37. Творчий портрет Манжури

Іва́н Іва́нович Манжу́ра (1851-1893) — український поет, фольклорист, етнограф. Псевдонім Іван Калічка. Співробітничав у газеті «Екатеринославский листок», в журналі «Степь».Про авторитет Івана Манжури як діяча вітчизняного народознавства красномовно свідчить те, що у 1887 році його було обрано дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства (яке, до речі, у 1890 році видало і його винятково цінний фольклорний збірник «Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И. И. Манжурою»), а пізніше (1891р.) —дійсним членом Товариства аматорів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті. У 1885—1886 роках Іван Манжура написав казку-поему «Трьомсин-богатир» про безстрашність запорозьких козаків. 1889 року вийшла збірка віршів «Степові думи і пісні».Другу збірку «Над Дніпром», книгу казок і легенд у віршах «Казки і приказки і таке інше», а також казки-поеми не пропустила царська цензура, тож при житті автора вони не друкувалися.Як етнограф і фольклорист Манжура зібрав багато матеріалів. Їх частково надруковано в збірнику українських пісень Володимира Антоновича і Михайла Драгоманова (1875). 1890 року вийшла збірка «Казки, приказки і таке інше, записані в Харківській та Катеринославській губерніях», 1894 року — «Малоросійські казки, перекази, прислів'я, повір'я, записані в Катеринославській губернії».

38. Творчий портрет Кониського.

Олекса́ндр Я́кович Кони́ський 1836 -1900— український перекладач, письменник, видавець, лексикограф, педагог, громадський діяч ліберального напряму. Літературні псевдоніми О. Верниволя, Ф. Ґоровенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуторянин та інші. (всього близько 150). Літературну діяльність почав 1858. У поезіях, повістях, драмах, оповіданнях обстоював українську національну ідею, проголошував теорію малих діл. Автор популярних поезій: «Я не боюсь тюрми і ката», «На похорони Т. Шевченка», інші, які, втім, стримано оцінюються критиками. В оповіданнях Кониський порушує проблему соціального й національного гноблення України в складі Російської імперії («Півнів празник», «Млин», «Спокуслива нива»), народного побуту («Хвора душа», «Старці», «За кригою»). В повістях «Семен Жук і його родичі» та «Юрій Ґоровенко» подав образи українських національних інтелігентів, просвітян-культурників.

Кониський — автор першої ґрунтовної біографії поета Шевченка(у 2 томах), яка не втратила свого значення і нині: «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя» (1898—1901). Цю працю високо оцінили І. Франко, А. Кримський. Створення гімну «Молитва за Україну», покладеного на музику Миколою Лисенком, також припадає на період його плідної праці над дослідженням життя та творчості Т. Шевченка. Гімн ніби став тим нектаром любові до України, який Олександр Кониський зібрав з квітів, що ростуть у саду творчості великого Кобзаря. Кониський був серед ініціаторів перенесення центру українського руху до Галичини. Він став співзасновником львівських часописів «Зоря» і «Правда» та ініціатором створення у Львові Літературно-наукового товариства імені Шевченка.

Від кінця 1920-х років твори Кониського в СРСР знаходились під забороною (за винятком кількох поезій), а радянське літературознавство відносило його до «націоналістів». Певна «реабілітація» Кониського відбулася у 80-их роках ХХ ст., а в Києві 1990 перевидано його монографію «Тарас Шевченко-Грушівський».