Тема 10

лізувати діяльність тих керівників компартійних структур, які вже в роки незалежності перетворилися з войовничих атеїстів на прихильників право­слав'я. Серед них провідну роль відігравали згодом завідувач відділу пропа­ганди і агітації Л. Кравчук, історик В. Маланчук, який будучи секретарем ЦК КПУ багато зусиль витратив на боротьбу з церквою, так само як і секре­тарі ЦК КПУ Ф. Овчаренко і А. Скаба. Наслідки їхньої деструктивної діяль­ності щодо релігії, і особливо, до православ'я, ми відчуваємо донині, оскіль­ки вони підготували цілу школу послідовників. І коли тепер склалася над­звичайно складна релігійна ситуація, спостерігається розкол у православ'ї, то причини цих явищ слід шукати саме в ті часи. До того ж аналіз цих явищ допоможе читачам краще орієнтуватися в проблемах розвитку духовності та культури на сучасному етапі.

Слід зазначити також, що дисиденти та опозиційні організації у про­грамних документа і заявах висловлювались і щодо економічних і соціаль­них проблем суспільства. Зокрема, констатувались напівзалежний від цен­тру статус економіки України, скрутне становище колгоспного селянства, критикувалися бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізоване планування, хоча воно мало низку позитивних рис, обме­ження прав громадських організацій, відсутність приватної власності на засоби виробництва.

У сфері міжнародних відносин дисиденти рішуче засуджували як шовінізм, особливо імперського ґатунку, так і національну обмеженість, виступали за самовизначення всіх народів. Висвітлюючи ці погляди диси­дентів, слід широко використати документальні джерела.

Характеризуючи документи і заяви дисидентів, слід підкреслити, що за­собом реалізації своєї мети вони вважали мирні, конституційні методи.

Після цього, використовуючи рекомендовану літературу та інші джере­ла, необхідно на конкретних прикладах показати форми опору тоталітарно­му режимові. Серед них: створення підпільних груп та організацій, само­спалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, позацензурних видань ("самвидав"), виступи на симпозіумах та конференціях під прикрит­тям інтернаціоналістських гасел, на похоронах однодумців, на судових про­цесах над дисидентами. Використовувалися також зібрання біля пам'ятників світочам національного духу, наприклад, таким, як Т. Шевченко, мітинги протесту, демонстрації, пікетування.

Варто також звернути увагу на те, що боротьба з панівним режимом не припинялась і в ув'язненні. У таборах дисиденти вдавалися до акції мовчан­ня, невиходу на роботу, боролися за надання статусу політв'язня, передава­ли на волю документи, інформацію про табірні порядки. Активною формою протесту проти тоталітаризму була відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон. Головною зброєю політв'язнів було голоду­вання. Застосовувалися й інші форми опору владі.

340

Україна в 1945—1991 pp.: трансформації суспільного розвитку

Слід зазначити, що навіть ця нормальна демократична активність часто сприймалася владою як вияв інакодумства й жорстоко придушувалась, а тих, чиї погляди не влаштовували режим, ізолювали від суспільства. До речі, у боротьбі властей з дисидентством Україна посіла чи не перше місце в СРСР. За даними Секретаріату "Міжнародної амністії", політв'язнів у СРСР налічу­валось 600— 700 осіб. Українці серед них становили у різний час від 25 до 75 %. Далі слід розкрити, використовуючи рекомендовану літературу, і особ­ливо документальні джерела, хрестоматії з історії України, систему репресій проти інакодумців, яку здійснював тоталітарний режим в Україні. Необхід­но показати такі жорстокі дії органів влади, як арешти і засудження до три­валого ув'язнення в таборах і засланнях, ізолювання у психіатричних лікар­нях, що були фактично психіатричними тюрмами. За сталінською тради­цією покаранню підлягали не лише самі дисиденти, а і їхні батьки та діти, близькі родичі.

Слід також розкрити так звані виховні заходи, які широко застосовува­лись до в'язнів відразу після їх арешту. Щоб зламати волю заарештованих, запроваджувались ізоляція від суспільства, підступність слідства, прини­ження з боку наглядачів, цілодобове освітлення камер, постійне підглядан­ня у вічко, підсадні співкамерники, часто з деградованих карних злочинців, багатогодинні допити тощо. Навіть відбуття покарання не означало повер­нення до нормального життя. Інакодумця, як правило, передавали під на­гляд міліції. Для залякування дисидентів і їх політичної нейтралізації ши­роко використовувались також позасудові переслідування, зокрема ареш­ти, обшуки, допити, звільнення з роботи та навчання, виключення з КПРС, адміністративні покарання. Уже в серпні 1965 р. у кількох містах України було арештовано близько ЗО інакодумців. А особливо масові арешти диси­дентів відбулися 12—14 січня 1972 р. Серед арештованих були такі відомі представники інтелігенції, як І. Світличний, брати Горині, І. Сокульський, Є. Сверстюк, В. Стус та ін. Всього на початку 70-х pp. у в'язницях та на за­сланні перебувало не менше 250 учасників національно-визвольної й опози­ційної боротьби, в тому числі 84 з них постраждали за релігійні вірування. Однак репресії не лише не відвернули інакодумців від політичної бороть­би, а надали тим, хто залишився на волі, натхнення і відваги. Дисидентсь­кий рух набував усе більшої сили.

Характеризуючи опозиційний рух 70-х — початку 80-х pp., необхідно показати нову хвилю репресій проти інакодумців, широкомасштабні поза­судові переслідування опозиції в умовах кризи тоталітаризму. В цьому плані рекомендується більше уваги приділяти не стільки загальним даним про переслідування інакодумців у СРСР і в Україні зокрема, скільки докумен­там, свідченням очевидців. Це не тільки допоможе краще засвоїти цю тему, ай дасть можливість провести історичні аналогії із сумними часами сталін-щини, коли людей робили "ворогами народу" за не так сказане слово, за про­читаний вірш, за найменшу критику панівного режиму. У цьому контексті заслуговує на увагу відкритий лист Л. Брежнєву від групи ув'язнених членів

341