею, які дістали на­зву Варшавської угоди. Відповідно до угоди польський уряд визнавав неза­лежну УНР у межах, зазначених договорами із сусідніми країнами. Кордон між Польщею і УНР встановлювався так, що Польща залишала за собою Холмщину, Посяння й Лемківщину, західну частину Полісся і всю Галичи­ну. Разом з тим Польща відмовлялася від претензій поширити свою терито­рію до кордонів Речі Посполитої до її першого поділу, у 1772 р.

Військова конвенція передбачала погоджені дії польських та українсь­ких частин у спільному поході проти радянської Росії: керівництво зброй­ними силами УНР і залізницями України переходило до головного коман­дування військами Польської республіки. Директорія зобов'язувалася по­стачати польські війська продовольством з часу їх вступу на українську те­риторію, а поляки — озброювати петлюрівські дивізії.

Отже, щоб відстояти УНР у боротьбі з радянською Росією, С. Петлюра, жертвуючи територією ЗУНР, погоджувався на залежність від Польщі, яку цілком влаштовувала така позиція Директорії. Варшавську угоду засудили багато українських політичних партій в еміграції. Вона викликала обурен­ня передусім у громадських діячів Галичини.

Інтервенція польських військ розпочалася 25 квітня 1920 р. Чисельність їх становила майже 150 тис. осіб та ще 15 тис. петлюрівських бійців, які долучилися до них. Погано озброєні та споряджені радянські частини зму­шені були відступати, і поляки наприкінці квітня захопили Овруч, Корос­тень, Житомир, Бердичів, станцію Козятин, а в травні вступили до Києва. Радянські армії Південно-Західного фронту закріпилися на лінії Бровари — Бориспіль та Біла Церква — Ямпіль.

Але обіцяного Петлюрою народного вибуху проти більшовиків та радянсь­кої влади не сталося. Вторгнення інтервентів викликало глибоке обурення населення України. Успішно йшла мобілізація до Червоної армії, до її лав всту­пали й добровольці. З перших днів окупації розгорнувся партизанський рух.

На польський фронт Москва перекидала найбільш боєздатні формуван­ня: Гшу Кінну армію, 8-му Червонокозачу дивізію, 25-ту Чапаєвську диві-зіюта ін. Контрнаступ радянських армій Південно-Західного фронту розпо­чався 5 червня 1920 р. Було визволено Житомир, Бердичів, Білу Церкву. Польські солдати, побоюючись оточення, залишили Київ, до якого 12 черв­ня увійшли червоноармійці. В ході їх наступу розпочався відступ і військ УНР. 17 червня радянські війська взяли Вінницю, 19 червня — Жмеринку, 9липня — Проскурів (нині Хмельницький). Директорія УНР змушена була покинути Україну й евакуювалася до Варшави.

Тема 7

Наприкінці червня 1920 p. розгорнувся контрнаступ військ Західного фронту під командуванням М. Тухачевського у напряму Мінськ — Біло-сток — Варшава, який охопив усю Білорусь, не дав противникові можли­вості закріпитися на Німані. Тухачевськии увійшов до Польщі й спрямував війська за Варшаву. Війська під командуванням О. Єгорова, прорвавшись на лінію Рівне — Дубно — Броди, підійшли до Львова.

Але політичне та військове керівництво радянської Росії недооцінило сили противника, якому негайно надала допомогу Франція. Не справдилися спо­дівання на позитивну реакцію "польських робітників і чесних селян" на ра­дянську відозву до них із роз'ясненням причин війни. Навколо уряду Польщі перед реальною загрозою втрати проголошеної 1918 р. державної незалежності згуртувалися широкі верстви суспільства, в тому числі селянство.

Наступ радянських військ на Варшаву виявився невдалим, незважаючи на вимогу В. Леніна його "шаленого прискорення" у відповідь на пропозиції Великої Британії бути посередником у мирних переговорах між противни­ками. Війська М. Тухачевського, відірвавшись від баз постачання набоями, зброєю, продовольством, зазнавали втрат. їх останніми успіхами були захоп­лений 13 серпня 1920 р. населений пункт за 23 км від столиці Польщі та наближення до приміської фортеці Модлін. Вже наступного дня польська армія перейшла у контрнаступ.

Перемога поляків над Червоною армією, названа "дивом над Віслою", дала можливість польсько-українським силам почати наступ на південному фронті. Вони заволоділи лівим берегом Збруча і просувалися на схід. Пет­люра планував виступити на фронті від Могилева-Подільського до Вінниці та вийти в тили червоноармійців. Разом з ним діяли антибільшовицькі російські частини генерала Перемикіна та донські козаки під командуван­ням Яковлева.

Але 12 жовтня 1920 р. між воюючими державами, Польщею і радянською Росією, було підписано перемир'я, що створило на Правобережжі значні труд­нощі для армії Петлюри та його білогвардійських союзників, які продовжува­ли боротися. 10 листопада у жорстокому бою під Катюжанами дві петлюрівські дивізії були розгромлені переважаючою червоною кіннотою. 18 листопада ^: війська УНР залишили Проскурів та прикордонний Волочиськ і були інтерно­вані в польських таборах. 1921 р. петлюрівці ще провели кілька партизансь­ких рейдів на Правобережжі з території Польщі, але вони не мали успіху.

18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщеюі радянською Росією. Польща визнала незалежність УСРР, але до неї відійшли І Західна Україна і Західна Білорусь. Доля Галичини була вирішена тільки 1923 р. в Парижі. Представники Антанти ухвалили залишити її за Польщею ! за умови надання автономних прав.

У Ризькому договорі обумовлювалася заборона перебування антибільшо­вицьких організацій у Польщі. Тому Директорія, уряд УНР втратили право на легальну діяльність на 'її території. Після протестів Раднаркому України

252

Українська революція (1917—1920 pp.)

наприкінці 1921 p. припинилися й партизанські рейди петлюрівців на при­кордонні райони УСРР.

Отже, державотворчі заходи Директорії як колективного органу УНР унаслідок воєнних баталій, повстанського руху селян, ешелонованої більшо­вицької "червоної" та "білої" денікінської інтервенцій, відкритого воєнного й політичного тиску держав Антанти поступово були зведені нанівець. Ди­ректорія засвідчила свою нездатність розв'язувати будь-які проблеми внут­рішньої і зовнішньої політики.

Успішній діяльності Директорії заважали міжпартійні чвари, політичні баталії, які зрештою стали головною причиною руйнації цього вищого дер­жавного органу. Відсутність чіткої програми боротьби за незалежну держа­ву, урядовий безлад, недостатнє усвідомлення, а також нерозуміння ролі й спрямованості визвольних змагань призвели до краху самої Директорії і за­гибелі УНР як незалежної держави.

Громадянська війна ще не завершилась, а радянська влада вже віднов­лювалася в Україні. 11 грудня 1919 р. постановою ЦВК і РНК УСРР було створено Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком) — централь­ний тимчасовий надзвичайний орган радянської влади в Україні. Він пере­бував у Харкові, тодішній столиці республіки. На місцях діяли губернські, волосні та сільські ревкоми. Ці надзвичайні органи у своїй діяльності керу­валися постановою конференції РКП(б) "Про Радянську владу на Україні", прийнятою 8 грудня 1919 р. Всеукрревком відповідно до постанов конфе­ренції та настанов В. Леніна виклав свою програму в маніфесті "До робіт­ників і селян України".

Головним завданням залишалося зміцнення "диктатури пролетаріату й союзу робітничого класу з трудящим селянством". Враховувалося, що "РКП стоїть на точці зору визнання УСРР", а питання визначення форм найтісні­шого союзу України й усіх радянських республік "буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і трудящими селянами". Члени партії зо­бов'язувалися "всіма засобами сприяти усуненню перешкод до вільного роз­витку української мови і культури", яка мала стати "могутнім і дійсним засо­бом визволення українських трудящих від темряви і неуцтва". Передбачало­ся реально забезпечити право трудящих учитися і розмовляти рідною мовою, яка мала вживатися в усіх державних установах нарівні з російською.

У лютому 1920 р. Всеукрревком та його органи на місцях припинили існу­вання. Натомість почали діяти Рад нарком на чолі з X. Раковським та ВУЦВК під керівництвом Г. Петровського. Пам'ятаючи, що радянська влада була ліквідована не тільки денікінцями, а й селянськими повстаннями проти полі­тики воєнного комунізму, треба було завоювати довіру "не тільки селянсь­кої бідноти, а й середніх верств середнього селянства", щоб не припуститися попередніх помилок. Урочисто проголошувалося запровадження продроз-кладки "тільки в строго обмеженому розмірі", а створення раднаргоспів, "зважаючи на життєві інтереси навколишнього селянства". Гарантувалося дотримання принципу добровільності у справі об'єднання селян у комуни й

253

Тема 7

артілі, "полишаючи це виключно на вільне вирішення селян і суворо караю­чи за всілякі спроби ввести у цю справу начало примусу".

26 лютого 1920 р. Раднарком видав закон про хлібну розкладку для гос­подарств, що мали більше трьох десятин землі. Встановлювалася колектив­на відповідальність за здачу хліба державі. Якщо біднота сприяла цій акції, то від 10 до 25 % зібраного врожаю залишалося в їх розпорядженні. В такий спосіб місцева влада прагнула забезпечити собі підтримку напівпролетарсь-ких елементів села.

Але селяни чинили опір конфіскації хліба та іншої сільськогосподарсь­кої продукції, тому під час заготівель доводилося застосовувати військову силу. У першій половині 1920 р. продрозкладка майже провалилася, а в другій половині заготівлі вдалося збільшити. Всього за рік в УСРР зібрали 65 млн пудів хліба проти 10,2 млн 1919 p. Істотну допомогу в цьому надава­ли створені у травні 1920 р. комітети незаможних селян (комнезами), які мали "сприяти сільським радам і волосним виконкомам у здійсненні заходів Радянської влади".

Більшовицька влада намагалася взяти реванш у промисловості. Були націоналізовані провідні галузі виробництва, транспорт, головні засоби зв'язку, запроваджено оподаткування населення, особливо буржуазних еле­ментів. Але ці заходи не спинили господарської катастрофи в республіці. У 1920 р. з 22 металургійних заводів України давали невелику кількість про­дукції лише дев'ять. Різко скоротився видобуток вугілля, що негативно по­значилося на становищі міст. Незайняті робітники шукали засобів до існу­вання у сільській місцевості. У катастрофічному стані перебували залізниці.

Щоб подолати кризу в економіці, радянські органи в Україні запровади­ли мілітаризацію економіки, загальну трудову повинність та інші надзви­чайні заходи. Здійснювалися трудові мобілізації робітників, а частини Чер­воної армії переводилися на становище трудових армій. Частини трудармій, усі робітники та службовці повинні були працювати ще й після свого робо­чого дня. Вважалося, що виробничому ентузіазму працюючих сприяла їхня участь у комуністичних суботниках (недільниках), а потім трудових тиж­нях. Практично продовжувалася політика "воєнного комунізму", яка мала сприяти утвердженню радянської влади в Україні.

На завершення обговорення теми семінарського заняття загалом важли­во зосередити увагу студентів на аналізі причин поразки та уроків Україн­ської національної-демократичної революції. Варто зазначити основні при­чини невдачі визвольної боротьби українців, які пояснюються цілою низ­кою як об'єктивних, так і суб'єктивних обставин. У свою чергу вони поділя­ються на внутрішні та зовнішні чинники. У пропорційному відношенні з пев­ними поправками їх роль у поразці Української революції майже однакова. Наскільки відмобілізувалися внутрішні сили революції, настільки наро­джувалися сили, що чинили їй спротив, а також посилювалась інтервенція.

254

Українська революція (1917—1920 pp.)

До основних чинників, без сумніву, варто віднести неготовність україн­ського народу до вирішальних визвольних змагань. Багатовікове національ­не і соціальне гноблення та визиск України російською імперською владою наклали негативний відбиток на рівень національної свідомості переважної маси населення. Революція 1917 р. захопила українську націю несформова-ною, структурно й духовно не згуртованою.

Згубно вплинула на соціально-політичну свідомість панівна на той час соціальна ідеологія. Утворившись у свідомості інтелекту нації, захопивши нешироку верхівку інтелігенції, соціалістична ідея поширювалась через політичні партії, які фактично перебували в стадії формування, вона не мала позитивного впливу на недорозвинутий національно-визвольний рух.

Соціалістична ідеологія, яку сповідували всі основні соціалістичні партії, призвела до пріоритетного утвердження автономно-федералістських пере­конань у національно-державному будівництві. Концептуально сформова­на, вона була покладена українськими провідниками в основу практичної діяльності в 1917—1920 pp. Сформована протягом того самого часу само­стійницька концепція національного державотворення внаслідок її внутрі­шньої суперечливості й низької свідомості мас не змогла глибоко проникну­ти в національно-визвольний рух і стати визначальною. Ці дві концепції в означений період були на озброєнні політичних сил, і проповідуючи їх, ці сили розкололи національно-визвольний рух на дві нерівноцінні частини, які боролися одна з одною. Врешті-решт це негативно вплинуло на кінцевий результат усієї національно-визвольної боротьби.

Цілком зрозуміло, що успіх кожної революції залежить від широти і на­ціональної соціальної бази, на яку вона спирається. Несформованість україн­ської нації, а звідси і брак єдності, звужували її соціальну базу. До того ж непослідовність та помилки, яких припускався уряд стосовно тієї чи іншої верстви населення, відштовхували її від національної ідеї, і ця соціальна група неминуче переходила в табір противника. Владні структури всіх трьох форм державності української революції втрачали соціальний ґрунт внаслі­док несвоєчасного вирішення аграрного питання. Саме це й зумовило виступ українського селянства не на боці чинної політичної влади.

Слід підкреслити, що надзвичайно великої шкоди загальноукраїнській справі завдали брак національної єдності, постійні суперечки і ворожнеча між різними політичними партіями. Багато сил українці витратили не на державотворчу діяльність, а на розпалювання соціальної ворожнечі.

Варто зауважити, що успіх революції залежить від наявності у неї боє­здатних збройних сил. В Українській революції їх не було. Вона зазнала по­разки ще й тому, що у найвирішальніший момент її керівники усувались або самоусувалися від визвольної боротьби, залишали поле бою. Так вчини­ли М. Грушевський, В. Винниченко, П. Скоропадський на відповідальних етапах визвольних змагань.

255

Тема 7

У кінцевому підсумку треба підкреслити, що Українська національно-демократична революція, хоча й зазнала поразки, започаткувала процес формування модерної нації, відродила традицію української державності.

Основні терміни і поняття

Антанта — блок Великої Британії, Франції і царської Росії, який офор­мився в 1904—1918 pp. і об'єднав у ході Першої світової війни 1914—1918 pp. проти німецької коаліції понад 20 держав, серед яких США, Японія, Італія.

Австро-Угорська імперія — утворилась у 1867 р. після перетворення Австрійської імперії на двоєдину, з визнанням Угорщини, як і Австрії, су­веренною частиною держави. У Першій світовій війні брала участь у союзі з Німеччиною. В умовах поразки у війні та могутнього національно-визволь­ного руху Австро-Угорщина розпалася. На її розвалинах восени 1918 р. утво­рилися незалежні держави — Австрія, Угорщина, Чехословаччина, а час­тина території увійшла до складу Югославії, Польщі, Румунії, Італії. В лис­топаді 1918 р. Австрія проголошена республікою.

Добровольча армія — головна військова сила, яка вела боротьбу з Чер­воною армією радянської Росії в період громадянської війни. Формувалася на півдні Росії спочатку з добровольців — офіцерів, юнкерів, студентів, ко­заків, у подальшому — шляхом мобілізації. Очолювалася генералами М. Алек-сєєвим, Л. Корніловим, А. Денікіним у складі денікінських "Збройних сил Півдня Росії". Восени 1919 — навесні 1920 р. була розбита Червоною армією, а її частини увійшли до складу армії генерала П. Врангеля.

Трудовий конгрес України — представницький орган Української На­родної Республіки, про скликання якого в грудні 1918 р. заявила Директо­рія. Перша й остання сесія Конгресу відбулась у Києві з 23 по 28 січня 1919 р. На її засіданнях була схвалена діяльність Директорії, їй та уряду доручили провести в республіці низку соціально-економічних заходів. Свою роботу не продовжив у зв'язку з наступом радянських військ на Україну.

Четверний союз — блок Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини і Бол­гарії, який протистояв у Першій світовій війні країнам Антанти та їх союз­никам.

Персонали

Петлюра Симон (1879—1926) — державний, політичний і військовий діяч, літератор, публіцист. Делегат І Українського військового з'їзду, на якому обраний головою Українського генерального військового комітету. 28 червня 1917 р. призначений Центральною Радою на посаду генерального секретаря військових справ. Після гетьманського перевороту очолював Все­український союз земств, керував антигетьманським повстанням, став чле­ном Директорії, очолював армію УНР.

256

Українська революція (1917—1920 pp.)

Після відступу військ УНР з Києва став головою Директорії, в 1920 р. очолював війська УНР, які разом з польськими військами вступили в Украї­ну. Після невдачі наступу і договору між РСФРР і Польщею виводить свої війська за Збруч, де вони були інтерновані польською владою. 25 травня 1926 р. був убитий у Парижі агентом НКВС Шварцбардом.

Винниченко Володимир (1880—1951) — політичний і громадський діяч, письменник. Один із вождів Української національної революції, лідер УСДРП, головний редактор "Робітничої газети", член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Був автором головних законодавчих актів УНР, в тому числі чотирьох Універсалів.

У січні 1918 р. В. Винниченко пішов у відставку з посади голови уряду. Засудив гетьманський переворот, у вересні був обраний керівником Укра­їнського національного союзу, відігравав провідну роль в організації проти-гетьманського повстання. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Ди­ректорію, був усунений за ліві погляди, після чого виїхав за кордон. Помер у Франції.

Андрієвський Опанас (1878—1955) — державний і політичний діяч, уче-ний-правник. Член Української партії соціалістів-самостійників (1917), у 1918 р. — Українського національного союзу, один з організаторів антигеть-манського повстання. В 1919 р. емігрував до Чехословаччини, а в 30-х pp. — до Австрії. Помер в Австрії.

Петрушевич Євген (1863—1940) — державний і політичний діяч, один із керівників української революції 1917—1920 pp. У жовтні 1918 р. обра­ний президентом Української національної ради (фактично президентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня 1919 р. Акта злуки УНР і ЗУНР став членом Директорії УНР. З травня 1919 р. — диктатор Західної області УНР, виїхав за кордон до Відня. Помер у Берліні.

Шаповал Микита (1882—1935) — громадський і політичний діяч, поет, письменник, публіцист, учений-соціолог. Один з організаторів Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. — генеральний секретар пошти і телеграфу в уряді УНР. У 1918 р. — один з організаторів повстання проти гетьмана П. Скоропадського. З грудня 1918 по лютий 1919 р. — міністр земельних справ в уряді Директорії УНР. У 1919 р. — у Галичині, потім в еміграції у Празі. Автор багатьох публіцис­тичних праць і соціологічних досліджень.

Швець Федір (1882—1940) — громадський, політичний та державний діяч, учений-геолог. У 1918—1919 pp. входив до складу Директорії УНР. Член ук­раїнської делегації на Паризькій мирній конференції (1919). З 1923 р. — про­фесор геології Українського вільного університету. Помер у Празі.

9 Історія України

257

Тема 7

Найважливіші події