49.“Дай серцю волю, заведе в неволю” як зразок народно-побутової драми.

Найвиразнішою ознакою його драм було гармонійне поєднання української етнографії з актуальними проблемами суспільного життя, де виразно розкривалося тяжке і водночас високодуховне народне життя. П'єса М. Кропивницького "Дай серцю волю, заведе в неволю" зна-йомить нас з гуртом сільської молоді середини XІX століття. Її дуже цікаво читати, бо весь час напрошуються паралелі із сучасною дійсністю; щось сьогодні здається наївним, до чогось хочеться уважно прислухатися. Наприклад: "Будемо ж гуляти чесно, тихо та смирно, як слід чесному та поважному парубоцтву, так, як гуляли наші діди й батьки... Хазяйку на вечорницях поважать і шанувати, як матір, з дівчатами поводитись з повагою; та не забувати, братця, що чесна дівчина - то є краса і честь усього села". Упродовж усієї п'єси Кропивницький доводить, що найголовніше - це вірність своїм моральним законам. Їх дотримувалися наші прадіди довгі століття, і до них нам треба повертатися.

50.Актуальність проблематики п’єси “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”.

Над драмою «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» Кропивницький почав працювати ще на початку 1870-х років. Головним персонажем п'єси є молода сільська дівчина Оксана Завада, її портрет Кропивницький на¬малював таким само трагічним, як і образ попередньої героїні з народу Олени (п'єса «Глитай, або ж Павук»). Оксана полюбила нерівню – поміщицького сина Бори¬са Воронова, котрий, як виявилось, не вартий високо¬го почуття цієї глибокої натури. Адже він неспромож¬ний ні відстояти перед батьками своє кохання, ні за¬хистити свою суджену від глуму темного царства. У мо¬ральному відношенні колишня неписьменна кріпачка стоїть значно вище освіченого дворянина. На прикладі цього нещасливого кохання письменник акцентує ува-гу на тому, що навіть після скасування кріпосного пра¬ва ще не скоро можна буде подолати ту прірву, що розділяє панів і селян. І повинне в цьому насамперед дворянство. Отже, «доки сонце зійде, роса очі виїсть». Оксана, до речі, це краще розуміє, ніж її коханий. Про¬мовистим свідченням тому є їх діалог: Роль Оксани Кропивницький написав спеціально для Заньковецької, яка з великим успіхом створила сценічний образ цієї героїні, що назавжди став окрасою українського театру. За свідченням актора Івана Мар'яненка, коли Заньковецька грала Оксану, «здава¬лося, що артистка ввібрала в себе біль, страждання й протест скривджених покриток усього світу і з разю¬чою силою геніально узагальнила в образі Оксани, вик¬ликаючи в глядачів співчуття до скривджених і обурення проти баламутів. Силу М.К.Заньковецької в пере¬дачі страждань селянки-покритки можна порівняти ли¬ше з силою творів Т.Г.Шевченка на цю тему». с.21 У драмі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» зобра¬жується життя в українському селі невдовзі після аг¬рарної реформи 1861 року. І хоча основний конфлікт побудовано на нещасливому коханні сільської дівчини до поміщицького сина, немало уваги в п'єсі приділяється також діяльності молодої української інтелігенції, типовим представником якої є студент-агроном Володимир Петрович Горнов, який всіляко піклується про селян. Про це красномовно свідчить його діалог з поміщиком О.Д.Вороновим, батьком Бо¬риса: Нема сумніву, що устами Горнова драматург ділиться з читачами та глядачами своїми власними думками відносно того, якими повинні бути взаємини між панами та селянами. Адже, як відомо, дещо пізніше, коли він житиме в Затишку (в своєму хуторі на Харківщині), то і відкриє там школу для селян, і допо¬магатиме їм матеріально. Освітянська справа в українському селі другої по¬ловини XIX – початку XX століття була, звичайно, однією з найважливіших проблем, і її неодноразово торкатиметься Кропивницький у своїх творах. У драмі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» письменник впер¬ше в українській літературі піднімає проблему відповідальності української інтелігенції за жалюгідний стан національної культури. І одну із причин того стано¬вища він вбачає у відірваності частини української інтелігенції від свого народу або навіть і в прямій зраді його інтересів. Однак, на щастя, не всі освічені українці забули про те, хто вони. Так, наприклад, Горнов дуже добре пам'ятає, що він з «мужичого роду». Його батько «тільки дякуючи власним заслугам, здобув дворянство і полковничий чин». Але це не дало підстав синові цура¬тися простих людей. «Ніколи я не одречусь од свого роду, – заявляє Горнов. – У мене ще й досі живі дядь¬ки по батькові – один простий гречкосій, а другий сол¬дат, – і я ними не гордую». Типовим представником із числа ренегатів є поміщик О.Д.Воронов. Його ренегатство проявляєть¬ся, звичайно ж, не в тому, що він розмовляє російською мовою, хоча і це не випадково. На своєму життєвому шляху Кропивницький нерідко зустрічав людей, що за національністю були українцями, але стидилися і мови свого народу, і свого походження. Саме таким «ук¬раїнцем» і був Воронов. Батько цього пана, пояснює Горнов М.Хвортуні, поки «ще не був у службі, то прозивався Ворона, а як здобув міліцієнного чина, так став вже прозиватись Воронов! <...> Така, бачте, мабуть, була поведенція, все своє вже дуже обридло, так хоч хвостика чужого пришити». Привертають увагу також образи колишнього кріпака Максима Хвортуни та міського шевця Гордія Поваренка. Перший – людина честі. Він все життя невтомно працював і завжди готовий прийти на допомогу тим, хто цього потребує (наприклад, багатодітній сім'ї Матвія – «бідоласі з двірських»). Гордій Поваренко – зовсім інший тип, породжений новою дійсністю – ре-формою 1861 року. Це колишній селянин, що зумів стати комерсантом. Гордій все міряє на гроші. У нього навіть мова стала іншою, не такою, як у його одно¬сельців. «Главноє дело, – розмірковує Гордій, – штоб був денєжний капитал. Человєк без капитала, што швець без колодки, человєк с капиталом всегда імєєт настоящую хвизономію у хорошій кумпанії». Цей новоявлений представник буржуазії навіть у одруженні шу¬кає вигідної «любовної кумерції». Так, панській покоївці Теклі він заявляє: «Даєть вам папаша 500 рублів або на худой конець 400 рублів? Мінє главна статья, штоб свою мастерську, єжелі дасть хоч 350, і в то ж сікунд я в вас влюбльон». Прем'єра драми «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» відбулася 21 січня 1883 року в Чернігові. Кро¬пивницький з великим успіхом грав у спектаклі відразу дві ролі – поміщика Воронова і колишнього кріпака М.Хвортуну. Напевно, дивом у 1882 році драма «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» пройшла цензуру і була включе¬на до репертуару українського театру. Уже в серпні 1891 року її було заборонено до постанови без будь-яких пояснень. Причина заборони, звичайно, зро¬зуміла. Головне управління у справах друку не задо¬вольняло насамперед те, що автор з особливою гостротою піднімає в п'єсі важливі духовні та соціальні пи¬тання.