Тема 11

План семінарського заняття (2 год)

1. Головні засади зовнішньої політики України в контексті створення нового світового порядку.

2. Європейський вектор зовнішньополітичного курсу.

3. Україна в СНД: політичні та економічні взаємовпливи.

Методичні рекомендації

1. Головні засади зовнішньої політики України в контексті створення но­вого світового порядку. Починаючи розгляд цього питання, необхідно звер­нути увагу на те, що від 1989 р. біполярна модель світу, яка встановилася після завершення Другої світової війни, більше не існує. Це відкрило великі мож­ливості для України у налагодженні відносин з країнами, які тривалий час залишалися за "залізною завісою", а також у створенні рівноправних відно­син як з пострадянськими, так і постсоціалістичними країнами в цілому.

Україна мала формувати та здійснювати свою міжнародну політику в нових реаліях. Необхідно звернути увагу на те, що оцінка цих реалій серед аналітиків є різною. Наприклад, представники так званої неореалістичної школи міжнародних відносин наголошують на тому, що міжнародні відно­сини після біполярності повернулися до структури мультиполярності, за якої держави покладаються або на свій військово-економічний потенціал, або вступають до союзів, які б могли гарантувати їм безпеку. Аналітики другого напряму міжнародних відносин дотримуються думки, згідно з якою внаслі­док розпаду СРСР у світі домінує уніполярність, в якій США фактично не мають конкурентів. Прихильники третього напряму — неолібералісти — переконані, що новий світовий порядок вже існує і йому притаманне ви­знання верховенства закону, дотримання прав людини, існування інстру­ментів колективної безпеки, серйозного впливу ООН на світові процеси. Ве­ликого значення вони надають глобалізаційним процесам, особливо в кон­тексті їхнього значення для послаблення ролі військової влади і контролю за ядерною зброєю. Завершуючи обговорення цього аспекту теми, варто за­уважити, що означені форми світового устрою існують лише частково і най­ближчим часом навряд чи одна з них зможе домінувати. Крім того, сучасний світ досить чітко поділяється на дві частини — зони миру, матеріального добробуту та демократії (країни Західної Європи, США, Канада, Японія, Австралія та Нова Зеландія) та зони пошуків моделі розвитку, бідності, не­стабільності і воєн. До останньої належить близько 85 % населення земної кулі, в тому числі Україна.

Важливо наголосити на тому, що серйозні зміни в Європі після 1989 р. змусили європейські держави та США переглянути усталені погляди щодо колишніх республік СРСР, в тому числі України. Одним із кардинальних

414

Розбудова незалежної України

питань було: наскільки ці країни близькі до Заходу? Вирішальне значення при цьому відіграли історичні традиції. Так, до сфери інтересів Німеччини традиційно відносили Польщу, Чехословаччину та Угорщину; країни Північної Європи — Фінляндія, Швеція, Данія та Норвегія — у зв'язку з низкою культурно-географічних факторів підтримали країни Балтії в їхніх кроках на шляху до незалежності. Великий інтерес до нового курсу держав Середньої Азії та Азербайджану виявила Туреччина. Інші держави, в тому числі Росія та Україна, не могли розраховувати на прискорену потужну міжнародну підтримку. Наприклад, не легко складалися відносини із США, які надавали перевагу Росії і домагалися ядерного роззброєння України. Лише від 1994 р. відбувся перелом у ставленні до України, згодом США на­дали найбільшу фінансову допомогу. Адже одним із найважливіших фак­торів швидкого та успішного економічного реформування була міжнародна фінансова підтримка держав, які вступали на шлях модернізації.

За такої ситуації Україна змушена самостійно формувати свій зов­нішньополітичний курс. У такому контексті варто згадати правові засади представництва УРСР на міжнародній арені в радянські часи, а також ту го­ловну обставину, що республіка була позбавлена права провадити міжнарод­ну політику, хоча й мала Міністерство закордонних справ. Україна контак­тувала із зовнішнім світом лише крізь призму інтересів та міжнародних інститутів СРСР. Тому найважливішою проблемою від часу проголошення незалежності є вироблення власної стратегії на міжнародній арені, визна­чення національних інтересів, розробка геополітичних пріоритетів.

Специфіка географічного розташування України в Євразії, традиції істо-рико-культурного розвитку дають підстави охарактеризувати її як "цивілі­зацію межі". (Якими фактами з історичного минулого нашого народу мож­на це підтвердити?) Це об'єктивно вимагає багатоплановості зовнішньопо­літичних орієнтацій України, високого професіоналізму у їх здійсненні.

Головними векторами зовнішньої політики України є східний (Росія, країни СНД), західний (Польща, Західна Європа, США) та південно-східний (Балкани, Туреччина, країни Сходу). Кожний із них є традиційним та історично значущим для українського народу. Це пояснює, чому протягом 1990-х pp. міжнародна політика була спрямована на створення збалансова­ної системи між цими напрямами.

Реальне формування засад міжнародної політики України розпочалося від моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У ній, зокрема, республіка проголошувалася суб'єктом міжнародного права, що бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів (див. розд.10). Цим документом проголошувався намір "стати в майбутньо­му нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотри­мується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набу­вати ядерної зброї". Для майбутнього України особливого значення набула

415