30.2. Головні образи «Дзвоник»

Дзвінок стає прокляттям для нещасної дівчинки. Наталя щоразу здригалася від його несамовитого дзеленчання, адже він несподівано обривав її думки, раптово вривався в спогади про село, затьмарював уявлювані картини щасливого, як їй тепер здавалося, існування, Вдумливий аналіз внутрішнього життя персонажа, здійснюваний новелістом, переконує: дівчинка не жила, а постійно страждала, чекаючи наказу теперішнього її повелителя. «Дзвоник будив її — вона, вставала, кликав снідати — вона йшла, велів учитися — вона вчилася, випускав з класу після лекції і знову наказував сідати — вона слухалася». Дзвінок позбавив дівчинку свободи, забрав її волю. Наталі здавалося, що дзвінок є живою істотою, яка наглядає не тільки за нею, а за всім притулком, навіть за начальницею, що дзвінок особливо затявся проти неї, намагаючись найдошкульніше вразити саме її. Дівчинка зненавиділа дзвінок усією душею, всім серцем. Безсонними ночами вона думала, як позбавитися його тиску, його переслідувань, але ні знищити, ні втекти від нього не могла. Наскрізний образ дзвоника, створений письменником, виявляється тією характеристикою, яка напрочуд зримо підсилює і довершує відчуття нестерпності казарменого режиму. Дзвоник паралізує волю дитини, сковує її думку, несподівано вривається в її спогади. Це так вражає дівчинку, що у неї з‘являється думка про самогубство. Прийом персоніфікованого одухотворення, майстерно застосований письменником, дав змогу глибоко і всебічно розкрити образ головного персонажа. Загнана всередину зненависть дівчинки до свого «мучителя» (власне, до казарменого режиму притулку) починає переходити у чорний відчай. Такі зміни в психіці дитини є природними, адже ж усі твердили Наталі, що вона ще й дурна. Справді, не розуміючи чужої мови, не розуміючи того, про що йшлося на заняттях, дівчинка вчилася погано. Але ж вдома вона все розуміла, була жвавою і дотепною в колі подруг, ніхто краще за неї не вмів співати чи розповідати казки. Так у творі проводиться важлива педагогічна ідея: якщо школа, вихователі нав"язуватимуть дитині свою волю, не прагнутимуть зрозуміти її душі, найкращі наміри приречені на невдачу.

30.3.Роль і місце «Дзвоника»

Оповідання «Дзвоник» — одна з вершин в українській дитячій літературі. Це ще один твір про шкільництво й складну долю українських дітей – бідність, сирітство, знущання. Вдумливий аналіз внутрішнього життя персонажа, здійснюваний новелістом, переконує: дівчинка Наталя не жила, а постійно страждала, чекаючи наказу теперішнього її повелителя. Оповідання “Дзвоник” за темою і характером розгортання конфлікту не має аналогів в українській літературі, адже тут звичайний шкільний дзвоник стає катом для дитини, тому що відбирає у неї найголовніше – свободу: Дзвоник будив її — вона, вставала, кликав снідати — вона йшла, велів учитися — вона вчилася, випускав з класу після лекції і знову наказував сідати — вона слухалася». Наскрізний образ дзвоника, створений письменником, виявляється тією характеристикою, яка напрочуд зримо підсилює і довершує відчуття нестерпності казарменого режиму. Дзвоник паралізує волю дитини, сковує її думку, несподівано вривається в її спогади і врешті решт стає причиною думок дівчинки про самогубство. Саме через таку своєрідність теми та ідеї, конфлікту й розгортання сюжету, оповідання «Дзвоник» займає важливе місце в творчості Бориса Грінченка і української літератури загалом.