Тема 10

Української гельсінкської спілки (УГС) О. Бердника, Б. Ребрика, Л. Лук'я-ненка, О. Тихого, Д. Шумука (вересень 1980 p.).

Автори цього листа описують страшні умови існування в'язнів, коли ті перебувають у камері (по дві-три особи на площі два квадратних метри на особу). І на цьому п'ятачку ув'язнений перебуває весь строк (крім робочих годин у такій камері, де він займається сидячою працею, без руху).

Далі слід вивчити і проаналізувати документи і матеріали, за допомогою яких можна простежити долю згаданих дисидентів та їх колег. Адже ви­вчення їхніх біографій, творів, спогадів допоможе уникнути помилок мину­лого. До того ж наштовхує на роздуми і та обставина, що в незалежній Україні колишні дисиденти, ті що вижили, або не беруть участі у розбудові незалежної держави (чим це пояснити?), або перебувають в опозиції до чин­ної влади, як, наприклад, відомі правозахисники Л. Лук'яненко, С. Хмара та деякі ін. Причому, і на це слід звернути особливу увагу, вони, будучи на­родними депутатами, маючи велику підтримку серед людей, набувши вели­чезного досвіду державотворення, фактично відстороненні від розбудови незалежної України чинною владою і змушені відкрито протестувати проти порушень прав людини, як це було колись, за свободу слова, за необхідність рішучої, а не на словах, боротьби проти корупції і тіньової економіки.

Все це слід обов'язково проаналізувати саме в контексті діяльності учас­ників правозахисного руху 60—70-х pp. Значну увагу слід приділити аналі­зові опозиційного руху на етапі національно-державного відродження. Адже подальші виступи борців за права людини та національну свободу на цьому етапі спростовують офіційні заяви радянського уряду про те, що на початку 80-х pp. з дисидентством в СРСР було остаточно покінчено.

На закінчення висвітлення цього питання необхідно зробити певний ви­сновок, охарактеризувавши опозиційний рух 60—80-х pp. в Україні як по­мітне явище національно-визвольної боротьби українського народу, її не-1 від'ємну складову. Здійснюваний лише мирними, конституційними засоба­ми, цей рух засвідчив невмирущість ідеї незалежності, підняв на зміну ви­нищеним нові покоління борців, гідним вінцем яких стала Українська са­мостійна соборна держава.

2. Наростання кризових явищ у суспільно-економічному розвитку рес­публіки із середини 70-х pp. Висвітлюючи друге питання семінару, слід на­голосити, що з середини 70-х pp. радянське суспільство дедалі глибше втя­гувалося в тотальну суспільно-економічну, політичну та ідеологічну кризу, Україна в складі СРСР почала втрачати темпи руху, наростали збої в роботі господарства, множилися нерозв'язані проблеми, з'явилися застійні явища.

Після цього необхідно проаналізувати причини кризи тоталітарної сис­теми. Необхідно підкреслити, що в другій половині 70-х pp. лінія на наро­щування індустріальної могутності без істотних структурних перетвореньв економіці тривала.

342

Україна в 1945—1991 pp.: трансформації суспільного розвитку

Водночас слід звернути увагу на ту обставину, що особливістю економіч­ного розвитку України цього періоду був порівняно нижчий промисловий потенціал від середніх показників у СРСР. Так сталося через велику диспро­порцію між високоіндустріальними обласними і не дуже розвинутими захід­ними регіонами. Господарська реформа 1965 p., незважаючи на свій супе­речливий характер, у роки VIII п'ятирічки ще давала певні позитивні на­слідки. Завдяки їй з виробництва було знято 1115 найменувань застарілої техніки. Загальний обсяг промислового виробництва й основні виробничі фонди зросли в 1,5 раза, а національний дохід — на ЗО % . Але виробництво предметів споживання істотно відставало від потреб населення.

Слід також наголосити, що певне економічне зростання зумовлювалося не інтенсивними, а екстенсивними факторами, тобто за рахунок нарощуван­ня капіталовкладень і залучення додаткової робочої сили. Це вкрай нега­тивно позначилося насамперед на Україні, природні й трудові ресурси якої потребували інтенсифікації суспільного виробництва. До того ж як наслідок інвестиційної політики центру, знос основних фондів досяг 50—60 % . Тільки 29 % промисловості працювало на споживчий ринок.

Далі необхідно проаналізувати і такі причини кризових явищ, як кон­сервація суспільних структур, потяг до збереження або відродження систе­ми ідеологічних орієнтацій і політичних настанов, характерних для "казар-меного", деформованого соціалізму ЗО—40-х pp. При цьому слід зазначити, що найбільшим гальмом економічного розвитку була незацікавленість тру­дівника в результатах своєї праці внаслідок відчуження його від засобів ви­робництва, від розпорядження виробленою продукцією. І тут варто наголо­сити, що в 70—80-х pp. стала очевидною нездатність тоталітарної системи витримати конкуренцію із західною моделлю, базованою на ринковій еко­номіці та демократії.

Все це свідчить про те, що 70-ті — перша половина 80-х pp. були не пері­одом застою, як деякі історики оптимістично їх називають, а періодом не­ухильного сповзання країни в прірву економічної кризи.

Охарактеризувавши причини загальної кризи тоталітарної системи, не­обхідно також показати їхній вплив на соціально-економічний стан Украї-I ни. При цьому слід зупинитися на посиленні застійних тенденцій в еконо­мічному житті республіки, перетворенні її на певною мірою інтегральну час­тину "загальносоюзного народногосподарського комплексу", недостатньої спроможності радянського режиму до використання новітніх досягнень НТР | як головного важеля інтенсифікації виробництва, наростання кризи колгосп-! но-радгоспної системи. Водночас слід виділити і позитивні моменти цього і періоду, особливо щодо часів керівництва республікою В. Щербицьким (а це понад 17 років), про які в нашій історичній літературі прийнято говори­ти виключно в негативному контексті. Слід у зв'язку з викладеним проана­лізувати такі цифри за даними на 1989 p.: видобуток вугілля — 180 млн т, залізної руди — 100 млн т, виплавка сталі — 50 млн т, прокату — майже

343