Артільна угода м.Левитського (витяги)

Довгі роки ми, як і наші батьки та діди, жили та господарювали кожен окремо, але довгий та тяжкий досвід, особливо у недавні неврожайні роки, впевнив нас, що поодинці неможливо вибитися із злиднів. Земля наша лишається або зовсім необробленою, або здається .другим за безцінок, а самі ми, кинувши землю, рідне село та сімейство, йдем в якісь робітники, або за сотні верст на заробітки, а то й рішаємось на трудне переселення в чужі краї. А тому: а) щоб мати можливість цупко триматися землі, б) зробити наше господарство міцним, в) щоб воно легше витримало неврожайні роки, г) щоб краще було за спільною порукою позичати гроші, д) одвикати від ворогування один з одним, учитись братерського життя, взаємної помощи та любови, ми, порадившись, порішили об'єднатись вмісті в одно товариство і заснували хліборобську артіль для спільного господарства на таких умовах:

1. Вся наша земля на всіх наділах наших, а також орендована об’єднується разом в одне ціле і передається до подальшого спільного володіння та користування всієї артілі.

2. Все рухоме та нерухоме майно, різні будівлі і т. ін. належать нероздільно і перебувають у спільному користуванні всієї артілі.

3. Кожне сімейство живе окремо і влаштовує своє хатнє життя як само хоче.

4. Врожай весь обов'язково звозиться в один двір.

5. Врожай, після виплати артільних боргів, податків і т. ін., поділяється поміж всіма учасниками по числі робітних душ без різниці полу (при чому хлопці 14-17 років і дівчата 13-16 років отримують половину належного дорослим учасникам).

6. Щоб наше артільне діло йшло добре, ми всі повинні жити в добрій злагоді, любові та згоді, як брати і як подобає дійсним християнам; ми не повинні ані лаятися, ані сваритися, ані п’янствувати...

Джерело: І.Витанович. Історія українського кооперативного руху. – Нью-Йорк, 1964. – С.106.

Слід відзначити, що сільськогосподарські артілі М. Левитського були достатньо продуктивними як господарські організації, але недовговічними. Селяни, дещо зміцнивши з допомогою артілі свої господарства, виходили з неї або розпускали її за взаємною згодою.

Триваліше існували, засновані заходами М.Левитського в Єлисаветграді, Одесі, Києві, Балті, Вінниці та ряді інших міст і містечок, артілі ремісників. Ремісники створювали також кредитні, заготівельні, збутові, машинні товариства.

Швидке збільшення кількості селянських та ремісничих виробничих об’єднань спостерігаємо в роки Першої світової війни. Лише на Харківщині тоді діяло кількасот товариств для спільного обробітку купленої їх членами землі. Кредитні товариства у цей час теж взялися за створення мережі ремісничих майстерень, в яких виробляли для армії уніформу, взуття, білизну, упряж, сідла, кожухи, рукавиці тощо. Траплялося, що отримані ними прибутки вкладалися у виробничі кооперативи. Але відсутність місцевих спілок та загальнонаціонального центру, а також численні бюрократичні перешкоди не дозволяли кооперативам виробників працювати з більшою ефективністю.

Обмежені можливості для національно корисної діяльності кооперації. Потребу у економічно потужних регіональних і національних спілках на початку ХХ ст. гостро відчували члени всіх видів кооперативів. Однак, в умовах російського авторитарного режиму формування національної за охопленою територією та ідейною орієнтацією системи кооперативів було неможливим. Навіть після 1905 року кооперативи на східноукраїнських землях не мали змоги вільно вести культурно-просвітню діяльність та кооперативну пропаганду українською мовою.