Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Історія України За ред.В.М.Литвина.DOC
Скачиваний:
30
Добавлен:
20.03.2015
Размер:
3.85 Mб
Скачать

1918 Рік

13 листопада — проголошення у Львові Західноукраїнської Народної Республіки.

21 листопада — захоплення Львова польськими військами. Державні органи влади ЗУНР залишили місто.

28 листопада — створення більшовиками Тимчасового робітничо-се­лянського уряду на чолі з Г. П'ятаковим, який своїм маніфестом заявив про встановлення в Україні радянської влади.

14 грудня — відмова П. Скоропадського від гетьманської посади і виїзд до Німеччини. Директорія у Києві проголосила свою владу.

26 грудня — сформування Директорією Ради Народних Міністрів, яку очолив В. Чехівський.

1919 Рік

6 січня — ухвалення Тимчасовим робітничо-селянським урядом Украї­ни декрету про назву радянської держави — Українська Соціалістична Ра­дянська Республіка (назва УСРР зберігалася до 1936 p.).

16 січня — оголошення Директорією війни радянській Росії.

22 січня — проголошення у Києві на Софійському майдані Акта злуки — возз'єднання двох українських держав — УНР і ЗУНР: створення єдиної со­ борної України.

5 лютого — захоплення Києва радянськими військами. Напередодні цієї події Директорія та її органи переїхали до Вінниці.

6—10 березня III Всеукраїнський з'їзд рад у Києві, що схвалив Кон­ституцію УСРР, якою проголошувалась диктатура трудящих, експлуатова­них мас — пролетаріату та найбіднішого селянства.

12 квітня — прийняття РНК УСРР постанови про хлібну розкладку, за­провадження якої мало трагічні наслідки для українського селянства.

Квітень червень — захоплення Наддніпрянської України військами генерала Денікіна.

Травень — антибільшовицькі повстання в Україні під проводом М. Гри-гор'єва, Ю. Тютюнника, Д. Терпила.

Липень — захоплення польськими військами Східної Галичини.

31 серпня — захоплення денікінськими військами Києва.

21, 24 квітня — укладення договору Директорії та уряду Польщі про спільний виступ проти радянської Росії. УНР відмовилася від західних об­ластей України на користь Польщі.

25 квітня — початок наступу військ УНР і Польщі на території радянсь­кої України.

28 жовтня — початок контрнаступу Червоної армії проти військ Вранге­ля, внаслідок чого в листопаді Крим було визволено від білогвардійців.

258

Українська революція (1917—1920 pp.)

  1. листопад — запеклі бої на території Східної України між війська­ми У HP і Червоною армією. 21 листопада армія У HP залишила Україну, перейшла на територію Польщі, де була інтернована в таборах.

  2. 18 березня — підписання мирного договору в Ризі між Польщею з одного боку, РСФРР та УСРР з другого, за яким Польща офіційно визнала УСРР.

Контрольні запитання та завдання

  1. Якою була, соціальна база Директорії УНР?

  2. У чому полягають політичні помилки Директорії?

  3. Які рішення прийняв Український трудовий конгрес?

  4. У чому полягає значення Акта злуки 22 січня 1919 р.?

  5. Якою була соціальна база селянського повстанського руху в Україні?

  6. У чому полягає сутність політики "воєнного комунізму"? Як вона прово­дилася в Україні?

Теми рефератів

  1. Політична стратегія Директорії УНР.

  2. Формування урядів Директорії УНР та їх політична орієнтація.

  3. Воєнно-бойові операції Директорії УНР.

  4. Аграрна політика Директорії УНР.

Рекомендована література

  1. Новітня історія України (1900—2000 pp.). —K., 2002.

  2. Україна у XX ст.: 36. док. і мат. — К., 2000.

  3. Українська революція і державність (1917—1920 рр.). — К., 1998.

  4. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. — К.,1993.

  5. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Л., 1995.

  6. Солдатенко В.Ф. Українська революція. Концепція та історіогра­фія. — К., 1997.

  7. Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. — К., 1999.

  8. Павленко Ю. Українська державність у 1917—1919 pp. — К., 1995.

  9. Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. Спогади і не­відомі твори. — К., 1999.

10. Гунчак Т. Україна: перша половина XX ст. — К., 1992.

259

Тема 8

УКРАЇНА МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ (1921-1939 pp.)

(4 год)

Тема семінарських занять охоплює період від закінчення Першої світової, громадянської та національно-визвольних воєн у колишній Російській імперії до початку Другої світової війни. В цей час українські землі були поділені між чо­тирма державами Радянським Союзом, Польщею, Румунією та Чехословач-чиною. Нехтування цими державами політичних, економічних та національ­них інтересів українців трагічно позначилося на історії українського народу.

Міжвоєнна історія радянської України поділяється на два етапи. Пер­ший це доба нової економічної політики (1921 1929), коли внаслідок тис­ку реальних обставин більшовики змушені були тимчасово відмовитися від "воєнного комунізму" і повернутися до використання, хоч і обмежених,ринко­вих методів господарювання, які не відповідали комуністичній програмі. Праг­нучи завоювати підтримку неросійських народів, партія більшовиків у 1920 ті pp. здійснювала політику коренізації. Але утворення СРСР супровод­жувалося посиленням централізму та уніфікацією всіх сфер суспільного жит­тя, що й зумовило приреченість українського відродження. Другий етап, запо­чаткований "великим переломом" 1929p., характеризується поверненням до реалізації програми комуністичного будівництва, глибокими, швидкими і боліс­ними соціально-економічними і культурними перетвореннями, що випливали з комуністичної доктрини, насадженням так званих соціалістичних проти­природних виробничих і суспільно політичних відносин, масовим терором в усіх сферах суспільного життя.

Становище західноукраїнських земель, на яких проживало близько 7 млн українців, у міжвоєнний період було різним. Більшість українців цього регіону проживала в Польщі (понад 5 млн),решта в Румуни та Чехословаччині. У Польщі та Румунії українці зазнавали національної дискримінації. Це було причиною їх постійного прагнення до самоврядування, яке б, на їхню думку, ви­рішило політичні, соціально економічні та культурні проблеми українського населення. Але асиміляційна політика польської та румунської влади зумов-

260

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

лювала національну конфронтацію, в умовах якої перебувала переважна більшість західних українців. У Чехословаччині проти українців не провади­лась відкрита політика дискримінації та, асиміляції, вони користувалися осо­бистими свободами, але ізольовані від співвітчизників Карпатськими горами залишалися найменш розвинутими у політичному, соціально-економічному й культурному аспектах.

План семінарського заняття

  1. Нова економічна політика в Українській СРР.

  2. Утворення Союзу РСР. Формальний та реальний статус УСРР у складі Радянського Союзу.

  3. Українізація: форма і зміст.

  4. Індустріалізація та колективізація в Українській СРР.

Методичні рекомендації

1. Нова економічна політика в Українській СРР. Розглядаючи перше питання семінарського заняття, важливо визначити дійсні причини перехо­ду більшовиків до нової економічної політики, її зміст, перспективи, пока­зати особливості, реальну практику і наслідки її здійснення в Україні, не­відповідність непу програмі комуністичного будівництва та конкретно-істо­ричні умови, в яких ця політика була згорнута.

Головною причиною, яка примусила більшовиків тимчасово відмовити­ся від продовження курсу безпосереднього комуністичного будівництва, здійснюваного протягом 1918—1920 pp., стала глибока соціально-економіч­на і політична криза початку 1920-х pp. У радянській історіографії причини кризи пов'язувалися переважно з господарською розрухою, викликаною се­мирічною війною, спочатку світовою, а потім — громадянською. На тери­торії України, де воєнні дії тривали весь цей час майже безперервно, народ­не господарство справді істотно постраждало, зазнало істотного спустошен­ня. Не працювали металургійні заводи, шахти, була виведена з ладу трети­на залізниць, панувало безробіття. Але параліч виробництва зумовлювався насамперед попередньою політикою більшовиків, відомою під назвою воєн­ного комунізму. Радянські історики обґрунтовували політику воєнного ко­мунізму критичною ситуацією періоду громадянської війни та іноземної інтервенції. Однак таке пояснення не відповідає дійсності, оскільки основи цієї політики були закладені ще до початку війни. Воєнний комунізм як полі­тику, продиктовану умовами воєнних обставин, було обґрунтовано вже тоді, коли спроба прискореного, безпосереднього переходу до організації вироб­ництва і розподілу на комуністичних засадах, насадження комуністичних відносин в усіх сферах суспільного життя зазнала невдачі й треба було тео­ретично виправдати перехід до непу. У 1921 р. вождь більшовиків з метою

261

Тема 8

виправдання попереднього курсу застосував термін "воєнний комунізм", що якраз і визначався як система тимчасових надзвичайних, викликаних гро­мадянською війною та інтервенцією, заходів. Отже, вимушене засудження комуністичного штурму, який цілком відповідав програмним установкам більшовиків і визначав зміст політики радянської влади 19181920 рр., підмінялося тезою про зумовленість самого штурму обставинами війни. На­справді система воєнного к.отлунізму була результатом не умов громадянсь­кої війни та інтервенції, а мала доктринальне коріння. Іншими словами, воєнний комунізм зумовлювався марксистсько-ленінською доктриною, пе­реконанням більшовиків у необхідності негайного утвердження в суспільстві після взяття ними влади комуністичних виробничих відносин. Фактично воєнний комунізм і став такою спробою організації безринкового способу виробництва й обміну, з властивою йому адміністративною моделлю, що ґрунтувалася на одержавленні власності та примусі до праці. Важливо звер­нути увагу і на зовнішньополітичний аспект воєнного комунізму: більшови­ки, намагаючись втілити в життя теоретичні схеми комуністичного суспіль­ства, робили ставку на швидке наближення світової соціалістичної рево­люції, завдяки перемозі якої пролетаріат радянської Росії отримає необхід­ну промислову продукцію від розвинутих країн і налагодить безпосередній, тобто такий, що не передбачає товарно-грошових відносин, обмін між містом і селом. Відповідно до вимог своєї програми партія більшовиків у 1918— 1920 pp. робила наполегливі спроби побудувати безтоварну централізовану соціалістичну економіку, що мало згубні наслідки, але вони маскувались, як уже зазначалося, війною. Сувора економічна політика під час громадянсь­кої війни давала можливість забезпечити продуктами Червону армію та ро­сійські міста, але значною мірою спричинила економічний розвал, оскільки зруйнувала ринковий механізм розширеного відтворення суспільного про­дукту.

Після закінчення війни ніяких об'єктивних умов для форсування темпів соціально-економічних перетворень у напрямі скасування грошей і торгівлі та прямого розподілу життєвих благ не було. Незважаючи на це, правляча більшовицька партія продовжувала відповідно до комуністичної доктрини виключати з практики "приватнокапіталістичні методи взаємовідносин", тобто ще не придушені залишки товарно-грошових відносин. У грудні 1920 р. В. Ленін підписав декрети про безгрошовий відпуск продуктів за картками, про безплатність палива, житла, комунальних і поштово-телеграфних по­слуг. Вождь більшовиків підтвердив думку про необхідність переходу в най­ближчому майбутньому до безгрошового обміну. А V Всеукраїнський з'їзд Рад ще на початку березня 1921 р. висунув завдання завершити націоналі­зацію та концентрацію приватногосподарських підприємств. Таким чином, до весни 1921 р. більшовицьке керівництво продовжувало дотримуватися започаткованого в 1917 р. курсу на негайну побудову комунізму, під яким розуміли суспільно-економічний лад без приватної власності й товарно-г шових відносин.

262

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

Воєнний комунізм загострив післявоєнну економічну розруху, викликав масове незадоволення населення, зумовив досить складне соціально-еконо­мічне становище в Україні. До закінчення громадянської війни тут було усу­спільнено майже 11 тис. заводів, фабрик, шахт, з яких діяло, і то з величез­ними перебоями і недовантаженнями, лише 4060. Промислове виробництво в Україні у 1920 р. становило лише 12 % довоєнного рівня. Чисельність ро­бітників великої промисловості України зменшилась наполовину порівняно

3 1913 роком, рятуючись від безробіття й голоду, вони масово покидали міста і вирушали в сільську місцевість. Робітничий пайок скоротився до чверті фунта хліба, тобто до 100 г, та й то видавали його не щодня. Суттєве знижен­ ня життєвого рівня робітників супроводжувалося проявами невдоволення, пасивним опором, який полягав в уповільненні темпів праці, відкритими робітничими страйками. Так, лише протягом жовтня — листопада 1920 р. на копальнях Донбасу було зафіксовано більше 40 виступів робітників. За­ ворушеннями були охоплені майже всі великі промислові центри України. І хоча цей рух протесту мав чітко визначений економічний характер, більшо­ вики усвідомлювали, що він швидко може набути ворожого їм політичного спрямування. Саме тому проти страйкарів часто застосовували вкрай жорсткі заходи, такі як закриття підприємств, арешти і відправлення до концентра­ ційних таборів.

Негативні наслідки воєнного комунізму найбільш болісно відобразили­ся на селянстві, в якого майже вся вироблена продукція відбиралася за прод-розкладкою. Селянинові дозволялося залишати собі тільки близько 30 фунтів на місяць. Українські селяни в 1921 р. повинні були віддати державі 6 млн пудів цукру, 111 тис. пудів меду, 160 млн пудів хліба, 23 млн пудів картоплі тощо. Крім того, продовжувався колоніальний визиск України. На вивезення до радянської Росії в 1921 р. призначалося 100 млн пудів хліба,

4 млн пудів цукру, 114 тис. пудів сала. Селяни відкрито висловлювали не­ вдоволення продрозкладкою. її виконання проходило з величезним напру­ женням. До весни 1921 р. розкладка з урожаю попереднього року в Україні була виконана менше ніж на 40 % . Створити державний хлібний фонд у за­ планованих розмірах не вдалося. Значна частина селян, не будучи економіч­ но зацікавленою, свідомо скорочувала виробництво сільськогосподарської продукції, що ще більше загострило дефіцит продуктів харчування. Праг­ нучи зупинити деградацію сільськогосподарського виробництва, VIII Все­ російський з'їзд Рад у грудні 1920 р. ухвалив закон про запровадження дер­ жавних завдань на посів для кожного селянського господарства. Таким чи­ ном, крім продовольчої розкладки існувала ще і посівна. Радянська влада повертала селянство до становища, в якому воно перебувало напередодні реформи 1861 р. Тільки якщо раніше селяни працювали на поміщиків, то тепер вони змушені були працювати на так звану робітничо-селянську дер­ жаву. Після припинення воєнних дій невдоволення селян реквізиціями і забороною торгівлі різко зросло і набуло найгостріших форм аж до відкри-

263

Тема 8

того опору. У 1920—1921 pp. в Україні діяло не менш як 40 тис. організова­них повстанців. У повстанському русі брали участь усі верстви селянства, за винятком наймитів і бідняків, які об'єднувалися в комітети незаможних се­лян (комнезами), допомагали здійснювати реквізиції хліба і отримували 10— 20 % "здобичі". Селянський повстанський рух офіційна пропаганда подава­ла як політичний бандитизм, як саботаж продовольчої політики радянської влади з боку найбільш заможної частини селянства — куркулів. Селянські повстання і заворушення жорстоко придушувалися червоноармійськими частинами під керівництвом В. Блюхера, П. Дибенка, Г. Котовського, О. Пар-хоменка та ін. Регулярній армії допомагали сформовані партійними і проф­спілковими організаціями частини особливого призначення. Боротьбу із се­лянськими повстанськими загонами очолили безпосередньо X. Раковський і М. Фрунзе. Розвиток бойових дій показав правлячому режиму, що розра­ховувати на перемогу в боротьбі з рухом селян, спираючись лише на військову силу, не можна. Масова участь селян у заворушеннях виражала його ставлен­ня до економічних підвалин воєнного комунізму й остаточно переконала біль­шовицьке керівництво в невідкладності радикальної зміни політики на селі.

Заворушення перекинулись і на армію. В лютому — березні 1921 р. відбу­лося повстання військового гарнізону міста-фортеці Кронштадт і моряків Балтійського флоту. Для його придушення, оскільки армійські частини ви­явилися ненадійними, направили делегатів X з'їзду РКП(б) і комуністів Пет­рограда.

У проявах породженого воєнним комунізмом протесту — селянських за­колотах, робітничих страйках, повстаннях матросів і червоноармійців — комуністи побачили загрозу для своєї влади. Саме це й стало поштовхом до запровадження нової економічної політики, відновлення ринку і товарно-грошових відносин. В. Ленін змушений був визнати, що "безпосередній пе­рехід до суто соціалістичних форм господарства, до суто соціалістичного роз­поділу перевищує наші наявні сили і що коли ми не будемо спроможні про­вести відступ так, щоб обмежитися легшими завданнями, то нам загрожує загибель". Згодом М.І. Бухарін назвав перехід до нової економічної політи­ки "крахом наших деяких... неправильних уявлень про хід нашого розвит­ку до соціалізму,...пов'язаних з періодом так званого "воєнного комунізму" (Бухарин Н. И. Избранные произведения. — М., 1988. — С. 195).

Але крім внутрішніх причин, були і зовнішні чинники, які спонукали більшовиків перейти до непу. Не справдилися їхні сподівання на світову пролетарську революцію. Якраз із нею пов'язував В. Ленін безпосередній перехід до соціалізму в Росії, вважаючи, що після радянізації розвинутих країн більшовицька партія отримає від них необхідну промислову продук­цію і налагодить прямий товарообмін між містом і селом. Втрата на початку 1920-х pp. перспективи отримати матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату змусила більшовицький режим по-новому поставити питання про взаємовідносини між містом і селом, розпочати більш гнучку політику

264

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

в ставленні до селянства. Став необхідним перехід до нової економічної по­літики. Таким чином, нова економічна політика була результатом переходу більшовиків від концепції "світової революції" до концепції "капіталістич­ного оточення".

У своїх виступах і промовах 1921 — 1922 рр. В. Ленін неодноразово підкреслював, що нова економічна політика стала вимушеним і тимчасовим відступом від будівництва соціалізму. А 20 листопада 1922 р. він публічно проголосив: "Із Росії непівської буде Росія соціалістична". Отже, вождь більшовиків не переглядав партійної доктрини, а тільки припиняв на пев­ний період запровадження комуністичного виробництва і розподілу. Впро­довж цього періоду держава мала налагоджувати обмін продукцією між містом і селом через ринок, тобто здійснювати нову економічну політику. В. Ленін вважав, що неп вичерпає себе тоді, коли відбудована вітчизняна про­мисловість стане здатною постачати селянам в обмін на їхню продукцію то­вари широкого вжитку і виробничого споживання. І це обумовлювало при­реченість непу в перспективі. Неп не був ленінським теоретичним відкрит­тям великої ваги. Це було вимушене і тимчасове повернення більшовиків до ринкових відносин, які аж ніяк не були новими, а нормальними і єдино мож­ливими за товарного виробництва. В. Ленін ішов тільки на тимчасовий ком­проміс із капіталізмом і не збирався відмовлятися від мрії створити соціалі­стичну економіку.

Вперше термін "нова економічна політика" В. Ленін оприлюднив на Все­російській продовольчій нараді 16 червня 1921 р. Але початком переходу до непу, хоч і не безпосереднім, стала резолюція X з'їзду РКП(б) "Про заміну розкладки натуральним податком", ухвалена 15 березня 1921 р. Скасуван­ня продрозкладки означало фактичний поворот до ринку, хоч аж до 16 черв­ня 1921 р. В. Ленін допускав можливість торгівлі тільки в місцевому госпо­дарському обороті. Та під тиском реальних обставин змушений був визнати необхідність торгівлі у масштабах усієї країни.

У цілому перехід до непу здійснювався протягом 1921 —1923 pp. Основ­не завдання непу зводилося до того, щоб заспокоїти селянство й забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів. Відповідно до рішень X з'їзду РКП(б), надзвичайна сесія ВУЦВК ухвалила закон про заміну прод­розкладки податком, а Раднарком УСРР видав декрет про норми та розмір податку. Але основна відмінність переходу до продподатку в Україні від Росії полягала в тому, що в республіці до нового врожаю продовжувалося вико­нання скороченої продрозкладки, що викликало невдоволення селян.

Неп передбачав систему заходів, спрямованих на використання "в інте­ресах будівництва соціалізму" товарного виробництва, ринкових відносин, економічних методів господарювання. Найважливішими серед них були: заміна продрозкладки продовольчим податком; запровадження госпрозра­хунку; денаціоналізація частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, тимчасовий допуск приватного капіталу в економіку,

265

Тема 8

легалізація приватного підприємництва; запровадження вільної торгівлі; децентралізація управління промисловістю тощо. Але, не відмовляючись від ідеї створення соціалістичної економіки, більшовицький уряд залишав під контролем держави такі "командні висоти" в економіці, як важка промис­ловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля.

Непівська модель господарювання функціонувала до кінця 1920-х pp. Звільнившись від страху реквізиції, селянські господарства швидко відно­вили свою продуктивність. У 1925—1926 pp. виробництво зерна в Україні майже досягло довоєнного рівня. Розвивалася торгівля. На території УСРР діяло 75 тис. приватних торгових закладів. Запрацювала фінансова систе­ма. У 1922—1924 pp. була проведена грошова реформа, відновлені грошо­вий обіг, банки, кредитні установи. Відбувався процес роздержавлення, тобто передачі в оренду та приватну власність дрібних і частини середніх під­приємств. Уже в 1921 р. в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто приблизно половину наявного фонду. У "командних висотах" економіки замість централізованих управлінь (главків) створювалися трести, які по­чали працювати на засадах госпрозрахунку й об'єднували підприємства за галузевою, територіальною або змішаною ознакою. Але трестівський гос­прозрахунок не був повноцінним, оскільки не торкався кожного підприєм­ства. Ринок, на який виходили госпрозрахункові підприємства, був відріза­ний від світового ринку монополією зовнішньої торгівлі. Він був практично повністю монополізований, тобто позбавлений конкуренції підприємств інших форм власності. Як наслідок, зміни в промисловості не дали таких очевидних і швидких результатів, які були досягнуті в сільськогосподарсь­кому виробництві. Валова продукція підприємств, підпорядкованих УРНГ, у 1925/26 господарському році становила 91 % її обсягу 1913 р.

Отже, більшовицьке керівництво так і не змогло перейти до справді рин­кових методів господарювання в економіці. Запозичені від капіталістично­го господарювання в роки непу зовнішні форми організації економіки (трес­ти, капітал, прибуток тощо) були значною мірою лише імітацією ринкових відносин, сам ринок був штучний. Та він і не міг бути іншим в умовах більшо­вицької диктатури. Тому не варто ідеалізувати і переоцінювати непівські ринкові відносини. Нова економічна політика не могла остаточно стабілізу­вати економічний розвиток. Відсутність повноцінних товарно-грошових відносин між селом і державною промисловістю призводила до кризових явищ в економіці: "криза збуту" 1923 p., товарний голод 1924 p., зростання інфляції та товарний голод 1925 р., криза хлібозаготівель взимку 1927— 1928 pp. тощо. Остання криза, породжена невідповідністю низьких держав­них закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію високим цінам на товари промислового виробництва, була використана більшовицьким ке­рівництвом як привід для відновлення конфіскацій хліба і згортання непу. Хоча відкрито про це ні Й. Сталін, ні його оточення не говорили. Більше того, робилися заявки, що нова економічна політика продовжується, але

266

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

вступає у свій заключний етап. Насправді перехід у 1929 р. до масової ко­лективізації та форсованої індустріалізації, або "великий перелом", означав ліквідацію непу.

Головною і визначальною причиною, яка спонукала компартійно-ра­дянське керівництво згорнути наприкінці 1920-х pp. неп, була відданість більшовиків ідеї побудови комуністичної економіки. Необхідні умови для цього, на думку Й. Сталіна та його прихильників, уже склались, оскільки за допомогою непу економіка країни в цілому була відбудована, поставало зав­дання індустріалізації і створення матеріально-технічної бази соціалізму.

2. Утворення Союзу РСР. Формальний та реальний статус УСРР у складі Радянського Союзу. Розгляд другого питання варто розпочати з того, що ще в роки громадянської війни Україна фактично була приєднана до радянсь­кої Росії за допомогою зброї. Разом з тим офіційно вона була визнана неза­лежною, що пояснювалося прагненням більшовиків ослабити конфронтацію з визвольним рухом пригноблених народів колишньої Російської імперії. Більшовики з перших днів захоплення влади пішли шляхом утворення цен­тралізованої унітарної держави. Тому в Україні та інших радянських рес­публіках вони поширили чинну в Росії систему органів влади та управлін­ня, яка надійно контролювалася правлячою державною партією. А у грудні 1920 р. між Росією та Україною було підписано договір про воєнний і госпо­дарський союз, що передбачав об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу уряду Російської Федерації. Аналогічні договори у першій половині 1921 р. були укладені між Російською Федерацією та інши­ми національними республіками. Виникла так звана договірна федерація. Всеросійський ЦВК, до якого республіки посилали своїх представників, і Раднарком РСФРР, до якого входили об'єднані наркомати, стали по суті за-гальнофедеративними органами. Злиття фактично загальнофедеративних органів влади з органами влади Російської Федерації на практиці означало перетворення радянських республік в автономні утворення у складі єдиної держави — Російської Федерації. У зв'язку з цим варто зазначити, що ще до утворення СРСР радянські республіки становили єдину державу. У своїй практичній діяльності центральні органи влади та управління не рахували­ся з республіками як з незалежними державами, вони навіть домагалися офіційного (юридичного) скасування незалежності радянських республік, зокрема права на проведення формально незалежної зовнішньої політики. Реально здійснюваний курс на ліквідацію національної державності шля­хом автономізації республік підтримував нарком у справах національнос­тей РСФРР Й. Сталін. У цих умовах керівні працівники радянських рес­публік почали домагатися більшої свободи дій, зменшення централізації управління, відстоювали права, які відповідали згідно з офіційними догово­рами республіканському незалежному статусу. Так, з ініціативи X. Раков-ського, якого швидке "випаровування" суверенітету УСРР дуже хвилюва-

267

Тема 8

ло, партійне керівництво республіки у березні 1922 р. виступило з ініціати­вою переглянути і конкретизувати відносини між Україною і Російською Федерацією в межах договірної федерації. Аналогічні пропозиції надійшли від Білорусії та закавказьких республік. Таким чином, варто зазначити, що лише під тиском знизу Політбюро ЦК РКП(б) у серпні 1922 р. створило комі­сію для підготовки проекту нового договору, який мав удосконалити відно­сини радянських республік. До складу комісії увійшли: В. Куйбишев (голо­ва), Г. Орджонікідзе, X. Раковський, Г. Сокольніков, Й. Сталін, а також пред­ставники від національних республік. В. Ленін на той час був хворий, і вирі­шальну роль у підготовці проекту "Про відносини РСФРР з незалежними рес­публіками" відіграв Й. Сталін — комісар у справах національностей і гене­ральний секретар партії. На його домагання запропонований комісією проект передбачав входження республік до Російської Федерації на правах автоном­них утворень. Й. Сталін прагнув автономізувати республіки, щоб ліквідувати розрив між декларованою національною державністю і реальністю.

Турбуючись насамперед про збереження власного політичного статусу, партійно-радянське керівництво республік виступило проти підготовлено­го проекту. Намагаючись зберегти підтримку неросійських республік, В. Ле­нін засудив сталінську ідею автономізації і запропонував свій компромісний варіант, який більше влаштовував не центральний апарат, а периферійних працівників. Сутність його полягала в тому, що Російська і Закавказька федерації разом з Україною і Білорусією утворюють новий союз або нову федерацію. З боку В. Леніна це був тактичний хід, оскільки він чудово ро­зумів, що досягти мети старою політикою і тактикою неможливо. Тому, кри­тикуючи позицію Й. Сталіна, він писав, що в цьому "архіважливому питанні Сталіну трохи властива тенденція поспішати" (Ленін В.І. Про утворення СРСР. Лист Л.Б. Каменеву для членів Політбюро ЦК РКП(б) 26 вересня 1922 р. // Повне зібр. тв. — Т. 45. — С. 201). Пропонуючи створення Союзу Радянських Республік Європи та Азії, В. Ленін заявляв: "Важливо, щоб ми не давали поживи "незалежникам", не знищували їх незалежність, а ство­рили новий поверх, федерацію рівноправних республік" (Там само. — С. 202).

B. Ленін декларував необхідність надати кожній республіці право вільного виходу із "союзу" рівних. Але це була фікція. Республіки могли вийти із Союзу тільки за згодою комуністичної партії, яка була високоцентралізова- ною, переважно російською, і як інструмент влади не могла гарантувати збе­ реження суверенітету республік. Отже, зовні йдучи на поступки "незалеж­ никам", В. Ленін вважав, що дії державних структур "завжди можуть бути паралізовані в достатній мірі партійним авторитетом" (Ленін В.І. До питан­ ня про національності, або про "автономізацію" // Повне зібр. тв. — Т. 45. —

C. 344). Тому ленінський план створення Союзу мав суто формальний, дек­ ларативний характер і не гарантував реального суверенітету УСРР та іншим республікам. Загалом поправки В. Леніна не були конструктивними й мог­ ли змінити лише форму об'єднання, а не його сутність, що й підтвердила наступна практика існування СРСР.

268

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

10 грудня 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд рад схвалив ідею створення Союзу і проект основ Конституції СРСР. 30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з'їзд рад затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Вар­то звернути увагу на те, що конституційне оформлення СРСР відбулося в січні 1924 р. на II Всесоюзному з'їзді рад, який затвердив першу союзну Консти­туцію. Новий текст Конституції УСРР, пристосований до її статусу союзної республіки, було затверджено в травні 1925 р. на IX Всеукраїнському з'їзді рад. У пропагандистських цілях Конституція СРСР проголошувала державні права національних республік, їхню цілковиту рівність із Росією та право виходу з Союзу РСР. Насправді ці положення не діяли. Союзними органа­ми, починаючи від очолюваного В. Леніним Раднаркому, стали російські. Вони не тільки фактично, а і юридично були вищими порівняно з органами влади в радянських республіках. Введення інституції об'єднаних наркоматів, встановлення загальних засад керівництва центру практично в усіх галузях суспільного життя перетворювали внутрішню самостійність на декларовані гасла. Відсутність чіткого розмежування повноважень союзних та республі­канських органів створювала легальну базу для втручання у внутрішні спра­ви республік. Чинна система управління народним господарством, надцент-ралізація у сфері виробництва та розподілу, принципи формування бюдже­ту позбавляли УСРР економічної самостійності, власності на національні багатства та національний прибуток. Відсутність дійового правового меха­нізму реалізації проголошеного суверенітету нівелювала право республік на участь у вирішенні питань, віднесених до союзної компетенції, та на реалі­зацію законодавчої ініціативи при підготовці загальносоюзних актів, фор­мування власної системи права, визначення недоторканності кордонів. Ком­петенція республіканських органів управління фактично обмежилася сфе­рою діяльності таких наркоматів: внутрішніх справ, юстиції, освіти, земле­робства, соціального забезпечення та охорони здоров'я. Але здійснюваний курс на створення централізованої держави на практиці вилився в обмежен­ня суверенітету України і в цих галузях. Отже, перехід від "незалежності" до статусу союзної республіки не змінив ні сутності, ні структури політич­ної влади. Тому утворення СРСР, хоч і стало певною, але не доленосною, як зазначалося в радянській історіографії, подією для національних республік, зокрема України. Справжніх федеративних засад у двоповерховій федера­тивній конструкції — Союзі РСР — не було. Диктатура державної комуні­стичної партії, влада якої була монолітною, виключала будь-яку можливість реального застосування федеративних відносин, практичного поділу влади між центром та периферією і передбачала лише унітарну державу.

Впродовж другої половини 1920-х pp. систематичне звуження решток суверенних прав продовжувалося:

1) через порушення норм конституції, втручання у вирішення внутрішніх справ республіки, регламентацію поточних справ;

269

Тема 8

2) шляхом створення загальносоюзного законодавства про діяльність наркоматів. Проведена на його ґрунті реорганізація вела до звуження сфери урядування директивних органів і республіканських наркоматів.

Отже, у системі союзної держави УСРР формально зберігала ознаки дер­жавності. Але принцип централізму, який був визначальним у діяльності комуністичної партії і повністю переносився на державний устрій, та закла­дені в союзній Конституції загальні принципи управління державою оста­точно перетворили УСРР наприкінці 1920-х pp. на звичайний регіон унітар­ної держави. Прийнята в 1929 р. Конституція УРСР мала затверджуватися вищим органом союзної влади. Таким чином, суверенітет республіки було зведено нанівець. Проте, увійшовши до складу СРСР, УСРР стала чітко окрес­леним національним і територіальним цілим із власним адміністративним центром і апаратом, чого українці не мали з часів Гетьманщини.

3. Українізація: форма і зміст. Розгляд третього питання варто розпоча­ти з визначення причин, які змусили більшовиків вдатися до тимчасового проведення політики українізації як форми коренізації влади. Насамперед розмах визвольної боротьби в національних районах у 1917—1920 pp. підка­зував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національ­них вимог пригноблених у колишній Російській імперії народів більшови­ки не матимуть їх підтримки. Якраз брак підтримки неросійських народів і необхідність зміцнення влади в національних окраїнах примусили комуні­стичну партію вдатися після закінчення громадянської війни до політики коренізації, освоєння та поширення на державному рівні в радянських рес­публіках національних мов. В Україні ця політика набула форми україні­зації. Крім того, більшовицька влада постійно декларувала, що національні республіки матимуть відповідну самостійність у вирішенні тих чи інших питань, передусім у сфері культури. Щоб не дискредитувати свої заяви, ко­муністична партія визнала за необхідне задовольнити деякі прагнення не­російських народів у царині культури, насамперед мови. Таким чином мас­кувався і псевдофедералістський устрій СРСР, створювалася видимість пев­ної самостійності радянських республік.

Початок політиці коренізації поклав XII з'їзд РКП(б), який відбувся у квітні 1923 р. Сутність її полягала в тому, щоб посилити (укоренити) вплив радянської влади і комуністичної партії серед населення національних рес­публік.

У липні — серпні 1923 р. РНК УСРР видала декрети "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" та "Про захо­ди забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвитку української мови". Отже, перші заходи українізації передбачали насамперед розширен­ня сфери вживання української мови, особливо в галузі освіти, у партії та уряді, державних установах. І це не випадково. За даними 1923 p., тільки

270

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

737 із 11 826 відповідальних працівників партійно-державного апарату УСРР заявили, що знають українську мову. У 1922 р. на одного члена Ком­партії України, який постійно користувався українською мовою, припада­ло семеро тих, хто розмовляв лише російською мовою. В уряді це співвідно­шення було один до трьох. В Україні державний апарат був переважно неук­раїнським. Частка українців у апараті 1923 р. не перевищувала 35 % . Особ­ливо незначною вона була у керівних структурах. У колегіях наркоматів налічувалося 47 % росіян, 26 % євреїв і лише 12 % українців. І це за умови, що українці становили переважну частину населення республіки. За пере­писом 1926 р. частка росіян у загальній кількості населення УСРР (28,7 млн осіб) становила лише 8 % , а євреїв — близько 5 % . Не зважаючи на це, вони домінували у вищих керівних управлінських структурах.

За допомогою політики українізації більшовики прагнули переконати українців, що радянська влада — це їхня власна влада. Тому поряд з розши­ренням сфери вживання української мови політику коренізації в УСРР тре­ба було починати передусім із залучення у партійний і радянський апарат місцевих кадрів. Отже, українізація передбачала виховання кадрів із пред­ставників корінної національності, впровадження в роботу партійного, ра­дянського і господарського апаратів, що користуються рідною для населен­ня мовою, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів із навчан­ням рідною мовою, що неминуче сприяло і розвитку національної культу­ри. Однак керівництво правлячої комуністичної партії не розглядало украї­нізацію як самоціль. Одне з її головних завдань полягало в тому, щоб пере­будувати культуру в Україні на ідеологічних принципах марксизму.

Об'єктивно політика українізації, незалежно від волі та бажання її про­відників, сприяла подоланню русифікації, зростанню національної само­свідомості народних мас, а отже, державницьким устремлінням народу. Але якраз такі наслідки українізації були вкрай небажаними для союзної вла­ди, яка завжди прагнула поглиблення однорідності суспільства, зокрема через "стирання національних відмінностей". Тому в перспективі україні­зація, як і вся політика коренізації, була приречена. Зі зміцненням радянсь­кої влади в радянських республіках центральне союзне керівництво неми­нуче мало, якщо не офіційно, то приховано, під лозунгом боротьби з так зва­ним місцевим буржуазним націоналізмом, але реально зректися її. Історія засвідчила, що так і сталося в 1930-х pp.

До весни 1925 p., коли партійну організацію України очолював "інтер­націоналіст" Е. Квірінг, українізація не мала помітних успіхів. Російські та російськомовні партійні й державні чиновники вважали українізацію по­ступкою "петлюрівщині", всіляко саботували її здійснення, чинили опір. Але в боротьбі за владу Й. Сталін прагнув заручитися підтримкою найбільшої національної республіки — УСРР, найбільшої республіканської партійної організації — КП(б)У. Заради цього він був згоден на тимчасові поступки в національному питанні. Тому на місце Е. Квірінга Й. Сталін надіслав свого

271

Тема 8

вірного і найближчого співробітника Л. Кагановича. Останній досить сум­лінно, хоча значною мірою по-чиновницьки, за допомогою адміністративних засобів, втілював у життя офіційний курс. Тому за Л. Кагановича політика українізації набула найбільшого розвитку. Для службовців, викладачів вста­новлювався термін (переважно один рік) переходу на українську мову. Дія­ли державні курси вивчення мови з випускними іспитами. А в 1927 р. Л. Ка­ганович оголосив, що все партійне діловодство вестиметься українською мовою.

Важливе значення для здійснення українізації мала і та обставина, що в середині та другій половині 1920-х pp. ключовим у справі українізації нар­коматом освіти керували прихильники національного відродження О. Шум-ський(1925—1927) та М. Скрипник (1927—1933). Навколо них гуртувалася невелика частина відповідальних працівників, представників КП(б)У, яких називають націонал-комуністами.

Результати українізації у 1920-ті pp. були вражаючими. Серед служ­бовців державного апарату частка українців зросла з 35 % у 1923 р. до 54 % у 1927 р. Частка українців у складі КП(б)У відповідно зросла з 23 до 52 %. Якщо у 1922 р. українською мовою провадилось менш як 20 % діловодства, то в 1927 р. — вже 70 % . Понад 97 % українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У ВНЗ у 1933 р. було 55 % студентів-українців проти ЗО % у 1923 р. Наприкінці 1920 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл, 30 % ВНЗ, більше половини технікумів здійснювали навчання українською мовою. І Більшість книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. Відбулася українізація окремих військових частин, церкви (Українська ав­токефальна православна).

Оскільки в Україні за переписом 1926 р. проживало 5 млн 107 тис. пред­ставників різних національностей — росіяни (2,3 млн), євреї (1,4 млн), по­ляки (392 тис), німці (375 тис), греки (105 тис), болгари (101 тис.) та ін., у процесі українізації велика увага приділялася створенню умов для розвит- І ку національних меншин. На середину 1920-х pp. було організовано 12 на­ціональних районів (польських, німецьких, болгарських, єврейських), функ- і ціонували 954 сільські та 100 містечкових національних рад. Для представ- і ників національних меншин відкривалися національні загальноосвітні та І професійно-технічні школи, технікуми, клуби, бібліотеки тощо. Націоналі.- і ними мовами у 1927 р. друкувалося майже 130 газет і журналів. У республіці І працювало 12 єврейських, 9 російських, німецький, болгарський і грецький І театри.

Для того щоб зменшити негативні для влади наслідки українізації, Й. Сталін одночасно організовував кампанії, спрямовані проти "буржуазних націоналістів" і "націонал-ухильників". До них, як правило, Й. Сталін відно­сив партійних і радянських працівників, які приділяли підвищену увагу національному питанню. Наприкінці 1920-х pp., коли Й. Сталін переміг своїх конкурентів у боротьбі за владу, він рішуче почав згортати політику украї-

272

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

нізації, в якій, на його думку, містилася загроза місцевого сепаратизму. Про припинення українізації ніколи офіційно не проголошувалося. Але вже на початку 1930-х pp. за допомогою політичних та репресивних засобів це зав­дання в основному було вирішено, влада повернулася до русифікаторської політики. У 1930-х pp. втратили культурні здобутки минулих років і націо­нальні меншини України. 10 квітня 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову "Про реорганізацію національних шкіл на Україні", відповідно до якої ство­рення навчальних закладів національних меншин прямо кваліфікувалось як "насадження... вогнищ "буржуазно-націоналістичного впливу на дітей". З огляду на це майже всі 888 шкіл національних меншостей, які ще існува­ли на той час, були закриті. Така ж доля спіткала національні відділи та відділення вищих і середніх навчальних закладів. Фактично всі національно-культурні інституції в УСРР було ліквідовано або зрусифіковано. 20 квітня 1938 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У прийняли постанову "Про обов'язкове ви­вчення російської мови в неросійських школах України", що дублювала відпо­відну постанову Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) "Про обов'язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей". Постанова прямо і відверто програмувала шляхи подальшої русифікації і українського народу, і національних меншин. У 1938 р. Політбюро ЦК КП(б) У ухвалило постанову "Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у зви­чайні райони та сільради", що вело до ліквідації і національних адміністра­тивно-територіальних утворень на території республіки.

4. Індустріалізація та колективізація в Українській СРР. Розкриваючи четверте питання, необхідно зазначити, що наприкінці 1920-х pp. Й. Сталін здобув остаточну перемогу в боротьбі за владу. Це і зумовило різку зміну політичного курсу, яка проявилась у відмові від нової економічної політики і поверненні під іншими гаслами до комуністичного штурму 1918—1920 pp. Й. Сталін очолював прагматичну течію в комуністичній партії, яка вбачала перспективи непу в його ліквідації внаслідок усуспільнення селянських гос­подарств. Вважаючи неп перехідним до соціалізму періодом, прагматики розцінювали цей період, на відміну від В. Леніна, М. Бухаріна, О. Рикова та деяких інших діячів, як короткочасний. Й. Сталін був переконаний, що ра­дикальні зміни на селі необхідно здійснити найближчим часом. Уже з 1925 р. він готував партійних функціонерів до нового комуністичного штурму, вклю­чаючи в рішення вищих партійних органів ідею всебічного сприяння будів­ництву колгоспів. А коли наприкінці 1920-х pp. економіка в цілому досягла довоєнного рівня, а з іншого боку були усунуті від реальної влади всі опо­ненти Й. Сталіна, він і вирішив взяти курс на форсовану "побудову соціаліз­му в окремо взятій країні", що передбачало прискорену індустріалізацію та суцільну колективізацію сільського господарства. Отже, відданість марк­систській доктрині й досягнення довоєнного рівня в економічному розвитку стали визначальними чинниками для сталінського керівництва, яке відмо-

273

Тема 8

вилося від непу і визнало форсування соціалістичних перетворень правиль­ним і необхідним, а адміністративні заходи і методи найефективнішими для їх здійснення.

Сталінський стрибок у соціалізм почався в 1929 p., після кризи хлібоза­готівель попереднього року. Якраз під час кризи хлібозаготівель взимку 1927—1928 pp. були започатковані кардинальні зміни в політиці. Головною причиною кризи хлібозаготівель були низькі заготівельні ціни держави на хліб. Тоді перед загрозою невиконання хлібозаготівель держава почала за­стосовувати щодо селян конфіскаційний принцип, тобто продрозкладку. Та­ким чином, уже взимку 1927—1928 pp. в економічне життя повернулися реалії громадянської війни. Одночасно із запровадженням продрозкладки Й. Сталін зробив спробу остаточно ліквідувати ринкові відносини між містом і селом. У містах та новобудовах відбувся перехід до нормованого забезпечення хлібом, а згодом іншими продуктами за картками. Як і в роки громадянської війни, торгівля замінювалася розподілом. Базарну торгівлю хлібом було забороне­но. При цьому державна партія не визнавала, що відмовляється від непу і по­вертається до політики жовтня 1917—1920 pp. Офіційно проголошувалося, що неп вступає в свою останню, завершальну фазу — фазу побудови економіч­ного фундаменту соціалізму та наступу соціалізму по всьому фронту.

За основу політики соціалістичного штурму було взято варіант першого п'ятирічного плану (1928/29 — 1932/33 господарські роки), директиви якого розглянув у грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б). У квітні 1929 р. XVI партконфе-ренція схвалила його оптимальний варіант, згідно з яким середньорічний темп приросту промислової продукції становив 20—22 % . При цьому на роз­виток групи "А" (виробництво засобів виробництва) виділялися основні фінансові ресурси, галузі групи "Б" (виробництво товарів народного спожи­вання) фінансувалися за залишковим принципом. За п'ятирічку передбача­лося колективізувати 20 % селянських господарств, а в Україні — до 30 %. Але й ці високі, досить напружені та не підкріплені належними розрахун­ками, фінансовими, матеріальними та іншими можливостями завдання уже з 1929 р. за ініціативою Й. Сталіна почали щороку значно підвищуватися. У промисловості в середньому це становило 37,7 % за три роки. Отже, п'яти­річний план у його остаточній формі виявився непотрібним, оскільки до що­річних контрольних цифр розвитку народного господарства вносилися все нові й нові корективи. Нехтування економічними законами, волюнтаризму плануванні наперед визначали невиконання першої п'ятирічки.

Розпочате у 1929 р. директивне нарощування і до того високих темпів індустріального розвитку та перехід до суцільної колективізації якраз і зна­менували собою початок "сталінського стрибка" в соціалізм. Розглядаючи це питання, необхідно звернути увагу на те, що форсована індустріалізація і суцільна колективізація розпочалися і здійснювалися одночасно. Справа в тому, що форсування індустріалізації вимагало і широкої колективізації. За допомогою неї Й. Сталін вирішив "перекачати" необхідні кошти із сільського господарства у промисловість, що і було зроблено.

274

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

Незважаючи на те, що сталінське керівництво експлуатувало трудовий ентузіазм робітників, їхню віру у "світле майбутнє", застосовувало з метою "підхльостування" індустріалізації не лише адміністративно-командні, а й репресивні методи, грандіозні плани першої п'ятирічки виконані не були. Навіть офіційна радянська статистика свідчить, що середньорічний темп промислового зростання за роки першої п'ятирічки (крім першого року) ста­новив тільки 15,7 % , тобто менше, ніж передбачалося директивами XV з'їзде ВКП(б), і набагато менше, ніж вимагали відкориговані у ході виконання п'я­тирічних завдань щорічні плани. Сучасні дослідники стверджують, що се­редньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10 % . Фактич­ний видобуток вугілля в Донбасі на 1933 р. становив усього 45 млн т, тоді як за п'ятирічним планом передбачалося збільшити видобуток вугілля у цьо­му регіоні з 27 до 53 млн т, а під час "сталінського стрибка" в індустріаліза­цію завдання підвищили до 80 млн т. Відповідно виплавку чавуну в Україні передбачалося збільшити з 2,4 млн т у 1928 р. до 6,6 млн т у 1933 р. Отрима­но було на кінець п'ятирічки тільки 4,3 млн т. Вчасно не було здано в екс­плуатацію значну кількість підприємств. Затвердженого обсягу виробницт­ва легкої, харчової, хімічної промисловості у довоєнний час взагалі не було досягнуто. "Підхльостування" індустріалізації призводило до безладдя, бра-коробства, аварій. Всі ці явища намагалися пояснити умисним шкідницт­вом, саботажем, диверсіями. Розгорнулися репресії, від яких найбільше по­страждала технічна інтелігенція. У 1928 р. чекісти сфабрикували "шах­тинську справу", після якої розпочалося організоване цькування фахівців дореволюційної формації. У суспільстві свідомо створювалася атмосфера психозу, пов'язана з викриттям шкідництва. У 1930—1931 pp. на підприєм­ствах Донбасу половину кадрових інженерів було заарештовано або звільне­но. На інженерні та керівні посади почали висувати робітників без відповід­ної професійної підготовки, що ще більше посилило дезорганізацію вироб­ництва. Про крах першої п'ятирічки радянська офіційна пропаганда не по­відомляла. Більше того, було проголошено про дострокове виконання зав­дань п'ятирічки за чотири роки та три місяці. Цей міф прожив майже до кінця радянської влади.

Спроби побудувати народногосподарську систему поза товарно-грошови­ми відносинами поставили країну перед економічною катастрофою. Тому з 1933 р. політика "підхльостування" і стрибкоподібного директивного наро­щування темпів розвитку промисловості припинилася. На другу п'ятиріч­ку (1933—1937) було запропоновано помірніші середньорічні темпи зростан­ня промислового виробництва — 13—14 % . Але 9/10 капіталовкладень, як і в роки першої п'ятирічки, спрямовувались у важку промисловість, яка все більше працювала на потреби військово-промислового комплексу.

Наприкінці 1930-х pp. модернізація промисловості України стала реаль­ністю. Були споруджені і реконструйовані сотні підприємств, що вивело Украї­ну на рівень великих індустріальних країн. Із 35 заводів-гігантів, побудова-

275

Тема 8

них у СРСР, 12 були розташовані в Україні. До новобудов належали Запоріж-сталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммаш-буд і Харківський тракторний завод. Гігантами серед реконструйованих об'єктів були Луганський паровозобудівний і чотири металургійні заводи: в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Комунарську (Алчевську). У Донбасі стали до ладу майже 100 нових шахт. Виникли нові галузі у хар­човій промисловості (маргаринова, молочна, маслоробна, хлібопекарська тощо), заново створювалася в Україні легка промисловість. За рівнем розвит­ку важкої промисловості Україна наприкінці 1930-х pp. випереджала ряд за­хідноєвропейських країн. Вона вийшла на друге місце в Європі (після Німеч­чини) за виплавкою чавуну, на четверте місце у світі за видобутком вугілля. Але за блискучим зовнішнім фасадом індустріалізації радянського типу приховувалися невтішні як економічні, так і соціальні наслідки. Насампе­ред в економічній структурі України виникли великі диспропорції. Пере­важний розвиток важкої індустрії (її частка у промисловому виробництві збільшилася за рахунок валового випуску продукції з 68,7 % у 1925— 1926 pp. до 92,5 % в 1938 р.) підривав сільське господарство (з нього "вика­чувалися" необхідні для індустріалізації кошти) і галузі легкої та харчової промисловості. У машинобудуванні України, яке за капіталовкладеннями в роки другої п'ятирічки вийшло на перше місце, все більшої сили набирали спеціалізовані підприємства військово-промислового комплексу, який не працював на задоволення матеріальних та економічних потреб суспільства. Під час індустріалізації відтворювалася народногосподарська структура, схожа на дореволюційну, коли українська промисловість працювала на за­доволення інтересів Росії. Український метал, вугілля постачалися насам­перед для російської промисловості. Отже, радянська модернізація промис­ловості поглибила підпорядкованість економіки України центру. Індустріа­лізація призвела до формування затратної економіки. Це пояснювалося ви­сокою часткою ВПК у машинобудуванні, а також тим, що важка індустрія була відірвана від кінцевого споживача, працювала не на підвищення мате­ріального добробуту народу, а на задоволення своїх внутрішніх виробничих інтересів. Із року в рік нарощувався видобуток вугілля, щоб виплавляти більше металу, який ішов на виробництво машин, що використовувалися знову-таки у вуглевидобутку. У ході індустріалізації остаточно сформува­лися централізована, адміністративно-командна система управління, еко­номіка командного типу, відбулося загальне одержавлення засобів вироб­ництва, було ліквідовано ті ринкові відносини, які існували в умовах непу, праця набувала все більш примусового характеру, що набувало прояву й у законодавстві. Нарешті, зумовлений високими темпами капітального будів­ництва прогрес у промисловості слабко позначився на матеріальному добро­буті народу, а індустріальна гонка в роки першої п'ятирічки призвела до погіршення життєвого рівня населення. З кінця 1920-х pp. і до 1935 р. діяла карткова система розподілу продуктів і предметів широкого вжитку. З ме-

276

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

тою пошуку фінансів для індустріалізації сталінське керівництво різко збільшило продаж горілки, здійснювало невиправдану емісію грошей та за­великий експорт хліба (1930—1932 pp.)» який експропріювався у колгоспів. Нормою стала практика по суті примусової підписки на щорічні державні позики, започаткована з 1926 р. Високі темпи урбанізації ускладнювали і доти непросту житлову проблему.

Але значно драматичнішими і радикальнішими були перетворення на селі, де по суті відбулася "друга революція", яка супроводжувалася небува­лою жорстокістю і страхіттями. Політика примусової суцільної колективі­зації була однією з найважливіших складових сталінського комуністичного штурму кінця 1920-х — початку 1930-х pp. Прискорене будівництво кол­госпів і радгоспів, яке розпочалося ще з літа 1928 p., перетворилося на штурм восени 1929 р. Не випадково 1929 р. Й. Сталін назвав "роком великого пере­лому". Офіційно курс на суцільну колективізацію проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). У постанові ЦК ВКЩб) від 5 січня 1930 р. щодо темпів колективізації Україну було віднесено до тих районів, де колективі­зація мала завершитися восени 1931 р. або навесні 1932 р. Колективізацію И. Сталін бачив у комунній формі, яка передбачала створення колективних господарств з максимальним рівнем усуспільнення власності селян-одноосіб-ників. Здійснювалася вона через створення артілей. У лютому 1930 р. було опубліковано зразковий статут сільгоспартілі "як перехідної до комун фор­ми колгоспу". У ньому принципова різниця між артільною і комунною фор­мами колгоспу навмисно стиралася. Не зазначалися розміри присадибних ділянок селян, не вказувалося, що колгоспники можуть тримати корів та дрібну худобу. Після цього масово почали усуспільнювати все: корів, коней, дрібну худобу, курей, навіть домашній посуд. Не бажаючи цього, селяни по­чали різати худобу, що призвело до скорочення її кількості майже удвічі.

Колективізація здійснювалася під лозунгом боротьби проти куркульства і ліквідації його як експлуататорського класу. 30 січня 1930 р. вийшла спеці­альна постанова ЦК ВКП(б) "Про заходи щодо ліквідації куркульських гос­подарств у районах суцільної колективізації". Перша хвиля розкуркулюван-ня тривала до березня 1930 р. Було розкуркулено 61 887 господарств, тобто 2,5 % від чисельності всіх селянських господарств. На цей час до колгоспів було загнано 3,2 млн селянських господарств. Але, незважаючи на загрозу розкуркулення, примусова колективізація фактично у комунній формі ви­кликала значний опір селянства, включаючи збройні селянські виступи. Це змусило Й. Сталіна тимчасово відступити. 2 березня 1930 р. у газеті "Прав­да" була надрукована нова редакція зразкового статуту сільгоспартілі, в яко­му чітко визначалося, що слід колективізувати при утворенні колгоспу або при вступі селянина в наявний колгосп. Колгоспникам надавалося право три­мати корову, дрібну худобу і птицю, мати присадибну ділянку. У тому ж но­мері газети "Правда" була опублікована стаття Й. Сталіна "Запаморочення від успіхів". У ній генсек, прагнучи відмежуватися від жахливих наслідків

277

Тема 8

колективізації, і перекладаючи всю провину на дрібних службовців, які не­ухильно виконували його настанови, різко вказував на неприпустимість на­сильницьких методів колективізації, проголошував свободу виходу селян із колгоспів, створених усупереч їхній волі. 14 березня 1930 р. вийшла поста­нова ЦК ВКП(б), яка за змістом повторювала сталінські вказівки. Селянські маси дещо заспокоїлися, до осені 1930 р. з колгоспів вийшла половина се­лянських господарств. Але восени 1930 р. розпочалася нова кампанія, спря­мована на прискорення колективізації. Тепер замість адміністративного тис­ку було вжито податковий прес. Одноосібники обкладалися величезними податками, за яких господарювання ставало практично неможливим. Крім того, селян-одноосібників у будь-який момент могли прирівняти до куркулів і розкуркулити. Таким чином створювалися умови, які економічно унемож­ливлювали індивідуальне господарство. До кінця 1931 р. кількість селянсь­ких господарств в Україні внаслідок заходів з розкуркулення скоротилася на 352 тис, хоча справжнє число розорених господарств є значно більшим. На початку 1930-х pp. в Україні було експропрійовано більше мільйона се­лян, із них близько 850 тис. депортовано на Північ. Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарств Украї­ни. До кінця 1932 р. в республіці було колективізовано понад 80 % посівних площ, 70 % усіх господарств. Створені колгоспи хоча теоретично вважались самостійними кооперативними об'єднаннями, насправді були перетворені в державні підприємства і здавали всю свою продукцію державі за державни­ми цінами. При цьому плани здачі хліба та іншої сільськогосподарської про­дукції колгоспам встановлювалися такі, що після їх виконання майже нічо­го не залишалося. Фактично діяла колгоспна продрозкладка.

Підірвані розкуркулюванням і колективізацією продуктивні сили сільського господарства дедалі більше деградували через ненормальні еко­номічні відносини, які склалися між державою і одержавленими колгоспа­ми. До 1932 р. площа посівів в Україні скоротилася на 20 % . У 1932 р. Південь України охопила посуха. Водночас хлібозаготівельна кампанія взим­ку 1931 — 1932 рр. завершилася повною конфіскацією зерна у колгоспів. Україна зазнала страшного голодомору 1932—1933 pp. Цей голод значною мірою був породжений штучно. Урожай 1932 р. був лише на 12 % меншим від середнього показника 1926—1932 pp. Але після державних зимових за­готівель 1932—1933 pp. з урожаю 1932 р. ні в колгоспах, ні в селян не зали­шилося нічого. Весь хліб був практично конфіскований, забраний державою. Торгівля хлібом заборонялася. У цей жахливий для українців час 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову "Про охорону майна держав­них підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (со­ціалістичної) власності". За цим законодавчим актом розкрадання колгосп­ного майна каралося розстрілом. За жменю зерна, взятого з поля чи колгосп­ної комори, для голодної сім'ї передбачалося ув'язнення до 10 років. Народ охрестив цей драконівський акт "законом про п'ять колосків". Голодною

278

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

смертю в Україні загинуло понад 3,5 млн осіб. Терор голодом, як і експропріа­ція заможного селянства, був одним із методів утвердження колгоспного ладу.

Руйнування внаслідок колективізації продуктивних сил села змусило уряд у роки другої п'ятирічки дещо змінити політику. Реальна продроз-кладка щодо колгоспів скасовувалася і замінювалася більш поміркованими так званими твердими планами хлібозаготівель, зміцнювалася матеріаль­но-технічна база колгоспів, вводилися деякі матеріальні заохочення колгосп­ників. Разом з тим продовжував діяти і посилювався репресивний апарат. Колгоспи так і не стали самостійними кооперативними об'єднаннями. Лише в 1950-х pp. їм вдалося відновити і перевищити рівень 1928 р. з виробництва зерна і кількості поголів'я худоби.

Насильницька суцільна колективізація зруйнувала продуктивні сили села, призвела до страшних людських втрат, на десятиріччя загальмувала й відкинула назад сільськогосподарське виробництво.

Основні терміни і поняття

Воєнний комунізм — система соціально-економічних та політичних за­ходів, яка характеризувалася спробами більшовиків у період від захоплен­ня влади у 1917 р. і до весни 1921 р. здійснити негайну побудову комунізму, запровадити відповідно до їхніх програмних установок комуністичну систе­му господарювання, що виключала приватну власність і товарно-грошові відносини, передбачала примусову й обов'язкову працю, вилучення у селян методом розкладки продовольства, націоналізацію та одержавлення промис­ловості, суворий централізм в управлінні економікою, розподіл державою матеріальних благ і організацію нею прямого продуктообміну між містом і селом. Оскільки курс більшовиків на негайну побудову комунізму зазнав кра­ху, то їх трирічна політика, що передувала непу, з виправда'льно-пропаган-дистською метою була названа В. Леніним воєнним комунізмом. Цей термін пояснювався як система тимчасових і надзвичайних заходів, викликаних громадянською війною та воєнною інтервенцією, що, насправді не відпові­дало дійсності.

Диктатура — термін, який вживається для характеристики необмеже­ної влади, свавільного диктату однієї особи або якоїсь групи, що, спираю­чись на насильство, нехтуючи правами людей, довільно встановлюючи і змінюючи закони, домагається поставленої мети за будь-яку ціну.

Національний район — адміністративно-територіальна одиниця, що створюється в місцях компактного проживання національних груп, які меш­кають за межами своїх національно-державних утворень і становлять більшість населення цієї місцевості. ВУСРРу 1920-х pp. було створено 13 на­ціональних районів.

279

Тема 8

Нова економічна політика — вимушене і тимчасове повернення більшо­виків після провалу політики воєнного комунізму від управління економікою вольовими методами до її регулювання через хоч і обмежені, але ринкові відно­сини, при збереженні "командних висот" в економіці у руках держави.

Суверенітет — політична незалежність держави, що полягає в її праві самостійно вирішувати свої внутрішні й зовнішні справи, без втручання в них будь-якої іншої держави. Суверенітет є необхідною політичною та юри­дичною ознакою держави. Положення про суверенну державу зафіксоване в ст. 1 та 2 нині чинної Конституції України.

Українізація — форма коренізації (зміцнення) радянської влади в УСРР, яка передбачала передусім освоєння та поширення на державному рівні, в культурно-освітніх та наукових закладах української мови, підготовку не­обхідних спеціалістів та кадрів із представників корінної національності, перебудову культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. Ук­раїнізація здійснювалася більшовиками в 1920—1930-ті pp. і об'єктивно сприяла розвитку національної свідомості та національної культури, що в умовах фактично унітарної держави — СРСР — сприймалося сталінським керівництвом як прояви сепаратизму. Тому, досягши своєї мети, Й. Сталін, застосовуючи політичні та репресивні методи, припинив у 1930-х pp. полі­тику українізації в УСРР.

Унітарна держава — форма державного устрою, за якої адміністративно-територіальні одиниці, розташовані на території певної держави (області, райо­ни), не мають державного суверенітету, політичної самостійності. Такою дер­жавою по суті, хоча за формою федерацією, був Радянський Союз. Україна є унітарною державою, що зафіксовано уст. 2 Конституції України.

Федерація — форма державного устрою, союзна держава, яка складається з кількох державних утворень (штатів, земель, у СРСР — республік), які мають спільну територію, спільний уряд, спільні збройні сили, грошову та податкову систему, спільну конституцію (при збереженні конституцій членів федерації), спільне законодавство, суд, об'єдналися для розв'язання спільних для всіх членів федерації завдань. При цьому кожен із членів федерації во­лодіє державним суверенітетом. СРСР був за формою федерацією, хоча фак­тично становив унітарну державу. Радянські республіки в його складі не мали реального політичного суверенітету. Він лише проголошувався на кон­ституційному рівні.

Персонали

Скрипник Микола (1872—1933) — радянський державний і партійний діяч. З 1917 р. в Україні, у 1918—1919 рр. голова РНК, потім керівник кількох наркоматів. У 1933 р. заступник голови РНК і голова Держплану УСРР. Член ЦК ВКП(б) (з 1927 р.), член ВЦВК, Президії ЦВК СРСР. З 1927 по лютий 1933 р. очолював наркомат освіти УСРР, який безпосередньо здійснював політику українізації, досяг у цій галузі значних успіхів. На-

280

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

прикінці 1932 р. проти М. Скрипника розгорнулася політична кампанія без­підставного звинувачення в націоналістичних збоченнях. Покінчив самогуб­ством 7 липня 1933 р.

Сталін Йосиф (справжнє прізвище Джугашвілі) (1878—1953) — радянсь­кий партійний і державний діяч. Народився у Грузії. У 1894—1899 pp. вчив­ся у Тифліській духовній семінарії. З 1898 р. учасник соціал-демократично-го руху. У 1917—1922 pp. нарком у справах національностей, водночас у 1919—1922 pp. — нарком державного контролю. Зквітня 1922 р. по 1953р. — генеральний секретар ЦК РКП(б). Наприкінці 1920-х pp., ліквідувавши неп, розпочав форсоване будівництво соціалізму. Здійснював прискорену індус­тріалізацію та примусову колективізацію селянства. Ініціатор вилучення зерна в Україні в 1932—1933 рр., що призвело до масового голодомору. Ініціатор і організатор масового терору та репресій. Творець тоталітарного режиму в СРСР. Герой Соціалістичної Праці (1939), Герой Радянського Со­юзу (1945). З 1941 до 1953 р. голова РНК СРСР. У роки німецько-радянської війни — Голова Державного комітету оборони, Верховний головнокоманду­вач Збройних Сил СРСР, маршал Радянського Союзу (1943), генералісимус СРСР (1945).

Шумський Олександр (1890—1946) — партійний та радянський діяч. Народився на Житомирщині. 1906 р. закінчив двокласну сільську школу. У1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту, але одразу був призваний до армії. З 1914 р. учасник есерівського руху. Один із лідерів лівої течії УПСР, що в 1919 р. остаточно оформилася в УКП(б). Після її самороз­пуску (1920) — член КП(б)У, а згодом член її ЦК. У 1924—1927 pp. — нар­ком освіти УСРР. На початку 1927 р. з ініціативи Л. Кагановича звинуваче­ний у "націоналістичному ухилі" (т. зв. шумськізм). У 1931 — 1933 рр. — голова ЦК профспілок працівників освіти, член президії ВЦРПС. У 1933 р. заарештований, безпідставно звинувачений у тому, що брав участь в Ук­раїнській військовій організації (УВО), засуджений до 10 років позбавлен­ня волі. З 1935 р. — на засланні. Покінчив самогубством.

Найважливіші події

1921 p., січеньлютий — посилення антибільшовицьких виступів україн­ських селян, спрямованих на ліквідацію продовольчої та посівної розкладки.

1921 p., 15 березня — X з'їзд РКП(б) затвердив резолюцію "Про заміну розкладки натуральним податком", яку можна вважати початком переходу до непу, але не безпосереднім переходом.

  1. p., 16 червня — на Всеросійській продовольчій нараді В. Ленін впер­ше озвучив термін нова економічна політика і допустив можливість торгівлі не тільки в місцевому господарському обороті, а й у масштабах усієї країни.

  2. p., 10 грудня — VII Всеукраїнський з'їзд рад. Схвалення декларації про утворення СРСР і проекту основ Конституції СРСР.

281

Тема 8

  1. p., 30 грудня І з'їзд рад СРСР затвердив Декларацію про утворен­ня Союзу РСР і Союзний договір.

  2. p., квітень XII з'їзд РКП(б) затвердив політику коренізаціГ як офіційну лінію партії.

  3. р., січень II з'їзд Рад СРСР. Затвердження першої Конституції Союзу РСР.

  4. p., травень — IX Всеукраїнський з'їзд рад. Затвердження Консти­туції У СРР.

  1. p., травеньлипень — судовий розгляд "шахтинської справи" в Москві про "шкідництво" технічної інтелігенції Донбасу. Велика група ста­рих фахівців Донбасу засуджена "за контрреволюційну діяльність, шпигун­ство". Це був один з перших інспірованих владою процесів зі сфальсифіко­ваними висновками.

  2. p., січеньлютий — оголошення Й. Сталіним 1929 р. "роком вели­кого перелому". Відмова від непу.

1932 p., 7 серпня — постанова ВЦВК та РНК СРСР "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспіль­ної соціалістичної власності". Згідно з нею ("Закон про сім колосків") на лютий 1933 р. було засуджено понад 100 тис. осіб, з них до розстрілу — 6,2 %, або понад 6 тис. осіб, у тому числі дітей.

1932, жовтень — 1933, квітень — Україну охопив масовий голод, викли­каний політикою насильницької колективізації. Прямі людські втрати від голодомору перевищили 3,5 млн осіб (за деякими даними — 4,9 млн).

Контрольні запитання та завдання

  1. Які причини переходу більшовиків від політики воєнного комунізму до непу?

  2. Коли розпочався і здійснювався перехід до нової економічної політики в Україні? В чому її сутність і яка мета?

  3. У чому полягала специфіка переходу до нової економічної політики в Україні? Які її економічні, соціальні наслідки та причини згортання?

  4. Як відбувався процес утворення СРСР?

  5. Якими документами і як визначався формальний статус УСРР у складі Союзу РСР і яким він був реально?

  6. Які наслідки входження УСРР до складу СРСР?

  7. Коли і чому більшовицьке керівництво вдалося до політики коренізаціїі в чому Ті суть?

  8. Як і в яких формах здійснювалася ця політика в Україні та які її на­слідки?

  9. Коли, чому і як була згорнута більшовиками політика коренізації в І Україні?

10. Чому наприкінці 1920-х pp. радянське керівництво повернулося до по­літики форсованого соціалістичного будівництва? Здійснення яких економіч­них перетворень насамперед воно передбачало?

282

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

  1. Як здійснювалась індустріалізація в УС РР, які реальні підсумки модер­нізації індустрії республіки в роки довоєнних п'ятирічок?

  2. Як здійснювалася насильницька колективізація в Україні, які її еко­номічні, соціальні та демографічні наслідки?

  3. Чим був викликаний голод в Україні 19321933pp. і які наслідки він мав для української нації?

Теми рефератів

  1. План і ринок в добу непу.

  2. Український націонал-комунізм у 1920-хроках.

  3. Причини і наслідки голоду в Україні 19321933років.

Рекомендована література

  1. Васильєв В., Лінн В. Колективізація і селянський опір на Україні (ли­стопад 1929 — березень 1930 pp.). — Вінниця, 1997.

  2. Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою доку­ментів. — К., 1990.

  3. Гринчуцький В. Промислові трести України в двадцяті роки. — К., 1997.

  4. Даниленко В., Касьянов Г., Кулъчицький С. Сталінізм на Україні (20— 30-ті роки). — К.; Едмонтон, 1991.

  1. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодо­мор. — К., 1993.

  2. Кулъчицъкий С. Ціна "великого перелому". — К., 1991.

  3. Кулъчицъкий СВ. УСРР в добу нової економічної політики (1921 — 1928 рр.): Спроба побудови концептуальних засад реальної історії. — К., 1995.

  4. Кулъчицъкий С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919— 1928). — К., 1996.

  5. Кулъчицъкий СВ. Україна між двома війнами (1921 —1939 pp.). — К., 1999.

10. Шаталіна Є.П. Селянські виселки під час колективізації в Україні (1928—1932 pp.). — К., 1997.

283

Тема 8

План семінарського заняття

  1. Сталінський терор в УСРР наприкінці 19201930 х pp.

  2. Економічне становище західноукраїнських земель у 19201930хрр.

  3. Західноукраїнський суспільно політичний рух у 19201930 х pp.

  4. Культурне життя на українських землях у 19201930ті pp.

Методичні рекомендації

1. Сталінський терор в УСРР наприкінці 19201930-х pp. При підготовці до першого питання необхідно звернути увагу на те, що наприкінці 1920-х pp. Сталін вийшов переможцем у боротьбі за владу. В радянській державі утвер­дився сталінський тоталітарний режим, який став невід'ємною складовою тоталітарного устрою. Останній був неминучий в умовах більшовицької вла­ди, яка здійснювала курс на рішучу ліквідацію приватної власності на засо­би виробництва і позбавляла суспільство природної самоорганізації. Варто підкреслити, що тоталітарні режими в управлінні державою та суспільством завжди широко застосовують методи терору, репресій та насильства. Ці ме­тоди необхідні насамперед для самозбереження панівного режиму, для при­душення ним будь-якої опозиції чи проявів інакодумства, для пояснення невдач підступними діями "ворогів", для насадження в суспільстві атмосфе­ри загального страху і покірності, для забезпечення держави безплатною робочою силою через створення широкої системи таборів, для здійснення жорсткого контролю над ходом усіх суспільних процесів. Особливого розма­ху набули репресії в СРСР і УСРР з кінця 1920 — у 1930-х pp. їх масовий, то­тальний характер пояснювався тим, що розрекламований Й. Сталіним на­прикінці 1920-х — на початку 1930-х pp. наступ соціалізму по всьому фрон­ту і проголошення побудови соціалістичного суспільства в 1930-х pp. зазна­ли краху. Насправді небачені до цього радикальні перетворення в суспільстві призвели до падіння життєвого рівня населення, супроводжувалися зростан­ням його внутрішнього незадоволення, підривали ореол "мудрості і непогрі­шимості" диктатора. Народ усе більше відчував себе ошуканим. У цих умо­вах Сталін вважав, що найефективнішим засобом збереження контролю над суспільними процесами є репресії. Він навіть висунув положення про неминуче "загострення класової боротьби" в ході соціалістичного будівництва, що дава­ло підстави репресивним органам нарощувати масштаби насильства. На XVI з'їзді ВКП(б) генсек відверто заявив: "Репресії в галузі соціалістичного будів­ництва є необхідним елементом наступу". Виходячи з цього, сталінський ре-ЖИМ прагнув пояснити всі невдачі підступною діяльністю так званих воро­жих елементів. Тому під цю категорію потрапляли всі без винятку: партійні і та державні функціонери, представники інтелігенції, військові, виробнични­ки, робітники і селяни. Усім, хто потрапляв у жорна сталінського терору на-

284

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

вішувалися ярлики "ворогів", "націоналістів", "шкідників" на виробництві, "пособників" світового імперіалізму, "фашистів" тощо. Так у суспільстві ство­рювалася атмосфера загального психозу, підозри і напруженості.

Слід звернути увагу на те, що з 1929 р. репресії стали постійним атрибу­том життя радянського суспільства. Але до початку Другої світової війни в УСРР прокотилося три хвилі масових репресій: перша (1929—1931) — роз-куркулення, депортації; друга (1932—1934) — штучне посилення голодо­мору, шляхом конфіскації продовольства розгортання постишевського те­рору, репресивний спалах після смерті С. Кірова; третя (1936—1938) — так звана доба Великого терору.

Одним із перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби зі "шкідниками" та "саботажниками", започаткована сфабрикованою органа­ми ДПУ так званою "шахтинською справою" (весна 1928 p.). Винною за еко­номічні провали влади зробили технічну інтелігенцію, яка нібито створила "шкідницьку" організацію. Влітку 1928 р. на лаві підсудних серед "шах-тинців" опинилися і керівники промисловості України, яким приписувало­ся створення "Харківського центру" для керівництва "шкідництвом". Після цього розпочалася широка і цілеспрямована боротьба проти української інте­лігенції. У 1930 р. відбувся судовий процес над вигаданою Спілкою визво­лення України (СВУ), у ході якого було репресовано 45 провідних учених, письменників, науковців, викладачів ВНЗ, учителів, юристів. Серед них С Єфремов, В. Чехівський, М. Слабченко, Й. Гермайзе та ін. Продовжен­ням репресій проти інтелігенції стало "викриття" Українського національ­ного центру (УНЦ) та його структурного підрозділу — Української військо­вої організації (УВО). Керівником УНЦ організатори цих політичних про­цесів оголосили М. Групіевського, внаслідок чого в 1931 р. було ліквідовано історичну секцію Академії наук, яку він очолював. Самого М. Групіевсько­го звинуватили в "буржуазному націоналізмі" й вислали до Росії, де він і помер у 1934 р. В Академії наук України, за неповними даними, репресува­ли 250 осіб, із них 19 академіків. Страшного удару було завдано по представ­никах українського літературного відродження. 89 письменників було зни­щено, 212 примусили замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували. У 1929— 1930 pp. в Україні здійснювалася "чистка" 61 823 установ радянського дер­жавного апарату. Під час неї з 338 тис. осіб, які проходили "чистку", звільне­но майже 40 тис. У 1930 р. влада примусила саморозпуститися Українську автокефальну православну церкву. Митрополита М. Борецького, десятки єпископів, сотні священників репресовано. Розгортання репресій супрово­джувалося антиконституційним розширенням прав каральних органів. Уже в лютому 1930 р. в усіх обласних центрах України були створені "трійки", до складу яких входили начальник управління ОДПУ, обласний прокурор і перший секретар обкому КП(б)У. Вони виносили вироки практично без свідків, без захисту, без суду, без ознайомлення з кримінальною справою і навіть без підсудного. Для виявлення величезної кількості "ворогів" чекі-

285

Тема 8

сти використовували фізичні методи впливу на допитуваних, жорстокі ка­тування, витримати які мало кому вдавалося.

У 1933 р. з приїздом в Україну П. Постишева, перед яким Й. Сталін ви­сунув завдання "втихомирити" українську інтелігенцію, стався погром усьо­го культурного життя. Поряд з іншими заходами, розпочалася "чистка" Наркомату освіти УСРР, з якого "вичистили" майже 200 "націоналістів". Практично повністю було замінено керівний склад обласних і районних управ­лінь народної освіти. Жертвами терору та репресій стали всі, хто брав участь в Українській революції 1917—1920 pp.

Після вбивства 1 грудня 1934 p. C. Кірова розпочалися події, які дістали назву "кіровські розстріли". Органи НКВС отримали ще більші можливості у справі репресій. За опублікованою 5 грудня 1934 р. постановою ВЦВК СРСР "Про внесення змін у чинні кримінально-процесуальні кодекси союзних рес­публік", справи про терористичні організації та акти терору проти представ­ників радянської влади розслідувалися в термін не більш як десять днів. Клопотання про помилування та касаційний розгляд справ у новому судо­чинстві не передбачалися.

Критичні настрої в партії придушувалися репресіями проти комуністів. Із середини 1933 р. і до листопада 1936 р. тривала кампанія "чистки" лав ВКП(б), перевірки та обміну партбілетів. Внаслідок цих заходів кількісний склад КП(б) У з 1933 до 1938 р. зменшився на 266 281 особу, тобто майже наполовину. Репресувалися та знищувалися не лише рядові комуністи, ай керівники КП(б)У. З 62 членів ЦК КП(б)У, обраного XIII з'їздом республі­канської партійної організації в червні 1937 p., 56 були необґрунтовано зви­нувачені у ворожій діяльності. 3 11 членів Політбюро ЦК КП(б) У було ре­пресовано 10, з п'яти кандидатів у члени політбюро — четверо. Репресовано всіх членів оргбюро. До червня 1938 р. було заарештовано 17 членів укра­їнського радянського уряду.

Величезних втрат зазнали військові кадри республіки. Було повністю знищено вищий командний склад Київського військового округу, який очо­лював Й. Якір. У Харківському військовому окрузі протягом 1937—1938 рр. безпідставно репресовано 150 воєначальників вищого рангу. У 1937— 1938 рр. загинули коменданти всіх укріплених районів — особливих з'єд­нань, розташованих в Україні. У березні 1938 p. M. Хрущов та командувач Київського військового округу С. Тимошенко повідомляли в Москву, що з військ округу за рік "вичищено" близько 3 тис. осіб, із них заарештовано понад 1 тис, "оновлені" практично всі командири корпусів і дивізій. Масові репресії серед командного складу армії і флоту стали однією із причин ката­строфічних поразок радянських військ на початку Великої Вітчизняної війни.

Сталінська система понівечила долю сімей репресованих — дітей, батьків, які були позначені тавром "членів сімей ворогів народу" з усіма негативни­ми наслідками, які з цього випливали. Для ізоляції репресованих "ворогів

286

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

народу", різних "шпигунів" і "диверсантів" радянська влада створила ши­року мережу концтаборів (ГУЛАГ), у яких загинули сотні тисяч людей. У 1939 р. в радянській державі налічувалося понад 50 виправно-трудових ко­лоній ГУЛАГу, 425 виправно-трудових колоній для дорослих, 50 колоній для малолітніх і численні будинки виправних робіт.

Сталінські репресії підірвали генофонд української нації, забезпечили контроль тоталітарного режиму над усіма сферами суспільного життя.

2. Економічне становище західноукраїнських земель у 1920—1930-х pp.

Розкриття другого питання семінару необхідно розпочати з того, що після Першої світової війни Австро-Угорська імперія перестала існувати, а захід­ноукраїнські землі, які входили раніше до її складу, було поділено між трьо­ма державами — Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Під польською окупацією з 1919 р. опинилося 125,7 тис. км2. Східної Галичини та Західної Волині. І хоча українці Галичини відмовлялися визнавати уряд Польської держави, у березні 1923 р. Рада послів великих держав (Великої Британії, Франції, Італії та Японії) остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. За переписом 1931 р. на західноукраїнських землях у складі Польщі проживало 8,9 млн осіб, у тому числі 5,6 млн українців, 2,2 млн по­ляків, 1,1 млн представників інших національностей.

Румунія, скориставшись політичним хаосом після розпаду Російської і Австро-Угорської імперій, приєднала австро-угорську провінцію Буковину з центром у Чернівцях і українські повіти Бессарабської губернії, яка нале­жала Російській імперії. Українці Румунії посідали третє місце за чисельні­стю після українського населення СРСР і Польщі. За офіційною статисти­кою 1920 р., на території Румунії проживало майже 790 тис. українців (або 4,7 % усього населення). Український демограф В. Кубійович вважав, що кількість українців у Румунії у міжвоєнний період наближалася до мільйо­на, оскільки під час переписів українців, які не виявляли наполегливості, за­писували румунами. Українці зосереджувалися в основному в Північній Бу­ковині, в Хотинському, Акерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії.

Закарпатська Україна багато століть перебувала під владою угорського короля й разом з Угорщиною опинилась у складі Австрійської імперії. Коли падіння Австро-Угорської імперії поклало край мадярському гнітові, цей регіон увійшов до складу Чехословаччини. На відміну від анексії інших за­хідноукраїнських земель об'єднання Закарпатської України з Чехословаччи­ною відбулося добровільно. На це рішення великою мірою вплинула потуж­на карпатоукраїнська громада у США. Діячі еміграції провели переговори з Т. Масариком щодо включення українців Угорщини до створюваної респуб­ліки чехів і словаків на федеративних засадах. Після цього Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.) було визнано передачу Закарпатської України Чехословаччині під назвою "Підкарпатська Русь". Чисельність ук­раїнців у Чехословаччині перевищувала 0,5 млн осіб, а територія Підкар-

287

Тема 8

патської Русі становила 5 % усієї території Чехословацької республіки. З усіх новостворених держав, до складу яких були приєднані західноук­раїнські землі, Чехословаччина була найдемократичнішою. Тому станови­ще українців Чехословаччини було кращим, ніж становище українців у Ра­дянському Союзі, Польщі або Румунії, де проводилася відкрита політика асиміляції та дискримінації.

З 1923 по 1926 р. при владі в Польщі перебували народні демократи (ен­деми), які в українському питанні відстоювали "інкорпораційну" програму, її сутність полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шля­хом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну польську державу. В 1924 р. польський уряд заборонив користуватися ук­раїнською мовою в урядових установах, здійснив реформу освіти, за якою більшість українських шкіл була перетворена на двомовні з переважанням польської мови. Українців не допускали до Львівського університету, ска­сували в ньому українознавчі кафедри.

Економічна політика народних демократів на українських землях перед­бачала перетворення останніх в аграрно-сировинний придаток власне польських земель. З цією метою польський уряд поділив країну на дві гос­подарські території: Польщу "А", до якої входили корінні польські землі, і Польщу "В", що складалася переважно із захоплених українських та біло­руських земель. Якщо промисловий розвиток Польщі "А" всіляко підтри­мувався і стимулювався через надання дешевих кредитів та шляхом держав­них замовлень, то розвиток промисловості в українських землях всіляко гальмувався, що призводило до економічного занепаду цього регіону. На Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське воєводства припадало 25 % території та 28 % населення Польщі, але тільки 16,6 % промислових підприємств і 9,8 % робітників. У галицьких землях 80 % підприємств були дрібними, середня кількість робітників на них становила менше 20 осіб. Ос­новою промислового виробництва були сировинні галузі, які спеціалізува­лися на переробці сільськогосподарської та мінеральної сировини. Нафто­добувна, хімічна, деревообробна та деякі інші економічно важливі галузі підпорядковувалися іноземному або польському капіталу. Позиції українсь­ких підприємців були сильними лише в кооперації. На початку 1930-х pp. у Західній Україні кооперативна мережа налічувала 3 тис. низових осередків, які об'єднували до 370 тис. кооператорів. Економічна криза 1929—1933 pp. болюче вдарила і по промисловості українських регіонів Польщі. Частина підприємств так і не змогла відновити докризовий обсяг виробництва навіть наприкінці 1930-х pp. Особливо погіршилося становище робітників, які по­терпали від низької заробітної плати та безробіття. За даними 1931 р., на українських землях Польщі налічувалося 730 тис. найманих робітників, з яких 332 тис. працювало в сільському господарстві.

Уряд Румунії здійснював політику економічного закабаления приєдна­них українських земель, не сприяв їх промисловому розвитку. Промис-

288

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

ловість Буковини залишалась у міжвоєнний період напівкустарною. Вона не витримувала конкуренції на світовому ринку, занепадала, оскільки дрібні підприємства часто розорялися. Лише у 1920- х pp. на Буковині було закри­то 85 підприємств. У 1930 р. тільки 4,25 % підприємств краю мали від 6 до 20 робітників, а тих, що налічували понад 20 працівників, було 2 % від за­гальної кількості. Внаслідок економічної кризи кінця 1920-х — початку 1930-х pp. кількість підприємств у Північній Буковині скоротилася наполо­вину, а в Південній Бессарабії — більш ніж на чверть. У зв'язку з цим частина робітників втратила роботу, а ті, хто продовжував працювати, отримували лише половину заробітної плати. У буковинській промисловості переважала харчова галузь, а в дрібній та домашній промисловості Придунайських земель оброблялася шкіра, вироблялися тканини та сукна, олія тощо.

Найбільш відсталою і нерозвинутою була промисловість Закарпаття. Частка промисловості в економіці краю становила лише 2 % . На території Підкарпатської Русі, що як уже зазначалося, становила 5 % усієї території Чехословацької республіки і де проживало 9 % населення, знаходилося лише 0,07 % виробничих потужностей. Це у 136 разів менше, ніж у Чехії та Мо­равії. Підприємства були дрібними і напівкустарними. Кількість зайнятих у промисловості Закарпаття, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. осіб. У міжвоєнний період тут не було збудовано жодного великого підпри­ємства.

Не кращою була ситуація і в аграрному секторі економіки західноукра­їнських земель. Українське селянство в Польщі потерпало від малоземелля. У 1921 р. частка малоземельних господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1 % , а в Центральній Польщі — 53,7 % . Ситуація ускладнюва­лася тим, щоз 1920р. польський уряд у ході аграрної реформи почав здійсню­вати політику осадництва. Вона передбачала надання у Галичині польським переселенцям (осадникам — військовим і цивільним) найкращих земель, ви­лучених внаслідок парцеляції поміщицьких маєтків, та щедрих субсидій. Протягом 1920-х pp. 77 тис. осадників отримали в Західній Україні понад 600 тис. га землі. Українські селяни в Польщі особливо постраждали під час Великої депресії 1929—1933 pp., коли їхні прибутки внаслідок зменшення попиту на сільськогосподарську продукцію впали на 70—80 % . За цих умов зросла ненависть українських селян до щедро субсидованих колоністів та багатих польських землевласників. Уже влітку 1930 р. в Галичині сталося 2200 нападів на польські маєтки. У відповідь на це польський уряд розпочав кампанію пацифікації ("умиротворення"), застосувавши поліцейські та військові підрозділи. Було заарештовано понад 2 тис. українців, а в україн­ському селі відновлено порядок. Хоча суперечності між польськими багати­ми землевласниками, яких підтримувала держава, і малоземельними укра­їнськими селянами залишилися.

У Румунії уряд проводив достатньо виважену аграрну реформу. У Бесса­рабії вона розпочалася з 1920 p., а на Буковині з 1921 р. Враховуючи, що у

10 Історія України

289

Тема 8

Бессарабії, як і в усій Росії, поміщицька земля була поділена між селянами ще до її анексії, уряд не пішов по шляху відкритого повернення експропрі­йованої поміщицької землі, а встановив для селян високі викупні платежі. Так у селян, які не мали належних коштів, відібрали не менше як половину поміщицької землі. На Буковині земельна реформа передбачала збережен­ня у кожного поміщика від 100 до 250 га. Надлишок землі вилучався у фонд проведення аграрної реформи. Внаслідок здійснення відповідних заходів у власність українських селян Буковини перейшло лише 6 % поміщицьких земель. Середній розмір ділянки, яку отримували українські селяни під час реформи, не перевищував двох третин гектара. Тому в краї збереглося понад 100 тис. малоземельних господарств. Разом з тим уряд створив значно спри­ятливіші умови для румунських колоністів. У їх розпорядження передава­лося до 10 га землі. За землі, які були парцелізовані, великі власники отри­мали повноцінну державну компенсацію. Після реформи поміщики та цер­ква зберігли у володінні більше половини ріллі та майже всі лісові масиви. Земельний голод продовжував супроводжувати українське селянство. Бага­то селянських господарств розорилося під час кризи 1929—1933 pp.

Земельна реформа у 1920-х pp. була проведена і в Закарпатті. Уряд за великі кошти і з великими збитками для себе викупив землю у мадярських поміщиків, парцелізував її і через банк продав селянам. Після цього розмі­ри 32 тис. селянських господарств краю в середньому зросли майже на 1 га, хоча переважна більшість із них продовжували залишатися малоземельни­ми. 74 % господарств мали до 5 га землі. Перенаселення, відсутність ріллі в гірському краї, примітивна агрокультура зумовлювали низький рівень жит­тя селянства. Близько 90 % селянських господарств потрапили в боргову кабалу до банків та лихварів через високу орендну плату, численні штрафи та податки, які з 1919 по 1929 р. зросли в 13 разів.

Отже, аграрні реформи, здійснювані у Польщі, Румунії та Чехословач-чині, не внесли докорінних змін до системи землекористування, не ліквіду­вали безземелля українських селян, оскільки парцеляції підлягала лише частина поміщицьких земель. Вони посилили соціальну диференціацію, мали явний великодержавний характер і спрямовувалися на економічне підкорення селянства та колонізацію західноукраїнських земель поляками та румунами.

3. Західноукраїнський суспільно-політичний рух у 1920—1930-х pp. Роз­гляд третього питання семінарського заняття варто розпочати з того, що ста­новище західних українців зумовило розгортання їх суспільно-політичного і національного руху.

Конституційні засади політичної системи Польщі дозволяли національ­ним меншинам, незважаючи на дискримінацію, обстоювати за допомогою політичних організацій своїінтереси. У 1925 р. українці Польщі мали 12 полі­тичних партій, які по-різному оцінювали соціальне становище та національ-

290

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

ний гніт українського населення краю, пропонували різні форми і методи боротьби за демократичні свободи, українську державність. У польській дер­жаві український рух включав три основних напрями: центристський, ліво­радикальний і праворадикальний.

Провідною політичною силою серед українців Польщі з 1925 по 1939 р. була партія центристського спрямування — Українське національно-демо­кратичне об'єднання (УНДО), створене у 1925 р. шляхом об'єднання Трудо­вої партії з іншими невеликими політичними партіями та групами. Це була поміркована ліберальна демократична партія європейського типу, яка дія­ла легально. її лідери — Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. Партія діяла наступально і прагнула об'єднати українців для боротьби про­ти асиміляційної політики польського уряду. Програма УНДО передбачала конституційну демократію та незалежність України. Але, не визнаючи ко­муністичної ідеології, партія не виступала за негайне об'єднання українсь­ких земель Польщі та Радянського Союзу, хоча припускала таку можливість у невизначеному майбутньому. Боротьба з "націонал-ухильництвом" у КП(б)У, насильницька колективізація, голод і репресії в УСРР 1930-х pp. зробили гасло возз'єднання неактуальним.

В економічних питаннях УНДО вимагала надання землі без викупу без­земельним і малоземельним селянам, відстоювала перехід промислових підприємств у власність держави (у цьому виявився вплив соціалістичних ідей на розуміння лідерами партії ролі держави), розвиток кооперативного руху, дрібних промислів та ремесел.

Ця організація контролювала чимало українських кооперативних, куль­турних закладів, у тому числі найвпливовішу західноукраїнську газету "Діло".

В умовах авторитарного режиму Ю. Пілсудського (прийшов до влади у 1926 р.) партія посилила боротьбу за територіальну автономію Західної України в межах Польської держави, вважаючи, що визнання права на ав­тономію є основою нормалізації польсько-українських міжнаціональних відносин. Вона домоглася певного успіху у виборчих кампаніях до місцевих органів самоврядування (1927), до сейму та сенату (1928). її представник В. Загайкевич став віце-маршалком (заступник голови) польського сейму, а М. Галущинський — віце-маршалком сенату. Головою Українського парла­ментського клубу було обрано Д. Левицького.

Зростання загрози з боку Німеччини на початку 1930-х pp. примусило польське керівництво піти на певний компроміс з українцями. Польський уряд пообіцяв припинити антиукраїнську, а УНДО — антиурядову політи­ку. Внаслідок певної нормалізації українсько-польських відносин під час виборів 1935 р. УНДО здобуло 13 мандатів до сейму і 4 — до сенату. На жаль, політика нормалізації зазнала краху. На місцях польські чиновники за підтримки місцевого населення продовжували чинити насильство над ук­раїнцями, а правлячі кола Польщі не бажали йти на будь-які поступки у справі автономії українських земель.

291

Тема 8

Ліворадикальний напрям українського руху в Польщі найбільш яскра­во представляла комуністична течія. Комуністична партія Східної Галичи­ни була утворена у 1919 p., аз 1923 р. перейменована на Комуністичну партію Західної України. Це означало, що діяльність комуністів поширилася на всі українські землі у складі Польщі. За рішенням Комінтерну КПЗУ об'єдна­лась у червні 1923 р. з Компартією Польщі, але зберегла певну самостійність. Комуністи діяли нелегально, використовуючи також легальні форми бороть­би проти панівного режиму. З цією метою вони використовували Українсь­ке селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб), у якому налічува­лося близько 10 тис. членів. Лідерами партії були Й. Кролик та Р. Кузьма. Незважаючи на малу чисельність (4 тис. у середині 1930-х pp.), КПЗУ діяла досить активно. Вона виступала проти соціальних і національних утисків, за об'єднання Західної України з радянською Україною. Певному посилен­ню прорадянських настроїв КПЗУ в 1920-ті pp. сприяла українізація в УСРР.

На початку 1920-х pp. серед західноукраїнських комуністів були поши­рені повстанські настрої. Через збройну боротьбу та можливість загального повстання вони сподівались приєднати до УСРР українські галицькі та во­линські землі. З другої половини 1920-х pp., зрозумівши, що в Галичині та на Волині ніякої революційної ситуації немає, галицькі та волинські кому­ністи відмовилися від збройної боротьби з режимом. Разом з тим під їхнім впливом у роки Великої депресії у Львівському, Станіславському, Терно­пільському і Волинському воєводствах відбулися виступи селян із застосу­ванням насильницьких форм боротьби. Селяни виступали проти винищу­вальної податкової системи, на що польський уряд відповів пацифікаційни-ми заходами.

У 1930-ті pp., коли в УСРР здійснювалася масова колективізація, розпо­чалися голодомор, масові репресії, деякі члени КПЗУ виступили проти ан­тиукраїнських акцій сталінського керівництва. У відповідь Й. Сталін відкли­кав значну частину діячів КПЗУ в СРСР і репресував їх. А у 1938 р. Комін­терн розпустив Компартію Польщі та в її складі КПЗУ.

Праворадикальний напрям західноукраїнського руху в 1920—1930-ті pp. представляла насамперед Організація українських націоналістів (ОУН). її утворення зумовлювалося тим, що частина молодих українських політиків почала втрачати віру в досягнення незалежності за допомогою мирних за­собів. Радикальна частина західноукраїнської політично активної молоді схилялася до безкомпромісних, крайніх методів боротьби, включаючи те­рор. Народження цієї течії пов'язане з утворенням 1920 р. у Празі Українсь­кої військової організації (УВО), яку очолив Є. Коновалець. Своє завдання організація вбачала в розгортанні збройної боротьби проти окупації, досяг­ненні Української соборної самостійної держави — незалежно від того, які політичні та соціальні форми ця держава матиме. Незважаючи на вчинені УВО політичні вбивства та терористичні акти на початку 1920-х pp., після включення в 1923 р. з дозволу Антанти Східної Галичини до Польщі ця орга-

292

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

нізація істотно зменшилася. У ній залишилися тільки ті, хто вважав теро­ризм ефективною зброєю.

У січні — лютому 1929 р. на з'їзді УВО за участю радикальних студент­ських груп було утворено Організацію українських націоналістів. Керів­ником ОУН до 1938 р. був Є. Коновалець, а після його вбивства агентами НКВС — А. Мельник.

В основу ідеології ОУН було покладено ідеї інтегрального націоналізму. Націоналісти проголошували виправданими будь-які засоби для досягнен­ня найвищої мети — незалежної України. Інтереси нації ставилися вище за інтереси партій, організацій чи окремих осіб, висувалося гасло національ­ної солідарності. Інтегральні націоналісти не мали чіткого уявлення про тип суспільства, яке вони хотіли побудувати після здобуття незалежності, не да­вали відповіді на питання, якою має бути соціально-економічна структура майбутньої держави. Вони лише заявляли, що нове суспільство спиратиметь­ся на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Го­ловним, на їхню думку, було те, що Україна мала стати етнократичною дер­жавою. Єдиною силою, здатною досягти поставлених завдань, оунівці вва­жали свою партію. Політична система майбутньої держави мала ґрунтува­тися на владі однієї націоналістичної партії. Діячі ОУН, визнаючи індивіду­альний терор як необхідний засіб для досягнення своїх завдань, не переоці­нювали його можливостей. Вони вважали, що шлях до незалежності Украї­ни можуть розчистити лише широкі маси населення, які активно борються проти окупаційних сил.

ОУН була підпільною організацією. Вона видавала легальні та нелегальні газети і журнали ("Розбудова нації", "Сурма", "Юнак"), дотримувалася військових методів керівництва, мало жорстко централізовану структуру. Виходячи із завдань створення української державності, оунівці закликали до боротьби проти польського та радянського режимів, підготовки до націо­нальної революції на всіх українських землях. Вони намагалися стимулю­вати в українському суспільстві стан "постійного революційного бродіння", "постійний дух протесту проти властей". За міжвоєнний період ОУН вчини­ла понад 60 політичних замахів та вбивств. Найбільшого суспільного розго­лосу набули вбивства оунівцями комісара львівської поліції Є. Чеховсько-го, керівника кампанії пацифікації Б. Перацького, директора української гімназії І. Бабія, який загинув тому, що переконував молодь не вступати до ОУН. Національно-демократичний табір українців, греко-католицьке духо­венство засуджували терор націоналістів. Взагалі ОУН не мала масової підтримки серед населення до моменту окупації західних теренів України спочатку більшовиками, а потім і фашистською Німеччиною.

У другій половині 1930-х pp. ОУН стала здійснювати більш-менш широке вербування до своїх лав, і її чисельність сягнула 20 тис. Але польська влада посилила боротьбу з оунівцями. Після вбивства Б. Перацького були ув'яз­нені у Березі Картузькій сотні членів організації, у тому числі весь галиць-

293

Тема 8

кий провід — С. Бандера, М. Лебедь, Я. Стецько, І. Климів, М. Климишин, Р. Шухевич. Одночасно наростало відчуження між молодими радикально налаштованими бойовиками, які діяли на території Польської держави, і старшими за віком більш поміркованими функціонерами в еміграції. Після вбивства у травні 1938 р. в Роттердамі агентом НКВС лідера організації Є. Коновальця розходження між молодими і ветеранами ОУН посилилися і організація розкололася на дві частини.

Буковина і Бессарабія, включені до складу Румунії, з 1918 по 1927 р. пе­ребували на воєнному становищі. За цих умов легальна діяльність українсь­ких громадсько-політичних організацій була неможлива. Разом з тим у ли­стопаді 1918 р. виникла Комуністична партія Буковини. Лідери партії — С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк та ін. У1926 р. Компартія Буковини уві­йшла до складу Комуністичної партії Румунії. Як автономна крайова орга­нізація, підпорядкована безпосередньо Москві, діяла і Компартія Бессарабії. У 1922 р. її номінально підпорядкували Компартії Румунії, але фактично вона залишилася під управлінням ЦК РКП(б). Комуністичні організації Бу­ковини і Бессарабії уособлювали ліворадикальний напрям політичного руху. Вони діяли нелегально. Вироблений курс передбачав захоплення трудящи­ми влади на місцях, роззброєння жандармів, утворення земельних комітетів і розподіл поміщицьких земель. Кінцевою метою боротьби проголошувало­ся завоювання політичної влади і возз'єднання Буковини і Бессарабії з Ра­дянською Україною.

Період 1928—1937 pp. позначений відносною лібералізацією в Румунії. За цих умов з'явилася Українська національна партія, яку очолив В. Залозець-кий. Це була легальна організація ліберального напряму, яка виступала за "органічну" роботу і компроміс із панівним режимом. Вона розгорнула освіт­ню діяльність, намагалася впливати на вирішення соціальних і національних питань, захищати життєві інтереси населення Буковини. За час існування (1927—1938) партії вдалося здобути кілька місць у румунському парламенті.

Націоналістичний табір сформувався в Румунії у середині 1930-х pp. Він охоплював переважно молодь і студентство, які об'єднувалися в спортивно­му товаристві "Мазепа", студентському товаристві "Залізняк". Лідери — О. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський.

Після встановлення у 1938 р. в Румунії диктатури військових українські організації були розпущені.

Політичне життя у Закарпатті внаслідок виваженості та поміркованості політики уряду Чехословаччини щодо українських земель було різноманіт­ним і активним. Тут вільно діяли українські громадські організації: "Про­світа", "Асоціація українських учителів", "Пласт" тощо. У 1930-х pp. у краї діяли близько ЗО політичних партій, що репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток, брали участь у виборах до чехословацько­го парламенту. Великою популярністю серед виборців користувалися украї­нофіли, які гуртувалися в Українському національному об'єднанні. Воно

294

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

зосереджувало увагу на пробудженні та підвищенні національної свідомості русинів. Лідером українофілів був А. Волошин.

Проти українофілів боролися русофіли, які походили від москвофілів XIX ст. Після революції 1917 р. русофіли орієнтувалися на Прагу і знаходи­ли державну підтримку, а губернатор Закарпаття А. Бескид проводив у 1923— 1933 pp. русофільську політику.

Досить впливовою силою на Закарпатті були комуністи. У 1924 р. на ви­борах до чехословацького парламенту вони отримали 40 % голосів виборців, у 1928 р. — 15 % , а у 1935 р. знову набрали найбільше за всіх голосів — 26 % .

Після офіційного надання урядом Праги автономії Закарпаттю на­прикінці жовтня 1938 р. до влади прийшов українофільський уряд на чолі з А. Волошиним. І хоча 2 листопада 1938 р. за рішенням німецько-італійсько­го арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км2 своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили міста Ужгород, Мукачеве, Берегове, українофіли почали розбудову державності на урізаній території. 14 березня 1939 р. А. Волошин проголосив самостійність Карпатсь­кої України і сформував тимчасовий уряд. Але 15 березня 1939 р. угорські війська перетнули кордон неокупованої частини Закарпаття. Цей українсь­кий край був приєднаний до Угорщини.

4. Культурне життя на українських землях у 1920—1930-ті pp. Під час

підготовки до відповіді на четверте питання необхідно звернути увагу на особ­ливості культурного життя в УСРР і на західноукраїнських землях. У Ра­дянській Україні більшовицька політика у сфері культури мала офіційну назву "культурної революції". Відповідно до неї передбачалося ліквідувати у найкоротший строк неписьменність; створити нову радянську систему на­родної освіти; сформувати кадри нової, відданої ідеям соціалізму інтелі­генції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; поставити наукові досягнення на службу соці­алістичному будівництву.

У культурному процесі Радянської України 1920—1930-х pp. виявилася боротьба двох тенденцій: гуманістичної, творчої і державно орієнтованої, централізованої, регламентованої. Остання супроводжувалася уніфікацією, тотальною ідеологізацією сфери культури, загальним зниженням культур­ного рівня. Перша тенденція переважала до кінця 1920-х pp. Це зумовлюва­лося тим, що у 1920-ті pp. комуністична партія лише підпорядковувала собі культурну діяльність і залишався простір для новаторства і пошуку. З іншого боку, позитивний вплив на розвиток культурного і духовного життя справ­ляла українізація. Друга тенденція стала домінувати наприкінці 1920-х — на початку 1930-х pp. Це зумовлювалося утвердженням сталінського тота­літарного режиму, який, здійснюючи політику форсованого будівництва со­ціалізму, забезпечував командними, централізованими методами уніфікова­ний освітній і культурний рівень мас відповідно до змісту більшовицької "культурної революції".

295

Тема 8

Важливе значення для духовного життя суспільства мала ліквідація не­письменності. У травні 1921 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову "Про боротьбу з неписьменністю", згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. В УСРР з 1920 р. діяла Над­звичайна комісія для боротьби з неписьменністю, а з 1923 р. виникло добро­вільне товариство "Геть неписьменність". На 1930 р. діяло ЗО тис. пунктів лікнепу, в яких навчалося 1640 тис. учнів. За два десятиріччя в УСРР ліквідували неписьменність 10 млн осіб. На 1939 р. кількість письменних у республіці становила майже 85 % .

До середини 1930-х pp. закінчилося формування радянської системи осві­ти, яка базувалася на єдиних програмах, підручниках і включала початко­ву, середню спеціальну і вищу школу. На кінець 1930-х pp. у містах завер­шився перехід до обов'язкової семирічної освіти, створювалися передумови для реалізації загальної середньої освіти, значно розширилася мережа се­мирічної та середньої освіти на селі.

Але форсована індустріалізація зумовила надмірне захоплення виробни­чим навчанням учнів, що негативно позначалося на їх загальнотеоретично­му рівні. У 1930 р. загальноосвітня школа стала на шлях так званої політех­нізації, а насправді — ремісництва. Це призвело до вихолощування гумані­тарного змісту навчання в школі.

Швидкими темпами в УСРР зростали середні спеціальні та вищі на­вчальні заклади, які формували нову інтелігенцію, спеціалістів для різних галузей народного господарства. Якщо в 1920/21 навчальному році в Україні налічувалося 54 технікуми, то в 1927/28 навчальному році їх стало 131. У 1940 р. в УСРР налічувалося 693 середніх спеціальних навчальних закла­ди, в яких навчалося 196,3 тис. осіб. Схожа тенденція простежувалась і у вищій школі. Мережа інститутів УСРР зросла з 38 у 1920/21 навчальному році до 119 у 1928/29 і 129 у 1938/39 навчальному році. Якщо у 1927/28 в інститутах навчалося понад 29 тис. студентів, то у 1938/39 навчальному ро­ці — близько 125 тис. У роки першої п'ятирічки вищі навчальні заклади й технікуми України підготували 110 тис, у роки другої — близько 196 тис. спеціалістів, що майже дорівнювало кількості спеціалістів в усій дорево­люційній Росії. Але кількісні показники у розвитку середньої і вищої спе­ціальної освіти не були підкріплені якісними. У 1920 р. в УСРР були неви­правдано ліквідовані університети, на базі яких утворено вузькопрофільні інститути народної освіти та інші ВНЗ. Ліквідація університетів була спря­мована на професіоналізацію вищої школи і супроводжувалася принижен­ням ролі теоретичних знань і гуманітарної підготовки. Те саме відбувалось і в системі середньої спеціальної підготовки. Крім того, значної шкоди се­редній і особливо вищій професійній освіті завдавав класовий принцип фор­мування студентських колективів, здійснюваний курс на "зробітничення" ВНЗ, наслідком якого було включення до числа студентів непідготовленої молоді із робітників і селян. Вся радянська освіта пов'язувалася з прищеп-

296

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

ленням людині комуністичних цінностей та ідеології, що було необхідною умовою формування нової радянської інтелігенції. Часто непродуманими і неефективними були новації у методиці навчання. Великої шкоди творчому процесу освіти завдала її уніфікація в 1930-ті pp.

Після ліквідації (у 1920 р.) університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. У 1920-ті pp. в Академії наук діяло три секції — історико-філологічна, фізико-матема-тична та суспільно-економічна, функціонували десятки кафедр, лабораторії, комісії, інститути. В історико-філологічній секції Академії наук особливо плідно працювали відомі вчені М. Грушевський, Д. Багалій, М. Слабченко, С Єфремов, А. Лобода, А. Кримський та ін. На світовому рівні проводили дослідження представники фізико-математичної секції Д. Граве, М. Крилов, І. Шмальгаузен та ін. В соціально-економічній секції дуже плідно працював під керівництвом М. Птухи Демографічний інститут. У 1929 р. відбулася комунізація ВУАН. Дійсними членами Академії обрали представників ком­партійно-радянського керівництва: В. Затонського, Г. Кржижановського, М. Скрипника, О. Шліхтера та ін. Розпочалися переслідування науковців старої формації. На початку 1930-х pp. була змінена структура ВУАН, ка­федри, лабораторії ліквідовувалися, основними осередками наукової робо­ти стали інститути. З одного боку, це сприяло концентрації наукових сил, а з іншого — посилювало централізацію і контроль. Академія почала працю­вати за планом. Держава фінансувала ВУАН і вимагала виконання плано­вих завдань, що призводило до бюрократизації науково-дослідної роботи.

Складні та неоднозначні процеси відбувалися в українській літературі та мистецтві. Увагу потрібно звернути на те, що непівський плюралізм 1920-х pp. зумовив виникнення серед українських літераторів різних ху­дожніх напрямів і стилів: революційного романтизму (В. Блакитний, Г. Ми­хайличенко, В. Сосюра, В. Чумак), який поклав в основу світоглядної кон­цепції ідею провідної ролі пролетаріату в боротьбі за соціальне визволення; футуризму, що відображав новітні тенденції розвитку європейської літера­тури і проголошував модерн основним мистецьким критерієм (М. Семенко, Г. Шкурупіи, Ю. Шпол, І. Слісаренко, М. Бажан та ін.); символізму, який тяжів і змістом, і формою до нових зразків європейської літератури, зберіга­ючи кращі традиції українського бароко (О. Олесь, Г. Чупринка, М. Філянсь-кий, А. Савченко та ін.); неокласицизму, що переосмислював і використо­вував класичну культурну спадщину, протистояв низькопробній і недостат­ньо естетичній революційно-масовій літературі (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович). Творче багатоголосся літератури 1920-х pp. доповнювалося організаційним згуртуванням літераторів відповідно до їх художніх стилів, мистецьких та ідеологічних орієнтирів. Виникла ціла низ­ка літературних об'єднань: "Пролеткульт", "Гарт", "Вапліте" (Вільна ака­демія пролетарської культури), ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарсь­ких письменників), "Плуг", "Асоціація панфутуристів", "Нова генерація",

297

Тема 8

"Авангард", "Аспис" ("Асоціація письменників"), "Ланка", "Марс" ("Май-стерня революційного слова") та ін. Оскільки літературні групи та органі­зації видавали свої журнали, в яких висловлювали власні погляди і крити­кували опонентів, то скрізь точилися гострі літературні дискусії, серед яких особливе місце посідає дискусія 1925—1928 pp., започаткована М. Хвильо­вим. Під час неї робилися спроби визначити орієнтири подальшого розвит­ку національної культури, створити естетичну концепцію, яка б ґрунтува­лася на єдності традицій і новаторства. У 1920-ті pp. з'являються літературні твори високого ґатунку (П. Тичина — "Вітер з України", М. Рильський — "Синя далечінь", "Тринадцята весна", М. Хвильовий — "Сині етюди", "Осінь", Г. Косинка — "В житах", Ю. Яновський — "Чотири шаблі"). На особ­ливу увагу заслуговують твори М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Є. Плужника, М. Бажана та ін. Але на початку 1930-х pp. радянський ре­жим покінчив із розмаїттям літературних організацій, поставив письмен­ників та митців під власний контроль. У 1934 р. було оформлено Спілку пись­менників України, яка стояла на соціалістичних пролетарських засадах. Літературний процес повністю опинився під контролем партійних чинов­ників. Домінуючим методом творчості в літературі став метод так званого соціалістичного реалізму, який у 1930-ті pp. зводився до художнього звели­чення і прославлення радянської дійсності. Проти письменників, які не до­тримувалися цього методу, розпочалися гоніння та репресії.

У 1920-ті pp. динамічним був розвиток українського театру. Наприкінці 1925 р. в УСРР діяли 45 театрів. Кращі театральні сили зосереджувалися в театрі Леся Курбаса "Березіль", театрі імені І. Франка, Державному драма­тичному театрі. На театральній сцені втілювалися різні підходи щодо бачен­ня шляхів національного театрального розвитку. З'явилася когорта тала­новитих артистів: Г. Юра, А. Бучма, О. Добровольський, О. Сердюк, Н. Уж-вій, О. Юра-Юровський та ін.

Новим явищем української культури 1920—1930-х pp. став кінемато­граф. Тут світової слави досяг Олександр Довженко, який зняв фільми "Зве-нигора" (1927), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930). Відомими кіномитцями в УСРР стали І. Кавалерідзе, Д. Вертов, О. Соловйов. Але в театральному і кіно­мистецтві, як і в інших галузях культури, на початку 1930-х pp. розпочала­ся "колективізація" творчої праці, яка придушувала будь-яке відхилення від офіційної ідеології, уніфікувала і ці галузі мистецтва за ідеологічними стандартами соціалістичного реалізму. Утвердилася жорстка система пар­тійно-радянського контролю над духовною творчістю, яка в деталях регла­ментувала та регулювала культурний процес, супроводжувалася репресія­ми проти творчо налаштованих представників українського театру та кіно.

Прагнення до національного самовияву відбилися в 1920-ті pp. і на цер­ковному житті. У жовтні 1921 р. національно налаштована частина україн­ського духовенства створила Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) на чолі з митрополитом Василем Липківським, яка стала серйоз-

298

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

ною перешкодою впливам російської православної церкви в УСРР. У 1924 р. УАПЦ уже мала ЗО єпископів, півтори тисячі священиків і понад тисячу парафій. Релігійна служба в новій церкві відправлялася українською мовою. Українська церква здійснила багато демократичних нововведень, в основі яких лежало прагнення церкви наблизитися до віруючих українців. Авто­ритет УАПЦ швидко зростав, до неї стали приєднуватись українські парафії США, Канади, Європи. Все це не влаштовувало радянський режим, який дозволив діяльність УАПЦ лише сподіваючись на занепад релігійного жит­тя внаслідок церковних розколів. У 1926 р. проти УАПЦ розпочався широ­кий наступ. Радянська влада наклала високі податки на українські парафії. Митрополита В. Липківського та більшість священнослужителів звинува­тили в українському націоналізмі та заарештували. Всеукраїнська право­славна церковна рада була розпущена. А у 1930 р. під тиском ДПУ близько 50 єпископів та священиків автокефальної церкви провели "Надзвичайний собор" і оголосили про ліквідацію УАПЦ.

Отже, у 1930-ті pp. культура та мистецтво в УСРР значною мірою були знекровлені, але вони ще зберігали можливість свого відродження у май­бутньому.

Розкриваючи культурний стан західноукраїнських земель у 1920— 1930-ті pp., варто звернути увагу на те, що Польща та Румунія здійснювали асиміляторську політику. І це відповідно позначилося на всіх сферах куль­турного життя, насамперед на стані народної освіти, яку поляки прагнули полонізувати. Закон від 24 липня 1924 р. проголосив польську мову держав­ною, і українські школи були переведені на навчання двома мовами, а ви­вчення польської мови стало обов'язковим. У багатьох школах учителів-укра-їнців замінили учителі-поляки. Оскільки останні не знали української мови, то викладали предмети польською, і двомовні школи все більше полонізува­лися. Так офіційна влада ліквідовувала українську школу. Якщо в 1922/23 на­вчальному році в Східній Галичині було 1859 українських шкіл, то в 1926/ 27 — вже 845, а в 1937/38 — лише 360. Натомість з'явилося понад 2 тис. двомовних шкіл. Разом з тим кількість польських майже не зменшилася. Отже, двомовні школи утворювались, як правило, на базі українських. На Волині в 1922/23 навчальному році функціонувало близько 400 українсь­ких шкіл, а в 1932/33 — лише чотири. Проти полонізації української шко­ли виступали усі українські партії. Щоб спинити полонізацію освіти, гро­мадськість Західної України прагнула розбудовувати мережу приватних українських шкіл. Зокрема товариство "Рідна школа" до кінця 1930-х pp. створило 41 народну школу, кілька гімназій та ліцеїв. Крім того, без дозво­лу і проти волі польського уряду свідома українська інтелігенція заснувала у Львові два заклади вищої освіти — Український університет (1921 —1925) і Вищу політехнічну школу ("катакомбні" навчальні заклади). Український університет мав три факультети (філософський, правничий та медичний) і 15 кафедр. Майже 1500 студентів навчалися під керівництвом 54 професорів.

299

Тема 8

Студенти університету отримували дипломи, які визнавалися в Німеччині, Чехословаччині, Австрії. Важливим центром національної культури в захід­ноукраїнських землях було в 1920—1930-ті pp. Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ) у Львові. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики І. Крип'якевич, С. Томашівськии, літературознавці М. Возняк, К. Студинський, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса, еко­номіст І. Витанович, географ В. Кубійович та ін. Таємний Український уні­верситет та НТШ стали важливими осередками розвитку української куль­тури, центрами формування національної інтелігенції. З ініціативи митро­полита А. Шептицького на базі греко-католицької семінарії було створено Львівську богословську академію — єдиний у Західній Україні легальний ви­щий навчальний заклад з українською мовою навчання. У середині 1930-х pp. в академії навчалося понад 600 студентів.

Практично за декілька років були ліквідовані українські школи в Ру­мунії. Якщо у 1918 р. на Буковині діяло 168 народних шкіл, то у 1924 р. не залишилося жодної суто української школи.

Позиція чехословацького уряду на Закарпатті у сфері культури та осві­ти була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Тут ко­жен мав право посилати дитину в школу, де вона навчалася рідною мовою. Тому з 803 шкіл, які працювали в 1938 р. на Закарпатті, 463 були українсь­кими, 365 — чеськими, 117 — угорськими тощо. У Чехословаччині діяло кілька вищих навчальних закладів, які відіграли істотну роль у формуванні української інтелігенції. Це Український вільний університет у Празі, Ук­раїнська господарська академія у Подебрадах. Але ці вищі навчальні закла­ди створювалися для українців-емігрантів, яких у 1920-ті pp. налічувалося 50 тис. На самому Закарпатті існував лише один вищий навчальний заклад — Богословський ліцей.

У літературному житті західноукраїнських земель важливу роль відігра­вав журнал "Літературно-науковий вісник" (з 1933 р. — "Вісник"), навколо якого гуртувалися найвизначніші літератори: В. Стефаник, М. Черемшина, Є. Маланюк, У. Самчук та ін. У літературному журналі "Дзвони" вперше були надруковані твори талановитого поета з Лемківщини Б.-І. Антонима. Група далеких від політики митців на чолі з критиком М. Рудницьким, а згодом — поетом і мистецтвознавцем С. Гординським гуртувалася навколо літературно-мистецького місячника "Назустріч". У журналі "Ми" (1934) друку­валися твори письменників-емігрантів: Ю. Міни, Є. Маланюка, О. Теліги.

Серед художників вирізнялися постаті пейжазиста І. Труша, прихиль­ника експресіонізму О. Новаківського, П. Холодного, який уславився іко­нописними працями.

Важливу роль у духовному житті західних українців відігравала греко-католицька церква. У 1939 р. у Галичині та на Закарпатті налічувалося 3,7 млн віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Але у житті церкви чітко визначилося протистояння митрополита А. Шептицького, який підтриму-

300

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

вав національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василі­анського ордену, що виступали за злиття греко-католицької церкви з като­лицькою. А. Шептицький засуджував колонізаційну політику щодо греко-католицької церкви на Волині, де поляки конфісковували церковні землі та руйнували храми (знищили майже 200 церков) і домігся припинення ванда­лізму польських властей.

Отже, польське і румунське панування на українських землях значно обмежували їх культурний розвиток, а внутрішня політика Чехословаччи-ни в українському питанні давала українцям Закарпаття змогу задовольня­ти певним чином свої культурні потреби.

Основні терміни і поняття

Автокефальна церква — (у православ'ї) адміністративно самостійна, самоуправна церква, незалежна від інших церков у вирішенні організацій­них питань, яка діє в певній країні, має власну ієрархію, дбає про задово­лення духовних потреб свого народу, його релігійну освіту та культуру, збе­рігає національні особливості церкви, з особливою повагою шанує святих, що вийшли з її народу. Створена в УСРР 1921 р. "Саморозпустилася" під тиском сталінських репресивних органів у 1930 р. Відновлена з проголошен­ням суверенітету України.

Авторитаризм — антидемократична та антиправова концепція і практи­ка здійснення влади; політичний режим, якому притаманні зосередження в руках однієї людини або невеликої групи осіб необмеженої влади, повна відсутність або абсолютна фіктивність представницьких інститутів та сис­теми поділу влади.

Асиміляція — добровільний або вимушений процес розчинення (втрата традицій, звичаїв, мови тощо) раніше самостійного народу (етносу) чи якоїсь його частини в середовищі іншого, як правило, численнішого народу (етно­су); засіб для досягнення етнічної однорідності.

Державна мова — мова, що обслуговує поліетнічне суспільство в усіх сферах його життєдіяльності, в його офіційному спілкуванні (письмовому й усному), в діяльності законодавчої, виконавчої й судової влади, в освіті, науці, культурі, засобах масової інформації. Захищається державою. В Україні державною мовою є українська, її всебічний розвиток забезпечуєть­ся державою. Це зафіксовано в Конституції України (ст. 10).

Дискримінація — часткове чи повне, тимчасове чи постійне обмеження або позбавлення конституційних прав певної категорії громадян за расовою чи національною належністю, політичними і релігійними переконаннями, статтю тощо.

Інкорпорація — включення однієї території до складу іншої або об'єднан­ня в єдине ціле двох або більше автономних компонентів.

301

Тема 8

Конфесія — церква чи релігійна організація, яка має своє віровчення, культову практику та організаційну структуру.

Парцела — невелика ділянка власної або орендованої землі, на якій ве­деться дрібне (парцелярне) селянське господарство.

Пацифікація — "умиротворення", на шлях якого в найжорстокіших формах стала офіційна польська влада в 1930-х pp. XX ст. у придушенні опору українства (на західноукраїнських землях) проти соціального і національ­ного гноблення.

Тоталітарна держава — держава, в якій унаслідок історичних умов скла­лася така система політичного та соціального устрою життя суспільства, за якої неконтрольована народом влада бюрократичної еліти отримала мож­ливість руйнації або прямої заборони інститутів представницької демократії чи просто здійснює військово-поліцейський терор.

Персонали

Липківський Василь (1864—1938) — визначний церковний діяч, митро­полит УАПЦ. Народився в с Попудні Липовецького повіту на Київщині. За­кінчив Київську духовну академію. У 1917—1918 pp. виступав за розірван­ня зв'язків з Москвою і утвердження в Україні церкви як незалежної (авто­кефальної) установи. Організатор Всеукраїнської православної церковної ради (1918) та УАПЦ. У 1921 р. обраний митрополитом УАПЦ. Сприяв її роз­будові та поширенню впливу. Переслідувався радянською владою, яка після кількох арештів домоглася його усунення (1927). Після арешту 1938 р. за невідомих обставин знищений органами НКВС.

Коновалець Євген (1891 —1938) — військовий і політичний діяч. Навчав­ся у Львівському університеті. У 1910 р. був під судом за участь у боротьбі за створення українського університету у Львові. Під час Першої світової війни воював в австро-угорській армії, наприкінці квітня потрапив у російський полон. Співорганізатор у 1917 р. куреня Січових стрільців, із січня 1918 р. беззмінний командир Січових стрільців. Після саморозпуску Січових стрільців у грудні 1919 р. Є. Коновалець перебував у таборі для інтернова­них у Луцьку. З 1922 р. в еміграції. Ініціатор створення у Празі УВО( 1921), яка прагнула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації, таєм­но готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтернованих солдат у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, проводила опе­рації, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного режиму. Орга­нізатор ОУН (1929), перший голова проводу. Незаперечний лідер інтеграль­них націоналістів у міжвоєнний час. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС.

Шептицький Андрей (1865—1944) — громадсько-політичний діяч, митро­полит Української греко-католицької церкви (з жовтня 1901 p.), архієпис­коп, доктор теології. Навчався у Краківському університеті та Краківській єзуїтській семінарії. Засновник Українського національного музею у Львові

302

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

(1905), Богословського наукового товариства (1923), теологічних журналів. Пасл'ідавіго боровся за ідею незалежності України. УI9ЬUІУЗО-ті pp. зав-дяки митрополитові Андрею Шептицькому греко-католицька церква зберег­ла свій авторитет і вплив, залишаючись суто українською установою. Ви­ступав проти єпископа Хомишина та Василіанського ордену, які намагалися злити греко-католицьку церкву з римо-католицькою. Митрополит справляв значний вплив на політичне життя. У 1930-х pp. енергійно протестував про­ти кампанії пацифікації, а через п'ять років підтримав політику нормалі­зації. Мав тісні зв'язки з поміркованою частиною УНДО, засуджував як на-ціонал-екстремістів, так і комуністів. Під час фашистської окупації відкри­то виступав проти винищення євреїв. Підтримуючи змагання ОУН-УПА за незалежність України не приймав крайнощів (терору, саботажу тощо). По­хований у соборі Св. Юра у Львові.

Найважливіші події

1921 p., 11—27 жовтня — Всеукраїнський православний церковний со­бор; створення Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.

1923 p., 14 березня — прийняття Радою послів у Парижі рішення про приєднання Галичини до Польщі за умови надання їй автономних прав.

  1. p., червень — утворення Комуністичної партії Західної України.

  2. p., 31 липня — заборона польським урядом використання українсь­кої мови в державних установах Західної України.

  3. p., липень — установчий з'їзд Українського національно-демокра­тичного об'єднання (УНДО).

  1. p., 27 січня — 3 лютого І Конгрес українських націоналістів у Відні, на якому створено Організацію українських націоналістів (ОУН), провід якої очолив Є. Коновалець.

  2. p., 28—29 січня — Надзвичайний церковний собор Української ав­токефальної церкви, який відбувся в Києві, під тиском властей прийняв рішення про ліквідацію УАПЦ і Всеукраїнської церковної ради; арешт мит­рополита М. Борецького та інших діячів УАПЦ, які не погоджувалися з цим рішенням.

1930 p., квітень — інспірований судовий процес так званої "Спілки виз­волення України".

1934 p., грудень — хвиля репресій проти письменників в УРСР.

1936 p., жовтень — 1938 p., листопад — чергова смуга масового терору в Україні, жертвами якого стали мільйони людей.

  1. p., 24 квітня — впровадження вивчення російської мови в усіх шко­лах України як обов'язкової.

  2. p., 15 березня — проголошення самостійності Карпатської України на чолі з президентом А. Волошиним.

303

Тема 8

Контрольні запитання та завдання

1. Чим зумовлювалися сталінські репресії в 19201930-х pp. і які завдан­ ня за допомогою терору проти народу виконував радянський тоталітарний режим?

  1. Розкрийте перебіг масових репресій в УСРР наприкінці 1920-х у 1930-х pp., покажіть їх згубні наслідки в усіх сферах життя суспільства.

  2. Охарактеризуйте становище українців під владою Польщі, Румуни, Че-хословаччини в міжвоєнний період.

  3. Висвітліть особливості економічного розвитку західноукраїнських зе­мель у 19201930-тіpp., покажіть чому і чим відрізнялося економічне стано­вище українців Закарпаття від економічного становища їхніх побратимів у Польщі та Румунії.

  1. Дайте характеристику суспільно-політичного життя українців у Польщі. Назвіть та класифікуйте українські політичні партії і організації на території Польщі, розкажіть про їх діяльність.

  2. Як розгортався політичний рух на українських землях, підвладних Ру­мунії?

  3. Розкрийте особливості та сутність політичного життя українців За­карпаття.

  4. Якою була політика радянського керівництва в галузі культури? Які зміни в культурному житті передбачала "культурнареволюція"?

  5. Які дві протилежні тенденції були притаманні культурному процесу УСРР у 1920—1930-тіpp.?

  1. Висвітліть складність та неоднозначність процесів, що відбувалися в освіті, літературі, науці, мистецтві та духовному житті УСРР у 19201930-тірр. Покажіть основні наслідки та результати культурного будівництва в радянській Україні.

  2. Охарактеризуйте культурний стан західноукраїнських земель під вла­дою Польщі, Румунії, Чехословаччини.

Теми рефератів

  1. Судові політичні процеси в УСРР 1930-хpp.

  2. Утворення та діяльність ОУН.

  3. УЛПЦ у 1920-тіpp.

Рекомендована література

  1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917—1953. — Кн. 1—2. —К.,1994.

  2. Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920—30-х років: соціальний пор­трет та історична доля. — К., 1992.

304

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

  1. Касьянов Г.,Даниленко В. Сталінізм і українська інтелігенція (20— 30-ті pp.). — K., 1991.

  2. Кентпій А. Нариси історії Організації українських націоналістів (1929—1941 pp.). — К., 1998.

  3. Костпюк Г. Сталінізм в Україні (генеза і наслідки). — К., 1995.

  4. Нариси історії української інтелігенції (перша половина XX ст.). — Кн. 1—3. —К.,1994.

  5. Новохатъко Л.М. Проблеми соціально-економічного і культурного розвитку України в контексті національної політики (20—30-ті роки XX ст.). —К., 1998.

  6. Пащенко В.О. Держава і православ'я в Україні: 20-30-ті роки XX ст. — К.,1993.

  7. Пристайко В., Шаповал Ю. Справа "Спілки визволення України". — К.,1995.

  1. Рубльов О.С., Черненко ЮЛ. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції. 20—50-ті pp. XX ст. — К., 1994.

  2. Соляр І. Українське національно-демократичне об'єднання. Перший період діяльності (1925—1928).—Л.,1995.

  3. Шаповал Ю. Україна 20—50-х років: сторінки ненаписаної історії. — К.,1993.

  4. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотаръов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. — К., 1997.

305

Тема 9

УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ І ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВОЄН (1939-1945 pp.) (2 год)

Метою семінару є з'ясування місця українського питання в міжнародній політиці напередодні та, на початку Другої світової війни, значення возз'єднан­ня у 19391940 pp. західноукраїнських земель в межах єдиної держави, зміст соціально-економічних перетворень у Західній Україні.

Треба також розкрити характер і цілі Великої Вітчизняної війни, висвіт­лити "Новий порядок" і рух Опору в роки фашистської окупації, бойові дії на території України, внесок українського народу в розгром фашистської Німеч­чини, остаточне вирішення українського питання.

До осмислення уроків цієї війни слід підходити особливо серйозно сьогодні в умовах розбудови в Україні нового демократичного суспільства. І не тільки тому, що без історичного минулого не було б сьогодення, а й через те, іцо доте­пер маємо такі випадки безвідповідального і безцеремонного втручання в істо­рію тієї війни, коли на догоду тим чи іншим силам беруться під сумнів наша героїчна самосвідомість, тісне єднання, тріумф і трагедія тих часів. Більше того, дехто сумнівається навіть у нашій Перемозі, яка була смислом життя цілого покоління покоління, без подвигу якого навряд чи була б можлива не­залежність України.

При вивченні цієї теми слід звернути увагу і на те, що події тих важких років були часто загероїзова ні. Деякі трагічні сторінки Другої світової таВе-ликої Вітчизняної воєн, зокрема долю радянських військовополонених (понад 6 млн осіб) та справжню ціну Перемоги (понад 25 млн безповоротних воєннихі втрат) у повоєнний час під тиском політичної кон'юнктури вчені оминали] Тому сьогодні постає потреба ще раз проаналізувати ті часи, розповісти про\ замовчуване, поставити нові акценти.

306

Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)

План семінарського заняття

  1. Українське питання напередодні та на початку війни. Оформлення нового політико-правового статусу Західної України.

  2. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Причини поразок та ката­строф. Бойові дії в 19411942 pp. Окупаційний режим в Україні.

3. Всенародна боротьба проти німецько-фашистських окупантів. Діяльність робітників, селян та інтелігенції України в тилу.

4. Визволення України і завершення об'єднання її земель. Основні підсум­ ки та уроки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн. Ціна Перемоги.

Методичні рекомендації

При підготовці до семінару слід не тільки добре вивчити відповідні роз­діли навчальних посібників та хрестоматії, а й зробити необхідні витяги, об­міркувати відповідь (скласти план) з усіх питань, що виносяться на обгово­рення.

1. Українське питання напередодні та на початку війни. Оформлення нового політико-правового статусу Західної України. Вивчаючи перше пи­тання необхідно звернути увагу на те, що роз'єднаність і перебування україн­ських земель напередодні Другої світової війни у складі чотирьох держав було важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Крім СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини, які намагались утримати вже підвладні й приєднати нові українські землі, на них, борючись за "життє­вий простір", почала активно претендувати Німеччина, а також Угорщина, що домагалася повернення Закарпатської України. Крім того, Англія, Фран­ція і США своїм втручанням у вирішення українського питання або дипло­матичним нейтралітетом мали задовольнити власні геополітичні інтереси. Драматизм ситуації полягав у тому, що самостійно український народ у той час об'єднати свої землі в єдиній державі і таким чином вирішити українсь­ке питання не міг. Все залежало від балансу інтересів насамперед великих держав — Німеччини і СРСР. Це робило українське питання, тобто питання про подальшу долю українських земель, клубком серйозних суперечностей, а "українську карту" — вагомим козирем у великій дипломатичній грі учас­ників Другої світової війни.

Важливо підкреслити, що майже до початку Другої світової війни фашист­ська Німеччина була ініціатором активних дипломатичних дій у вирішенні українського питання на свою користь. І тільки тверда позиція радянського керівництва про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову Німеччини від планів створення "Великої Украї­ни" під час переговорів у Москві з міністром закордонних справ Німеччини

307

Тема 9

Ріббентропом 22 серпня 1939 p. змусили німецьке керівництво відмовитися від зазіхань на українські землі. Задоволення радянських вимог відкрило шлях до укладення наступного дня радянсько-німецького договору про не­напад терміном на 10 років. Додатково до договору було підписано і таємний протокол, яким передбачався поділ сфер інтересів обох держав. Окремий пункт протоколу містив положення, що стосувалися українських земель. "У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входили до складу Польської держави, межа сфер інтересів впливу Німеччини та СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарева, Вісли і Сян". Радянська сторона підкреслювала також свій інтерес до Бессарабії. По суті, почався поділ Європи між двома могутніми імперіями. Про обставини написання цього документа, які багато років були невідомими, можна довідатися з на­вчального посібника "Історія України. Документи. Матеріали".

Розкриваючи значення цієї ганебної політичної акції, слід акцентувати увагу не тільки на тому, що радянсько-німецький договір дав можливість Гітлеру почати Другу світову війну, а й на тому, що в результаті підписання його СРСР фактично перетворився в союзника Німеччини. Протягом 17 мі­сяців після цього Німеччина отримала від СРСР 865 тис. т нафти, 140 тис. т марганцевої руди, 14 тис. т міді, 3 тис. т нікелю, майже 1,5 млн т зерна та інші стратегічні матеріали. Водночас радянсько-німецький договір став своє­рідною точкою відліку процесу реального возз'єднання українських земель у межах однієї держави, що об'єктивно було прогресивним явищем. Інша річ, що для радянського керівництва возз'єднання України було не само­ціллю, а лише частиною більш глобальних планів забезпечення західних кордонів СРСР, формою поширення свого впливу в західному напрямку.

Відмова Німеччини від геополітичних інтересів в Україні була платою за нейтралізацію СРСР напередодні війни. Маючи гарантії нейтралітету СРСР, Німеччина 1 вересня 1939 р. напала на Польщу. Пов'язані з Польщею дого­вірними зобов'язаннями Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Так почалася Друга світова війна. В цих умовах згідно з договором і таємним протоколом радянські війська 17 вересня перейшли польський кордон і оку­пували Західну Волинь і Східну Галичину.

28 вересня 1939 р. у Москві було підписано новий радянсько-німецький договір "Про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною". Згідно з домовлені­стю кордон між Німеччиною і СРСР пройшов уздовж річок Сян і Західний Буг. Переважна більшість території Західної України відійшла до СРСР. Частина етнічних українських земель (Лемківщина, Посяння, Холмщинаі Підляшшя) опинилися під німецькою окупацією. Керівництво СРСР пішло на ці територіальні зміни у відносинах з Німеччиною, коли переконалося після вступу радянських військ у Польщу в негативному ставленні польсько­го населення до радянської влади і в нездатності утримати політичну ситуа­цію на цих землях під своїм контролем.

Наступним кроком процесу "збирання" українських земель, згідно з німецько-радянськими домовленостями, було вирішення проблеми Бесса-

308

Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)

рабії. На вимогу радянського керівництва за порадою Берліна Румунія 28 червня 1940 р. погодилася передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину. 2 серпня Верховна Рада СРСР прийняла закон про вклю­чення до складу Української РСР Північної Буковини і Південної Бессарабії. Ті райони Бессарабії, в яких переважало молдавське населення, та Молдавсь­ка АРСР, були об'єднані в складі новоутвореної Молдавської РСР. Ще рані­ше рішення Установчих народних зборів Західної України про возз'єднання Західної України з У РСР було затверджене Верховними Радами СРСР (1 ли­стопада) і УРСР (14 листопада 1939 р.). У результаті населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і на середину 1942 р. становило 41 657 тис, а територія розширилася до 565 тис. км2.

Висвітлюючи оформлення нового політико-правового статусу Західної України, слід мати на увазі той факт, що хоча відбулося етнічне возз'єднан­ня і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на прак­тиці відбулася інкорпорація цих територій, тобто їх "входження" до складу СРСР. Модель соціально-економічних перетворень у західних областях України була майже однаковою. її сутністю була активна радянізація. По­ряд з націоналізацією промислових підприємств, експропріацією маєтків польських землевласників, перерозподілом землі між українськими селя­нами, ліквідацією безробіття, українізацією, поліпшенням медичного обслу­говування та ін. здійснювались руйнація політичної та культурної інфра­структури, насильницька колективізація, антицерковні акції, репресії про­ти так званих буржуазних спеціалістів, масові депортації населення та ін. Західні області України було перетворено у звичайні області Радянського Союзу.

Попри всю суперечливість та неоднозначність політики тоталітарного режиму в західноукраїнських землях об'єднання у межах однієї держави більшості українських етнічних територій було визначною подією, важли­вим кроком у розв'язанні українського питання.

2. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Причини поразок та катаст­роф. Бойові дії в 1941—1942 pp. Окупаційний режим в Україні. При вивченні другого питання слід, перш за все, звернути увагу на блискавичність нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз. План цього нападу містився в директиві Гітлера № 21 (план "Барбаросса") від 18 грудня 1940 р. Його основну ідею майбутній фюрер висловив ще 15 років тому в "Майн кампф". "Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, — писав Гітлер, — то насамперед думаємо про Росію та про підко­рені їй окраїнні держави... Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації..."

План "Барбаросса" передбачав "бліцкриг" — короткочасну кампанію, серед завдань якої було завдання головного удару в напрямку Києва і своє­часне зайняття Донецького басейну. Кінцева мета — утворення загороджу­вального бар'єра по загальній лінії Волга — Архангельськ. Згідно з планом

309

Тема 9

війна мала закінчитися впродовж двох — двох з половиною місяців оточен­ням і знищенням Червоної армії.

Водночас донині триває дискусія відносно того, хто все-таки готувався до превентивного удару — Німеччина чи СРСР.

22 червня 1941 р. німецько-фашистські війська раптово напали на СРСР. В Україну вдерлося 57 дивізій і 13 корпусів групи армій "Південь". їм про­тистояли 80 дивізій Київського та Одеського воєнних округів. Німці мали незначну перевагу в живій силі — 1 : 1,4, але значно поступалися в техніці: у радянських частинах було в 1,3 раза більше гармат і мінометів, у 4,9 раза — танків і у 2,4 раза — літаків. Проте не більш як 20 % радянських танків і літаків були новітніх конструкцій. Через низку об'єктивних причин і зло­чинних промахів Сталіна та його оточення радянські війська, зазнаючи ве­личезних втрат у живій силі та бойовій техніці, відступали на схід. За перші три тижні війни німецькі війська просунулись вглиб території СРСР на 300 — 600 км. За цей час Червона армія втратила 850 тис. солдатів, майже 3,5 тис. літаків, понад 6 тис. танків, 20 тис. гармат і мінометів. Катастрофічної по­разки зазнали понад 100 дивізій (3/5 війська, яке перебувало в західних при­кордонних округах).

Більш змістовно допоможе зрозуміти причини поразок Червоної армії і та обставина, що в результаті помилкової воєнної доктрини, згідно з якою СРСР збирався воювати на чужій території і "малою кров'ю", на новому кор­доні з Німеччиною було розміщено більшість складів стратегічного значен- > ня. Понад 200 з них ворог захопив у перші дні війни. Тому солдатам видава­лось на день активних боїв півтори обойми патронів, по одній кулеметній стрічці, по чотири снаряди на гармату, чого було недостатньо навіть для відбиття однієї атаки ворога. Гвинтівкою в перших боях був озброєний лише один із трьох бійців (німці захопили на складах 5,4 млн із 7,6 млн гвинті­вок, 191 тис. із 240 тис. кулеметів). Тому за перші два тижні війни у полон потрапило 329 тис. бійців. Це одна з причин трагічного початку війни.

Далі слід зупинитися на найбільших воєнних операціях 1941 —1942 pp. Цілий тиждень тривала перша танкова битва Великої Вітчизняної війни в І районі міст Луцьк — Рівне — Броди — Дубно, що розпочалася контрнасту-1 пом восьми радянських мотомеханізованих корпусів на другий день війни. І Втрати радянських танків застарілих типів співвідносились із втратами] німецьких як 20 : 1. Із 4201 танка залишилось тільки 737. У серпні в районі І Умані в один із перших великих "котлів" потрапили дві армії Південного І фронту. Результат — німці захопили в полон 103 тис. осіб. Все це негативно І вплинуло на подальший перебіг бойових дій.

Найбільш драматична обстановка склалася під Києвом, мужня оборона І якого тривала більше двох місяців (липень — вересень). З вини Сталінав| оточенні опинилося більше мільйона червоноармійців. У ході жорстоких боїв І було втрачено чотири армії, у полон потрапило 665 тис. осіб. 19 вересня! гітлерівські війська захопили Київ. Безповоротні втрати Південно-Західно- і

310

Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (19391945 pp.)

го фронту за весь час операції, включаючи всі види поповнення, становили близько 1 млн осіб. За нез'псованих обставин загинув командувач фронту М.П. Кирпонос. Його тіло було знайдено біля с Авдїївка, про що свідчить секретна доповідна М.С. Хрущова Сталіну. Трохи пізніше після цієї страш­ної трагедії 16 жовтня закінчилася героїчна оборона Одеси, що тривала 73 дні. На кінець 1941 р. німці окупували майже всю Україну. (Див. про обо­рону Києва: Король В.Ю. Оборона Києва: героїзм і трагедія // Історія в школі. — 2001. — № 9. — С 11 — 16).

У травні 1942 р. катастрофічною поразкою закінчилась наступальна опе­рація радянських військ під Харковом. Тут загинуло три армії, а в полон потрапило близько 240 тис. осіб. На початку липня після 250-денної героїч­ної оборони радянські війська залишили Севастополь. 22 липня 1942 p., після захоплення німцями м. Свердловська Ворошиловградської обл., вся територія України була окупована.

Основними причинами трагічних поразок та катастроф на початковому етапі війни були некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, насам­перед внаслідок масових репресій 1937—1940 рр., незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, недостатня військова підго­товка, багато тактичних прорахунків та ін. Однак, незважаючи на величезні втрати, гітлерівський план "бліцкригу" було зірвано. Радянське командування отримало час для накопичення резервів і підготовки планів контрнаступу.

Висвітлюючи окупаційний режим в Україні слід підкреслити, що він спи­рався на нестримний кривавий та моральний терор і мав виконати три ос­новні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби Німеччини; звільнити шляхом фізичного знищення, де­портацій та вивезення на роботу до Німеччини українського населення "жит­тєвий простір" для арійської раси; сприяти колонізації значної частини оку­пованих земель, заселенню їх німецькими поселенцями.

За роки війни фашисти закатували на українській землі понад 5 млн осіб, утому числі майже 2 млн радянських полонених і близько 1,5 млн євреїв. Було депортовано до Німеччини 2,4 млн юнаків і дівчат. Каральні загони СС спалили 250 населених пунктів республіки, населення яких було розстрі­ляно. Німці нещадно мордували жінок, дітей, стариків. Великих репресій зазнали культура й освіта. В Україні було створено 50 гетто і понад 180 ве­ликих концентраційних таборів.

Докладну інформацію про німецько-фашистський окупаційний режим і особливо про трагедію радянських військовополонених див. у книгах: Ко­роль В.Ю. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941 —1944 роках; Король В.Ю. Військовополонені — жертви війни // Без­смертя. Книга Пам'яті України. 1941 — 1945. — К., 2000. — С 196—211.; Король В.Ю. Каральні органи окупованого Києва // Книга Скорботи Украї­ни. Місто-герой Київ. — К., 2003.

311

Тема 9

3. Всенародна боротьба проти німецько-фашистських окупантів. Діяльність робітників, селян та інтелігенції України в тилу. "Новий поря­док" нацистів, що спирався на нещадну експлуатацію і геноцид, викликав всенародну боротьбу проти німецько-фашистських загарбників. Висвітлю­ючи третє питання, слід розкрити діяльність таких складових руху Опору, як масовий партизанський і підпільний рух, а також діяльність ОУН-УПА.

Говорячи про партизанський рух, треба мати на увазі, що у своєму роз­витку він пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання та активізації боротьби з окупантами. Із 3500 партизанських загонів і ди­версійних груп, що були залишені у перший рік війни, на червень 1942 р. діяли лише 22 загони. На діяльності перших партизанських загонів нега­тивно позначилася передвоєнна політика щодо майбутнього партизансько­го руху. Вважалося, що оскільки війна мала вестися на "чужій території" та "малою кров'ю", то й підготовка партизанських кадрів і баз не потрібна. До того ж Сталін не дозволяв централізованого забезпечення партизан. Війська отримали 31 тис. т вибухівки, а партизани — лише 1,5 тис. т.

Лише у 1942 р. розпочинається розгортання партизанського руху. 20 черв­ня у Москві було сформовано український штаб партизанського руху на чолі зТ. Строкачем. Особливого розмаху партизанський рух набув у 1943 p., коли кількість бійців досягла 58,5 тис. У цей час формуються партизанські з'єднання. Найбільші з них очолювали С. Ковпак і С. Руднев, О. Федоров, О. Сабуров, М. Попудренко, П. Вершигора, Я. Мельник, М. Наумов.

Усього на окупованій території України діяло понад 45 партизанських з'єднань та майже 2 тис. загонів. У період 1941 —1945 pp. у них налічувало­ся майже 180 тис. осіб, 30 % із них загинули. Руйнуючи військові комуні­кації ворога, знищуючи його транспорт, живу силу, техніку і боєприпаси, здійснюючи "рейкову війну" та тисячокілометрові рейди по тилах німець­кої армії, партизанський рух становив для окупантів серйозну загрозу. Він фактично перетворився на справжній другий фронт. Для боротьби з парти­занами німецьке командування змушене було відкликати з фронту до 120 тис. солдатів і офіцерів. Партизани знищили до 100 тис. окупантів, роз­громили 467 ворожих гарнізонів, організували аварії 4 тис. ешелонів.

Стосовно підпілля, то з утворених у перші місяці війни 685 підпільних партійних органів у період окупації в різний час діяли тільки 223. Підпільни­ки збирали зброю, боєприпаси, вибухівку, важливу інформацію й усе це пе­редавали партизанам. Також вчиняли диверсійні акти на підприємствах і залізницях, поширювали серед населення правдиву інформацію про стано­вище на фронтах тощо.

Важливий внесок у розгром ворога зробила також Українська повстансь­ка армія (УПА) на чолі з Р. Шухевичем. її було утворено Організацією ук­раїнських націоналістів (ОУН) у жовтні 1942 р. на Волині шляхом об'єднан­ня кількох партизансько-військових частин. Вона боролась як проти фа­шистів, так і проти радянських партизанських загонів, а згодом і частин Червоної армії. Лише у жовтні — листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв про-

312

Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)

ти німців і 54 проти радянських партизанів. Основною стратегічною метою формувань ОУН-УПА було відродження української державності.

Боротьба на два фронти не тільки знесилювала УПА, а й вела до трагіч­ної братовбивчої війни між українцями. Наприклад, відомий похід з'єднан­ня С. Ковпака "Від Путивля до Карпат" влітку 1943 р. призвів до кривавих боїв між націоналістичними і комуністичними партизанськими загонами та великих втрат з обох боків. Для боротьби з УПА радянське керівництво на­правило цілу армію НКВС, яка проводила регулярні воєнні операції на всій території Західної України аж до 1953 р.

Загалом радянські партизанські загони, підпільники і УПА своїми бойо­вими діями зробили вагомий внесок у розгром загарбників і визволення України від німецьких окупантів.

Говорячи про народну боротьбу в тилу ворога, слід також приділити ува­гу і такій важливій складовій життя наших людей у тилу, як їх трудова діяльність. Більшість частина перебазованих з України заводів почала да­вати продукцію вже навесні 1942 р. Майже половину всіх потужностей, вве­дену в дію у східних районах 1942 p., становило обладнання, евакуйоване з України. Так, на танковому заводі, створеному на базі Челябінського трак­торного та евакуйованих з Ленінграда і Харкова дизельних заводів, було виготовлено 18 тис. танків і САУ, 48 500 танкових двигунів.

Донедавна замовчувалась діяльність української інтелігенції, яка опи­нилася на окупованій території. Тільки в Києві у 1942 р. перебувало 1139 уче­них: історик Н. Полонська-Василенко, філологи М. Грунський, П. Горець-кий, економісти М. Величківський, Г. Кривченко та ін.

4. Визволення України і завершення об'єднання її земель. Основні підсумки та уроки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн. Ціна пере­моги. Вивчаючи четверте питання, слід мати на увазі, що необхідні умови для визволення українських земель від фашистських загарбників були ство­рені перемогою Червоної армії під Сталінградом у лютому 1943 р. і пораз­кою німецьких військ у Курській битві у серпні 1943 р. Високе патріотичне піднесення народу, масовий трудовий і воєнний героїзм, єдність фронту і тилу, грізний рух Опору — все це стало чинниками переможного наступу радянських військ по всьому фронту.

Визволення України почалося 18 грудня 1942 p., коли у ході контрнаступу під Сталінградом було вибито німців із села Півнівка Міловського району Луганської області. Внаслідок успішної Донбаської операції 23 серпня 1943 р. ворог залишив Харків, а 8 вересня — Донецьк. На кінець вересня радянські війська вийшли до Дніпра. 6 листопада було визволено Київ. При вивченні цього питання слід особливу увагу приділити тому, що битва за Дніпро і Київ коштувала Червоній армії величезних втрат. Тільки в боях за Букринський плацдарм загинуло 240 тис. воїнів. Одна з головних причин цього — ігнору­вання Й. Сталіним, Г. Жуковим і М. Ватутіним пропозиції К. Рокоссовського наступати на Київ не з півдня, а з півночі, де у вересні 1943 р. військами під

313

Тема 9

його командуванням було захоплено кілька плацдармів. Водночас південний напрям боїв за Київ тільки призвів до невиправдано чисельних втрат.

За офіційними даними, в боях за Дніпро і Київ у цілому загинуло 417 тис. осіб, а за іншими — значно більше. Тільки під час форсування Дніпра в ра­йоні Лютежа трупами радянських воїнів було, як греблею, перекрито ріку. А коли почалися морози і вода стала замерзати, то саперам довелося підри­вати ці дамби з людських тіл, щоб відновити течію ріки. Така ціна була спла­чена за визволення Києва до чергової річниці Жовтневої революції. Контр­наступ німців на Фастівському, Житомирському і Київському напрямках виявився невдалим. 24 грудня почався загальний наступ Червоної армії на Правобережжі.

1944 р. — рік остаточного визволення українських земель. У ході Кор-сунь-Шевченківської, Луцько-Рівненської, Львівсько-Сандомирської, Кар-патсько-Ужгородської та Яссько-Кишинівської наступальних операцій за­вершилося визволення території України від німецько-фашистських загарб­ників. 14 жовтня вся Радянська Україна була повністю очищена від оку­пантів, а 28 жовтня було визволено Закарпаття. Вперше вся етнічна україн­ська територія опинилася під радянською владою.

Визволення України було оплачено надто дорогою ціною. Протягом січня 1943 — жовтня 1944 рр. в одній оборонній та 11 наступальних операціях загинули і дістали поранення 3,5 млн радянських солдатів і офіцерів, в ос­новному росіян, українців та білорусів. 940 учасників боїв за Україну були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, серед них — 668 українців.

На завершальному етапі війни у вирішальну фазу вступив процес об'єд­нання українських земель. Вивчаючи цю проблему, слід звернути увагу на те, що питання про післявоєнні кордони активно обговорювалися на Теге­ранській (1943) та Ялтинській (1945) конференціях лідерів країн антигітле­рівської коаліції. Остаточно контури повоєнних кордонів України сформу­вались у процесі територіальних розмежувань з Польщею, Чехословаччи-ною та Румунією. їх сутність полягала у міжнародному юридичному визнанні факту включення у 1939—1945 pp. до складу Радянського Союзу західних областей України.

Складний і тривалий процес українсько-польського територіального роз­межування в основному було завершено підписанням 16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою договору щодо радянсько-польського кордо­ну. Договір закріплював рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по "лінії Керзона", з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) на 5—8 км. Прорадянська по­літика Польщі сприяла тому, що Москва погодилась на 17-кілометрове і навіть 30-кілометрове відхилення на окремих ділянках кордону на користь Польщі.

Початок українсько-чехословацькому територіальному розмежуванню поклав перший з'їзд Народних комітетів Закарпатської України, що 26 ли­стопада 1944 р. ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпаття з УРСР.

314

Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)

29 червня 1945 р. між СРСР та Чехословаччиною було підписано угоду про возз'єднання Закарпаття з УРСР.

Остання крапка у визначенні повоєнних кордонів України поставлена 10 лютого 1947 р. У цей день було підписано радянсько-румунський договір, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину та Ізмаїльщину, тобто юридично підтвердила кордони, встановлені ще в червні 1940 р.

В результаті остаточного післявоєнного об'єднання споконвічних укра­їнських земель територія УРСР збільшилась на 110 тис. км2, а населення — майже на 7 млн осіб. Вперше за багато століть усі українці опинилися в ме­жах однієї держави. Були встановлені та гарантовані кордони з Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною і Румунією. Українське питання в сенсі воз­з'єднання українських земель перестало існувати.

Висвітлюючи підсумки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн, слід виокремити демографічні, економічні та політичні аспекти цього питання. Найдорожчі й найболючіші втрати — людські. Якщо на січень 1941 р. насе­лення України становило 41,9 млн, то наприкінці війни, у 1945 р. — 27,4 млн ' осіб. За війну населення республіки скоротилося на 14,5 млн осіб. З понад 8 млн українців, що служили в Радянській армії, під час війни близько 6 млн загинуло смертю хоробрих. У сумній статистиці загальної кількості загиб­лих серед військових і цивільного населення Україна займає перше місце порівняно з Росією, Білорусією та Німеччиною.

Вражаючими були й матеріальні втрати. Після окупації республіка бук­вально лежала в руїнах. Було зруйновано понад 700 міст і 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. закладів освіти і науки, 19 тис. бібліотек. Пограбовано ЗО тис. колгоспів і радгоспів, близько 250 сіл зазнали долі Хатині. Оцінка прямих збитків становила 285 млрд крб (у цінах 1941 р.) — понад 40 % усіх витрат СРСР. Загальна сума втрат, яких зазнали населення і господарство України, сягнула 1,5 трлн крб.

Стосовно політичних підсумків, то після Другої світової війни статус України значно змінився. Вперше протягом декількох століть її основні етнічні території були об'єднані у складі однієї держави. Наприкінці війни були створені республіканські міністерства оборони і закордонних справ. Цінуючи роль України в розгромі фашизму, незліченні жертви, яких вона зазнала, нашу республіку включили до числа фундаторів Організації Об'єд­наних Націй. Україна не тільки одержала статус держави — засновниці ООН, вона як одна з перших її членів активно включилася в роботу цієї міжнарод­ної організації.

Вивчаючи уроки війни, треба звернутися перш за все до документальних джерел, насамперед спогадів рядових солдатів, які винесли на собі основ­ний тягар війни і здобули перемогу. Народ, який пройшов через випробу­вання війни, витримав такі муки і зумів вистояти, повинен особливо доро­жити уроками минулого. Найбільшим уроком є ціна війни і миру. Загост­рення у сучасну добу проблеми війни і миру підвищує, як ніколи, відпові-

315

Тема 9

дальність за те, щоб виключити силові методи, а тим більше збройне проти­стояння, з практики відносин між державами і народами.

Другий урок полягає в тому, що усі люди мають усвідомити, що мир — це не просто відсутність війни. Мир — це терпимість і злагода, взаємна повага і співпраця, ненасильство у відносинах між людьми, державами і народами. Минула війна показала всім приклад міжнародного згуртування перед спільною загрозою. Саме антигітлерівська коаліція країн, які належали до різних суспільно-політичних систем, у найбільш вирішальний для людства період відіграла доленосну роль. При цьому головну роль відіграли слов'янські народи СРСР, на долю яких припадає понад 85 % безповоротних втрат.

Наступний урок полягає в тому, що справді демократичні держави ніко­ли не воюватимуть між собою. І ще повчальний урок, який має не тільки пізнавальне, а й незаперечне практичне значення. Перемоги не було б без віри людей у себе, свій народ і свою державу. Патріотизм був насамперед найвищою відповідальністю — загальною, колективною і особистою — за всю державу, її сьогодення та історичні перспективи. І саме такий патріо­тизм може слугувати неоціненним зразком для нас, для наступних поколінь українського народу.

Персонали

Бандера Степан (1909—1959) — політичний діяч, ідеолог українського націоналістичного руху. В лютому 1940 р. створює Революційний провід ОУН, а в 1941 р. стає його головою. У 1947 р. обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля проти радянської влади. Обстоював ідеї християнського революційно-визвольного націоналі­зму, незалежності України. 15 жовтня 1959 р. вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.

Боровець Тарас (Бульба) (1908—1981) — діяч українського повстансь­кого руху. В'язень фашистського концтабору Заксенхаузен. В еміграції організував Українську національну гвардію, видавав часопис "Меч і Воля" (1951 —1953). Автор спогадів "Армія без держави: слава і трагедія українсь­кого повстанського руху".

Бурмістренко Михайло (1902—1941) — політичний та державний діяч. Із січня 1938 р. другий секретар ЦК КП(б)У. Із серпня 1941 р. член військо­вої ради Південно-Західного фронту. Загинув у бою 9 вересня в районі Шу-мейково Полтавської обл.

Ватутін Микола (1901 —1944) — генерал армії. З березня 1943 р. коман­дувач Воронізького фронту (з жовтня — 1-й Український). Війська фронту брали участь у визволенні Правобережної України. 29 лютого 1944 р. був важко поранений. Помер 15 квітня. Похований у Києві.

Єрьоменко Андрій (1892 —1970) — маршал Радянського Союзу (1955), Герой Радянського Союзу (1944). З липня 1941 р. — заступник командувача

316

Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)

Західного фронту, із серпня 1942 р. — командувач Сталінградського фрон­ту, з березня 1945 р. — 4-го Українського фронту.

Жуков Георгій (1896—1974) — маршал Радянського Союзу (1943), Ге­рой Радянського Союзу (1939, 1944, 1945, 1956). З червня 1941 член Став­ки, із серпня 1942 р. — заступник Верховного Головнокомандувача. У бе­резні — травні 1944 р. командувач 1-го Українського фронту. З листопада 1944 р. до травня 1945 р. командувач 1-го Білоруського фронту.

Кирпонос Михайло (1892 —1941) — генерал-полковник (1941), Герой Радянського Союзу (1940). З лютого 1941 р. командувач Київського особли-I вого ВО. З червня 1941 р. командувач військ Південно-Західного фронту. За­гинув у бою 20 вересня 1941 р. в районі Шумейково Полтавської обл.

Ковпак Сидір (1887—1967) — державний та громадський діяч, двічі Ге­рой Радянського Союзу (1942, 1944), генерал-майор. У роки війни один із перших організаторів партизанського руху в Україні, командир з'єднання, яке здійснило ряд глибоких рейдів на Правобережну Україну (за 26 місяців з'єднання пройшло 10 тис. км).

Кожедуб Іван (1920—1991) — тричі Герой Радянського Союзу (1944, 1944, 1945), маршал авіації. В діючій армії з березня 1943 р. За роки війни здійснив 330 бойових вилетів, збив 62 літака противника.

Конєв Іван (1897—1973) — воєначальник. Маршал Радянського Союзу (1944), двічі Герой Радянського Союзу (1944,1945). Під час Великої Вітчиз­няної війни — командувач військ 1-го і 2-го Українських фронтів.

Кубійович Володимир (1900—1985) — науковець, діяч українського ви­звольного руху. З 1940 р. професор Українського вільного університету в Празі. В 1931 р. стає членом НТШ у Львові. У 1947—1963 pp. — генераль­ний секретар НТШ. Під час Другої світової війни очолював єдину визнану німецьким урядом допомогово-громадську організацію — Український цен­тральний комітет. У 1943 р. брав участь в організації Української дивізії "Га­личина". Помер у Парижі.

Петров Іван (1896—1958) — радянський воєначальник, генерал армії (1944), Герой Радянського Союзу (1945). У роки війни командував арміями, які обороняли Одесу, Севастополь, потім Північнокавказьким, 2-м Білорусь­ким і 4-м Українським фронтами. Брав участь у боях за визволення Західної України та Закарпаття.

Руднєв Степан (1899—1943) — один із організаторів партизанського руху в Україні. Герой Радянського Союзу (1944 р., посмертно), генерал-майор (1943). З перших днів війни організував партизанський загін на Сумщині. З жовтня 1941 р. був комісаром партизанського з'єднання під командуванням С Ковпака. Разом із сином Радієм загинув за остаточно не з'ясованих обста-

Iі вин у бою біля Делятина (Івано-Франківська обл.). Рибалко Павло (1894— 1948) — маршал бронетанкових військ (1945), двічі Герой Радянського Союзу (1943,1945). З травня 1943 р. командувач 3-ю гвар­дійською танковою армією. Війська під командуванням П. Рибалка брали

317

Тема 9

участь у Курській битві, Київській наступальній операції, Житомирсько-Бер-дичевській, Львівсько-Сандомирській, Берлінській та Празькій операціях.

Стецько Ярослав (1912—1986) — діяч українського визвольного руху. З 1932 р. активний член ОУН, організатор Акта ЗО червня 1941 р. у Львові, голова утвореного Українського державного правління. За відмову анулю­вати згаданий Акт кинутий до фашистського концтабору. Звільнився восе­ни 1944 р. Від 1945 р. — член Бюро Проводу ОУН, від 1946 р. — голова Ан­тибільшовицького блоку народів. Був одним із засновників і співкерівни-ком Світової антикомуністичної ліги та Європейської ради свободи. В 1968 р. обраний членом Проводу ОУН. Автор книги "ЗО червня 1941" (1967). Помер у Мюнхені.

Строкам Тимофій (1903— 1963) — організатор партизанських формувань в Україні, генерал-лейтенант. Учасник оборонних боїв 1941 р. за Київ і Мос­кву. В 1942 — 1945 pp. — начальник Українського штабу партизанського руху. Після війни — заступник наркома НКВС УРСР (1945—1946), міністр внутрішніх справ УРСР (1946—1956), начальник Головного управління при­кордонних військ, заступник міністра МВС УРСР (1956—1957).

Тимошенко Семен (1895—1970) — воєначальник, маршал Радянського Союзу (1940), двічі Герой Радянського Союзу (1940,1965). Народився в Бесса-рабії. З вересня 1939 р. — командувач військ Українського, пізніше — Північно-Західного фронтів. У 1940—1941 pp. — нарком оборони СРСР. У роки Великої Вітчизняної війни — голова Ставки Головного командування, член Ставки Верховного командування і Верховного головнокомандування, головнокомандувач військ Західного і Південно-Західного напрямків. Після війни командував військами декількох округів. З 1962 р. — голова Радянсь­кого комітету ветеранів війни. Депутат Верховних Рад СРСР і УРСР.

Хрущов Микита (1894—1971) — державний і партійний діяч. У 1938— 1949 pp. (з перервою у квітні — листопаді 1947) перший секретар ЦК КП(б)У, в 1944 — 1947 рр. одночасно голова Раднаркому. Під час війни — член Військових рад кількох фронтів, генерал-лейтенант (1943).

Шухевич Роман (Тарас Чупринка, Тур) (1907—1950) — військовий діяч, член ОУН. У 1934—1937 pp. — в'язень польських тюрем, концтабору. На­лежав до бандерівської фракції ОУН. У 1941 р. командував батальйоном "Нахтігаль". Восени 1943 р. став головним командиром УПА. Загинув у бою під Львовом 5 березня 1950 р.

Найважливіші події