Тема 11

су Криму, де проживає 2,7 млн громадян, які належать до більш ніж 80 ет­нічних груп. Росіяни становлять близько 60 % населення півострова, четвер­та частина — етнічні українці. Особливу групу становлять депортовані в не­давньому минулому народи — кримські татари (до 300 тис. осіб), а також греки, вірмени, болгари, німці та ін.

20 січня 1991 р. на півострові відбувся референдум, який став підставою для відновлення автономії Криму. За автономію проголосувало 90 % тих, хто брав участь у голосуванні. Проти виступили представники кримськота­тарського народу, які на курултаї в червні 1991 р. розцінили створення Кримської АРСР як спробу закріпити результати депортації 1944 р. Важли­во розуміти специфічність ситуації на півострові: росіяни в Криму, які мали належне представництво у всіх ланках місцевої влади, не дискримінувались у жодній зі сфер суспільного життя, не погоджуючись із територіальною ав­тономією, почали домагатися права на створення суверенної державності, що й було зафіксовано у прийнятій кримськими депутатами Конституції 5—6 травня 1992 p., а також в Акті проголошення державної самостійності. Передбачалося також введення посади президента Криму. Відтоді розпоча­лося протистояння між центральними органами влади і регіональною елі­тою півострова, яке до 1998 р. мало дуже гострий характер.

Особливо треба підкреслити, що позиція Верховної Ради України щодо прагнень регіональної еліти Криму була достатньо послідовною і витрима­ною. Був обраний правовий шлях розв'язання гострих суперечностей. При­кладом може слугувати Закон "Про розмежування повноважень між орга­нами державної влади України та Республіки Крим" від ЗО червня 1992 р., в якому ставилася вимога щодо приведення законів Кримської автономії у відповідність до законів України.

Ситуацію ускладнило обрання у січні 1994 р. Президентом Криму Ю. Меш­кова і схвалення наступного варіанту Кримської конституції. Верховна Рада України наполягала, щоб законодавчі акти Кримської автономії відповіда­ли загальнодержавному законодавству. Ці процеси відбувалися на тлі по­гіршення економічної ситуації як загалом в Україні, так і в Криму, важких переговорів з розподілу Чорноморського флоту, а також постійного втручан­ня з боку Москви, сутність якого зводилася до того, що Крим не є українсь­ким. Політична ситуація все більше загостювалась, адже парламентська більшість кримського парламенту в 1994 р. фактично бойкотувала вибори до Верховної Ради України.

У контексті вивчення цієї ситуації важливо наголосити на значенні по­зиції міжнародної спільноти, яка усвідомлювала можливі наслідки цього протистояння. Зокрема, це важлива роль спеціальної місії ОБСЄ, представ­ники якої закликали Верховну Раду втриматися від розпуску кримського парламенту, і, відповідно, протилежну сторону — від проведення референ­думу щодо відновлення найбільш сепаратистського варіанту Кримської Кон­ституції 1992 р. Протистояння у кримському питанні значно послабло після перемоги на виборах Президента України у 1994 р. Л. Кучми.

386

Розбудова незалежної України

Увагу слухачів необхідно звернути на те, що законодавчо Конституція Крима була скасована як така, що не відповідає Основному Закону України, Верховна Рада скасувала посаду президента Криму, а також гімн республіки, підпорядкувала уряд автономії Кабінету Міністрів України. Загалом протя­гом 1995 р. Верховна Рада України скасувала близько 40 законів і постанов Кримської автономії. Нова процедура введення в дію Конституції Кримської автономії передбачала затвердження її Верховною Радою України.

Подальше законодавче забезпечення статусу Кримської автономії було здійснено у Конституції України 1996 р. Тому потрібно ознайомити студентів зі змістом її розділу X, у якому зазначені сфери компетенції АР Крим. Стат­тею 137 окремо було визначено, що "з мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нор­мативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з од­ночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конститу-ційності".

Кримський парламент визнав Конституцію України. Нині автономія має свою Конституцію, вищий законодавчий орган — Верховну Раду Автоном­ної Республіки Крим, уряд — Раду Міністрів Автономної Республіки Крим. В Автономній Республіці діє Представництво Президента України.

Наступним кроком у визначенні правового статусу Кримської автономії було прийняття у жовтні 1998 р. третьої Конституції. У грудні того ж року її затвердила Верховна Рада України. Характерними особливостями цього до­кумента є те, що в ньому визнається, що вищі органи влади України здійсню­ють свої повноваження щодо Автономії у межах і формах, передбачених Кон­ституцією та Законами України, тобто дії центральної влади, не передбачені чинним законодавством, не можуть бути застосовані. Окремою статтею Кон­ституції Криму передбачено, що влада автономії має враховувати загально­державні інтереси у своїй діяльності, а центральна влада має враховувати особливості місцевої спільноти. Конституція АР Крим визначила широке коло повноважень кримської влади на півострові. (Див.: Відомості Верхов­ної Ради України. — 1999. — № 5—6.)

Прийняття чергової Конституції Крима викликало протести в кримсь­котатарському середовищі. Політичні лідери цього руху наголошували, що без остаточного законодавчого забезпечення прав кримськотатарського на­роду як корінного, Верховна Рада України не повинна затверджувати Кон­ституцію. Однією з вимог делегатів Курултаю було надання квот на пред­ставництво у парламенті Криму. У квітні 1999 р., у роковини підписання Маніфесту про приєднання Криму до Російської імперії (1783), відбулася масова акція протесту, в ході якої вимагалося створення національної кримськотатарської автономії і визнання кримських татар корінним етно­сом. (Зверніть увагу на пояснення цього терміна.) 18 травня 1999 р., в 55-ту річницю сталінської депортації, на центральній площі Севастополя

387