10. Хто такий Спас Дажбо?

З часів Прабатька Богумира до Спаса Дажбо минуло 15 тисяч років, жили тоді роди наші по Дунаю ріці, в землях, що нині Балканами звуться. Ще не орали та не сіяли тоді роди Славних, лише худобу розводили та дику пшеницю збирали.

В родині благого мужа на ймення Сварг народився хлопчик, який з малого малку мав Божеські прикмети: чуйність, доброту, щедрість, радість та здатність зцілювати руками. Казали люди, що в руках його Світло, в руках його вогонь. Таке й ім’я йому було: Світлий, що на прадавній мові вимовлялось як «Дажбо» чи «Дайбо». Казали волхви, що сам Сурія, Сонце-Цар проявився в дитині цій.

Та стався великий голод в землі рідній. Мор пішов на худобу і дика пшениця в лугах не родила. Не довго зважали Старотці та рішили вони рушити родами на інші землі, вважаючи, що сам Сварог їх до того кличе. Зібрали Предки свої статки помандрувати в інші землі.

Тоді Дажбо, що вирізнявся своїм прагненням до пізнання, уві сні побачив, що зерна дикої пшениці, вкинені в землю, не гинуть, а проростають новими колосками. Юнак узрів у сні багаті поля, мов моря пшениці, що розливались своїм колоссям. Коли Дажбо оповів свій сон Старотцям, то не усі зважили, були й такі, що висміяли дивакуватого юнака. Бо й справді, чи могли вони уявити, що во врем’я лютого голоду можна так глупо чинити з дикою пшеницею: заривати її в землю.

Частина родів Славних, налякані нестатками і безвихіддю таки рушили у мандри, не послухавши Дажбо. Інші ж, знаючи незвичайні здібності і щирість хлопця залишились, довіривши свої долі.

Коли зібрали Радетелі Віче оповів Дажбо, що кожен мусить скільки може зібрати зерен дикою пшениці. Інші ж мусять дерев’яними гілляками зорати цілину, так щоб зерно легше до землі лягло. Зробили люди, як їм Дажбо повелів, зорали та засіяли землю.

Довго не було сходів і знову частина родів Славних підняла голос, що дарма послухали вони Дажбо і тепер зовсім немає рятунку. Але віра юнака в видіння була такою сильною, що своїми словами він відродив надію в серцях родів. І ось минуло два місяці і побачили люди колоски, і з кожним днем вони все більше і більше наливались. Аж поки не прийшов час збирати перший врожай, творити перші жнива.

На тих жнивах, які зібрали усі роди, Дажбо побачила надзвичайної вроди дівчина на ймення Дана. Тільки він в своєму запалі творення не бачив закоханих очей дівчини. Не бачив він й іншого, що така кількість зерна надвелика аби перетерти її камінними невеличкими терками. Але теє збагнула Дана і одного разу сидячи біля стрімкого потоку, дана побачила водяний вир і прийшло до неї видіння, в якого два круглі камені обертаючись, як вир, перетирали зерно на біле борошно.

Соромлячись сказати про це Дажбо, Дана оповіла те його отцю – Сваргу. Батько ж переповів сину і ще більшою стала радість в родах Славних, бо не тільки навчилися зерно сіяти, але й борошно видобувати.

Коли ж прийшов час Сонце осіннє шанувати, випекли жони великий коровай, що знаменував собою народження нового багатства. Відтоді щороку роди наші у славу Дажбо випікають святковий хліб.

Не багато років пройшло, побралися Дажбо і Дана, народили дітей многих, заснували роди нові. Багато хто з нас із тих родів душею і кровію походить. Тому донині зовемось Внуки Дажбожі. Адже справді так є, що Дажбо то Дід (Предок) родів Славних. Матінка ж Дана улюблена дружина його, яка ще за життя зажила слави повелительки вод. І коли ставали роки посушливі зачинала Дана пісню свою, і проливалось Небо дощем, і був врожай багатий.

Коли ж віджили Прабатьки вік свій довгий та відійшли у Інше повелось так у родах Славних, що Сонце почали Дажбогом кликати, бо відали і вірили ми, що то справді Сонце-Цар втілився в Дідові нашому. Воду ж почали звати Даною бо так само відали, що сама породителька життя у діві проявилась.