9. Об'єднання Німеччини.

Об'єднанню Німеччини передувала глибока соціально-економічна криза в НДР. В травні 1989 року після відкриття угорсько-австрійського кордону спостерігається масова втеча східних німців через Угорщину за кордон. В листопаді 1989 року в НДР пройшла масова демонстрація (1 млн.) На порядок денний стало питання об»єднання Німеччини. Канцлер ФРН Г.Коль виступив з програмою 10 пунктів.

Першим кроком на шляху до об»єднання став договір про економічну, валютну і соціальну унію від 18 травня 1990 року. Наступним важливим кроком на шляху німецької єдності став підписаний у серпні 1990 року договір між НДР та ФРН згідно якого з метою досягнення правової уніфікації створювалась єдина виборча територія, на якій всі вибори повинні були проходити по виборчим законам та правилам, які діяли у ФРН. 31 серпня 1990 року був підписаний договір про об»єднання. 5 відтворених східнонімецьких земель з 3 жовтня 1990 року повинні бути включені у склад ФРН. На території східної Німеччини вводилась реституція. 12 вересня 1990 у Москві по формулі 2+4 був прийнятий документ, який забезпечив зовнішні умови об»єднання Німеччини.

Тема 15 конституційне право італії

План

1. Загальна характеристика правової системи.

2. Конституція

3. Права й обов'язки громадян

4. Виборче право і система. Референдум

5. Вищі органи державної влади

6. Конституційний суд

7. Обласна автономія і місцеве самоврядування

8. Судова система

1. Загальна характеристика державності.

Італійська республіка розташована на півдні Європи, на Апенінському півострові. Граничить з Францією, Швейцарією, Австрією і Словаччиною. Територія — 301,3 тис. кв. км. Населення — 57,2 млн чоловік.

Сучасна італійська держава бере свій початок з XIX в., коли відбувався процес національно-політичного об'єднання. Ще 1848 року у королівстві Сардині-П'ємонт була введена перша конституція, відома в історії як Альбертинський статут. Після об'єднання Італії 1861 року ця конституція була поширена в усій державі в цілому. Згідно з тим актом підсилювалася форма державного правління у вигляді обмеженої монархії, що згодом трансформувалася в парламентарну монархію.

Після приходу до влади фашистів (1922 р.) ця форма правління формально збереглася, хоча сам парламент згодом був ліквідований.

Формально залишалася в силі й Конституція 1848 року, однак державний лад був кардинально змінений рядом законів, прийнятих у 1922—1928 pp. Ці закони встановили інститут так званої корпоративної держави.

Після другої світової війни за результатами референдуму, проведеного у червні 1946 року, була ліквідована монархія і встановлена республіканська форма правління.

Нова Конституція Італії була прийнята на урочистому засіданні Установчих зборів 22 грудня 1947 року 453 голосами, проти було подано 83 голоси. 27 грудня 1947 року Конституція була промульгована Тимчасовим главою держави І. Бономі, а з січня 1948 року вона набрала чинності.

2. Конституція

Італійська Конституція — це багатоплановий, ретельно і детально пророблений політико-юридичний документ. Вона не має окремої преамбули. Філософські установки, соціально-правові основи й юридичні принципи відбиті безпосередньо у відповідних розділах самого конституційного тексту.

Структура конституції:

• вступний розділ "Основні принципи";

• перша частина - "Права й обов'язки громадян";

• друга частина - "Устрій республіки";

• перехідні заключні постанови.

Усього в Конституції 139 статей. Перехідні та заключні постанови мають свою особливу, римську нумерацію (усього XVIII статей).

Італійська Конституція має твердий характер. Її перегляд можливий тільки в рамках особливої процедури і при наявності в обох палатах Парламенту, так званої конституційної більшості.

В італійській Конституції чітко розмежовані три основні державні функції:

- законодавча влада належить Парламенту й обласним радам у межах їхньої компетенції;

- виконавча влада є прерогативою президента Республіки, міністрів і органів виконавчої влади областей, провінцій і комун;

- судова влада входить до компетенції різних судових органів, включаючи Конституційний суд.

Особливе місце в італійській Конституції посідають взаємини між державою і католицькою церквою.

Партійна система. Протягом піввікового періоду, що минув з моменту вступу в силу нинішньої Конституції, Італійська держава в цілому розвивалася демократичним шляхом. Це, зокрема, знайшло своє підтвердження і в еволюції ліво- і праворадикальних партій — комуністів і неофашистів, у їхньому нинішньому поверненні в конституційні рамки.

Разом у тим, криза державно-монополістичної моделі розвитку суспільства супроводжувалася розпадом партійно-політичних структур, у всякому випадку в тому вигляді, в якому вони склалися в перші повоєнні роки. "Недосконала двопартійність" — перевага двох партій — християнських демократів і комуністів (разом вони користувалися підтримкою в середньому двох третин виборців) до середини 1990-х років трансформувалася в нову ліберальну й соціал-демократичну двополюсну систему.

Ліберальні та консервативні політичні сили увійшли до правоцентристського блоку "Полюс волі" (до якого входять рух С Берлусконі "Уперед, Італія", Національний альянс і Християнсько-демократичний центр). Партії лівоцентристської орієнтації об'єдналися в блок "Маслинове дерево" (очолює Р. Проді), що складається з Італійської народної партії (ліве крило Християнсько-демократичної партії), "Лівих демократів" (колишні комуністи), партії Італійське відновлення (нове політичне утворення центристської користі), а також руху "зелених". Поза блоками залишається сепаратистська Північна Ліга, очолювана У. Боссі.

Відповідно до закону, держава бере участь у фінансуванні політичних партій через їхні партійні групи в Палаті депутатів і в Сенаті.