4. Відповідальність глави держави у зарубіжних країнах

Конституції передбачають обов’язки президента і містять певні заборони.

Президент не може суміщати посади і мандати, брати участь в керівництві акціонерних компаній, набувати державне майно.

В деяких країнах на період президентства він припиняє своє членство у політичній партії.

Часто президент може покидати країну лише з дозволу парламенту.

Президент як правило користується недоторканістю, його не можна притягнути до адміністративної відповідальності, кримінальне покарання можливе тільки після процедури імпічменту. В багатьох раїнах до президента може бути пред’явлений цивільний позов, а також цивільні позови до держави можуть бути звернені до Президента як до представника держави.

Президент несе відповідальність за вчинення таких дій як державна зрада, хабарництво та за інші тяжкі злочини.

Кримінальна відповідальність наступає лише після усунення президента з поста, при чому передбачена спеціальна процедура такого усунення.

Наприклад, в США обвинувальне рішення приймає нижня палата, а судить президента, тобто приймає рішення про усунення його з посади – Сенат.

В деяких країнах процедура імпічменту ускладнена, в ній беруть участь верховні суди, які дають свої висновки (Казахстан), рішення приймаються кваліфікованою більшістю голосів членів парламенту.

В деяких країнах застосовуються інші процедури, ніж імпічмент.

Наприклад, в Словаків президент може бути усунутий з посади парламентом за дії, направлені проти демократичного устрою, цілісності держави більшістю у три п’ятих голосів.

В Румунії, Азербайджані таке рішення приймається більшістю парламенту, але виноситься на референдум, яким приймається остаточне рішення.

В Австрії та Ісландії президент може бути відкликаний з посади виборцями, (але така процедура не застосовувалась жодного разу).

В Франції та Польщі парламент приймає рішення про обвинувачення, а судить президента особливий суд.

Монарх як королівська особа не несе політичної, цивільної, кримінальної і адміністративної відповідальності за свої дії.

Конституції як правило проголошують монархів недоторканою особою. Але на практиці були випадки страти королів, зокрема під час англійської і французької буржуазних революцій в 17-18 ст., засудження скинутого в результаті перевороту імператора Центральноафриканської республіки у 1979 році, життєве ув’язнення в темницях монархів мали місце в мусульманських країнах.

Тема 7. Сучасний парламент: еволюція, структура, порядок формування План

1. Однопалатний парламент.

2. Двохпалатний парламент.

3. Повноваження і організація діяльності парламенту.

1. Парламентом (від французького слова parler і латинського parlare - говорити) у сучасному світі іменується вищий законодавчий і представницький орган держави. Даний орган (або орган, схожий на нього) існує практично у всіх державах світу.

Вважається, що першим парламентом світу був британський! парламент, створений у 1265 р., тобто в XIII ст. (Однак ряд народів, наприклад, ісландці, вважають що їхній парламент - Альтинг старіший британського). Схожий з парламентом орган - Сенат - існував і в Римській імперії.

Повсюдне поширення парламенту почалося з епохи Великої французької революції 1789 р. і війни за незалежність США кінця XVIII ст. і продовжувалося до першої світової війни 1914 -1918 рр. Однак парламенти XIX ст. мали особливість: як правило, вони були побудовані по цензовому принципу й у них могли обиратися тільки; представники буржуазії. Відповідно, головною метою парламентів кінця XVIII - початку XX ст.ст. була боротьба за обмеження влади монарха і захист інтересів буржуазії.

У 20-і - 60-і рр. XX ст. роль парламентів різко понизилася. Вони або стали декоративними, ні на що не впливаючими органами у фашистських країнах і країнах тоталітарного соціалізму, прикриттям для диктатури партії і її вождя, або були подавлені виконавчою владою в демократичних державах (наприклад, у Великобританії і Франції).

З кінця 60-х рр. XX ст. почався процес відродження парламентаризму, що продовжується донині. Парламенти поступово "відвойовують" нові повноваження і стали головним органом у системі державних органів більшості розвинутих країн. Багато в чому процес відродження парламентів був обумовлений наступними факторами:

• виборче право (як активне, так і пасивне) одержали не тільки чоловіки, але і жінки;

• ліквідовано численні цензи (майновий, ценз грамотності і т.д.), що перетворило парламент з органу, що виражав інтереси лише меншості суспільства (що було головною причиною повсюдного падіння його авторитету після першої світової війни), у дійсно всенародний орган;

- засоби масової інформації підсилили інтерес громадян до діяльності парламенту;

• вибори в парламент (принаймні, у нижню палату) стали вільними, прямими, рівними і таємними;

• удосконалювалися виборчі системи, структура парламентів і порядок їхньої роботи;

• парламенти самі стали завойовувати авторитет, працюючи більш відповідально і професійно.

Сучасний парламент, як правило, має однопалатну чи двопалатну структуру. Однак зустрічаються парламенти і з великою кількістю палат. Наприклад, парламент ПАР мав трипалатну структуру (по расовому принципу), а парламент Югославії - шестипалатну (по професійному принципу). Але це виключення з правил. Такі парламенти показали свою нежиттєздатність, уступивши місце "класичним" однопалатним і двопалатним.

2. Однопалатні (монокамеральні) парламенти звичайно існують у невеликих по території і населенню унітарних державах, наприклад у Швеції, Латвії, Литві, Естонії, Угорщині, Болгарії, Греції, Словаччині, Португалії й інших країнах.

Однопалатні парламенти мають свої переваги:

- прості і компактні;

- звичайно обираються всім населенням країни на прямих виборах;

- як правило, мають великі повноваження;

- часто обирають президента і формують уряд, відповідальний перед парламентом;

- усі депутати мають рівний статус;

- швидше приймаються рішення;

- простіший законодавчий процес.

Проте, в однопалатних парламентів є свої недоліки:

- недостатньо представлені територіальні одиниці держави;

- відсутня противага у вигляді другої палати;

- існує небезпека радикалізації парламенту, посилення партійного засилля;

- парламент може протиставити себе іншим державним органам і взяти на себе усі функції.

Двопалатні (бікамеральні) парламенти існують, як правило, у великих федеративних державах.

У таких парламентах одна палата, часто іменована "нижньою", обирається всім народом прямо і представляє інтереси народу в цілому; а друга - "верхня" представляє інтереси регіонів, суб'єктів федерації і формується ними.

Переваги двопалатної структури полягають в тому, що:

- більш "об'ємно" представлене суспільство - і народ у цілому, і регіони з їхніми особливостями;

- звичайно до кандидатів у члени верхньої палати пред'являються більш високі вимоги, ніж до кандидатів у депутати нижньої палати, і тому у верхню палату обираються люди більш грамотні, кваліфіковані, шановані, досвідчені і старші за віком;

- верхня палата служить противагою нижній –фільтрує її рішення, збиває пристрасті, не дає нижній палаті радикалізуватися;

- звичайно верхня палата має більший термін повноважень;

- як правило, верхня палата не розпускається і функціонує завжди і тому у випадку розпуску нижньої палати продовжує функціонувати.

Недоліки двопалатної структури полягають у тому, що:

• з’являється додатковий шар депутатів в особі членів верхньої палати (більше витрат з бюджету на їх утримання, більше привілеїв);

• ускладнюється законодавчий процес;

• верхня палата може стати занадто консервативною і занадто гальмувати діяльність нижньої.

Серед великих федеративних держав двопалатну структуру парламенту мають США, Росія, Індія, Бразилія, Аргентина, Мексика та іншим країнам, таким як Великобританія, Франція, Італія, Іспанія, Бельгія, Голландія, Японія, Швейцарія, Польща, Чехія, Румунія і багатьом іншим країнам.

Сучасні парламенти формуються по-різному.

Найпоширеніший спосіб – це обрання всього парламенту (або нижньої палати) безпосередньо народом (США, Італія тощо).

Поряд з ним існують і інші способи формування парламентів. Приведемо основні з них:

нижня палата обирається народом, а верхня – представницькими органами регіонів (тобто одна палата – прямими виборами, інша – непрямими); така система практикується, наприклад, у Франції, Голландії;

нижня палата обирається народом, а верхня – на 2/3 формується по спадковому принципу, а на 1/3 призначається монархом (Палата громад і Палата лордів у Великобританії);

нижня палата обирається народом і потім зі свого складу обирає верхню (Норвегія, Ісландія);

незначна частина членів верхньої палати призначається довічно президентом за видатні заслуги перед державою і суспільством (в Італії 5 сенаторів призначаються довічно президентом додатково до 315 що обираються);

значна частина верхньої палати призначається главою держави (у Бєларусі президент призначає 1/3 сенаторів, у Казахстані - ¼ сенаторів);

нижня палата обирається народом, а верхня – призначається (Канада);

весь парламент призначається главою держави (Катар);

частина місць у парламенті резервується для представників визначених верств населення (у Єгипті половина місць у парламенті резервується за робітниками і селянами, в Індії - частина місць для представників відсталих народностей і відсталих каст, у Китаї - для представників армії);

парламент формується за професійною ознакою (6-палатний парламент Югославії в 1963-1974 рр.)

весь парламент обирається шляхом багатоступінчастих непрямих виборів (Всекитайські збори народних представників).

Незважаючи на різноманіття способів, найважливішими ознаками повноцінного парламенту в цивілізованій демократичній державі є:

- регулярна виборність, а не призначуваність парламенту;

- обрання парламенту (або його нижньої палати) усіма громадянами шляхом вільних, прямих, рівних і таємних виборів.

3. Повноваження й організація діяльності парламенту.

Традиційно чотирма найважливішими напрямками діяльності парламенту вважаються:

1. представництво народу;

2. прийняття законів;

3. участь у формуванні інших державних органів (наприклад, уряду, судів і т.д.);

4. контроль за діяльністю інших державних органів.

Дані напрямки, як і інші, більш детально виявляються у повноваженнях парламенту. Повноваження - це ті питання, по яких парламент має право приймати рішення.

У залежності від обсягу повноважень виділяють парламенти:

• з абсолютно необмеженими повноваженнями;

• з абсолютно обмеженими повноваженнями;

• з офіційно необмеженими, але фіктивними повноваженнями;

• з декоративними повноваженнями.

Абсолютно необмежені повноваження означають, те ще парламент може прийняти до свого розгляду будь-яке питання, що не відноситься до компетенції інших державних органів. Фактично це визнання верховенства парламенту серед інших державних органів. Зазначеною компетенцією володіють, зокрема, парламенти Велико­британії й Італії.

Однак навіть абсолютно необмежені повноваження насправді обмежені:

- правом вето з боку глави держави на закони (яке може бути і не подолано);

- можливістю дострокового розпуску парламенту; - рішеннями конституційного суду (інших судів) про визнання неконституційним акту парламенту.

Подібні повноваження звичайно характерні для парламентів парламентарних республіках.

При абсолютно обмежених повноваженнях парламент має право вирішувати тільки ті питання, що прямо визначені в конституції законах, і ніякі більше. Подібними повноваженнями, наприклад, володіє парламент Франції. Даний тип повноважень звичайно характерний для парламентів у президентських республіках.

Офіційно необмежені, але фіктивні повноваження були притаманні парламентам країн тоталітарного соціалізму. "На папері" такі "парламенти" (наприклад, Верховна Рада СРСР) володіли всією повнотою державної влади, але насправді самостійно використовувати свої повноваження не могли, оскільки були "приводними ременями" партійно-державної машини. Парламенти країн тоталітарного соціалізму знаходилися під повним контролем правлячої комуністичної партії і по прямій вказівці партії і її лідера узаконювали партійні рішення.

Парламенти з декоративними повноваженнями зустрічаються в ряді країн з диктаторськими режимами і в авторитарних монархіях Перської затоки. У таких країнах парламент не має ні офіційних, ні Фактичних повноважень, часто призначається монархом чи диктатором і виконує консультативні функції.

Незалежно від того, абсолютно необмежені чи обмежені повноваження парламенту, світова практика виробила необхідний мінімум повноважень, що притаманний усім парламентам у демократичних цивілізованих країнах. Назвемо їх типовими повноваженнями сучасних парламентів. Це:

- прийняття законів;

- затвердження кандидатури на посаду прем'єр-міністра, за поданням звичайно глави держави, іноді - затвердження міністрів;

• винесення вотуму недовіри уряду;

• ратифікація міжнародних договорів;

• прийняття державного бюджету і контроль за його виконанням; - формування рахункової палати або іншого органу, що здійснює контроль за фінансами;

• обрання генерального прокурора;

• обрання суддів верховного суду або інших вищих судів;

• обрання суддів конституційного суду або їхньої частини;

• проведення парламентських розслідувань;

• вирішення питання про імпічмент вищих посадових осіб;

• інші повноваження.

Якщо парламент двопалатний, то повноваження можуть поділятися між палатами. Звичайно нижня палата приймає закони, затверджує уряд, виносить йому вотум недовіри, а верхня - обирає генерального прокурора, формує вищі суди, остаточно вирішує питання про імпічмент, ратифікує міжнародні договори.

У світовій практиці існує інститут делегованого законодавства, коли парламент передає главі держави чи уряду частину своїх повноважень (найчастіше це прийняття актів, що мають силу закону, з питань, або не урегульованим правом, або таким, що є невідкладними).

Делеговане законодавство виправдане, оскільки деякі питання (наприклад, економічні) потребують, з одного боку, термінового вирішення, а з іншого боку - законодавчого оформлення.

Наприклад, Конституція України 1996 р. в своїх перехідних положеннях встановила, що протягом 3 років з моменту її прийняття президент має право видавати економічні укази, що мають силу закону. Декрети-закони з наступним затвердженням їх парламентом має право видавати президент Греції. У цілому делеговане законодавство дуже поширене в багатьох країнах Європи.

Парламент, як правило, працює сесійно та збирається на 2 сесії в рік - осінню і весняну, що тривають звичайно 4 місяці. Між сесіями більшість парламентів не працює - депутати знаходяться в округах чи на відпочинку.

У парламентах Іспанії і Португалії створюються "міні-і парламенти", що заміняють парламент у міжсесійний період, І забезпечуючи його круглорічну працездатність. Це позитивний досвід, що у майбутньому, можливо, запозичать й інші країни.

По-іншому працюють парламенти країн тоталітарного соціалізму. Весь парламент збирається тільки 1 раз чи 2 рази у рік на короткі сесії (по 2-3 дні) і затверджує прийняті протягом року рішення свого робочого органу.

Робочий орган - нечисленна колегія, яка обирається зі складу парламенту, що працює між сесіями і приймає оперативні рішення (у тому числі і закони). Це Президія Верховної Ради СРСР, Державна Рада на Кубі (у минулому - у НДР і Болгарії), Постійний Комітет у Китаї і В'єтнамі.

Розрізняють і статус депутата класичних і соціалістичних парламентів.

У класичних парламентах демократичних держав депутати звичайно працюють на професійній основі і мають вільний мандат. Це означає, що:

- депутат представляє весь народ, а не тільки виборців, що його вибрали;

• депутат не зв'язаний волею своїх виборців;

• неможливе дострокове відкликання депутата.

У дійсності вільний мандат має свої обмеження. Обрання депутата часто залежить від його роботи з конкретними виборцями і від підтримки партії. Тому, будучи вільним, депутат все рівно повинен рахуватися з думкою конкретних виборців і підкорятися партійній (фракційній) дисципліні.

Депутати соціалістичних парламентів, як правило, працюють на непостійній основі і суміщають депутатські функції з основною роботою. Крім цього вони мають імперативний мандат:

• представляють інтереси конкретних виборців;

• у своїх рішеннях підпорядковані їм і відповідальні перед ними; - зобов'язані виконувати накази;

• можуть бути достроково відкликані виборцями.

У більшості демократичних держав депутати мають імунітет і індемнітет.

Імунітет - недоторканність депутата, що включає неможливість його кримінального переслідування без дозволу палати. Імунітет має свої плюси і мінуси. Плюси імунітету в тому, що він забезпечує свободу діяльності депутата, не дозволяє владі "розправитися" з депутатом кримінально-правовими мірами.

Мінус полягає в тому, що імунітет може стати захистом, "панциром" для здійснення протиправної діяльності, самоціллю для представників кримінального світу. Депутатський імунітет був виправданий у XVIII - XIX ст.ст., коли парламенти боролися проти абсолютизму. В даний час намітилася тенденція поступової відмови від імунітету, оскільки він порушує принцип рівності всіх перед законом.

Індемнітет - це:

- по-перше, невідповідальність депутата за свої висловлення і голосування в парламенті;

- по-друге, грошова винагорода за депутатську діяльність і інші привілеї. У сучасних розвинутих державах парламентарій - одна із самих шанованих, престижних і високооплачуваних професій. Наприклад, зарплата члена Конгресу США дорівнює приблизно 150 тис. доларів у рік.

Основними формами депутатської діяльності є:

• робота в округах: зустрічі з виборцями, виявлення їхніх проблем і проблем округу, їхнє рішення;

• участь у роботі сесій парламенту (в обговоренні питань, голосуваннях);

• напрямок питань уряду;

• інтерпеляції;

• робота в комітетах і комісіях;

• участь у діяльності партійної фракції.

Інтерпеляція - це питання до члена уряду з одержанням відповіді. Відповідь, наприклад, міністра ставиться на голосування в парламенті. Якщо парламент голосує ствердно (тобто парламент задоволений відповіддю), то міністр залишається на посаді. Якщо парламент голосує проти затвердження (незадоволений відповіддю міністра), то міністр іде у відставку.

У розвинутих демократичних країнах інтерпеляція - сильний спосіб парламентського контролю за діяльністю інших державних органів.

Парламенти (або їх палати) мають регламенти, обирають свої керівні органи, голову (спікера), його заступників, постійне бюро і т.д. У палаті парламенту з числа депутатів створюються комітети і комісії (їх звичайно 10 - 20) по різних напрямках, у яких готуються проробляються рішення, проходить "життя" парламенту між пленарними засіданнями.