Тема 12. Піднесення національного кооперативного руху в Україні Формування національної кооперативної ідеології в Україні

Першими прихильниками і популяризаторами кооперативної ідеології в Україні були представники інтелігенції: на сході громадівці, на заході - русофіли і народовці. Прагнучи допомогти простому люду подолати нужду та духовну темряву, інтелігенція зайнялась його просвітою, зокрема економічною. Вона побачила у господарській співпраці один з можливих шляхів забезпечення економічної міці, добробуту та національних інтересів українців.

Народництво та кооперативна ідея. У своїй пропаганді доконечності господарського єднання українських селян інтелігенція ХІХ ст. виходила з розуміння громади як найпростішого суспільного угруповання, що ґрунтується на принципах народної моралі та господарської самодопомоги. Ідея громади була складовою так званої “народницької ідеології”, філософськими підвалинами якої, як, до речі, й ідеології російського “народничества”, стали ідеї романтизму, слов'янофільства та християнського соціалізму. Вперше в українській політичній думці засадничі ідеї народництва було викладено в програмних документах Товариства св. Кирила і Мефодія (1845-1847). Так, «Закон Божий (Книга буття українського народу)» ідеалізував громаду — братство християн, у яких «усе було общественне». Члени цього товариства — П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров — . заснували першу «Громаду» в Санкт-Петербурзі (1859). Під її впли­вом виникли подібні товариства в більших українських міс­тах: Києві, Полтаві, Харкові та інших. М. Драгоманов, один з найвідоміших громадівців, у «Передньому слові» (1878), надрукованому в «Громаді» — неперіодичному громадсько-політичному та літературному збірнику, що видавався ним в Женеві за дорученням Київської громади, твердив, що «спілки людські, великі й і малі, [які б. — Автор] складалися з таких вільних людей, котрі по волі сходились для спільної праці й помочі в вільні товариства», є метою багатьох людей, зокрема й громадівців, а «наша Україна, котра не має ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, ні дер­жави, а має доволі розумне від природи мужицтво, залюбки прийме науку про безначальні й товаристські порядки». Ці ідеї громадівці поширювали серед простого люду як за допомогою живого слова, так і через літературні твори. Чи не найбільше в цьому сенсі виділяється творчість О. Кониського (1836-1900), який, за словами І. Франка, «в потребі умів бути і новелістом, і повістя­рем, і драматиком, і поетом, і публіцистом, і сатириком, і істори­ком літератури, і критиком, і популяризатором потрібних відо­мостей». Він одним з перших створив образи «нових людей» — інтеліґентів-українофілів, які не приймали радикальних, силових методів боротьби за перетворення суспільства, вбачаючи мету свого життя в здійсненні «малих діл», спрямованих на поступове, мирне його вдосконалення. Герой повісті-хроніки О. Кониського «Семен Жук і його родичі», яка з'явилася в галицькому журналі «Правда» (1875), Семен Жук бачить визволення селян з економічної неволі в створенні позичкової каси, яка забезпечить їх дешевим кредитом, влаштуванні громадської кузні, крамнички, «дітського приюту» тощо. Твори на кооперативну тематику перед початком XX ст. з'явилися й у інших українських письменників – прихильників громадівського руху. Так І. Тобілевич (Карпенко-Карий) написав п'єсу «Над Дніпром», головний герой якої Мирон закладає в селі хліборобську спілку і переконує односельчан у перевагах кооперативної форми господарювання. Торкався кооперативних питань і Борис Грінченко в повісті “Під тихими вербами” (1902).

Серед західноукраїнських письменників піонером у поширені кооперативної ідеології можна вважати Юрія Федьковича. У його оповіданні «Фармазони», яке видала «Просвіта» ще 1873 р., йшлося про заснування позичкової каси на паях у селі Срібнарові. Через три роки вийшла повість І. Наумовича «Мельникова Юстина», один з розділів якої теж присвячувався організації кредитної спілки. Авторська ідея полягала в тому, що братства тверезості, які засновуються по селах (власне, повість пропаґувала товариства тверезості), повинні творити поруч себе ощадно-позичкові товариства.

Ці письменники представляли: перший – народовство, а другий – русофільство, що були специфічними різновидами народництва, популярними в Східній Галичині та Буковині. Таким чином, впродовж 60-90-х років ХІХ ст. українська національно свідома інтеліґенція визнала цінність господарського співробітництва, самодопомоги, самоврядування та солідарності працюючих, а також відкрила для себе ідею кооперативу, розроблену європейськими теоретиками та організаторами кооперативного руху.

Роль кооперації у національному житті українців. Засвоєння основ кооперативної теорії та отриманий перший досвід кооперативної роботи дозволили їй на початку ХХ ст. дійти висновку про особливу вартісність кооперації для забезпечення економічної незалежності і розвитку національної культури українців. Цікаво, що цей висновок розділяли і русофіли, і народовці, між якими, як відомо, існували серйозні ідейні незгоди.