82. «Сафат Зінич»: просто аналіз, головні образи, значення

«Сафат Зінич» - оповідання,написане у 1953 році.

Події, зображені в наступному творі, оповіданні "Сафат Зінич", відбуваються в Сербії. Подавши реалістичну картину з життя сербів, письменник тим самим дещо розширив тематичні обрії української прози. Тема жовнірського безталання тут тільки намічена ("як то, бідний світе, деякого сердешного некрута б'ють да глузують"), а на перший план виходить зумовлена соціальними факторами трагедія бідної вдовиної сім'ї, в яку закинула доля солдатів-буковинців — оповідача і його старшого товариша Сафата Зінича. Сербське село далеко не таке однорідне, як це може здатися на перший погляд. Є тут такі багатії, як Василь Карадіч, є і бідні, знедолені, як удова та її дочка Марта. Саме цим нещасним людям віддає оповідач свою симпатію, зворушливо розкриває братання на соціальній основі українців і сербів. Дочка вдови Марта стала для жовнірів молодшою сестрою. Перед читачем постає образ до краю вразливої, беззахисної дівчини. Про її любов з молоденьким Янком говориться з якоюсь цнотливою стриманістю і водночас з благородним схваленням. Та Янко виявився негідником. Він висватав дочку багатія Василя Карадіча, а Марті відіслав перстень. Такої бездушності дівчина не могла пережити — через три дні її поховали разом із матір'ю. Трагедія убогої сім'ї боляче вразила Сафата Зінича. Під час весілля він застрілив Янка. Засуджений на десять років тяжкої неволі, Сафат мужньо приймає кару, а на запитання, чому так марно пропадає, відповів: "За правду, товаришу! — промовив, як у дзвін вдарив, а сам ні ся скривить. Жовняр раз був". В образі Сафата Зінича втілилися волелюбні традиції народних месників- опришків, що не мирилися зі злом, а готові були і життя віддати заради торжества правди бідних і скривджених. Передові письменники прихильно поставилися до прози Юрія Федьковича.

83. Новаторство Федьковича

Однією з яскравих постатей доби романтизму в українській літературі був Юрій Федькович. Йому належить помітна роль у розширенні художніх обріїв української поезії та прози; з його творчим набутком пов’язані урізноманітнення стильових регістрів і збагачення образних засобів художнього викладу, подальша розбудова жанрової

системи поезії і малої прози. І хоча творчість митця не лишалися поза увагою літературних критиків, такий аспект його прози як психологізм, на нашу думку, досліджений недостатньо. Більш глибоке вивчення цього питання є необхідним, адже саме психологізм був тією ознакою прозових творів митця, яка головним чином визначила його новаторство у малій прозі. Наслідуючи літературні традиції і традиції народної поетики, Ю. Федькович звернувся до форми розповіді від першої особи, бо

усвідомлював, що саме так встановлюється особливо тісний зв’язок між автором і читачем. Безперечно те, що за мистецьким обдаруванням Ю. Федькович був ліриком. Проте це не завадило буковинському кобзарю створити досконалі зразки прозових творів. На наше переконання, саме поетичним обдаруванням Ю. Федьковича зумовлено те, що у його прозі відчутний потужний ліричний струмінь, він про все писав схвильовано, з глибоким почуттям, виступаючи таким же суб’єктивним, таким же ліриком у прозі,

як і в поезії. Особливістю більшості творів Ю. Федьковича є те, що автор бере лише один момент з життя героїв, як правило, це екстремальна ситуація, у якій, на переконання письменника, всебічно проявляється характер особистості. Такий підхід до відбору художнього матеріалу зумовлений прагненням митця осмислити драматичні колізії у житті людей, розкрити їхню психологію. Тобто сюжет ґрунтується на драматичному психологічному конфлікті. Психологізм оповідань Ю. Федьковича полягає у зображенні раптових, несподіваних виявів людської натури. Найважливішим засобом розкриття характеру, внутрішньої суті образу для буковинського кобзаря є ситуація і вчинок.

Важливою особливістю психологізму Ю. Федьковича можна вважати діючий характер. “До Федьковича в українській прозі не було таких рішучих, вольових натур. Вони виявляються по-різному, але найбільше в любові” . Звичайно, для романтиків характерна увага до фатуму, проте, ми вважаємо, що Ю. Федькович більше закцентував на

психології особистості. Ю. Федькович зазвичай не дає глибокого зображення процесу

внутрішнього життя героя, психологічного мотивування тих чи інших

його вчинків. Проте поведінку героїв і їхній внутрішній стан пояснюють

іноді окремі деталі і факти, які, на перший погляд, не мають прямого відношення до зображуваних подій. Проаналізувавши твори Ю. Федьковича, можна з упевненістю

сказати, що він був неординарною особистістю в українській літературі, митцем з унікальною творчою манерою. Характерною рисою індивідуального стилю буковинського митця стало те, що простота зображувальних засобів поєднувалася з проникливістю й ліричністю; можна стверджувати, що кожен окремий твір розкриває цілісний етап “душевної” біографії героя, в якій проступають факти біографії і

світовідчуття письменника. Важливу роль у творчості Ю. Федьковича відігравала почуттєва сфера. У своєму творчому доробку він звертається перш за все до почуттів, а не розуму читача. Психологізації його творів сприяли напружені драматичні ситуації, майстерно побудовані діалоги, нічим неприхована зацікавленість автора долею своїх героїв, ліризація оповіді. Усі ці моменти вигідно вирізняли Ю. Федьковича серед інших

письменників того часу.