Українська кооперація підавстрійської України

Польська та єврейська кооперація в Галичині. Першими на західноукраїнських землях кооперативні товариства заснували поляки. Починаючи з 1860 року, польське населення українських міст Галичини створювало “залічкові товариства” – кооперативи на зразок “народних банків” Шульце-Деліча. У 1874 р. у Львові почала працювати перша в краї спілка цих товариств, до складу якої входило тоді 58 кооперативів.

З 1883 р. за участю українського населення створюються “кулка рольничі” – сільські кооперативи на зразок “райффайзенівок”. Польська кооперація була провідною в краї завдяки підтримці місцевої влади, що складалася переважно з поляків, та отриманим з її допомогою державним кредитам і субвенціям.

Певні здобутки в Галичині і в Буковині мав кооперативний рух євреїв, які складали в цих краях до 10 % населення і проживали переважно в містах. Євреї створювали переважно кредитні кооперативи. Правда, окремі з них виконували роль прикриття для багатих лихварів – їх засновників, оскільки ще в 1870-х рр. лихварство у Галичині було заборонено. З 1901 р. у Львові діяла центральна спілка єврейських кооперативів – Головний союз промислових і господарських товариств.

Перші українські прокооперативні об’єднання. На відміну від польського та єврейського український кооперативний рух до початку ХХ ст. розвивався мляво. Одна з причин цього в тому, що перші господарські об’єднання українських селян були далекі від кооперативних принципів і мали характер благодійних, а не економічних організацій. Одним з ініціаторів розгортання в Галичині руху за створення громадських об’єднань для самодопомоги і самозахисту був о. Степан Качала (1815 – 1888). 1865 р. він опублікував статтю “Що нас губить, а що нам помогти може? Письмо для руських селян”, у якій пропонував відроджувати традиційні для села громадські зерносховища - шпихліри і церковні каси взаємодопомоги. Пропозиції С. Качали знайшли підтримку серед духовенства та селян. 1874 р. “Просвіта” перевидає його статтю окремою брошурою, достатньо великий тираж якої – 6 тисяч примірників – швидко розійшовся.

З допомогою українських просвітніх організацій та церкви у 70 – 90-х рр. ХІХ ст. сільські неформальні громадські об’єднання облаштували чимало шпихлірів, млинів, крамниць. Наведемо лише один приклад такого благодійного товариства. Ініціатором його був парафіяльний священик з с. Закомар’я на Золочівщині о. Данило Танячкевич (1842 – 1906). Прихожани його церкви створили ощадно-позичкове товариство під назвою “Правда”, яке надавало позики членам або цілком без відсотків (біднішим), або під невеликі відсотки, завдяки яким поповнювалася громадська каса. “Правди” Д.Танячкевича, окрім Закомар’я, були створені в Білому Камені, Скваряві, Пітричах та деяких інших селах Золочівського повіту.

Приклад села наслідували міщани. 1872 р. у Львові купець Михайло Димет (1821 – 1890) заснував товариство “Побратим”, яке намагалося відродити традиції церковних братств і цехів. Подібні товариства діяли в Підгайцях, Збаражі, Поморянах та деяких інших містечках Галичини.

Вміло проваджені переважно священиками, перші українські прокооперативи допомогли окремим селянам і міщанам, але значного економічного ефекту дати не могли. Господарські успіхи цих товариств були результатом лише ентузіазму, кмітливості та моральності їх засновників і керівників.

“Народна торговля”” та формування системи українських споживчих товариств. У жовтні 1882 р. часопис “Діло” опублікував статтю “Як собі люди в нужді дають раду”, яку один з пізніших лідерів української кооперації Ю. Павликовський назвав “першою кооператистичною програмою” для українців Галичини. Її автором був молодий архітектор Василь Нагірний (1847 – 1921). Автор, спираючись на вивчений ним досвід споживчих кооперативів Швейцарії та Великої Британії, радив створити для існуючих в Галичині українських громадських крамниць гуртівню, яка була б власністю кооперативу. Пропозиція отримала громадську підтримку. Влітку 1883 р. збори, учасниками яких були переважно представники української інтелігенції – русофіли та народовці, прийняли рішення заснувати товариство “Народна Торговля”, а в грудні цього ж року відкрилась його перша гуртівня у Львові. Виконавчим директором цього торгівельного кооперативу було обрано В.Нагірного. Він зміцнив організацію економічно. Згодом “Народна Торговля” стала спілкою українських споживчих кооперативів (Крайовий торговельний союз “Народна Торговля” (1907)).

Більшість товариств, які об’єднались навколо “Народної Торговлі”, виникли на основі українських громадських крамниць, що користувались послугами гуртівень товариства. Ініціатором реорганізації громадських крамниць у кооперативи став Іван Петрушевич (1875 – 1950). На 1913 р. “Народна торговля” об’єднувала 102 споживчі товариства. На жаль, значна їх частина тоді не дотримувалась “рочдельської системи”, тобто не відмовилась від реалізації товару в борг, практикувала продаж за цінами нижчими за середньоринкові, не здійснювала кооперативних виплат.

Розвиткові української споживчої кооперації перешкодила Перша світова війна: чимало фахівців було мобілізовано, через військові дії урвалися налагоджені торговельні зв'язки. Остаточного удару системі «Народної Торговлі» завдала окупація Гали­чини російськими війсками. У 1917 р. зв'язок з нею підтримува­ли лише 3 спілки: Жовківська, Яворівська, Любачівська.

Система кредитних товариств на засадах Г.Шульце-Деліча – основа української кооперації в Галичині. Найбільш потужною напередодні Першої світової війни була українська кредитна кооперація. Всього на 1913 р. в Галичині діяло 1011 кредитних товариств. Між тим, перший з них – “Віра” виник тільки 1894 р. у м. Перемишль (зараз на території Польщі) з ініціативи адвоката Теофіля Кормоша (1861 – 1927). Т. Кормош сам уклав статут цього товариства. Він також став автором першого україномовного посібника для кооператорів, у якому детально роз’яснив як засновувати, реєструвати та організовувати діяльність кооперативів, на зразок “Віри”, що їх потім називали “кормошівками”. (Практичний підручник для товариств задаткових, основаних на підставі закона 9 цвітня 1873 р., 1895 р.).

1899 р. 27 існуючих на той час “кормошівок” об’єднались в Крайовий союз кредитовий (КСК) – першу українську спілку кредитних кооперативів. Очолив Союз знаний громадський діяч і публіцист Кость Паньківський (1855 – 1915).

Новостворена спілка взялась за організацію серед українців кооперативів усіх видів, забезпечення їм дешевого й доступного кредиту, консультації і допомогу у веденні ними справ, контроль за проведенням ними госпо­дарських операцій. Крім того, статут передбачав діяльність в сфері парцеляції землі.

Частина перелічених завдань пізніше перейшла до інших організацій української кооперації, але в 1899-1903 рр. саме Крайовий союз кредитовий відіграв роль центру й одночасно каталізатора українського кооперативного руху.

Протягом перших 15 років своєї праці (до початку світової війни) він зумів забез­печити зростання кількості кредитних кооперативів у 16 разів, а власних капіталів — у 58 разів (1110094 крон у 1913 р.). Крім власних коштів, Крайовий со­юз кредитовий оперував заощадженнями своїх клієнтів (сума вкладів за 15 років його існування зросла в 10 разів) та банківськими кредитами (лише в 1913 р. — 5 млрд. крон).

Належить зазначити, що вклади на рахунках КСК були зроблені переважно його фізичними членами та деякими громадськими інституціями, зокрема церковними братствами. Українським кооперативам не вистачало коштів, тож їх заощадження за­лишалися мізерними. Але завдяки заощадженням своїх фізичних членів і наданню їм позик під вищі відсотки КСК міг забезпечу­вати дешевий кредит кооперативам. Водночас протягом усіх 15 років суворо слідкували, щоб на фізичних осіб припадало не більше 1/3 позичкового капіталу, 2/3 призначалося кооперативам. Якщо взяти до уваги, що до суми позичок приватним особам входили й позики на парцеляцію, то треба визнати, що з послуг Кра­йового союзу кредитового його фізичні члени скористалися менше, ніж це їм належалося, виходячи із сум їх тих заощаджень і паїв.

Натомість українські громадські інституції отримували від Союзу значну матеріальну підтримку. КСК постійно дотував «Просвіту», «Това­риство Педагогічне», «Рідну Школу» та інші українські громадські організації. Спеціальні суми він виділяв для товариств «Сільський Господар», «Сокіл», на будівництво церков, пам'ятника Т. Шевченку в Києві тощо.

“Райфайзенівки” українців Галичини. Все ж можливості української кредитної кооперації, яка об’єднувала лише біля 12 % усіх кооперативів краю, не могли цілком задоволь­нити потреби українського населення. Йому доводилось звертатися за позичками також у польські та єврейські кредитні установи, переважно “райффайзенівки”, які перебували під контролем “Патронату”.

Перша українська “райффайзенівка” була заснована 1896 р. в с. Ляхівцях Богородчанського повіту. Більшість українських “райффайзенівок”, що виникли впродовж 1890 – 1910-х рр., теж діяли під опікою Патронату, оскільки лише так могли сподіватись на вигідні державні кредити. Залежність від поляків не давала їм змоги ані належно розвиватися, ані ефективно виконувати культурно – просвітню функцію. Найбільшим успіхом кредитної кооперації Галичини в ті часи було те, що вона спільно з позичковими касами при читальнях «Просвіти» та при церковних братствах у багатьох повітах стримала, а то й цілком ліквідувала лихварство.

У часи першої світової війни українська кредитна кооперація пережила великі потрясіння, пов'язані з несприятливими для кредитування умовами: знецінилася австрійська крона, зросли відсотки на кредит у різних фінансових інституціях тощо. Правда, число членів КСК за ці роки навіть дещо зросло (з 852 у 1914 р. до 892 у 1918 р.), але кількість ко­оперативів майже не збільшилася (було 438, стало 440). Цифра власного капіталу теж мало відрізнялася від передвоєн­ного показника 1913 р., однак його реальна вартість була помітно меншою внаслідок девальвації крони.

Українські “народні доми”. Подоланню в Галичині лихварства сприяли й універсальні кооперативи, що отримали назву “Народні Доми”. Зразковий статут цих товариств передбачав об’єднання сільських господарів для будівництва в селі приміщення громадських зібрань – Народного дому. “Народні доми” також кредитували селян, постачали їм необхідний сільськогосподарський інвентар, добрива, насіння, саджанці тощо, збували вироблену селянами продукцію безпосередньо та після переробки. Для ведення фінансових і торгівельних операцій селяни, як правило, створювали автономні об’єднання, але у їх спільній власності перебував громадський будинок із залом для зборів, бібліотекою, читальнею та іншими приміщеннями, в тому числі й господарського призначення (для крамниці, молочарні, контори тощо). Головою товариства найчастіше був священик.

Товариство “Сільський господар” і українська сільськогосподарська кооперація. Ініціатором і керівником першого в Галичині збутово-переробного кооперативу молочарів, що виник у с.Завадові біля Стрия (1904 р.), теж став молодий катехит, але вже визнаний композитор і хоровий диригент Остап Нижанківський (1862 – 1919). Він очолив також спілку цих товариств - Крайовий союз молочарсько-господарський (1907 р.). Перед першою світовою війною до цієї спілки входило близько 100 дрібних молочарень, які разом виробляли 300 тон масла в день.

Поряд з молочарськими в Галичині розвивались й інші сільськогосподарські кооперативи: птахівників, кролівників, пасічників, але їх кількість була порівняно незначною.

Сільськими кооперативами опікувалось товариство “Сільський Господар” (1898). Це товариство мало на меті економічну просвіту селян. Підтримку кооперації “Сільський Господар” розпочав через десять років після свого заснування, коли його очолив активний будівничий економічних організацій на Стрийщині, відомий політик і громадський діяч Євген Олесницький (1860 – 1917).

У 1912 р. «Сільський Господар» мав 90 філій, 151 «кружок», 26 612 членів і отримував субвенції із урядового фонду для піднесення сільського господарства. Крім організації агрокультурної просвіти селян, товариство забезпечувало їх сільськогосподарськими машинами (в 1912р. його філії мали 232 “станції”, техніка яких була в спільному користуванні членів), породистою худобою (133 хліви для за­пліднення й станції відгодівлі), птицею (59 станцій), кріликами (47 кріликарень), елітним насінням та щепами (14 зразкових садів та городів).

У 1911 р. було вирішено об'єднати торговельний «Синдикат» товариства «Сільський Господар» з перемиською «Спілкою господарства і торгівлі» в єдиний «Крайовий Союз Господарсько-Торговельних Спілок, Синдикат Товариства «Сільський Господар» у Львові» — центральну спілку української сільськогосподарської кооперації в Галичині. Очолив дирекцію Союзу історик, згодом директор Торгівельної школи товариства «Просвіта» у Львові Денис Коренець (1875- 1946).

Спираючись на філії та гуртки «Сільського Господаря», Союз швидко зростав. Після війни, наприкінці 1919 р., Крайовий Союз господарсько-торговельних спілок налічував 421 член (поміж ними 66 товариств). Його пайовий капітал становив 27 535 крон, резервний фонд — 18 624 крони, вклади — 34839 крон. Він володів магазином у Львові та складами в Перемишлі, Коломиї та Стрию.

Центральна спілка галицької української кооперації. Українські кооперативи, які не входили до польських спілок, та їх об’єднання, починаючи з 1904 р. гуртувалися навколо Крайового союзу ревізійного (КСР). Ця спілка стала ідейно-організаційним центром української кооперації Галичини. Незмінним головою її Ради був відомий політичний та громадський діяч Кость Левицький (1859-1941).

Згідно зі статутом Крайовий союз ревізійний повинен був дбати про розвиток кооперативних спілок і окремих товариств, які входили до цього Союзу, перевіряти їх фінансовий стан та діловодство, збирати та публікувати статистичні дані про їх діяльність і провадити видавничу справу – випускати свою газету й літературу на кооперативну тематику. Членами Союзу, відповідно до закону, були лише товариства та їх спілки, які зобов’язувалися щорічно вносити певні виплати на потреби Союзу і здавати звіти про свою господарську діяльність.

Напередодні першої світової війни Крайовий союз ревізійний об’єднував 567 кооперативів, членами яких були сукупно 180 тис. осіб. Пайовий капітал цих товариств становив разом 6328 тис. кр., резервний фонд – 1480 тис. кр., заощадження на рахунках – 28387764 кр., надані позички – 40418948 кр., торговельний оборот – понад 20 млн. кр. Спілка видавала кооперативний журнал “Економіст” (1904) та газету “Самопоміч” (1908), численні брошури кооперативного та загальноекономічного змісту.

Ставлення української Церкви та громади до кооперації. Як бачимо, українська кооперація в Галичині мала доволі значні здобутки. Уже наприкінці ХІХ ст. інтелігенція визнала її вартісною для національного руху. Кооперативи отримали підтримку не лише громадських організацій українців, а й їхніх основних політичних партій та преси. Сприяла кооперативному рухові й Українська греко-католицька церква. Її митрополит Андрей Шептицький (1865 – 1944) в одному із своїх пастирських послань (“О квестії соціальній”, 1904 р.) категорично заявив: “Рішуче фальшивим єсть напрям занедбування сторони суспільноекономічної. Церква тих речей дочасних і матеріальних не занедбує…. Священик, що навіть на прохання парохіян не хоче утворити читальні, склепику, шпихліра громадського… і всім подібним установам єсть противний, не відповідає своєму становищу".

Українська кооперація в Буковині. Активно розвивалася українська кооперація в Буковині. Її ідейно – організаційним центром в цьому краї стала спілка “Селянська каса” (1903), що знаходилась в Чернівцях. “Селянська Каса” кредитувала своїх членів - юридичних та фізичних осіб, мала торговельний відділ для постачання “райффайзенівок” і молочарень, ревізувала діяльність кооперативів. Головою ради “Селянської каси” був проф. Степан Смаль-Стоцький (1859 – 1939), а виконавчим директором – Лев Когут (1878 – 1947). Останній також редагував кооперативний журнал “Селянська каса” (пізніше “Народне Багатство”) та видавав літературу на кооперативну тематику. Напередодні світової війни в Буковині існувало понад 200 українських кооперативів, переважно кредитних і сільськогосподарських.

Кооперативи русофілів. Окремо слід сказати про українські кооперативи, створені в Галичині та Буковині русофілами. Русофіли і народовці ще у 1880-х рр. активно співпрацювали, організовуючи економічний самозахист селян. Однак далі їх позиції розійшлись. Кооперативів русофіли створили небагато. Їхні товариства не були членами Крайового союзу ревізійного та “Селянської каси”. Лише 1908 року в Галичині число цих кооперативів досягло п’ятдесяти, що дозволило (згідно із законом) об’єднати їх у спілці “Руський ревізійний союз”.

Види кооперації та напрями діяльності русофільських кооперативів були такими ж, як і тих, що входили до Крайового союзу ревізійного. Збігалася в своїй економічній частині й мета обох Союзів. Головною пе­решкодою для спільної праці стали ідеологічні і політичні розбіжності двох відламів тодішнього українського руху. У 1913 р. до Руського ревізійного сою­зу входило лише близько ста кооперативів.

Кооперативний рух у Закарпатті. На Закарпатті, яке перебувало у складі Угорського королівства, українці до Першої світової війни не спромоглися створити жодної власної кооперативної організації. Закарпатський селянин чи не найбільше страждав від лихварства, однак, коли представник центральної адміністрації королівства Е. Еган на початку XX ст. спробував змінити становище, започаткувавши так звану «верховинську акцію» — організацію кооперативів, його було вбито.

Кооперативи, що все ж виникли в краї, організовувалися за допомогою угорської адміністрації чи кооператорів-угорців. Вони входили до складу угорсь­ких спілок — кредитної (ОКН) та споживчої («Мурашка»). Про кількість цих кооперативів маємо різні дані. І. Витанович у своїй роботі назвав найбільші цифри: 346 кооперативів, станом на 1916 р., з-поміж яких 208 - кредитні (53 тис. осіб), 86 - споживчі, 23 – постачально-збутові, 16 – молочарські. Важко сказати, в котрих із них українці хоч якось працювали на національну справу.