Розвиток кооперації в інших західноєвропейських країнах

Особливості розвитку споживчої кооперації в Швейцарії. В інших країнах Європи розбудова основних видів кооперації повторювала етапи її розвитку в Великій Британії, Німеччині та Франції, хоча, безперечно, майже в кожній з них кооперативний рух мав певні особливості. Перші його паростки з'явилися пов­сюдно в другій — третій чвертях XIX ст. Зокрема, у Швейцарії — країні, яка поряд з Великою Британією досягла найбільшого успіху в розвитку споживчої кооперації перші споживчі прокооперативи — «хлібні, фруктові та овочеві ферейни» були засновані у 50-х роках. Вони мали, як і в усій Європі, напівблагодійний характер і ставили собі за мету завдяки дешевим закупівлям частково задовольнити нагальну потребу населення в продуктах харчування. Наприклад, Цюрихське товариство споживачів, що виникло 1851 р. з ініціативи послідовників Ш.Фур'є — К. Бюрклі та В. Грейхлера, продавало продукти з невеликою торговельною накидкою, а прибутки розподіляло відповідно до суми внесеного паю.

Лише у 80-і рр. XIX ст., як писав дослідник швейцарського кооперативного руху А. Фішгендлер, зникло уявлення про кооператив, як про “акціонерну спілку” і з’явилося усвідомлення того, що “найважливішою основою кооперативу, без якої існування його неможливе, є згуртування всієї споживчої сили своїх членів і міцний органічний зв'язок їх із суспільством”. Від цього часу кооперативний рух у цій країні набув масового характеру. Кількість споживчих кооперативів не лише в міській, а й у сільській місцевості, що було особливістю розвитку швейцарсь­кої споживчої кооперації, швидко зростала. Після кількох невдалих спроб, у 1889 р. розпочала роботу центральна організація споживчих кооперативів краї­ни — Швейцарська спілка споживчих товариств, до якої в 1918 р. входило 560 кооперативів (майже 342 тис. членів). У цьому році їй належало приблизно 1,5 тис. торговельних установ країни, а це 26% від усієї кількості крамниць, розміщених у 810 насе­лених пунктах Швейцарії.

Особливості кооперативного руху споживачів у Бельгії. Помітного успіху в розвитку споживчої кооперації досягла також Бельгія. Цьому сприяло насамперед те, що засновники бельгійського соціалістичного руху, зокрема Цезар де Пап (1842-1890) — лідер бельгійської секції І Інтернаціоналу й учитель багатьох відомих кооператорів (Е. Анзееле, Е. Вандервельде, Л.Бертрана та ін.), надавали споживчим кооперативам виняткового значення, вважаючи їх «одним із засобів соціального перевороту» (так звана “Гентська школа”). Це, своєю чергою, зумовило тісний зв'язок кооперації у цій країні із соціально-політичним рухом. «Каси опору», як називали в Бельгії профспілкові комітети, каси взаємодопомоги та споживчі кооперативи стали низовими ланками Бельгійської робітничої партії (БРП). Від часу її виникнення в 1879 р., перед тим невеликий кооперативний рух споживачів набув масового характеру.

Найвпливовішими й економічно найстійкішими наприкінці ХІХ — на початку XX ст. були товариства «Вперед» (1880) в Генті, «Народний Дім» (1884) в Брюсселі та «Проґрес» (1886) у Жолімоні. У 1899 році робітничі кооперативи утворили Федерацію. Члени цих товариств у сукупності складали 39 % членства БРП. Бельгійські кооперативи, поруч з крамницями, хлібопекарнями, гуртовнями, мали й «народні доми» - приміщення, в яких відбувалися збори місцевих організацій робітничої партії, працювали культурно-просвітні товариства, школи, гуртки для робітників та їхніх дітей, бібліотеки, лекторії, проходили розважальні вечори. Їх приклад наслідували споживчі кооперативи інших країн Європи.

Специфіка кредитної кооперації в Італії. У ряді європейських країн наприкінці XIX ст. найбільш розвинутою була кредитна кооперація. В Італії перший кредитний кооператив виник 1864 р. за ініціативи відомого економіста, юриста, полі­тичного діяча Луїджі Луцатті (1841-1927). Ще за молодих років він виробив цілу програму розгортання кооперативного руху в своїй країні. Цю програму Л.Луцатті виклав уперше в праці «Поширення кредиту і народні банки», та намагався реалізувати протягом усього свого життя.

Перебуваючи протягом тривалого часу на високих урядових посадах, цей кооператор використав усі можливості, щоб сприяти розгортанню іта­лійського кооперативного руху взагалі й мережі «народних бан­ків» зокрема. На відміну від товариств Шульце-Деліча, кооперативи Л.Луцатті були товариствами обмеженої відповідальності з порівняно невеликими пайовими внесками й проводили здебільшого дрібні кредитні операції. Виплата дивіденду в них була обмежена, за рахунок чого створювався чималий резервний капітал. Ще 1876 р. Л.Луцатті створив спілку «народних банків» Італії, а в 1913р. — національ­ний банк для обслуговування кооперації з капіталом 7 млн. лір.

«Народні банки» моделі Луцатті були популярні також у Франції. Вони виявилися вигідними не лише для міщан, а й для селян. На батьківщині кооператора “Народні банки” на початку XX ст. обслуговува­ли близько 31% сільського населення країни. Всього ж у 1921 р. в Італії їх налічувалося 732, а кількість членів сягала 450 тис. осіб.

Все ж, основою сільської кооперації Італії, як і інших євро­пейських країн, стали товариства на зразок “райффайзенівок”, перевага яких була в тому, що вони поєднували функції ощадно-позичкових кас і закупівельно-збутових кооперативів. Завдяки фінансовій та іншій підтримці держави, початки якої припадали на останню чверть XIX ст., створення сільськогосподарських товариств, кредитово-збутово-постачальних чи лише збутово-постачальних, набрало в Італії масового характеру. З'явилися їх спілкові об'єднання, які нарівні із спілками споживчих і кредитних товариств стали опорою національного кооперативного руху.

Особливості сільськогосподарської кооперації Данії. Наприкінці XIX — на початку XX ст. сільськогосподарська кооперація складала основу кооперативного руху Данії. Специфіка датської кооперації визначалася передусім аґрарним характером господарства країни, її спеціалізацією на експорті м'ясних та молочних продуктів. Від 80-х років XIX ст., через посилення конкуренції і експлуатацію торговельними компаніями, які скуповували селянську продукцію та експортували її, селяни почали створювати кооперативи з переробки й виво­зу сільськогосподарської продукції. На початку XX ст. близько 90% всього експортованого з країни масла належало селянсь­ким кооперативам, об'єднаним у Датське кооперативне товари­ство» (1895р.). Кооперативи забезпечували також майже 30% імпорту кормів для худоби та добрив і майже 30% виробництва насіння.

Зазначимо ще дві особливості датської ко­операції: слабкий розвиток сільськогосподарського кредиту (в се­лах кредитних кооперативів не було зовсім) та єдність дій усіх видів кооперації, що зумовлювалося насамперед майже однорід­ним складом населення країни. Данія — одна з небагатьох країн, де вже на початку XX ст. існував єдиний ідейний та організацій­ний центр кооперативного руху - Об'єднаний комітет датської кооперації (1898 р.). На завершальному етапі війни лідери 16 найбільших кооперативних спілок перетворили його на кооперативну спілку спілок «Andelsudvalget», з правлінням в Ааргузі. Вона виконувала функції координаційно­го центру, займалася збором статистичних даних, організовува­ла кооперативні конґреси й здійснювала пропаґанду ідей коопе­рації. У перші повоєнні роки кооперативним рухом було охоплено майже 80% на­селення Данії. Кількість кооперативів зросла з 250 в 1885 р. до 8 тисяч у 1923 р.; обороти датської кооперації з 10 млн. крон у 1885 р. збільшилися до 552,2 млн. в 1913 р., а в 1919 р. сягали вже 940 млн. крон. Селянські товариства виявилися конкурентноспроможними на вибагливому, насиченому ринку Європи й змогли ґарантувати датчанам рівень життя розвинутих промислових країн. Вони об'єд­нували близько 200 тис. селянських господарств різного рівня економічного розвитку. Попри це, продукція у кооперативах вже перед війною була чітко стандартизована, а основні роботи механізовані. За статутами більшості сільськогосподарських кооперативів, селяни були пов'язані з кооперативом обов'язком здавати йому всю свою продукцію (крім призначеної для власного споживання) й отримувати лише від нього вироби, потрібні для ведення господарства (фураж, насіння, машини та ін.), що й забезпечило стандартизацію виробництва. «Датська кооперація, безумовно, може претендувати на перше місце в міжнародному кооперативно­му рухові, якщо взяти до уваги ту роль, яку кооперація відіграє у сільському господарстві, тваринництві, промисловості, експортній торгівлі, одним словом, у всьому економічному житті країни», - писав на початку 20-х рр. ХХ ст. один з дослідників кооперативного руху в цій країні Е.Варяш.

Виникнення міжнародного кооперативного руху. Наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. кооперативний рух охоплює не лише Європу, а й інші континенти – Америку, Австралію, Азію і навіть Африку. У 1895 р. із заснуванням Міжнародного кооперативного альянсу (МКА), він стає міжнародним. Кількість кооперативів та кооператорів швидко зростає. Напередодні Першої світової війни до складу МКА входили об’єднання кооперативів з 23 держав, загальне число членів у яких становило понад 20 млн. осіб.