110. Де знаходяться ваші святині, хіба вони не знищені церквою?

Ні, вони не всі знищені, але церква століттями намагалась це зробити, сповнюючи біблійну настанову: «І розвалите їхні жертовники, і поламаєте кумири богів, і їхні святі дерева попалите в огні, а образи їхніх богів порубаєте…» (Біблія. Повторення Закону, 12:3). Волхви, хранителі родової Віри та Віди, приховували та всіляко захищали святині, покидали їх, а образи Богів ховали, щоб не дати на поталу церкві та її прислужникам. З часом ці святині знову відроджувались, а інші віднаходились та досліджувались вченими.

Ще «Повість минулих літ», перший літописний твір християн Руси, вказує на місця де стояли давні святині Слов’ян. В рік 6488 (980) «став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, — а голова його [була] срібна, а вус — золотий, — і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Симаргла, і Мокош» (Літопис Руський. Повість минулих літ).

Старокиївська святиня. За дослідженнями археологів це капище знаходилось на території Старокиївської гори, на місці де зараз стоїть Музей історії України. У 1908 р. археолог В.Хвойка розкопав та дослідив капище на Старокиївській горі, зокрема ним виявлений кам’яний вівтар круглої форми з хрестоподібними виступами по сторонах світу. Цей вівтар і нині може побачити кожен хто підійметься на Старокиївську гору, він розташований між будинком музею історії України та руїнами Десятинної церкви. Щонеділі рідновіри, сповідники Віри Предків, проводять біля цієї стародавньої святині Славлення Богів.

Перинська святиня під Новгородом. У 1951-52 роках В.Сєдовим був відкритий культовий комплекс на урочищі Перинь, розповідь про яке зберігся в літописах. Святиня має вигляд правильної форми кола, в діаметрі 21 м. Посередині кола стояв кумир Перуна, перед ним був викладений вівтар круглої форми. Весь майданчик оточували вісім жертовних ям, глибиною близького 1 метра, в яких під час свят розпалювався вогонь. 988 р. кумир був зрубаний та скинутий християнами у р. Волхвов. Святиня знаходить 4 км. південніше Новгорода, на пагорбі лівого берега Волхова, біля витоків річки з озера Ільмень. В 1882 р. християни збудували на цьому місці монастир. У вчених є всі підстави стверджувати, що християни свідомо ставили церкви на місцях давніх Слов’янських святинь.

Богитська святиня. Ще в 1848 році в річці Збруч, селянами з Романівець (Хмельницька обл.) було знайдено кам'яний кумир Рода, що дозволив вченим частково відтворити Слов'янське вчення про світобудову, - знаменитий Збруцький Род-Світовит. У 1984 році Прикарпатська експедиція відкрила на Збручі культовий комплекс, що складався з декількох великих святилищ. Розкопки дали абсолютно новий матеріал, який дозволив, вченим стверджувати, що Слов’янські обряди проводились в Медоборах ще в XVII ст. Богитська святиня одне із тих святилищ, які не були знищені християнами. Волхви самі зняли кумир Світовита та сховали його в водах р. Збруч. Змусив їх до цього каральний похід галицького князя Данила Романовича проти Волхвівського (Болохівського) князівства у 1254-1255 рр. Святиня знаходиться на горі Богит (Бохит, Бохіт) на правому березі р. Збруч, неподалік с. Городниця Гусятинскього р-ну Тернопільської обл. Вона має вигляд правильної форми кола, в центрі якого стояв кумир Світовита, навколо вісім жертовних ям, глибиною не більше 1 метра (майже ідентично до Перині). З 7510 (2002) р. на Богитській святині проходять постійні свята та обряди Слов’янської Віри.

Звенигородська святиня. Входить в один комплекс із святилищем на горах Богит та Гольда, розташоване на правому березі р. Збруч, на горі Звенигород. Святиня складалась з чотирьох капищ, на кожному стояв кумир Бога та горіли вогні. По всій горі знайдено не менше десятка хлібних печей – ритуальних споруд для випікання обрядового хліба та пожертвування зерна через спалення. Важлива роль у складі святилища Звенигород належала джерелам води в пiднiжжi гори, що збереглися до сьогодні як джерела цілющі. Саме такi властивості приписують трьом найбільшим джерелам тутешні люди i не дарма. Адже ці джерела розмiщенi в урочищах біля знаменитої Звенигори й того місця, в яке постійно влучають блискавки. Тому нашi пращури лікувалися попелом або обвугленою деревиною з ударених блискавкою дерев, а пробиті блискавкою каміння використовували для освячення води й при лiкуваннi різних хвороб.

Шумська святиня. Досліджувалась в 1966 р. вченим І. Русановою в Шумську поблизу Житомира. Датується VIII-IX ст. Святилище влаштоване на відрогу невисокого берега річки Гнилоп'ять. Всередині виявлені камені, сліди стовпів, вогнища. Неподалік від святині знаходився могильник. Неподалік могильника з трупоспаленнями знаходиться заглиблена споруда хрестоподібної форми, орієнтована по сторонах світу (розміри 14,2 х11 м, глибина 40-50 см). В центрі стояв кумир перед яким горів вогонь. Знайдена кераміка кінця IX-X ст. Поруч знаходилося місце для спалення померлих, що мало вигляд круглої площадки (діаметром 5 м) з прожареної поверхнею і шаром вугілля товщиною 50 см, оточеної кільцевих ровом. Б.А. Рибаков згадує про "... гігантську жіночу фігуру, розпростерту по високому березі річки. ... Фігура поміщена головою на північ". На святилищі знайдені прясельця для веретен.

Арконська святиня. Розташована на 40-метровому мису острова Рюген (Німеччина), орієнтована на схід. З трьох сторін омивається морем і більшою частиною зруйновано. Сучасні розміри - 90 м зі сходу на захід і до 160 м з півночі на південь, передбачувані колишні розміри в 2-3 рази больше. Розкопки проводилися в 1921,1930 і 1969-1971 рр. Тут стояв величний Слов’янський храм з дерева, витонченої роботи. Ось як описує його Саксо Граматик: «Зовнішня стіна будівлі виділялася акуратним різьбленням, грубим і невідробленим, що включала форми різних речей. У ній був єдиний вхід. Сам же храм вміщав у собі дві огорожі, з яких зовнішня, поєднана зі стінами, була вкрита червоною покрівлею; внутрішня ж, що спиралася на чотири колони, замість мурів мала завіси і нічим не була скріплена із зовнішньою, крім рідкого плетіння балок».

Бушанська святиня. Була відкрита у 1883 р. професором Київського університету В. Антоновичем. Проведені вченим В.Даниленком у 1961 р. розкопки встановили наявність у Буші решток Слов'янського скельного храму VII-Х ст. Храм був перекритий дерев'яним похилим дахом. Найціннішим в цій святині є личе (ікона) вирізьблена в камені. Впритул до лівого краю кам'яного полотна зображено дерево, висотою 2 м. Трохи вигнутий стовбур, товсті гілки без листя, на одній з яких у камені вибито зображення півня. Птаха повернутий ліворуч, він має пишний хвіст зображено у вигляді двох довгих пір'їн. Під деревом у профіль з лівого боку зображено людську постать. У руках вона тримає чашу. За постаттю людини, на вищому постаменті у камені зображено оленя. Він звернутий до інших персонажів композиції. У верхній частині рельєфу, майже посередині, вирізьблено прямокутну рамку. У середині рамки залишки напису в чотири рядки: “Аз... есмь... миробог... жерец... Ольгов”. В XVI ст. християни влаштували на місці Слов’янського храму монастир. Святиня знаходиться в 1 км. від села Буша (Вінницька обл., Україна), вздовж правого берега річки Бушанки, на висоті 20-25 м. Щороку рідновіри проводять в Буші прадавні обряди і моління.

Міжгірська святиня. Подібно до Бушанської, Міжгірська святиня також є скельним храмом. Печера в якій знаходиться храм місцевими людьми зветься Язиченська, назва більш ніж промовиста. Датою повстання Храму вважається – 6201 (693) рік. Підпори Храму датуються по вуглеводневому аналізу VII ст. Храм був висічений у скалі та вкритий деревом у середині. Цінністю цього скельного храму є нерукотворний образ Спаса, в якому православні волхви впізнали Колодія. Його лик з’явився на стіні храму в 6254 (746) році. Лик без бороди, розміщений у червоному сонці, закриті очі, що дозволяє чітко стверджувати, що це образ не християнський, щось подібне храктерне для індусько-будиcтської традиції, тобто має відичні ознаки. Поруч Храму встановлено великий восьмитонний камінь, на якому ясно і чітко з одного боку вибите сузір`я Малої Ведмедиці, далі рівчик, як Молочний шлях, а за ним рівнораменний сонячний хрест. Цікаво те, що дно цього хреста червоне – Сонце, і його розміщення на камені відповідає сузір`ю південного Хреста. Рівчак ніби поєднує дві точки: літній сонцекрес Купала і зимовий сонцекрес Різдво Божича. Жертовний камінь встановлений у 6448 (940) році восьма Волхвами. Дивлячись на цей камінь, диву даєшся силі цих мужів. Для того, аби його сьогодні зрушити, не поможе і 50 чоловік. Цікаво й те, що камінь зовсім не місцевої породи. Останній волхв залишив це місце (помер) у 6472 (964) році, загалом біля храму поховано 18 волхвів. У XVII ст. християни влаштували тут свій монастир, але в самому храмі не прижились і скільки не робили над ликом напис «Ісус Христос» він вперто зникав. Рідновірами в 7517 (2009) р. відновлено паломництво до цієї прадавньої святині.

Окрім того, рідновірами встановлені нові капища та святилища Рідних Богів на горі Хоривиці у Києві, на березі Бога (Південного Бугу) у Хмельницькому, над каньйоном у Кам’янці-Подільському, на березі Дніпра-Славути у Січеславі (Дніпропетровську), а в серпні 7517 (2009) року відновлено кумир Перуна на Старокиївській горі.