Передумови кооперування українців

Передумови кооперативного руху на східно- і західноукраїнських землях склалися лише в другій половині ХІХ ст., після проведення в Австрії та в Росії низки реформ, які руйнували підвалини традиційного суспільства й сприяли розгортанню процесів модернізації.

Індустріалізація. Індустріалізація охопила більшою мірою східноукраїнські землі, де виникли промислові райони (Донбас, Криворізько-Придніпровський район, Одеса, Київ). Фабрично-заводська промисловість досить швидко поглинула дрібнотоварне й мануфактурне виробництво. Цьому сприяло проникнення в Україну іноземного капіталу та пряме втручання держави в економіку (фінансування залізничного будівництва, металургії, машинобудування, торговельний протекціонізм), дешевизна ринку найманої праці та ін. Відповідно виросли чисельність міського населення та кількість осіб найманої праці.

Поширення ринкових відносин у сільському господарстві. Все ж до початку ХХ ст. економіка східноукраїнських земель зберігала аграрний характер. Більшість населення ще жила в селах, займаючись сільським господарством (74,5%). Відсоток хліборобів серед етнічних українців був ще вищим (87,5%). Українське село страждало від перенасичення робочою силою (з 1860 по 1910р. кількість селян зросла на 86%, а площа селянських земель — лише на 31%) і на шляху до інтенсивного ринкового господарства стикалося із серйозними проблемами. Найбільшою з них було малоземелля, спричинене непослідовністю царських реформ, що зберегли ве­лике поміщицьке землеволодіння. З 48,1 млн. га земельного фонду лід час проведення реформи 1861 р. селяни отримали лише 21,9 _: млн. га (45,7%), натомість поміщики зберегли за собою 22,5 млн. га (46,6%), решта землі (3,7 млн. га) належала державі, церкві, царській родині. До 1896 р. ліси, пасовиська та сіножаті залишалися в спільному користуванні дрібних і великих землевласників, однак сенатський указ прилучив їх до великих маєтностей.

Щоб розвивати господарство, селяни повинні були орендувати або купувати землю. Але ця можливість з’явилася у них тільки після аграрної реформи Столипіна (1906 р.). Ця реформа полягала в ліквідації общини, підтримці заможних селян, зокрема й фінансовій (за допо­могою кредитів Державного банку), та організації масового переселення на Далекий Схід, де були вільні землі. Вона спричинила певний поступ сільської економіки, хоч і не вирішила аграрного питання.

Такі ж проблеми на шляху до ринкового господарства поставали перед західноукраїнськими селянами. Лише в Галичині в руках великих власників після реформи 1848 р. залишилося 44,4% використовуваних земельних площ, а 1 107 власників наприкінці 80-х років володіли більше як 32% оброблюваної землі Українські селяни змогли купити протягом 60 пореформенних років тільки 38 тис. га, тоді як понад 237 тис. га отримали колоністи-переселенці з польської Західної Галичини. Селянство зіткнулося і з проблемою сервітутів (общинних лісів та пасовиськ), яка теж розв'язувалася здебільшого на користь великих землевласників. Малоземеллям скористалися спекулянти, які перепродували викуплені ними землі маленькими ділянками за цінами, вищими на 25-30% від середньоринкових. .

На відміну від російського, австрійський уряд вже від кінця 60-х років здійснював ліберальну економічну політику: він дозволив вільний оборот землі, необмежену подільність господарств, їх заставу та продаж частинами і цілком, а також впровадив вільний кредит.

Зростання фінансових потреб виробників. Потреба в оборотних коштах штовхнула селян у руки лихва­ря — єврея-шинкаря чи крамаря. Невеликий борг, що мав допомогти протриматися до наступного врожаю, через річну став­ку від 150 до 250% давав лихвареві можливість довіку закабалити селянина. У цьому допомагала й схильність селян до пияцтва внаслідок безпросвітньої нужди. Позички на горілку часто завер­шувалися продажем селянської землі з молотка.

Над західноукраїнським селянином, як і над східноукраїнсь­ким, важким тягарем висіли державні податки та індемнізаційні виплати (компенсаційні виплати поміщикам, здійснювані місце­вою владою за зобов'язанням держави). Лише від кінця XIX ст. селяни дістали змогу претендувати на державну допомогу, однак. у силу політичного панування в західноукраїнських землях поляків, румунів та угорців, для українців ця допомога виявилася майже недос­тупною.

Недостатність оборотних коштів, малоземелля та низький ос­вітній рівень селянства, що перешкоджав оволодінню тогочасною аґрокультурою, спричинилися до повільних темпів переведення селянських господарств на ринковий рівень, їх спеціалізації та механізації сільськогосподарських робіт. Криза ремісничого виробництва та містечкової торгівлі. Індустріалізація розгорталася повільно не лише в сільському господарстві. Вона майже не зачепила й невеликих міст з числом жителів до 20 тис., тут зберігалося дрібне ремісниче та кустарне виробництво. У таких містах мешкала більшість міського населення України. Однак на зламі століть, на фоні швидкого розвитку великих промислових центрів — Одеси, Ки­єва, Харкова, Катеринослава, Львова та ін., спостерігається відчутний за­непад цих містечок. Їх жителі – ремісники та дрібні крамарі, опинилися перед проблемою втрати стабільного економічного становища внаслідок зменшення попиту на ре­місничу продукцію, що програвала порівняно з дешевими фаб­ричними товарами, і падіння рентабельності приватних крамничок.

Диспропорції соціальної бази кооперації в Україні. Варто зазначити, що на відміну від села, яке і на східно-, і на західноукраїнських землях було етнічно українським, міста в обох частинах України мали багатонаціональний склад. Поряд з українцями, які становили в середньому 1/3 міщан, у них меш­кали євреї (на західноукраїнських землях від 40 до 70%, на Право­бережній Україні – приблизно 70-80%, у середньому — 33% міського населення), поляки (в Східній Галичині майже 30%, на Правобережній Україні — не більше 10%) і росіяни (на 1897р. їх частка в населенні східноукраїнських земель становила 11,7%, причому основна кількість перебувала в містах, особливо на Ліво­бережній Україні та в Південному краї), німці, вірмени, болгари і ін. Власне українців серед ремісників та крамарів налічувалося порівняно небагато. Як великий, так і малий бізнес зосереджував­ся в руках євреїв, росіян та поляків. Спостерігаємо таку закономірність: чим більшим було місто, тим менше мешкало в ньому українців. Так, на зламі століть вважали себе українцями лише 6,7% оде­ситів, 22% киян, 16% львів'ян, 17% жителів Чернівців.

Незважаючи на швидке чисельне зростання кількості про­мислових робітників від кінця XIX ст., частка українців серед них теж залишалася невеликою. За даними О. Субтельного, серед найдосвідченіших робітників важкої промисловості Півдня тільки 25% шахтарів і 30% металургів були українцями, навіть на цук­роварнях Правобережжя російських робітників налічувалося майже стільки, скільки українських. У Галичині серед робітників українці становили лише 18%.

Таким чином, модернізація суспільства й економіки відверто обходила українця стороною й поглиблювала відчуженість між містом і селом. Багатонаціональний склад населення міст, їх характер центрів чужої адміністративної влади, економічна слабкість теж стали серйозними перешкодами для налагоджен­ня порозуміння з селом, що продовжувало оберігало національні духовні, моральні вартості. Надто повільне культурне зближення міст і сіл сприяло економічній відсталості останніх. У селах зберігалось напівнатуральне господарство, попит на міську промислову продукцію залишався обмеженим, а за містами на три­валий період закріпилась роль більше адміністративних, ніж господарських осередків. Міське населення яких займалось переважно ремеслами та торгівлею і самотужки задовольняло майже всі свої споживчі потреби.

Долучення українських земель до загальноавстрійського та загальноросійського ринку. Великою перешкодою на шляху економічного й культурного поступу України стало її підневільне становище. У першій половині XIX ст. уряди обох держав вбачали своє завдання в збереженні за Україною статусу аґрарно-сировинного додатку до промислово розвинутих районів своїх держав, який одночасно виступив би вигідним ринком збуту промислових ви­робів та об'єктом експансії чужих капіталів. У другій половині XIX ст. цей курс, загалом, зберігався, хоча відбулися певні змі­ни, пов'язані з індустріалізацією. Влада підтримувала в українських землях будівництво залізниць, закладення тут великих промислових підприємств, однак метою такої її діяльності був не стільки господарський розвиток цих земель, як їх долучення до загальноавстрійського та загальноросійського ринків. Формування великих промислових об'єднань наприкінці XIX ст. (синдикати «Продуголь», «Продамет», “Продвагон» та ін.) за участю іноземних капіталів призводило до нищення місцевої господарської ініціативи (відомі трагедії родин Симиренків та Алчевських) та монопольного контролю над вироб­ництвом, постачанням і ринковими цінами продукції. Перетворю­ючись із аграрної на аґрарно-промислову країну, Україна і на по­чатку XX ст. зберегла диспропорції в розвитку економіки. Якщо загалом частка східноукраїнських земель в економічному потенціалі Росії напередодні війни становила 24,3%, то її участь у пе­реробній промисловості вимірювалася 15%-ми, а в добувній — 70-ма. Подібним було й становище західноукраїнських земель, у яких розвивалася переважно дереворобна промисловість, а від кінця XIX ст. — нафтодобувна (нафтові промисли Борислава, що фінансувалися переважно австрійським та англійським капіталом, забезпечували в 1914 р. майже 5% світового видобутку нафти).

Іноземний (російський, австрійський) капітал отримував в Україні великі дивіденди. За підрахунками проф. Кононенка, російські банки та іноземні ком­панії лише протягом 1891-1914 рр. здобули в Україні 5 мільярдів рублів у дивідендах, що більше ніж сума, інвестована за цей час у промисловість.

Розрив між виробництвом та споживанням. Виробництво та споживач зазнавали відчутних збитків ще й через існуючі ножиці цін на промислову й сільськогосподарську продукцію. Ціни на сільськогосподарські продукти суттєво впали у 80-х рр. XIX ст. і дещо піднялися лише перед першою світовою війною. Водночас ціни на сталь у Росії, наприклад, залишалися набагато вищі, ніж світові, й на 30-35% вищі в Україні, ніж у самій Росії.

Суттєвим на українських землях був і розрив між виробництвом та споживанням. Хоча в містах тоді проживало тільки біля 13% населення, для більшості міщан споживчі товари, в тому числі й вироби першої необхідності, були надто дорогими. Ціни зростали швидше ніж доходи, а дешевші товари часто були фальсифікатами. Підприємці не раз затримували виплати своїм робітникам, спонукаючи їх брати товари в кредит у крамницях, які їм же належали. Пропоновані ними товари часто були низької якості, а ціни на них перевищували середньоринкові. Наприклад, у Київському повіті на деяких підприємствах пуд житнього борошна в заводській крамниці коштував 1 крб, а в приватній – 90 коп., фунт цукру відповідно – 17 та 12 коп. Беручи в борг, працівники поступово потрапляли в кабалу до своїх працедавців. Таким чином, попри зростання валового внутрішнього продукту української економіки, її характерною рисою на східно- та західноукраїнських землях була низька купівельна спроможність населення.

Трансформація Габсбурзької монархії у конституційну дуалістичну державу. Внаслідок революції 1848 р., а також під впливом поразок у війнах з Францією та Сардинією 1859 р. і з Пруссією 1867 р., Габсбурзька абсолютистська монархія трансформувалася в конституційну. За Конституцією 1867 р., вона стала Австро-Угорською імперією, в якій угорці отримали повний контроль над своєю землею (до складу Угорщи­ни входило Закарпаття), створили свій парламент та уряд, але визнавали зверхність австрійського імператора. В австрійській частині імперії законодавчі функції перебирав на себе Центральний парламент (ландтаг). Зберігався поділ Австрії на «коронні краї», які здобули право на місцеве самоврядування. Галичина й Буковина, зокрема, мали свої провінційні асамблеї-сейми. Вибори до всіх представницьких органів влади аж до 1907 р. проводилися за куріальною виборчою системою, в рамках якої земле­власники користувалися привілеями. Конституція фіксувала та­кож основні права та свободи громадян Австро-Угорщини, роз­межовувала функції законодавчої, виконавчої та судової влади і т. д., наближаючи Австро-Угрощину за політичним устроєм до ін­ших європейських держав.

Державна підтримка кооперації в Австро-Угорщині. Однак українці не отримали територіально-національної автономії, перебуваючи в провінціях із змішаним ет­нічним складом. У органах місцевого самоврядування перева­жали представники еліти: польської — в Галичині, румунської — в Буковині та угорської — в закарпатських комітатах Угорщини. Пануючим верствам цих націй вдалося захопити в свої руки політичний контроль над крайовими органами влади, підпорядкувати своїм інтересам місцевий бюрократичний апарат і забезпечити собі підтримку Відня перш за все в тому, що польська, румунська та угорська аристократія володіла великими земельними маєтностями в селах, а інтелігенція виявилася освіченішою, чисельнішою й різнобічніше розвиненою ніж українська; її частка в міському населенні, як і її роль у багатьох галузях господарства швидше зростала, а культурні надбання були добре знані ще перед політичними реформами. Відповідно й допомога кооперативному руху з боку державних органів виявлялася в цих землях насправді підтримкою кооперування поляків, румунів, угорців, а не українців. Українцям залишалися тільки рештки державної фінансової допомоги кооперації, а інколи й прихована чи відкрита протидія їх намірам створити власні кооперативи.

Політичні обмеження для кооперативного руху в Росії. Щодо східноукраїнських земель, то авторитарний політичний режим Російської імперії був найнесприятливішим для розгортання масового кооперативного руху. Відсутність гарантованих прав і політичних свобод для населення, суворий поліцейський нагляд і бюрократичний контроль за будь-якою громадською та господарською діяльністю, свавілля чиновників і обмежені функції судових органів, заборона всякого національного руху, переслідування національно свідомих, прогресивно настроєних представників інтелігенції і т. ін. робили перші кроки кооперації в підросійській Україні надто повільними й несміливими.

Формування правових засад для кооперації. До цього належить додати також відсутність правової опори для кооперації. В Росії лише наприкінці ХІХ ст. були прийняті спеціальні юридичні акти для регулювання роботи кооперативів, тоді як в Австро-Угорщині такі документи з’явилися вже у 1870-х рр. Закон “Про заробітково-господарські стоваришення” (1873 р.) дозволяв створення економічних об’єднань та членство у них кожному, хто визнає основні засади діяльності таких товариств і внесе пай у їх капітал. Пайові товариства мали бути економічно незалежними, самоврядівними об’єднаннями, втручання чиновників у їх внутрішні справи законом було заборонене. Починаючи з 80-х рр. ХІХ ст., кооперативи в Австрії мали ряд податкових пільг, а також фінансову підтримку держави. Влада могла припинити діяльність товариства та притягнути до відповідальності його правління лише у випадку порушення ними статутних норм та законів, різного роду зловживань та ведення незаконної політичної діяльності.

Окрім цього, австрійське законодавство дозволяло кооперативному рухові в цій державі набути національного характеру, працювати на користь свого народу, гуртуючи його у відповідні товариства та спілки. В умовах Російської імперії про якісь національні завдання кооператори не могли навіть говорити. Всяка спроба надати кооперації східноукраїнських земель національного відтінку рішуче перепинялася, а її ініціатори переслідувалися й піддавалися адміністративним покаранням.

Поширення кооперативної ідеології. Умови політичного життя Росії не сприяли також поширенню серед населення знань про кооперацію, відомостей про здобутки європейського кооперативного руху. Місцеві чиновники, цензура навіть на початку XX ст. з упередженням ставилися до будь-якої кооперативної пропаганди. Натомість в Австро-Угорщині така пропаганда була цілком можлива, на перешкоді поширенню ідей кооперації стояв лише низький освітній рівень українців. Кількість неписьменних серед них доходила до 70%, а в гірських районах вона значно перевищувала цю цифру. В українських губерніях Ро­сійської імперії в 90-х рр. XIX ст. відсоток неписьменних коливався від 84,5 до 72,1%.

Таким чином, в Україні ще в другій половині ХІХ ст. існували чинники, що гальмували поширення кооперативів:

— повільні темпи індустріалізації, урбанізації та розгортання ринкових відносин зменшували соціальну базу української кооперації;

— малоземелля, лихварство, низька купівельна спроможність більшості українського населення перешкоджали зростанню кооперативних капіталів;

— російський абсолютизм і свавілля чиновників не дозволяли забезпечити українським кооперативам сприятливі політико-правові умови для діяльності;

— економічне і політичне панування на західноукраїнських землях чужоземців: поляків, мадярів, румун обмежувало матеріальну, правову і моральну підтримку українських кооперативів;

— низький рівень освіти та національної свідомості, поширення пияцтва і зловживань гальмували зростання кооперативної свідомості та зменшували можливості впливу кооперативної ідеології.