94. «Перехресні стежки»

1990 року побачив світ роман «Перехресні стежки». За жанром це -- суспільно-психологічний роман, в якому орга¬нічно поєднані традиції соціального роману Івана Нечуя-Левицького («Хмари»), Бориса Грінченка («Сонячний промінь», «На розпутті») з ознаками психологічного роману Федора Достоєвського.. Література повинна порвати із схоластичністю і шукати нових доріг, більш природних і відповідних самому життю. Саме таким новатором і став І. Франко в ідейному змісті твору. Він не ідеалізує сільське життя, а показує страждання, голод, нові форми експлуатації галицького селянина. З такою ж увагою і критичністю письменник зображує інші верстви населення - безпросвітні злидні народу, знехтування, голод, самогуб ство, звірячу грубість, з якими доводилось зустрічатись у житті. Саме ці проблеми стають визначними у повістях і романах в період 90-х - перших років XX ст.

Повість "Перехресні стежки" - соціально-викривальний твір, в якому автор намагається художньо вирішити проблеми служіння демократичної інтелігенції своєму знедоленому народові. Проблематика повісті надзвичайно широка, це проблеми:

- інтелігенції і народу;

- соціальної нерівності;

- почуття обов'язку і відповідальності;

- національного буття;

- "украденого кохання";

- колоніального статусу України;

- вибору;

- можливостей духовного, економічного та державного відродження України.

Назва роману «Перехресні стежки» багатовимірна і сим¬волічна, визначає проблематику, пов'язану зі складними духовними, ментальними, національними, правовими, полі¬тичними питаннями, до яких письменник привернув увагу читачів. Показовим у ХХУ розділі є епізод зустрічі Євгенія Рафаловича із селянином, який заблудився в тумані і не знав дороги додому: « Оцей старий, що заблудив у близькім сусідстві рідного села, що стоїть посеред рівного шляху й не знає, в який бік йому додому, -- чи се не символ усього нашого народу? Замучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть... серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням, не знає, куди йому йти. І Євгеній зітхає: «Хто вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій рідний народе?» Це має зробити національно свідома інтелігенція, такі люди, як Рафалович, що по-справжньому піклуються про свій народ.

«Перехресні стежки» Франка виконані у річищі поетики модерного рома¬ну, в якому автор майстерно оперує хронотопом, тобто часово-просторовими координатами дії. З цією метою він модернізує класичну композицію щодо послідовності викладу подій, за¬стосовує такі розповідні прийоми, як ретроспекцію (повер¬нення в минуле), видіння і марення героїв. Серед новітніх прийомів розповіді -- підтекст, позафабульні компоненти, потік свідомості, символічний лейтмотив. Передісторія пер¬сонажів змальовується в ході оповіді, фрагментарно, як у кіно, випереджуючи свій час стосовно показу внутрішнього світу героїв. Його твір став засобом відкриття і дослідження людини межі століть, взяв на себе суспільні і філософські функції, представляючи широку картину світу.

Сюжет твору розгортається двома лініями. Перша - це показ важкого життя зубожілого галицького селянства; друга - зображення громадської діяльності адвоката Євгенія Рафаловича, який постає носієм головної проблеми твору. Він пробуджує свідомі почуття солідарності у селян, шукає поліпшення долі народу, невтомно викриває державну бюрократію тощо. Євгеній користується в житті девізом: "Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?"

Зустріч головного героя "Перехресних стежок" - "мужичого" адвоката Рафаловича - з Регіною, жінкою, яка уособлювала його молодечий ідеал, а тепер виявилася його блідою копією, зустріч зі своїм минулим в образі Стальського, цієї "скотини в людській подобі", і, зрештою, зустріч з селянином, який заблукав недалеко від свого села в молодому сосновому лісі, де "ні стежки, ні прикмети жодної" - це перехресні стежки життєвого й історичного випробування радикальної інтелігенції та її розвитку. Франко ідеологічно й символічно підсумував цей шлях як випробування "серед шляху між минулим і будущим видінням". Цей перехід до свідомого нового життя він намагався аналізувати в повісті "Не спитавши броду", однак внутрішня колізія характеру лишалася ще не розкритою і письменник повертається до неї у романі "Лель і Полель". Серед соціальних контрастів праці та вбозтва, світла і темряви, віри і безвір'я "закручуваних" суспільною машиною і викривлення хворобливою суб'єктивістською свідомістю кінця століття (Баран, Шварц, Шнадельський, Стальський), формується нова революційна свідомість, позбавлена минулої роздвоєності. Таким чином, на рубежі двох віків як надбання XІX ст. Франко підносить революційний демократичний ідеал активної особистості. В образі Євгенія Рафаловича показано діяча радикальної партії Галичини того періоду, коли вона розгорнула роботу по селах і на яку письменник покладав великі надії. В образі селянина Демка Горішнього, який заблукав у лісі, Франко розкриває долю свого народу, що не знає куди йому йти.

В цьому вболіванні за народну долю - весь пафос повісті "Перехресні стежки".

Безсумнівно, образ Євгенія Рафаловича значною мірою автобіографічний: адже й сам Іван Франко належав до того покоління галицької інтелігенції, яке поклало собі за мету розбурхати приспані національні амбіції українців і досягло чимало на цьому шляху.