Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
порівняльно конституційне право лекції.doc
Скачиваний:
122
Добавлен:
02.03.2016
Размер:
1.85 Mб
Скачать

3. Релігійні об’єднання зарубіжних країн

Додаток 3

Порівняльна характеристика форм правління країн Центральної та Східної Європи

Держава

Форма правління

Тип виборів президе-

нта

Термін повно-важень прези-дента

Віковий ценз (років)

Обмеження кількості

термінів президентства

Парламент

Кількість Назва палат

палат та їх

кількісний

склад

Бєларусь

Змішана республіканська

прямі

5

35

2

2

Рада Республіки;

Палата Представників (110)

Болгарія

Змішана республіканська

прямі

5

40

2

1

Народні Збори (240 )

Естонія

Парламентарна республіка

непрямі

5

40

2

1

Державні Збори (101)

Латвія

Парламентарна республіка

непрямі

3

40

2

1

Сейм (100)

Литва

Змішана республіканська

прямі

5

40

2

1

Сейм (141)

Молдова

Парламентарна республіка

непрямі

4

35

2

1

Парламент (101)

Польща

Змішана республіканська

прямі

5

35

2

2

Сенат (100);

Сейм (460)

Росія

Змішана республіканська

прямі

4

35

2

2

Рада Федерації;

Державна Дума (450)

Румунія

Змішана республіканська

прямі

4

35

2

2

Палата Депутатів

Сенат

Словаччина

Змішана республіканська

прямі

5

35

2

1

Національна Рада (150)

Угорщина

Парламентарна республіка

непрямі

4

35

2

1

Державні Збори (386)

Україна

Змішана республіканська

прямі

5

35

2

1

Верховна Рада (450)

Чеська республіка

Парламентарна республіка

непрямі

5

40

2

2

Сенат (81);

Палата Представників (200)

Додаток 3

Додаток 4

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ

А

АБСЕНТЕЇЗМ - неучасть громадян, які володіють активним ви­борчим правом, у голосуванні на виборах та референдумах. Най­більш значущі причини абсентеїзму - низька політична і правова культура прошарків населення, яка породжує байдужість до політичного і відчуження від нього (пасивний абсентеїзм). У меншій мірі абсентеїзм - результат відмови від участі у виборах з політич­них мотивів, наприклад, незгода з винесеним питанням на рефере­ндумах, негативне ставлення до всіх кандидатів на президентсь­ких виборах і т.п. (активний абсентеїзм).

АВТОРИТАРНИЙ РЕЖИМ - при якому права і свободи грома­дян суттєво обмежені; існують представницькі органи влади та об'єднання громадян, але можливості опозиції боротися за полі­тичну владу обмежені; судова влада є залежною від виконавчої;

АДМІНІСТРАТИВНА ЮСТИЦІЯ - особливий порядок вирішен­ня адміністративне-правових спорів, при якому судові або інші державні органи розглядають скарги на дії органів державного управ­ління і виносять рішення обов'язкові для цих органів. В деяких зарубіжних країнах функції адміністративної юстиції здійснюють або суди загальної юрисдикції (США, Великобританія), або спеці­альні адміністративні суди (Франція, Німеччина, Швейцарія).

АДМІНІСТРАЦІЯ ПРЕЗИДЕНТА – робочий апарат, який надає йому консультативну допомогу, проробляє варіанти рішень глави держави, прогнозує можливі політичні, народні, соціально-економічні наслідки їх прийняття. До її складу входять ряд служб, (юридична, інформаційно-аналітична, з міжнародних питань, з питань територій, матеріально-технічного та фінансового забезпечення, служба протоколу та інші) відділів (у питаннях громадянства, у питаннях помилування, листів і прийому громадян, тощо) група помічників та референтів.

АКТИВНЕ ВИБОРЧЕ ПРАВО (право голосу) - право приймати участь у якості виборця на президентських виборах, виборах у Верховну Раду і в органи місцевого самоврядування. Згідно зі ст. 18 Конституції України право вибирати мають громадяни України, які на день виборів або референдуму досягли 18 років. Громадяни, визнані в судовому порядку недієздатними, не мають право голосу.

Б

БЕЗПОСЕРЕДНЯ ДЕМОКРАТІЯ - пряме здійснення влади на родом у загальнодержавних і місцевих масштабах, різні форми прийняття самим населенням (переважно громадянами-виборцями) рішень загального і місцевого характеру. Однією з найважли­віших серед таких форм є референдум. Безпосередньо демократію відрізняють від представницької демократії - здійснення влади через вибрані народом представницькі органи. В сучасній демократичній державі ці дві форми покликані, перш за все, доповнювати одна одну для забезпечення демократичних форм правління політичного режиму. Вони тісно переплетені між собою вже тому, що самі вибори представницьких органів є формою прямого здійснення влади народом.

В

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ - найвищий і єдиний орган зако­нодавчої влади в Україні. Правомочна приймати рішення з будь-яких питань державного і суспільного життя, крім тих, що розв'я­зуються виключно всеукраїнським референдумом, або віднесені до відання Президента України, виконавчої та судової влади, влади на місцях. Верховна Рада України складається з 450 депутатів, які обирають безпосередньо виборці строком на 4 роки. 225 депутатів обираються по одноман­датних виборчих округах, а 225 - за партійними списками по ба­гатомандатному загальнодержавному виборчому округу. Загальне керівництво роботою українського парламенту здійснюють Голова Верховної Ради та два його заступники.

ВИБОРЧЕ ПРАВО - це предмет конституційного регулюванні Виборча система лише в невеликій частці, та й то не завжди, буває в полі зору конституції; це сфера виборчого законодавства (законодавство про вибори). Таке законодавство повинно охоплювати весь виборчий процес: визначення виборчих округів, складання списків виборців, формування органів, на які покладені організація і проведення виборів (виборчі комісії) з детально регламентованими функціями і повноваженнями: висування кандидатів, умови і порядок передвиборної агітації (виборча кампанія) порядок голосування і підрахунку голосів; визначення результатів виборів; порядок оскарження порушень у ході виборчого процесу і оскарження результатів виборів. Важливий компонент виборчої системи - визначення, на якій основі проводяться вибори на мажоритарній, за партійними списками або на змішаній. У зв’язку з цим говорять про виборчу систему у вузькому сенсі слова (див. Мажоритарна виборча система, Пропорційна виборча система). Чітка регламентація кожного із компонентів виборчої системи має чимале значення для того, щоб вибори виразили дійсну волю виборців. Ця регламентація повинна забезпечувати такі демократичні принципи, як рівність виборів та гарантії їхніх на всіх стадіях виборчого процесу, свободу висунення кандидатів у вільній передвиборній боротьбі, нейтральність державного апарату та посадових осіб, публічний характер діяльності виборчих комісій, громадський контроль щодо їх проведення та результатів. Виборче право - у вузькому (суб'єктивному) смислі, конституційне право громадянина вибирати (активне виборче право) і бути обраним (пасивне виборче право) у виборні державні та муніципальні органи, а також приймати участь у референдумі. В широкому смислі виборче право - це система правових норм, які регламентують весь виборчий процес, включаючи і виборче право у вузькому смислі.

ВИБОРЧИЙ КОДЕКС - у ряді держав (Франція, Алжир і деякі ін колишні колонії Франції) спеціальний законодавчий акт, що містить у систематизованому виді всі основні норми виборчого права.

ВИБОРЧИЙ ОКРУГ - це територіальна або інша виборча оди­ниця, в межах яких об'єднуються виборці для обрання депутатів.

ВИБОРЧИЙ ПРОЦЕС - один з основних елементів виборчої системи. Включає: 1. призначення виборів (як правило, це прерогативи глави держави чи законодавчого органу) 2. реєстрацію виборців у встановленому законом порядку 3. організацію вибор­чих округів, районів і т.д., які формуються відповідно до принци­пів представництва (територіальним, національним, виробничим і т.д.), утворяться також виборчі дільниці і пункти для голосуван­ня 4. висування кандидатів (здійснюється, як правило, політич­ними партіями, виборчими блоками, іноді зборами виборців, тру­довими колективами й інші) 5. проведення голосування (в один чи два тура), 6. визначення результатів голосування (підрахунок по­даних голосів) і розподіл депутатських мандатів, що здійснюється місцевими і центральними виборчими органами.

ВИБОРЧІ ДІЛЬНИЦІ - територіальні одиниці, створювані для проведення голосування і підрахунку голосів.

Г

ГОЛОСУВАННЯ - подання голосу на виборах, референдумах і під час приймання рішення колегією. У виборчому праві голосування вирішальна стадія виборчого процесу, коли виборець подає голос за кандидата або партійний список кандидатів. Голосування на виборах здійснюється особисто: виборець повинен з'явитись у пункт для голосування і пред'явити документ, що засвідчує його особу. В Україні такими документами є паспорт і документи, що його замінюють. Голосування на виборах у сучасних державах є таємним.

ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ - це об'єднання громадян, створене для задоволення їх законних соціальних, економічних, творчих та інших спільних інтересів.

ГРОМАДСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ - добровільна організація, що утворилась в результаті вільного волевиявлення громадян, які об’єдналися на ґрунті спільних інтересів. Згідно з українським зако­нодавством громадським об'єднанням визнається будь-яке об'єд­нання громадян, що не переслідує комерційної мети: політичні партії, масові рухи, профспілки, творчі спілки, технічні, наукові, культурно-просвітні, спортивні громади, фонди і т.д.

ГРОМАДЯНСТВО - стійкий правовий зв'язок людини з держа­вою, приналежність людини до держави, виражена сукупністю їх взаємних прав та обов'язків. Загальна Декларація прав людини ООН 1948 p. проголо­шує право кожної людини на громадянство і його непорушність. Ніхто не може бути позбавлений свого громадянства чи права його змінити.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО - поняття, що охоплює со­ціально-економічні відносини суспільства, відносини в сфері куль­тури, духовного життя і т.д. (на відміну від владнополітичних відносин, системи державної влади). При всьому тісному взаємо­зв'язку з системою державної влади громадянське суспільство первинне стосовно неї і передбачає наявність в учасників суспі­льних стосунків прав, свобод і обов'язків, які гарантують їх ав­тономну життєдіяльність. Тотальне одержавлення суспільних від­носин зводить нанівець можливість відносно незалежного розви­тку громадянського суспільства і веде, як правило, до застою в сфері економіки, до ідеологічного конформізму і до згортання Демократії. Тоталітаризм в основі своїй є не що інше як погли­нання громадянського суспільства державою. У конституціях „другого покоління" прийнятих у другій половині XX ст. приділяється багато уваги інститутам громадянського суспільства, в тому числі соціально-економічним відносинам. У зв'язку з цим говорять про відому "соціалізацію конституційної моделі", що, однак, досягається головним чином через інститут прав та свобод громадян.

Д

ДЕКЛАРАЦІЯ - в конституційному значенні юридично-політичний документ, який констатує принципові зміни в державному устрої країни. Починаючи з американської Декларації незалежності 1776 р. декларації як конституційний документ (а їх було немало в політичній історії XIX - XX ст.) пов'язані з проголошенням самостійності нових держав (головним чином, в результаті визволення від колоніальної та іншої політичної залежності або зі зміною державної влади в існуючих державах (переваг внаслідок революцій). Як правило, основні положення декларації (а деколи й декларація в цілому) відтворюються пізніше в конституції. Будь-які декларації, однак, зберігають також самостійне значення як акти, що започаткували нову державність. Нерідко декларація протягом тривалого часу залишається діючим правом.

ДЕМОКРАТИЧНИЙ РЕЖИМ - при якому народ є єдиним джерелом влади і безпосередньо та через виборні органи здійснює управління державою; забезпечуються основні права і свободи громадян; існує незалежне правосуддя; забезпечується верховенство права. Ст.1 Конституції зафіксувала, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава;

ДЕРМОКРАТІЯ - в сучасному світі провідна форма соціальної та політичної організації суспільства, політичного режиму в країні, покликана забезпечити суверенітет народу, владу більшості при охороні прав меншості, невідчужувані права людини і громадянина. Демократія пов'язана з республіканською формою правління, але в сучасних умовах вона може бути присутня й у конституцій­ній монархії, зокрема в таких її формах, як наприклад, у Велико­британії чи Іспанії. Демократичні політичні режими неоднакові в різних країнах, але в сучасну епоху їм притаманні загальні риси: визнання і реальне втілення прав людини і громадянина на рівні Міжнародних стандартів; визнання і втілення принципів демокра­тичної правової і світської держави; верховенство конституції - основного закону держави, який прийнятий демократичним спосо­бом; багатопартійність, політичний плюралізм, свобода діяльності не тільки правлячих, але і опозиційних партій, які не вдаються до .насильницьких дій і розпалу соціального, національного, релігій­ного розбрату в суспільстві; реальна можливість різних соціаль­них класів та прошарків, їх груп тиску здійснювати вплив на дер­жавну владу; участь громадян у політичному процесі і вирішальне значення виборів для формування вищих органів державної влади та місцевого самоврядування; принцип розмежування влади; сис­тема стримувань, противаг і взаємодій різних "гілок" влади; політико-правовий механізм пошуку згоди, компромісів і консенсусу для відвернення можливих соціальних конфліктів і, нарешті, су­ворі правові рамки діяльності державної влади, відповідальності перед громадянином (див. Правова держава).

ДЕМОНСТРАЦІЇ І МІТИНГИ - форми публічного масового ви­словлення соціальних потреб, протестів проти політичних заходів подій суспільно-політичного життя або навпаки - підтримки та­ких заходів і подій. Демонстрація - публічний хід з використанням плакатів, транспарантів, інших наочних засобів. Мітинг - масове зібрання громадян, переважно під відкритим небом. Сво­бода демонстрацій і мітингів є загальновизнаним правовим станда­ртом, закріпленим в основоположних міжнародно-правових актах про права людини і конституціях демократично орієнтованих держав. Вона обмежується лише в тій мірі, в якій це необхідно в інтересах суспільної державної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших громадян (Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., ст.21).

ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ - одна із форм здійснення державної влади, що забезпечує дотримання законів та інших правових що видаються органів держави. Д.К. здійснюється різними органами. Традиційно контрольні функції були зосереджені в основному в парламенті, однак в останні десятиліття в багатьох країнах отримали розповсюдження позапарламентські, але діючі від імені парламенту контрольні інстанції (наприклад, інститути омбудсменів, рахункових палат), виросла кількість та роль органів адміністративної юстиції. У всіх державах широкими функціями контролю наділені міністерства фінансів. В даний час в кожній країні склалася своя система Д.К. Наприклад, в США Д.К. здійснюється органами, що входять до Виконавчого апарату Президента, комітетами та комісії палат Конгресу США, конституційний контроль покладений на Верховний суд США, в якості спеціального органу фінансового контролю діє Генеральне управління звітності, що очолюється контролером, функції спеціального міжвідомчого контролю покладені на галузеві відомства: ЦРУ, ФБР, Міністерство оборони і т.д.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД - це система основних політико-економічних, соціальних відносин, які закріплюються державними правовими (конституційно-правовими) нормами. Державний лад може бути конституційним, якщо мова йде про конституційну державу, тобто державу, яка впливає на суспільний лад правовим шляхом (встановлюючи або санкціонуючи правові норми, забезпечуючи їх реалізацію на основі Конституції та інших легітимних джерел права), виконує певні обов'язки перед людиною і суспільством та неконституційним - державний лад тоталітарної держави.

ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ - це верховенство державної влади середині країни та її зовнішньополітична незалежність.

ДЕРЖАВНИЙ СЕКРЕТАР - у ряді держав Європи й Америки назва вищих державних чиновників. Напр., у США державний секретар – керівник Державного департаменту, тобто зовнішньополітичного відомства США; у Великобританії державним секретарем іменуються глави деяких відомств внутрішніх справ, оборони, по справах Шотландії і т.д. У Бельгії державні секретарі є фактично заступниками міністрів. У Мексиці і деяких інших країнах Латинської Америки державні сектретарі називаються міністрами.

ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ - це політико-територіальна організація держави, яка характеризується статусом її територіальних одиниць, формою їх правових відносин між собою та державою в цілому. Сучасній практиці державного будівництва відомі три форми державного устрою: унітарна, федеративна та обласна (регіоналістська) держава.

ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА - форми закріплення (зовнішнього вираження) конституційно-правових норм. Основними видами джерел конституційного права є нормативно-правові акти, судові прецеденти та правові звичаї (так звані конституційні угоди), а також іноді міжнародні і внутрішньодержавні договори. Нормативно-правові акти конституційного права звичайно поділяються на закони, нормативні акти (органів виконавчої влади), нормативні акти органів конституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти місцевого самоврядування. У свою чергу, закони по ступеню важливості підрозділяються на основні (конституції), конституційні, органічні і звичайні.

ДЖЕРЕЛАМИ НАУКИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА – є: 1) праці вітчизняних і зарубіжних вчених, які безпосередньо або опосередковано стосуються проблем, пов'язаних з предметом на конституційного права; 2) правові акти (чинні і такі, що втратили чинність), які містять конституційно-правові норми.

"ДЖЕРРІМЕНДЕРІНГ" (gerrymandering) - практика умисного нарізання виборчих округів з метою отримання переваг на вибоpax якоюсь політичною силою. Вперше була впроваджена губернатором Елбріджем Джеррі (Elbridg Gerry), який в 1842 році краяв свій штат Массачусетс на округи так, що їх кордони нагадували контур саламандри, аби сприяти перемозі своєї партії. Пізніше практика джеррімендерінгу набула значного поширення у США, застосовувалася у Франції, Північній Ірландії.

ДІЄЗДАТНІСТЬ - це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб'єкта конституційно-правового відношення своїми діями набувати та здійснювати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. В повному обсязі дієздатність фізичної особи в констуційно-правовій сфері виникає при досягненні нею 18 років. В окремих випадках закон передбачає деякі винятки. Так, наприклад, зміна громадянства дітей у разі зміни громадянства батьків а також у разі усиновлення, може відбуватися тільки за згодою дітей, які досягли 16 років (ст. 27 ЗУ "Про громадянство України"), а засновниками молодіжних та дитячих організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 15 річного віку (ст.11 ЗУ "Про об'єднання громадян").

Е

ЕЛЕКТОРАТ - коло виборців, то голосують на виборах за певну політичну партію, її список (за умови пропорційної виборчої системи) та кандидатів (при мажоритарній виборчій системі). Великі, давно створені політичні партії мають значний постійний електорат, особливо при двопартійній системі. За приблизної рівності постійного електорату конкуруючих партій результати виборів можуть визначити ті з виборців, які хитаються, не примикаючи до постійних електоратів, так звані маргінальні. Вивчення електорату за віковими, професійними та іншими категоріями - важлива передумова успішного проведення партіями виборчої кампанії. Термін "електорат" вживається і в широкому значенні, як синонім виборчого корпусу країни.

ЕКСПАТРІАЦІЯ - примусове або добровільне виселення чи переселення за межі батьківщини. Законодавство багатьох країн передбачає видачу дозволу на експатріацію. Такий дозвіл тягне за собою втрату громадянства держави, що надала його, відразу, якщо тільки особа, якій він був наданий, має громадянство іншої держави, або тільки після того, як вона набуде громадянство іншої держави. Дозвіл на експатріацію втрачає свою силу, якщо його власник не набуде нового громадянства протягом певного терміну. Це не стосується особи, яка до моменту одержання дозволу на експатріацію вже має громадянство іншої держави, а не тієї, що видала їй дозвіл.

ЕКСТРАДИЩЯ — видача однією державою іншій (іноземній) державі свого громадянина чи іноземця. Сучасні конституції, як правило беззастережно забороняють видачу своїх громадян іноземній державі (напр., Конституція РФ 1993 p. у п.1 ст. 61). Видача іноземних громадян і осіб без громадянства допускається звичайно тільки у випадках, передбачених міжнародним договором, що зв'язує відповідну державу. Відповідно до загальновизнаних принципів Міжнародного права екстрадиція не допускається в ті держави, де видаваній особі може загрожувати страта чи застосування катувань.

З

ЗАГАЛЬНІСТЬ ВИБОРЧОГО ПРАВА - один із засадових принципів демократичного виборчого процесу, який означає, що до участі виборах мають бути залучені всі громадяни країни, які досягли встановленого законом віку, без жодних обмежень, за винятком випадків, однозначно вказаних в законі. В Україні право голосу (активне виборче право) мають громадяни, яким на день виборів виповнилось 18 років. Не мають права голосу ті, кого визнано судом недієздатними. Пасивним виборчим правом - можливість бути обраним, зокрема, в народні депутати України – володіє той, хто досяг 21 року, має право голосу і проживає протягом п'яти років в Україні. Президентом України може бути обраний громадянин України, починаючи з 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти перед днем виборів років та володіє державною мовою.

ЗАКОН - нормативний акт, який приймається представницьким органом, регулює найбільш важливі суспільні відносини і має і юридичну силу. Основну і більшу частину діючого українського права складають закони. Провідна роль належить і в правовому забезпеченні економічних та соціально-політичних реформ.

ЗАКОНОДАВЧА ІНІЦІАТИВА - офіційне внесення законопроекту в законодавчий орган відповідно до встановленої процедури. У сучасних державах правом законодавчої ініціативи володіють звичайно депутати парламенту, парламентські комітети, уряд, глава держави, окремі відомства з загальнонаціональною компетенцією. У деяких державах (США, Швейцарія, Італія) існує поняття т.зв. народної ініціативи, тобто право внесення законопроектів від установленого законом визначеного числа виборців. В Україні - це офіційне внесення до Верховної Ради уповноваженим суб'єктом законопроекту або законодавчої пропозиції. ЗАКОНОДАВЧИЙ ПРОЦЕС - це чітко врегульована Конституцією України та Регламентом Верховної Ради діяльність, яка полягає в творенні законів. Виділяють такі основні стадії законодавчого процесу: 1) підготовка законопроекту (законодавчої пропозиції) та внесення його до Верховної Ради - законодавча ініціатива. 2) попередній розгляд законопроекту в комітетах ВРУ. 3) Обговорення законопроекту на пленарних засіданнях ВРУ з його наступним прийняттям або відхиленням (повністю або частково). 4) підписання (санкціонування) та оприлюднення закону.

ЗАКОНОПРОЕКТ - текст пропонованого до прийняття закону, підготовлений для внесення на розгляд законодавчого органу чи референдум. Процес підготовки законопроекту включає ухвалення рішення підготовку проекту, вироблення його тексту, обговорення і обробку первісного проекту, узгодження його з усіма зацікавленими органами й організаціями. Після завершення підготовки законопроекту він вноситься на розгляд законодавчого органа в порядку законодавчої ініціативи. По змісту законопроекти підрозділяються на наступні види: публічні, які встановлюють загальні норми поведінки; фінансові, які стосуються будь—яких фінансових питань (асигнування, податки, позики і т.д.); приватні, які стосуються будь-яких фізичних, юридичних осіб і носять характер адміністративних актів (майнові претензії до уряду, статус корпорацій і т.д.). По суб'єктам законодавчої ініціативи законопроекти підрозділяються на урядові, депутатські і т.д. У Франції й у країнах, які відносяться до французької конституційно-правової системи, прийнято розрізняти власне законопроекти (вносяться в парламент урядом) і законодавчі пропозиції (вносяться депутатами).

ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ - це система вихідних принципів організації державної влади в конституційній державі, взаємовідносин конституційної держави з людиною та інститутами громадянського суспільства. Ці принципи визначають і закріплюють основи правового статусу конституційно-правових відносин. До засад конституційного ладу України відносяться: народовладдя; суверенітет і незалежність; республіканська форма правління, яка відповідає вимогам демократії та розподілу влад; унітарний устрій України; людина, як найвища соціальна цінність, утвердження забезпечення її прав і свобод; соціальний захист людини; влад; гарантованість місцевого самоврядування; політична, економічна та ідеологічна багатоманітність; вища юридична сила конституції України і пряма дія її норм; рівність усіх суб'єктів І власності перед законом.

ЗМІШАНА (мажоритарно—пропорційна виборча система) – це виборча система, за якої частина мандатів представницького (як правило половина) розподіляється по одномандатних виборчих округах, а решта - за пропорційним принципом представлена по багатомандатних округах. Так, у Німеччині половину депутатів бундестагу обирають за мажоритарною системою відносної більшості, а другу половину - за пропорційною з партійних списків. З 1997 року Змішана (мажоритарно—пропорційна виборча система) встановлена в Україні по виборах до Верховної Ради. З 450 депутатів половина обирається в одномандатних виборчих округах за ознакою відносної більшості, а друга половина - за списками від політичних партій, виборчих блоків партій. Ця частина виборчої кампанії проводиться по одному багатомандатному загальнодержавному виборчому округу на основі пропорційного представництва.

І

ІМАМАТ - згідно шиїтської державно-правової концепції, найважливіший інститут здійснення державної і духовної влади, що означає зосередження усіх владних повноважень у руках непогрішного якостями напівбожественного правителя , що стоїть над державою і суспільством. Так, Конституція Ірану 1979 р. розглядає факика (керівника) як гаранта того, що усі державні органи і інститути не будуть відхилятися від розпоряджень ісламу, а її ст. 57 говорить: «Державне керування в Ісламській Республіці Іран здійснюється органами законодавчої, виконавчої і судової влади, що діють під контролем керівника і вождя нації». Повноваження керівника включають: призначення факиків - членів Ради по дотриманню Конституції, Генерального прокурора, Голову Верховного суду, на вищі військові посади, затвердження на посаді Президента Республіки, його звільнення у випадку прийняття Меджлісом відповідного рішення, оголошення амністії і т.д. (ст. 110, 162 Конституції).

ІМПЕРІЯ - це держава, яка утворюється не шляхом добровільно-об'єднання суб'єктів, а шляхом завоювання однією державою іншої держави чи кількох держав.

ІМПІЧМЕНТ — процедура, яка здійснювалась у двопалатному парламенті щодо притягнення до кримінальної відповідальності осіб, котрі є депутатами. Ця процедура була вперше запроваджена наприкінці XV ст. в Англії і застосовувалася щодо урядовців, включаючи радників короля. При цьому сам парламент проводив слідство (палата громад) і виносив присуд (палата лордів), тобто виступав як судовий орган. Звичайно, у такий спосіб вирішувалися справи, пов'язані зловживанням урядовцями своїм службовим становищем.

ІНТЕРПЕЛЯЦІЯ – одна із форм парламентського контролю за діяльністю уряду, прийнята в країнах зі змішаною республіканською і парламентарними формами державного правління. Інтерпеляція – це сформульована групою депутатів і подана у письмовій формі вимога до окремого міністра чи глави уряду (іноді до уряду в цілому) дати пояснення з приводу конкретних дій або з питань загальної політики.

К

КОНСТИТУЦІЯ - загальний закон держави, який володіє ви­щою юридичною силою і визначає основи державного устрою, ор­ганізацію державної влади, стосунки громадянина і держави. Кон­ституція - один з найважливіших інститутів демократії. Сама по­ява перших конституцій в кінці XVIII ст. (США, Франція) ви­явилась наслідком ліквідації монархічного абсолютизму; надалі ж основною роллю конституцій було поступове утвердження демок­ратичних форм державності, хоча конституційна історія не у всіх країнах була настільки прямолінійною: були конституції тоталіта­рного типу, які закріплювали чи прикривали диктаторські режи­ми. Модель сучасної конституції характеризує більш високий рі­вень демократичних принципів і установок, на яких повинні ґрун­туватись суспільний та державний устрій. Серед цих принципів та установок особливо важливі: верховенство конституції як основного закону держави; визнання і гарантії прав людини та громадянина на рівні міжнародних стандартів; політичний та ідеологічний плюралізм; обмеження влади держави, її зв'язаність правом (правова держава); передача державі певних соціальних функцій (соціальна держава); забезпечення демократичних форм правління; поділ влад, парламентаризм, загальне виборче право і т.д.; розум­не співвідношення централізації і децентралізації в державному (особливо федеративному) устрої; залучення держави в світову співдружність і, як наслідок, визнання примату міжнародного права. Конституція - політичний, юридичний та ідеологічний до­кумент. Як політичний документ, вона закріплює певне співвідно­шення соціальних сил, політичних партій, груп тиску в суспільстві. Юридичні властивості конституції виражені, зокрема, у тому, що вона є юридичною базою розвитку законодавства, існуючого по­рядку. Оскільки конституція володіє юридичною силою, всі інші правові акти повинні їй відповідати, що, зокрема, забезпечується системою конституційного, в тому числі судового контролю. Ідео­логічний характер конституції полягає в тому, що вона виражає тією або іншою мірою певний світогляд. Абсолютно деідеологізованих конституцій немає.

КОНСТИТУЦІЙНА (обмежена) МОНАРХІЯ - особливий різ­новид монархічної форми правління, при якій влада монарха об­межена конституцією, наявний виборний законодавчий орган - парламент - і незалежні суди. Конституційна монархія уперше виникла у Велико­британії наприкінці XVII в. у результаті буржуазної революції. У сучасному світі конституційна монархія існує в двох своїх формах: дуалістична мона­рхія і парламентська монархія.

КОНСТИТУЦІЙНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ - особливий вид соціальної відповідальності, має складний політико-правовий ха­рактер і наступає за конституційний делікт (правопорушення), виражається в особливих негативних наслідках для суб'єкта кон­ституційного правопорушення. Суб'єктами конституційної відповідальності можуть бути вищі посадові особи й органи державної влади. Формами (санкціями) конституційної відповідальності являються: скасування чи призупинення антиконституційного акту, відмова від посади (у порядку імпічменту).

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС - 1) у широкому змісті вся діяльність вищих органів державної влади, що протікає у формах, установлених нормами конституційного права, а також процес розвитку й удосконалення всіх конституційно-правових інститутів у конкретному суспільстві чи у світі в цілому.

2) У вузькому змісті урегульована процесуальними нормами конституційного права діяльність конституційних судів і квазісудових органів конституційного контролю по розгляду і вирішених конституційно-правових суперечок і справ про конституційні правопорушення. У цьому випадку застосовується також термін «кон­ституційно-судовий процес».

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ - є згідно з Конституцією єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, тобто це є незалежний від законодавчої і виконавчої гілок влади спеціальний судовий орган, який здійснює перевірку нормативних актів на їх відповідність Конституції України шляхом конституційного судо­чинства.

КОНСТИТУЦІЙНІ ГАРАНТІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ - в сучасних де­мократичних державах сукупність установлених конституцією про­цесуальних прав, що служать засобом захисту основних матеріаль­них прав і свобод людини, а також установлені конституцією правозахисні інститути разом з основними принципами їх діяльності і, нарешті, такі що містяться в конституції особливі правила, що вста­новлюють межі й умови можливого обмеження прав і свобод люди­ни. До числа перших у демократичних державах, звичайно, відно­сять право на судовий захист прав і свобод (у т.ч. право на оскар­ження в суд незаконних дій і рішень органів державної влади і місцево­го самоврядування, а також їхніх посадових осіб), право на розгляд своєї справи в тому суді і тим суддею, до підсудності яких дана справа віднесена законом, право на захист, право на одержання кваліфікованої юридичної допомоги (у т.ч. право скористатися по­слугами адвоката з моменту затримання, арешту чи пред'явлення обвинувачення), право на оскарження в суді незаконного арешту, право не свідчити проти самого себе і своїх близьких, право вважатися невинним, поки зворотне не буде доведено і установлено вироком суду, що вступили в законну силу, (презумпція невинності), право на відшкодування державою шкоди, заподіяної незаконними діями (чи бездіяльністю) органів державної влади чи їхніх посадових осіб, право звертатися в міждержавні органи по захисту прав і свобод людини, якщо вичерпані усі внутрідержавні засоби правово­го захисту. До числа інституційних конституційних гарантій прав людини у демократичній дер­жаві звичайно відносяться незалежний і безсторонній суд, а також інститут парламентського уповноваженого по правах людини (див. Омбудсман). Третій вид конституційних гарантій прав людини складають правила, що встанов­люють підстави і межі можливого обмеження прав і свобод людини. Згідно з цими правилами, закон, що встановлює чи обтяжує відпо­відальність, зворотної сили не має, ніхто не може нести відповідальність за діяння, яке в момент його вчинення не визнавалося правопорушенням, перерахування в конституції визначених прав і сво­бод не повинно тлумачитися як заперечення чи применшення інших загальновизнаних прав і свобод людини, права і свободи людини (і громадянина) можуть бути обмежені законом тільки в тій мірі, у який це необхідно для захисту конституційного ладу, прав і закон­них інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки держави. Крім того, новітні конституції (включаючи Конституцію України 1996 р.) конкретно вказують, які з закріплених у них прав і свобод лю­дини можуть бути обмежені чи припинені в період дії різного роду режимів надзвичайного стану, а які не підлягають обмеженню ні в яких випадках.

КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВОВІДНОСИНИ - суспільні відносини, які урегульовані нормами конституційного права або такі, що виникли на їх основі; індивідуалізовані суспільні зв'язки між су­б'єктами конституційного права. Змістом конституційних правовідносин є соціальна поведі­нка (діяльність) суб'єктів конституційного права, що забезпечу­ється і направляється державою шляхом визначення їх конкрет­них прав і обов'язків.

КОНСТИТУЦІЙНІСТЬ - відповідність суспільних відносин, актів та дій органів держави Основному Законові країни, один із найважливіших аспектів законності. Поняття конституційності (конституційної законності) використовується як для оцінки політичного режиму в цілому (чи справді він відповідає конституції, чи тій або іншій мірі розходиться з нею), так і для оцінки конкретних ситуацій та дій органів державної влади, особливо вищих, також партій, інших громадських об'єднань. Особливе місце займає питання про конституційність законів та інших правових актів, тобто їх відповідність конституції, яка володіє вищою юридичної силою.

КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НАУКА - система знань про конституційно-правові норми, про виникаючі в результаті дій таких норм конституційно-правові відношення. Конституційного права наука дає цим нормам і відношенням наукову оцінку, прогнозує розвиток галузі конститу­ційного права, вивчає історію самої науки, її методи і т.д. Існує єдина конституційного права наука, що досліджує в порівняльному плані конституційні проблеми усіх держав різних соціальних і політичних систем.

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ – це особливий вид юридичної відповідальності, яка передбачається кон­ституційно-правовими нормами. Конституційно-правова відпові­дальність носить не репресивний або матеріальний, а політичний і моральний характер. Вона не розповсюджується на громадянина, якщо він не є посадовою особою, суб'єктом конституційно-пра­вової відповідальності може виступати тільки орган публічної влади або його посадова особа.

КОНСТИТУЦІЙНО - ПРАВОВА НОРМА - це загальнообов'яз­кове правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою охорони та регулювання суспільних відносин, які склада­ють предмет галузі конституційного права.

КОНСТИТУЦІЙНО - ПРАВОВІ ІНСТИТУТИ - визначені сис­теми норм конституційного права, що регулюють однорідні і взає­мозалежні суспільні відносини й утворюючі відносно самостійну групу. До числа конституційно-правових інститутів відносяться такі, як правовий статус лю­дини і громадянина, основи суспільного ладу, форма правління, виборче право (в об'єктивному змісті), народне представництво, конституційний нагляд і інші Ці великі інститути, у свою чергу, складаються з великої кількості менших.

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ - сукуп­ність гарантованих конституцією прав і свобод, а також установ­лених конституцією обов'язків людини. Основними принципами конституційно-правового статусу людини у сучасних демократичних державах є: невід'ємність прав і свобод людини, воля людини в здійсненні приналежних їй прав і свобод, гарантованість прав і свобод людини, рівноправність, єдність і взаємозв'язок прав, свобод і обов'язків людини.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЗАКОН - у ряді країн один з головних джерел конституційного права. В одних країнах (країни францу­зької мови, а також Румунія й інші) конституційний закон - це закон, що вносить зміни в конституцію, в інших (РФ, Казахстан) конституційний закон приймається з питань, передбачених конституцією. У першому випадку проце­дура прийняття конституційного закону збігається з процедурою зміни конституції, у другому випадку конституційний закон приймається в спеціальному ускладненому порядку, що звичайно відрізняється від процедури зміни конституції. В окремих країнах конституційним законом називаються закони, що складають у сукупності конституцію даної держави (напр., у Швеції - про престолонаслідування 1810 p., Форма правління 1974 p., )

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗВИЧАЇ - правила поведінки основних суб'єктів конституційного права, які ніде в офіційних виданнях не записані в якості таких, однак протягом тривалого часу застосовувані і мовчазливо санкціоновані державою. Найчастіше ці правила являють собою визначений спосіб реалізації конституційно-правових норм. Конституційно-правові звичаї не підлягають примусовому здійсненню через суд.

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО - у деяких країнах (напр., у Німеччині) відособлена сукупність норм (підгалузь) конституційного (державного) права, що регулюють поря­док розгляду справ у конституційних судах. Норми конституційно-процесуального права міс­тяться, як правило, у законах про конституційний суді і регламе­нтах конституційного суду. У більш широкому змісті конституційно-процесуальне право охо­плює і норми парламентської процедури.

КОНТРАСИГНУВАННЯ АКТІВ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ - скріплення підписом глави уряду або (та) окремого члена уряду акта глави держави. Без такого підпису цей акт недійсний. У різних країнах сфера застосування інституту контрасигнування є різною.

КОНФЕДЕРАЦІЯ (лат. confederation - союз, об'єднання) форма союзу держав, при якій держави, що входять в союз, зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфедерація сполучає у собі риси як міжнародно-правової, так і державної організації. В даний час у світі є тільки одна конфедерація — Європейське Співтовариство. У різний час конфедераціями були: Австро-Угорщина до 1918 p., Швеція і Норвегія до 1905р., США з 1781 по 1789 р., Швейцарія з 1815 по 1848 р. м., з 1958 по 1961 р. Конфедерацію складали Єгипет і Сирія, з 1982 по 1989 р. - Гамбія і Сенегал. Досвід історій конфедерацій свідчить про те, що ця форма є перехідної або до повного розпаду союзу, або до федеративної форми державної устрою. Для конфедеративної форми державного устрою характерні наступні риси: 1. Конфедерація утворюється на основі від­повідних договорів. 2. Суб'єкти конфедерації мають право вільного виходу з неї. 3. Суверенітет у конфедерації належить державам, що входять у її склад. Ніякі рішення союзної влади не мають сили без згоди суб'єктів конфедерації. 4. У предмет ведення конфедерації входить невелике коло питань (звичайно війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, сис­теми комунікацій і т.п.). 5. У конфедерацію утворюються тільки ті державні органи, які необхідні для вирішення задач, особливо виділених по договірним актам. Зокрема, немає судових органів. 6. Парламент конфедерації формується представницькими органами її суб'єктів, які зобо­в'язують свої делегації неухильно дотримуватись виданих ними інструкцій і вказівок. 7. Постійнодіючі державні органи конфедерації позба­влені владних повноважень. 8. Суб'єктам конфедерації належить право нулі­фікації, тобто відмова в визнанні чи відмова в застосуванні актів союзної влади. 9. Бюджет конфедерації формується за рахунок добровіль­них внесків її суб'єктів. 10. Суб'єкти конфедерації мають право встановлю­вати митні й інші обмеження, що перешкоджають пересуванню осіб, товарів, послуг і капіталів. 11. Як правило, у конфедерації відсутня єдина система грошового обігу. 12. Військові формування набира­ються суб'єктами конфедерації, причому нерідко зберігається їхнє подвійне підпорядкування органам конфедерації і її суб'єктів. 13. У конфедерації немає союзно­го громадянства.

КОНФЕСІОНАЛІЗМ (від лат. Contesioe - сповідання) - тер­мін, який застосовується в конституційному праві, який означає організацію державної влади відповідно до розподілу суспільства на релігійні громади. В даний час конфесіональна система держа­вного устрою зберігається в Лівані.

КООПТАЦІЯ - уведення до складу якогось виборного колегіаль­ного органу нових членів, що відбувається відповідно до рішення самого цього органу, без звернення до виборців. Кооптація може бути прийнятою лише за складних соціально-політичних умов, коли обставини роблять неможливим негайне проведення додатко­вих виборів.

КУРІАЛЬНА ВИБОРЧА СИСТЕМА - спосіб виборів до пред­ставницьких установ, який не відповідає принципу рівності вибо­рчого права і проводиться не по виборчих округах і від усієї кіль­кості виборців на них, а по виборчих куріях - окремих верствах населення відповідно до визначених кожній з них квот.

Л

ЛЕГІТИМНІСТЬ - політико-правове поняття, яке означає пози­тивне ставлення населення країни, його великих груп, суспільної думки до діючих інститутів державної влади. У політичному плані легітимація означає, що на даному етапі діяльність державної вла­ди (або її окремих інститутів) схвалюється і підтримується біль­шістю населення. Розрізняють три види легітимності: традицій­ний, заснований на державних відносинах, неписаних звичаях, тра­диціях і т.п.; харизматичний (емоційно-вольовий, що ґрунтується на авторитетові особи, вірі у вождя); раціональний (базується на розумних судженнях, у тому числі на прийнятому в державі з метою регулювання суспільних відносин порядкові). Одним із проявів раціональної легітимації є легітимація юридична. У цьо­му випадку існування якогось органу, організації, процедури, функції, інституту та інші опирається на встановленні або визнанні їх правом.

М

МАЖОРИТАРНА ВИБОРЧА СИСТЕМА - один з основних спо­собів проведення парламентських та інших виборів. При мажори­тарній системі кандидат виступає особисто (він може бути при цьому висунутий партією або іншим способом) і для того, щоб бути вибраним, повинен отримати у виборчому окрузі, де він ба­лотується, необхідну кількість голосів. Залежно від того, яка не­обхідна кількість встановлена законом і скільки депутатів посила­ється в парламент, або інший виборчий орган кожний виборчий округ, розрізняють декілька різновидів мажоритарної системи. При одномандатній системі відносної більшості територія країни роз­бивається на приблизно рівні за чисельністю виборчі округи, в кожному з яких вибирається один депутат і переможцем вважа­ється той із кандидатів, хто отримав більше, ніж інші, голосів. Для цього достатньо одного туру виборів. При одномандатній си­стемі абсолютної більшості для того, щоб бути вибраним, канди­дат повинен отримати не тільки більше голосів, ніж його суперни­ки, але і зібрати при цьому більше половини (50%) голосів виборців які взяли участь у виборах. Якщо в першому турі ніхто з кандидатів не досяг такого результату, призначається другий тур, який виходять два кандидати, що отримали в 1-му турі найбільшу кількість голосів. Обраним вважається депутат, який отримав більше голосів, ніж його суперник (відносну більшість). При ба­гатомандатній системі від кожного із виборчих округів обирається два (або більше) депутати. Як правило, це вибори в один тур за принципом відносної більшості. Недолік мажоритарної системи у тому, що вона робить можливим різку невідповідність числа ман­датів, отриманих політичною партією або іншими виборчими об'­єднаннями, кількості зібраних голосів у масштабі всієї країни (або регіону, де проводяться вибори). Однак, ця система дає можли­вість виборцю оцінити особистості конкретного кандидата, а не голосувати за в значній мірі безликий партійний список.

МАЙНОВИЙ ЦЕНЗ — вимога виборчого закону, відповідно до якого виборче право (активне чи пасивне) дається тільки громадя­нам, що мають майно визначеної вартості чи вносять податки не нижче визначеної суми. У XIX ст. Майновий ценз був розповсюджений всю­ди у світі, у даний час зустрічається рідко, тому що суперечить принципу рівноправності громадян. Зберігається, напр., у Канаді, де у верхню палату парламенту (сенат) може бути обраний тільки громадянин, що володіє нерухомим майном вартістю як мінімум у 4000 доларів.

МАНДАТ ДЕПУТАТСЬКИЙ - функція члена колегіального представницького органу державної влади (парламенту), яка, звичайно, пов'язана з його обранням і наділенням певними повноваженнями (правами й обов'язками) у сфері владарювання, визначеними кон­ституцією та законами. З іншого боку, мандат - це зміст відповід­них повноважень. Нарешті, мандатом іноді називають спеціальний документ, що може видаватися депутату і засвідчувати наявність у нього згадуваних повноважень. Термін «мандат» прийшов з римсь­кого права, за яким мандатум (доручення) - це цивільно-право­вий договір, коли одна особа (манданс, довіритель) доручає, а інша особа (мандатарій, повірений) приймає на себе виконання якихось дій. Знаменно, що в станово-представницьких установах часів фе­одалізму, які були своєрідним предтечею сучасних парламентів, представництво мало, по суті, цивільно-правовий характер. Сучасне представництво, здійснюване членами парламенту, за своєю природою має політичний, а за змістом - конституційно-правовий характер. Кожний депутат вважається представником усього народу (виборчого корпусу), а не виборців конкретного округу.

МАТЕРІАЛЬНА КОНСТИТУЦІЯ - становить собою акт або ве­лику кількість прийнятих у різні часи нормативних актів, судових рішень та конституційних звичаїв, які визначають засади держав­ного ладу, основи організації органів державної влади, закріплю­ють і гарантують права і свободи людини, регулюють її взаємовід­носини з державною владою. Матеріальна конституція не носить формалізованого характеру, тобто акти, які її складають, не ма­ють вищої юридичної сили по відношенню до інших законів.

МЕТОД КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ - це сукупність прийомів і засобів, з допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет галузі конституційного права.

МЕТОД НАУКИ - це сукупність правил, засобів, принципів нау­кового пізнання, які забезпечують отримання об'єктивних досто­вірних знань. Важливе місце серед них займають наступні методи: 1) формально-юридичний, що застосовується при дослідженні но­рмативних джерел; 2) порівняльно-правовий, що дозволяє аналі­зувати різні моделі конституційно-правового регулювання; 3) історичний, що дозволяє вивчати динаміку становлення конституційно-правових інститутів, їх історичний розвиток; 4) системний, застосування якого дозволяє аналізувати структуру всієї галузі конституційного права, взаємозв'язок конституційно-правових інститутів; 5) статистичний, за допомогою якого вивчається прак­тика реалізації конституційно-правових норм, ефективність їх дії; 6) конкретно-соціологічний (вивчення громадської думки, прове­дення експериментів тощо).

МИРОВІ СУДИ - нижча ланка судової системи в США, Італії, Швейцарії, Греції, Мексиці і ряді інші країн. Мирові суди розглядають справи про малозначні злочини і правопорушення, а також дрібні цивільні суперечки між приватними особами.

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ - самостійне вирішення населенням питань місцевого значення безпосередньо (референдуми, зібрання жителів) і через створювані ними органи.

МОНАРХ (гр. - одноособовий правитель) - одноособовий гла­ва держави, що здійснює владу за власним правом, а не в порядку делегації. За рідким винятком, влада монарха є довічною і передається в спадщину. В усіх монархічних країнах монарха є за законом недото­рканною особою і ніякій відповідальності не підлягає. У різних країнах монарх носить різні назви: король - у Великобританії, Іспанії, Данії, Швеції, Бельгії, султан - у Малайзії, Брунеї, Оману, емір - у Кувейті, ОАЕ, великий герцог - у Люксембурзі, князь - у Ліхтенштейні.

МОНАРХІЯ (гр. - єдиновладдя) - форма правління, при якій главою держави є монарх; влада монарха, як правило, є довічною і передається в порядку престолонаслідування. У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії - абсолютна і конституцій­на. Конституційна монархія існує в двох видах, що розрізняються сту­пенем обмеження влади монарха. Дуалістична монархія - перехідна форма правління, при якій монарх зосереджує у своїх руках усю виконавчу владу, формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом, а законодавча влада юридично належить пар­ламенту. Дуалістична монархія характерна для країн із сильними пере­житками феодалізму. Парламентська монархія являє собою набагато більш демократичну форму правління. У парламентарній монархії від­сутній будь-який дуалізм: права монарха обмежені у всіх сферах здійснення державної влади. Він позбавлений права самостійно здійснювати формально збережені за ним повноваження, усі ви­хідні від нього акти мають потребу в схваленні міністрів (т.зв. контрасигнація). Виконавча влада здійснюється урядом, який; відповідальність перед парламентом. Особливий різновид монархії - виборна (чи виборча), що поєднує елементи монархії і республіки. Та монархія існує нині в Малайзії, де главою держави є монарх, що обирається на 5 років особливою нарадою з представників монархій штатів, що входять у федерацію.

МУНІЦИПАЛІТЕТ - у ряді держав: 1) Сукупність виборних органів місцевого самоврядування і самоврядування. У деякий країнах (напр., у США, Великобританії) муніципалітетом називаються лише органи міського управління. У місті Москві муніципалітетом називається органи місцевого самоврядування, що включає в себе муніципальні зборці і голову місцевої адміністрації (главу муніципалітету). Муніципалітети обираються населенням відповідних адміністративно-територіальних одиниць і розглядаються в конституційному праві як привселюдно правові корпорації. Як правило, муніципалітет складається з виборної колегії на чолі з мером, бургомістром і т.п. і чиновницького виконавчого апара­ту. Муніципалітети можуть бути власниками муніципальних підприємств, жи­тлового фонду й інші майна; вони відають державної школами, санітарними службами, місцевою поліцією, а в ряді країн керують різни­ми утвореннями по медичному обслуговуванню і соціальному за­безпеченню. Головне джерело власних доходів муніципалітету - місцеві пода­тки з населення. 2) Самоврядна громада з правами юридичної особи.

МУНІЦИПАЛЬНЕ ПРАВО - у ряді країн підгалузь конституцій­ного права, що включає систему норм, що регулюють організацію місцевого самоврядування. У Російській Федерації у даний час муніципальне право як особлива підгалузь державного права знаходиться в стадії формування.

Н

НАРОДНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ - передбачає наявність механіз­мів і засобів, які забезпечують реальну участь населення в управ­лінні справами держави і суспільства та визнання народу єдиним джерелом влади.

НАРОДНІ ДЕПУТАТИ УКРАЇНИ (парламентарії) - це обрані народом особи, які є членами парламенту України – Верховної Ради. Вони наділяються спеціальною право- і дієздатністю, дає можливість брати участь у законотворчій діяльності та здійсненні інших функцій Верховної Ради України.

НАСЕЛЕННЯ — сукупність людей, які проживають на даній території і мають з нею постійний правовий зв'язок.

НАУКА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА - це галузева юридична наука, яка становить собою цілісну систему знань, висновків та ідей щодо основ повновладдя народу, правового статусу людини та громадянина, організації та діяльності органів державної вла­ди, засад місцевого самоврядування тощо. Вона вивчає конститу­ційно-правові норми, практику їх реалізації, досліджує законо­мірності розвитку галузі конституційного права, формулює прак­тичні рекомендації з метою вдосконалення конституційно-право­вих норм та конституційно-правових відносин. В сучасній світо­вій науці виділяють два основні напрямки науки конституційного права: радикалістський та ліберальний.

НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВА - характеристика конституційно-пра­вового статусу держави, що означає, що дана держава є формою самовизначення конкретної нації (у етнокультурному змісті сло­ва), виражає насамперед волю саме цієї нації. Положення про національний характер держави міститься, напр., у ст. 1 Консти­туції Румунії 1991 р.

НАЦІОНАЛЬНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ- це повновладдя нації, її полі­тична свобода, право і реальна можливість визначати характер свого національного життя, включаючи утворення самостійної держави.

НАЦІОНАЛЬНОСТІ ЦЕНЗ — вимога конституції чи виборчого закону, відповідно до якого для володіння активним чи пасивним виборчим правом необхідно належати до визначеної національ­ності. Обмеження активного виборчого права за допомогою національності цензу у даний час практично не зустрічається, однак зберігаються випад­ки обмеження за цією підставою пасивного виборчого права. Так, напр., відповідно до Конституції Сирії 1973р. президентом цієї держави може бути тільки особа арабської національності, а Кон­ституція Туркменістану 1992 р. допускає президентом країни тільки туркмена. При цьому необхідно, однак, мати на увазі, що консти­туції деяких держав ототожнюють термін національність із гро­мадянством: Основний закон ФРН, говорячи про «німців», має на увазі всіх громадян німецької держави незалежно від їхнього етні­чного походження і т.д.

НЕВІДЧУЖУВАНІ ПРАВА - вживаються також терміни: при­родні, невід'ємні. Ця конституційна формула повинна показати, що основні права людини належать їй як такій, а не подаровані особі державною владою. Поняття невідчужуваних прав було вироблене Європейським Просвітництвом XVIII ст. у боротьбі з ідеологією і практикою монархічного абсолютизму. Першими юридичними ак­тами, де це поняття було закріплене, стали французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і американська Декларація Не­залежності 1787 р. Поняття невідчужуваних (невід'ємних) прав лю­дини використано в багатьох сучасних міжнародно-правових доку­ментах про права людини і в діючих конституціях.

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ - здатність і можливість діяти самостійно і бути захищеним від тиску зовні. Поняття характеризує різні принципи та інститути конституційного права: суверенітет держави, поділ влад, правовий статус особи, статус суддів. Щодо конституційного права, суверенітет - незалежність від будь-якої влади всередині і за межа­ми країни. Розподіл влад - визнання законодавчої, виконавчої і судової влади самостійними: в межах своїх повноважень кожна із них має право приймати рішення незалежно від двох інших. Неза­лежність як аспект правового статусу людини і громадянина, знахо­дить своє вираження в змісті ряду конституційних прав і свобод, зокрема, таких як недоторканість приватного життя і особиста недоторканість.

О

ОРГАН ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ - це організаційно відокремлена і відносно автономна складова частина єдиного державного апарату України, що становить собою колектив громадян України (одну особу) - державних службовців -, заснований у встановленому законом порядку для виконання завдань та функцій держави, наділений з цією метою відповідними державновладними повноваженнями, які реалізуються у визначених законом правових та організаційних формах.

ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ - відповідно до принципу розподілу влад утворюються для здійснення виконавчої та розпорядчої діяльності з керівництва господарською, соціальне-культурною та адміністративно-політичною сферами життя суспільства.

ОРГАНИ ЗАКОНОДАВЧОЇ ВЛАДИ в демократичних державах - це представницькі законодавчі органи — народні (національні) представництва або легіслатури (лат. lex - закон + latus - внесе­ний), - які утворюються шляхом вільних і загальних виборів. Вони виражають волю всього народу і їх основною функцією згі­дно з принципом розподілу влад є законотворчість.

ОРГАНИ СУДОВОЇ ВЛАДИ - суди - відповідно до принципу розподілу влад здійснюють судову владу шляхом конституційно­го, цивільного, кримінального та адміністративного судочинства,

ОСОБИ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА - це особи, які проживають або перебувають на території України і не є громадянами України та не мають достовірних доказів своєї належності до громадянства (підданства) іноземної держави.

П

ПАЛАТИ ПАРЛАМЕНТУ - складові побудови парламенту. Пар­ламент може бути однопалатним (монокамералізм) або двопалат­ним (бікамералізм). Іноді термін «палата», або «палата парламе­нту», використовується для позначення однопалатного парламен­ту. Двопалатність тривалий час була типовою рисою парламента­ризму. Історично створення або збереження (як своєрідний руди­мент побудови станово-представницьких установ) верхніх палат відображало компроміси, що були досягнуті за результатами євро­пейських революцій ХУП-ХУШ ст. між буржуазією і феодалами в їх боротьбі за політичну владу. Нині двопалатність уже не має значення типової риси явища парламентаризму. Якщо до Другої світової війни однопалатні парламенти в Західній Європі в умовах демократичного правління існували лише в Люксембурзі і Фінляндії, то в наш час відповідна побудова парламентів стала такою ж прийнятною, як і бікамералізм. Характерно, що після Другої світової війни, однопалатні вищі представницькі органи в умовах так званої держави народної демократії були утворені в усіх країнах Центральної та Східної Європи. Проте на початку 90х років у Польщі, Румунії, Словенії, Чехії та Хорватії звернулися до двопалатної побудови парламентів. У наш час існування верхніх палат парламентів перш за все пояснюється потребами оптимізації організації самих парламентів. Акцент ставиться на необхідності забезпечити врівноважений підхід у парламентській роботі, надати їй високого професійного рівня. Нерідко стверджують, що верхні палати мають стримувати нижні, створювати такі умови, за яких буде забезпечено зважений законодавчий процес і виключено прийняття непродуманих і поквапливих рішень. У федеративних державах двопалатна побудова вважа­ється чи не обов'язковою і пояснюється необхідністю представни­цтва у парламенті інтересів суб'єктів федерацій та не населення. Прийнято формулу, за якою члени нижніх палат парламентів пред­ставляють увесь народ (виборчий корпус), а члени верхніх - тіль­ки відповідний суб'єкт федерації (штат, землю, кантон, провінцію тощо). У двопалатних парламентах палати мають різні назви. Однією з найбільш поширених назв нижніх палат є палата пред­ставників (депутатів). Часто замість слова «палата» вживаються слова «конгрес» або «асамблея». До верхніх палат найчастіше вживається назва «сенат». Тому такі назви нижніх палат, як наці­ональні збори (Франція), палата громад (Великобританія і Ка­нада), сейм (Польща), а також такі назви верхніх палат, як пала­та лордів (Великобританія), палата провінцій (Хорватія) або па­лата радників (Японія) є скоріше винятками із загального прави­ла. В окремих федеративних державах назви палат парламентів не тільки відображають відповідну форму державного устрою, а й несуть на собі відбиток різного характеру представництва. Так, в Австрії нижня палата зветься національною радою, а верхня - союзною радою. У Швейцарії - відповідно національною радою і радою кантонів, у Росії - державною думою і радою федерації, в Югославії - віче громадян і віче республік, в Індії - народною палатою і палатою штатів. Назви палат парламенту ФРН - бунде­стаг і бундесрат (союзні збори і союзна рада) - засвідчують лише федеративний устрій цієї держави. Найбільш істотне значення в характеристиці побудови парламентів має порядок формування палат. Нижні палати двопалатних парламентів, так само як і од­нопалатні парламенти в цілому, практично повсюди формуються на основі загальних і прямих виборів. Такий порядок формування нижніх палат іноді забезпечує представницький характер парла­ментів у цілому. Порядок формування верхніх палат суттєво різ­ниться і, як правило, відмінний від прийнятого для нижніх. У ряді країн застосовуються прямі вибори. Вони нерідко проводять­ся не лише на основі дещо відмітного виборчого права, а й з вико­ристанням інших, порівняно з виборами до нижніх палат, вибор­чих систем (Італія, Польща, Румунія, Чехія, Японія). Свої особливості мають прямі вибори до верхніх палат парламентів деяких федеративних держав. Представництво в таких палатах має не загально територіальний характер, а, насамперед, враховує наяв­ність суб'єктів федерацій. При цьому від кожного суб'єкта обира­ється рівна кількість депутатів (Австралія, Бразилія, Мексика, США, Швейцарія тощо). В окремих країнах склад верхніх палат формується шляхом непрямих виборів (Австрія, Нідерланди, Франція). Формуються верхні палати парламентів і на невибор­ній основі, зокрема на основі призначення їх членів (Канада, ФРН). Самі ж процедури призначення можуть бути різними. Відомий також змішаний спосіб формування верхніх палат, який сполучає згадані та деякі інші відповідні способи.

ПАРЛАМЕНТ - загальнонаціональний, постійно діючий колегіа­льний представницький вищий орган державної влади, зміст компе­тенції якого насамперед полягає в реалізації функції законотвор­чості. І хоча у цьому беруть участь інші вищі органи держави, зок­рема президент, уряд, реалізуючи право законодавчої ініціативи, або глава держави, накладаючи вето на прийнятий парламентом закон, саме парламент є єдиним органом законодавчої влади, саме

йому притаманні повноваження із законотворчості. До основних сфер парламентської компетенції також віднесено прийняття державного бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади. Сучасна конституційна теорія і практика не визнає парламенти верховними органами влади, тобто такими, що верховенствують у державному механізмі. Це суперечило б ідеї установчої влади і концепції поділу влад, котрі стосовно установчої влади є вторинними, «встановленими» нею владами. Парламент, як зазначалося, є; лише органом однієї з цих влад - законодавчої. На відміну від місцевих представницьких органів - муніципалітетів, - акти парла­менту діють у просторі на всій території держави, і він сам є загальнонаціональним колегіальним представницьким органом. У по­рівнянні з іншим загальнонаціональним органом відповідного хара­ктеру - установчими зборами (конституантою), - парламент діє на постійній основі. Представницьку природу парламенту забезпечує те, що його склад повністю або частково обирається народом (вибо­рчим корпусом). Нарешті, від іншого подібного за порядком фор­мування органу, яким є всенародно обраний глава держави - пре­зидент, - парламент відрізняє його колегіальний характер. Разом із главою держави (монархом або президентом), урядом і вищими судами загальної і спеціальної юрисдикції парламент віднесено до вищих органів держави. Діяльність парламентів визначає характер і зміст явища парламентаризму. Парламентаризм - це система вза­ємодії суспільства і держави, для якої історично характерним стало визнання провідної, а в наш час - особливої і важливої - ролі парламенту у здійсненні державновладних функцій. Явище парламентаризму притаманне в тій чи іншій формі кожній демокра­тичній країні. Самі ж парламенти можуть реально існувати і функ­ціонувати тільки в умовах демократичного політичного режиму, і їх існування є, по суті, однією з головних ознак наявності такого ре­жиму. Парламентаризм за своєю природою принципово відмінний від моделі радянської представницької системи. Ця відмінність, на­самперед, полягає в тому, що за умов парламентаризму відсутня будь-яка «вертикаль» зв'язків змістового характеру між представ­ницькими органами публічної влади - парламентом і муніципаліте­тами. Останні є представницькими органами місцевого самовряду­вання. Тому парламент щонайменше неточно іменувати «вищим представницьким органом державної влади». Історично явище парламентаризму було пов'я­не з європейськими революціями XVII-XVIII ст. Протягом їх та в процесі подальшого суспільного розвитку формувалися парламе­нти як справжні органи народного представництва. Разом з тим сучасний парламентаризм мав і свою передісторію, початок якої можна вбачати в існуванні державних установ представницького характеру ще у Стародавній Греції. Сам же термін «парламент» прийшов до нас із часів феодалізму. У Франції у XIII ст. королів­ська курія, до якої входили слуги, помічники і радники монарха, була поділена на дві палати. Одна з них займалася судовими спра­вами і мала назву «парламент». У кінці того ж століття цей термін був запозичений англійцями, які стали так позначати станово-представницьку установу, утворену на той час. Саме у період станово-представницької монархії, період розвитку феодального суспільства, склалися підвалини того, що з часом стало основою для формуван­ня засад парламентаризму. Термін «парламент» має насамперед ро­дове значення: ним позначають відповідний феномен, один з вищих органів держави, котрий, як зазначалося, є єдиним органом законо­давчої влади. Разом з тим цей термін використовують для офіційно­го позначення цього органу в цілому ряді країн, зокрема у Велико­британії та в країнах, що сприйняли британську конституційну мо­дель. З іншого боку, існує і багато інших конкретних офіційних назв парламентів: «Верховна Рада» (Україна), «Народні збори» (Болгарія), «Державні збори» (Естонія і Угорщина), «Конгрес» або «Національний конгрес» (США та країни Латинської Амери­ки), «Сейм» (Латвія і Литва), «Кнесет» (Ізраїль), «Скупщина» (Югославія), «Меджліс» (деякі країни Азії) тощо. Найбільш по­ширеною з офіційних назв парламентів слід вважати «національні збори». Однак загальним для всіх цих назв є те, що вони прямо вказують на одну з характерних ознак будь-якого парламенту - його колегіальність.

ПАРЛАМЕНТСЬКА МОНАРХІЯ - один із двох видів конститу­ційної монархії (поряд з дуалістичною). Характеризується тим, що монарх чисто номінально виконує свої функції. Навіть якщо конституція наділяє його великими повноваженнями (як напр., у Нідерландах, Данії), він у силу конституційно-правового звичаю не може ними самостійно скористатися. Усі вихідні від монархії акти мають потребу в офіційному схваленні міністрів (т.зв. контрассигнатура). У ряді парламентських монархій (Японія, Швеція) монарх по конституції навіть формально не має скільки-небудь значних повноважень. Уряд при парламентській монархії формально і фактично відповідальний перед парламентом, якому відповідно до конституції належить формальне верховенство серед інших органів держави.

ПАРЛАМЕНТСЬКА РЕСПУБЛІКА характеризується тим, що па­рламент є повновладним органом, який формує уряд, що несе перед ним політичну відповідальність, і обирає главу держави (президента або колегіальний орган, що здійснює функції глави держави), який фактично виконує лише представницькі функції (модель "гнучкого розподілу влад"). Головною ознакою парламентсь­кої республіки є політична відповідальність уряду перед парла­ментом.

ПАРЛАМЕНТСЬКЕ ПРАВО - сукупність письмових і звичай­них норм, якого дотримуються члени парламентів і їх палат в індивідуальних і колективних діях, «внутрішній закон» парламе­нту, що є його винятковою компетенцією. Головним джерелом парламентського права є регламент парламенту (палати парламенту).

ПАРЛАМЕНТСЬКІ ВИБОРИ - загальнонаціональні вибори пред­ставницького і законодавчого органу держави. У демократично орієнтованих країнах вибори мають велике політичне значення, тому що визначають (при парламентській формі правління в біль­шій мірі, при президентській - в меншій), які політичні партії та сили прийдуть до керівництва державою. Парламентські вибори важливі також як показник настроїв і симпатій населення, це одна з головних форм представницької демократії.

ПАРТІЙНА СИСТЕМА - політичний інститут, який характеризує політичну організацію суспільства і сам характеризується, з одного боку, відносинами між політичними партіями і державою, а з іншого боку - взаєминами партій з іншими суспільними елементами політичної системи і громадянами. Приблизно в двох десятках країн (Бутан, Оман, Катар, Кувейт, Саудівська Аравія й інші) політичні партії відсутні через їх офіційну заборону. В інших державах існують однопа­ртійні чи багатопартійні системи. У науці конституційного права роз­різняються багатопартійні системи з однією домінуючою партією, так звані півтора партійні (Японія, Мексика, Швеція), із двома ведучими пар­тіями, так звані двопартійні (США, Великобританія), із двома ведучими партіями, з яких одна змушена постійно спиратися на союз з більш дрібною партією (партіями), так звані 2 1/2 - партійні (ФРН), власне багатопартійні (Франція, Росія). Особливий різновид багатопартійної системи складає система фіксованого законом числа партій (існу­вала в Бразилії в 1966 - 1979 p.p., у Сенегалі в 1976 - 1990 p.p., нині існує в Нігерії й Індонезії). Однопартійні системи характерні для країн з тоталітарними (так званих соціалістичних, фашистських) і най­більш авторитарними режимами. При цьому досить часто «керівна роль» єдиної партії одержує конституційне закріплення. Нині одно­партійні системи існують у В'єтнамі, Лаосі, Малаві, на Кубі.

ПАРТІЯ ПОЛІТИЧНА - таке, що має стійку структуру і постій­ний характер діяльності, незалежне суспільне об'єднання, що ви­ражає політичну волю своїх членів і прихильників, що ставить своїми задачами участь у визначенні політичного курсу даної дер­жави, у формуванні органів державної влади і управління, а також у здійсненні влади через своїх представників, обраних у представ­ницькі органи влади. Точне юридичне визначення „партія політична” дається в законодавстві конкретних країн і може істотно розрізнятися в за­лежності від місцевих політичних і правових традицій.

ПАСИВНЕ ВИБОРЧЕ ПРАВО - це право громадянина бути об­раним на якусь виборну посаду в системі органів державної влади. Пасивним виборчим правом - можливістю бути обраним, зокрема, в народні депутати України - володіє той, хто досяг 21 року, має право голосу і проживає протягом останніх п'яти років в Україні. Президентом України може бути обраний громадянин України, починаючи з 35 років, якщо він має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

ПЕРЕДВИБОРНА АГІТАЦІЯ - це діяльність громадян, політич­них партій, інших об'єднань громадян, колективів підприємств, установ і організацій, спрямована на формування громадської ду­мки і поведінки виборців в інтересах окремих кандидатів чи полі­тичних партій.

ПЕТИЦІЯ - форма реалізації конституційного права громадян на звернення в державні органи. В деяких країнах політичні партії чи групи виборців можуть висувати кандидата в депутати шляхом по­дання петиції з пропозицією про це до відповідної окружної комісії.

ПЛЕБІСЦИТ (лат. - простий народ ) - опитування населення, як правило, з метою визначення долі відповідної території. У де­яких країнах (напр., у Франції) вважається синонімом референдуму. З формально-юридичної точки зору процедура проведення плебісциту незалежно від того, яке питання при цьому зважується, нічим не відрізняється від процедури референдуму.

«ПЛЕБІСЦИТАРНА ДЕМОКРАТІЯ» - політико-правова теорія, розроблена на базі політичного досвіду V Республіки Франції голлістського періоду. Відповідно до теорії «Плебісцитарна демократія», умови існування високорозвиненого індустріального суспільства вимагають концентрації всієї політичної й адміністративної влади в руках динамічного загальнонаціонального лідера («сильного» президен­та) і підлеглого йому високопрофесійного бюрократичного апарату. В інтересах забезпечення повної політичної стабільності прези­дент повинен спиратися не на «деградуючі» парламентські утворення, а безпосередньо на волевиявлення нації, що виражається через плебісцити (за допомогою яких обирається президент і проводяться запропоновані їм найважливіші державні рішення).

ПОДВІЙНЕ ГРОМАДЯНСТВО - правовий стан, коли особа має одночасно громадянство двох держав (біпатриди).

ПОДІЛ ВЛАДИ - один з основних принципів конституціоналіз­му, відповідно до якого єдина державна влада підрозділяється на самостійні і незалежні один від одного законодавчу, виконавчу і судову (іноді додаються також установча, виборча і контрольна) влади. Принцип поділу влади вперше і найбільше послідовно був втілений у Конституції США 1787 p., де три влади не тільки розділені, але і контролюють одна одну через так звану систему стримувань і проти­ваг. Менш послідовно принцип поділу влади проведений у парламентсь­ких державах, тому що в них парламенту належить формальне верховенство над органами виконавчої влади. У даний час прин­цип поділу влади офіційно відкидається державно-правовою доктриною так званих соціалістичних країн (Лаос, Куба, В'єтнам), а так само країн з формою правління у виді абсолютної монархії (Саудівська Ара­вія, Оман, Ватикан).

ПОДІЛУ ВЛАДИ ТЕОРІЯ - політико-правова доктрина, згідно якої державна влада розуміється не як єдине ціле, а як сукупність різних владних функцій (законодавчої, виконавчої, судової), здій­снюваних незалежно один від одного різними державними органа­ми. Ідея про поділ влади, що висловлювалася ще античними і середньовічними ученими (Аристотель, Марсилій Падуанський і інші), була сформульована як самостійне навчання в середині XVIII століття Ш. Монтеск'є. Навчання про поділ влади, зв'язано з те­орією природного права, історично зіграло прогресивну роль у боротьбі буржуазії з абсолютизмом. У сучасну епоху принцип по­ділу влади є наріжним каменем конституціоналізму.

ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ - це об'єднання громадян, прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самовряду­вання та представництво в їх складі.

ПОЛІТИЧНИЙ РУХ - масовий рух, який, як і партія, переслідує політичну мету, але який не має, як правило, чіткої організаційної структури, фіксованого індивідуального членства (до складу політичного руху можуть входити, крім фізичних осіб, і різного роду громадські об'єднання).

ПОЛІТИЧНІ ПРАВА І СВОБОДИ - можливість брати участь у політичному житті суспільства і держави. Їх носіями є тільки громадяни України. Разом з тим політичні права і свободи мають самостійне значення, свідченням чого є існування і дія міжнародного Пакту про громадянські та політичні права. Навіть назва цього документа свід­чить про тісний взаємозв'язок і певну спорідненість цих прав. Вони відрізняються лише за деякими особливостями їх змісту, що дозво­ляє із загальної групи політичних прав і свобод виділити громадянські права. Отже, громадянські права висвітлюють правовий зв'язок особи з Україн­ською державою, який характеризується повнотою взаємних прав, обов'язків та відповідальності, а політичні права і свободи - це вид і міра можливої поведінки у сфері політики. Вони реалізуються через участь гро­мадян у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур. До політичні права і свободи на­лежать: право на об'єднання у політичні партії та громадські організа­ції; право брати участь в управлінні державними справами, у всеук­раїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обра­ним до органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання, право на мирні збори, мітинги, походи та демонстрації; право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів.

ПРАВА ЛЮДИНИ - поняття, що характеризує правовий людини стосовно держави, її можливості в економічній, соціальній, політичній і культурній сферах. Поняття прав людини з'явилося епоху буржуазних революцій. Права людини носять природний і невідчужуваний характер.

ПРАВА ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА - важливий інститут су­часного конституційного права, який у другій половині XX ст. ви­йшов на передній план загальнодержавного і міжнародного права і є одним із найбільш значимих висновків правового розвитку людс­тва; неодмінний атрибут правової демократичної держави. Це та­кож один із важливих показників відповідності політичної і право­вої системи держави сучасним міжнародно-правовим стандартам, покликаний забезпечити достойне і безпечне життя людини, вільно здійснювати життєдіяльність в умовах сучасного суспільства.

ПРАВА ЛЮДИНИ І ПРАВА ГРОМАДЯНИНА - умовний поділ прав людини як суспільної істоти та суб'єкта прав і свобод на природні права, властиві людині як фізичній особі (права люди­ни, що випливають з приналежності людини певній державі як громадянина (права громадянина)). Конституція України розріз­няє поняття «права людини» і «права громадянина». У першому випадку йдеться про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням та розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) у цьому розумінні виступає переважно як фізична особа. До цього виду прав належать: право на життя (ст. 27); право на повагу до гідності людини (ст. 28), тощо. „Права громадянина” пов’язані зі сферою відносин людини з суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

ПРАВОВА ДЕРЖАВА - держава, здійснення внутрішньої та зо­внішньої політики якої, діяльність її органів, посадових осіб зумо­влені правовими нормами і відповідають їм. Вимоги правової дер­жавності наступні: гарантії прав та свобод людини і громадянина в країні на рівні міжнародних стандартів; верховенство консти­туції та принципу законності; демократична форма правління; розподіл і, зокрема, незалежність судової влади; взаємна відпові­дальність держави і громадянина. Оскільки поняття правової дер­жави випливає з ідеї підпорядкування держави праву, а переваж­на більшість його норм створюється чи санкціонується державою, принципове значення має характер самого права: чи відповідає воно принципам рівноправ'я, демократії, соціальної справедливості, гуманізму та іншим загальнолюдським цінностям.

ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИ - це юридичне закріплене стано­вище особи в державі і суспільстві, він становить частину її суспі­льного статусу, відноситься до якості особи як людини і громадянина і характеризує зв'язки особи з державою та державно орга­нізованим суспільством.

ПРАВОЗДАТНІСТЬ - це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб'єкта конституційно-правового відношення мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

ПРАВОСУДДЯ - форма державної діяльності, що полягає в розгляді і вирішенні судом віднесених до його компетенції справ про карні злочини, про цивільні спори й інші. Правосуддя здійснюється судом у встановленому законом процесуальному порядку.

ПРАЙВЕСІ (англ. - таємниця, самота, приватне життя) - особлива правова категорія в англосаксонській системі права, означає таємницю і недоторканність приватного життя, інтимну сферу людини.

ПРАЙМЕРІЗ - у США попередні (первинні) вибори, у ході яких висуваються кандидати в депутати центральних і місцевих представницьких утворень, кандидати на інші виборні посади, делегати національних партійних конвентів, члени партійних комітетів Демократичної і Республіканської партій. Застосовується з 1842 р.

ПРЕАМБУЛА КОНСТИТУЦІЇ (фр. - передмова) - вступна части­на конституції, у якій звичайно викладаються принципові поло­ження, спонукальні мотиви, мета видання відповідного акту. Преамбула конституції містить так звані норми-мети і норми-принципи, які не володіють безпосередньою юридичною силою, але можуть враховуватися при тлумаченні інших положень конституції. Іноді преамбула конституції може здобува­ти значення самостійного акта: так, напр., преамбула Конституції, що втратила силу, Франції 1946 р. продовжує діяти як складова частина Конституції 1958 р.

ПРЕДСТАВНИЦТВО - принцип організації державної (публіч­ної) влади, за яким відповідні органи формуються народом (виборчим корпусом) або його частиною і діють на основі повноважень, то по суті мають делегований же народом характер. Поняття «пред­ставництво» позначає не функціональне призначення органу вла­ди, а спосіб його формування і природу самої влади. ПРЕДСТАВНИЦЬКА ДЕМОКРАТІЯ - здійснення народом вла­ди через обрані ним державні органи. Одна з двох основних форм народовладдя (іншою формою є безпосередня демократія). У су­часному демократичному суспільстві ці обидві форми взаємно до­повнюють одна одну. Представницька демократія в широкому смислі охоплює всі виборні державні інститути, як законодавчі, так і виконавчі: всі відповідні посадові особи представляють на­род, яким вони обрані. Представницька демократія - це виборні органи парламентського типу як на загальнонаціональному рівні, так і на регіональному. Саме ці органи носять назву представни­цьких і їх наявність, вплив і активна роль - неодмінна умова де­мократичного правління та режиму в країні. У цьому плані розви­нута представницька демократія - синонім парламентаризму.

ПРЕЗИДЕНТ (від лат. - сидячий вперед) - у державах з респу­бліканською формою правління глава держави і виконавчої влади чи тільки держави. З 183 країн, що входили в 1993 р. в ООН, більш 130 мали в себе посаду президента. Посада президента у сучасному виді уперше виникла в США в 1787 р. Конституційний статус і повноваження президента сильно розрізняються в залежності від типу рес­публіки. У президентській республіці, класичним зразком якої вва­жають США, президент є не тільки главою держави, але і главою виконав­чої влади, тобто головою адміністрації (у США, країнах Латинсь­кої Америки) чи уряду (у Замбії, Білорусії, Казахстані). Посада прем'єр-міністра, як правило, відсутня. Президент обирається позапарламентським шляхом, тобто народом (прямо чи опосередковано). У парламентській республіці (ФРН, Італія) президент є тільки главою держави, а не уряду. Реальна виконавча влада належить очолювана прем'єр-міністром уряду, що, зокрема, виражається в необхідності, контрасигнації більшості актів президента чи прем'єр-міністром відповідним міністром. Президент як правило, обирається парламентом чи участі останнього. У республіках змішаного чи типу так званих напівпрезидентських (Франція, Португалія, Польща) президент також є тільки главою держави, однак володіє реальними владними повноваженнями, що дозволяють йому фактично керувати відповідальним перед парламентом урядом. При цій системі президент як правило, обирається на загальних виборах. Незалежно від моделі президентства, президент звичайно володіє по конституції наступними повноваженнями: він представляє країну в міжнародних відносинах, укладає міжнародні договори, бере участь у призначенні членів уряду (адміністрації) і суддів, затверджує і промульгує закони, видає укази. має право законодавчої ініціативи і право вето, нагороджує орденами і медалями, привласнює вищі військові звання, здійснює право помилування, вирішує питання громадянства, призначає і відзиває глав дипломатичних місій. У парламентській республіці і республіці змішаного типу президент у визначених випадках має право розпуску парламенту й оголошення дострокових виборів.

ПРЕЗИДЕНТСЬКА (дуалістична) РЕСПУБЛІКА характеризуєть­ся тим, що глава держави - президент - обирається непарламентським шляхом і одночасно є главою виконавчої влади. В президентсь­кій республіці найбільш послідовно проводиться в життя принцип розподілу влад (модель "жорсткого розподілу влад": президент не може достроково припиняти повноваження парламенту, а останній не має права усувати з посади міністрів шляхом вотуму недовіри), а відносини між законодавчою та виконавчою гілками влади буду­ються відповідно до принципу стримувань і противаг.

ПРЕЗУМПЦІЯ НЕВИННОСТІ - припущення про невинність гро­мадянина, притягнутого до юридичної відповідальності; наслідок загальної презумпції порядності громадянина і в цій якості - одна із гарантій прав та свобод особи. Принцип презумпції невинності діє при різних видах юридичної відповідальності.

ПРЕМ'ЄР-МІНІСТР - офіційний титул голови уряду в більшості держав, так само, звичайно, називають глав урядів, що мають інший офіційний титул (наприклад, голова Ради міністрів). Діючі консти­туції сучасних держав, як правило, регламентують порядок призна­чення (і відповідно зміщення) прем'єр-міністра, його роль у фор­муванні уряду та керівництві ним, взаємостосунки з парламентом і главою держави. Ці питання, залежно від форми правління - парла­ментської чи президентської - вирішуються по-різному.

ПРЕЦЕДЕНТ СУДОВИЙ - винесене судом по конкретній справі рішення, обґрунтування якого стає правилом, обов'язковим для всіх судів тієї ж чи нижчої інстанції при вирішенні аналогічної справи. У деяких країнах (у Великобританії, у більшості штатів США, у Канаді, Австралії) П. судовий визнається джерелом пра­ва і лежить в основі всієї правової системи. Відповідно до доктри­ни, що панує в цих країнах, суддя, створюючи судовий прецедент, не створює правової норми, а тільки формулює те, що випливає з «загальних початків права, закладених у людській природі». У ряді держав (напр., у Франції, ФРН, Бельгії) судовий прецедент має значення для вирішення питань застосування права, заповнення пробілів у законі, визнання звичаю; на основі прецеденту судового вносяться окремі доповнення в чинне законодавство, дається тлумачення закону.

ПРИНЦИПИ ВИБОРЧОГО ПРАВА - це основні вихідні поло­ження, що покладені в основу регламентації даного інституту. Це принцип вільних виборів які відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням.

ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ І ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ДЕР­ЖАВНОЇ ВЛАДИ - це основоположні вихідні положення, на яких базується побудова та функціонування органів державної влади.

Р

РАСОВИЙ ЦЕНЗ — вимога виборчого закону, відповідно до якої виборчі права даються тільки громадянам визначеної раси. В останні десятиліття у світовій практиці зустрічався вкрай рідко, останній відмінений у ПАР у 1993р.

РАТИФІКАЦІЯ - затвердження міжнародного договору вищим органом влади держави - учасника цього договору. Порядок ратифікації встановлений внутрішнім законодавством держави; при цьому вищий його орган, уповноважений ратифікувати міжнародні договори, вказується, як правило, в самій конституції. Таким вищими органом у багатьох країнах є глава держави (Франція, Італія і інші), але при цьому, як правило, потрібна попередня згода парламенту. В інших країнах сам парламент здійснює ратифікацію. В обох випадках вона засвідчується двома актами: один з них - paтифікаційна грамота - призначена партнерам за договором і служить підтвердженням остаточної згоди держави на нього, другий - закон (якщо ратифікація віднесена до компетенції парламенту) чи постанова, декрет і т.д. (якщо ратифікація віднесена до компетенції глави держави) - означає, що норми договору отримали юридичну силу в країні, увійшли в її правову систему. Це дуже важлива обставина, яка підкреслює особливе значення ратифікації в сучасну епоху, коли міжнародні договори розглядають більшість діючих конституцій як складову частину національної правової системи. Ратифікації підлягають не всі міжнародні договори, а тільки найважливіші з них, а також всі ті, в тексті яких передбачена їх наступна ратифікація.

РЕЛІГІЙНЕ ОБ'ЄДНАННЯ - добровільні об'єднання осіб, ство­рені з метою спільного здійснення гарантованого конституцією права на свободу віросповідання.

РЕСПУБЛІКА - форма державного правління, при якій усі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональними представницькими утвореннями (парла­ментами), а громадяни мають особисті і політичні права. В да­ний час з 190 держав світу більш 140 є республіками. У рамках республікан­ської форми правління прийнято розрізняти президентську, пар­ламентську республіку і республіку змішаного типу (напівпрезидентську). Юри­дичне відмітною рисою президентської республіки (США, Мексика, Ка­захстан і інші) служить те, що президент, що обирається на всена­родних виборах, є одночасно главою держави і виконавчої вла­ди. Він формує свою виконавчу адміністрацію (США, Мексика) чи уряд (Перу), які відповідальні тільки перед ним. В уряді, як правило, відсутня посада прем'єр-міністра. Президент не може розпустити парламент, парламент не може звільнити у відставку адміністрацію (уряд). У виді виключення в президентських республіках зустрічаються наявність посади «адміністративного» прем'єр-міністра, право парламенту звільняти окремих міністрів. Парламе­нтська республіка (Італія, ФРН, Угорщина, Латвія) юридично характе­ризується тим, що парламент є повновладним органом, який фо­рмує політичне відповідальний перед ним уряд і обирає президе­нта, що є лише главою держави, але не виконавчої влади. Прези­дент здійснює свої повноваження, як правило, тільки за пропо­зицією уряду, очолюваного прем'єр-міністром. Парламент може звільнити у відставку уряд, виразивши йому вотум недовіри, якщо останній втрачає підтримку парламентської більшості. У цьому випадку президент має право за пропозицією уряду розпустити парламент і оголосити дострокові вибори. У республіках змішаного типу (Франція, Фінляндія, Румунія) елементи президентської республіки спо­лучаються з елементами парламентської республіки. Президент (глава дер­жави) обирається, як правило, на загальних виборах і наділений юридично і реально великими повноваженнями. Однак уряд фо­рмується парламентським шляхом і відповідальний не тільки перед президентом, але і перед парламентом. Президент здійснює лише загальне керування урядом, який очолює прем'єр-міністр. Пре­зидент має право розпуску парламенту при настанні визначених обставин. По ряду формально-юридичних ознак до республік змішаного типу можна віднести і Російську Федерацію. Особливим різновидом республіку є так звана ра­дянська республіка.

РЕСПУБЛІКА ЗМІШАНОГО ТИПУ (напівпрезидентська республіка) - різновид республіканської форми правління (див. Республіка), при якій елементи президентської республіки сполучаються з елементами парламентської республіки. Президент (глава держави) обирається, як правило, на загальних виборах і наділений юридично і реально великими повноваженнями. Однак уряд формується парламентським шляхом і відповідальний політично не тільки перед президентом, але і перед парламентом. Президент здійснює загальне керування урядом, який очолює прем'єр-міністр. Президент має право розпуску парламенту при настанні визначених обставин (звичайно при вираженні вотуму недовіри уряду). Для змішаного типу характерний дуалізм виконавчої влади. Класичні зразком республіки змішаного типу є Франція по Конституції 1958 р. До республіки змішаного типу вітчизняна наука конституційного права також відносить звичайно Португалію, Фінляндію, Ірландію. Особливо широке поширення республіка змішаного типу одержала в «постсоціалістичних» країнах (Польща, Румунія, Болгарія, Хорватія, Албанія, Україна, Литва, Молдова).

РЕФЕРЕНДУМ - вирішення важливих питань суспільного і державного життя прямим голосуванням виборців. Референдум має багато спільного з виборами (один і той же виборчий корпус, процедурні голосування і т.д.), різниця полягає в тому, що вибори - це вибір осіб, а референдум - вирішення питання. У сучасному конституційному праві термін "референдум" майже повністю витіснив раніше розповсюджену назву "плебісцит". Референдум - важливий інституті безпосередньої демократії. Особливо важливе значення мають національні референдуми, які проводяться в масштабі всієї країни. З пи­тань регіонального і місцевого значення також можуть проводитися референдуми, відповідно у масштабах суб'єкта федерації: міста му­ніципального округу. Референдум передбачений конституціями бага­тьох країн. У другій половині XX ст. роль цього інституту зросла: зарубіжні конституції передбачають різні види референдуму і різні форми його проведення. Особливо виділяються питання, з яких про­ведення референдуму обов'язкове (найчастіше - прийняття консти­туції і поправок до неї). Деякі конституції перераховують коло пи­тань, з яких можна або, навпаки, не можна проводити референдум, (наприклад, не можна - з питань про податки, бюджет, амністії). У ряді країн на референдум можуть виноситись тільки закони або законопроекти; у конституційному порядку вирішується питання про те, хто може призначити референдум, найчастіше таким правом наділяють главу країни. Як правило, питання, яке виноситься на референ­дум, формулюється таким чином, щоб виборець міг дати на нього однозначну відповідь - "так" або "ні"; значно рідше виборець пови­нен вибрати одне з двох альтернативних рішень. Далеко не у всіх країнах для визнання референдуму таким, що відбувся, вимагається участь у ньому більше половник виборчого корпусу; відсутня і вимо­га абсолютної більшості голосів для прийнятні рішення, достатньо, щоб число голосів "ні" перевищувало число голосів "так" чи навпаки.

РОЗПОДІЛ ВЛАДИ - принцип організації і здійснення державної влади. Вперше був юридично закріплений у Конституції США 1787 p., теоретично сформованій вченими XVIII ст. Дж. Локком і Ш. Монтеск'є. Згідно з принципом поділу влади, влада не повинна бути зосереджена в руках однієї особи або одного органу, а для того, щоб уникнути деспотизму, повинна бути розділена між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади. Принцип поділу влади вимагає суворого розмежування компетенції всіх трьох гілок наявність системи стримувань і противаг, за допомогою яких "гілка" влади може обмежувати інші. Принцип розподілу влади не виключає, а передбачає взаємодію влад (достатньо чітко збалансовану), єдність державного механізму. Принцип розподілу влад діє в іншому, вертикальному аспекті, як збалансоване співвідношення центральної влади і влад регіональних (місцевих). Це особливо iстотно при федеративному устрої держави. Зосередження дуже великої влади в центрі може призвести до ігнорування місцевих інтересів і навпаки: надмірна компетенція місцевої влади може негативно відбитись на інтересах загальнодержавних. Розподіл влади - необхідний атрибут демократичної правової держави.

С

САМОВИЗНАЧЕННЯ - самостійне вирішення питання про свою долю, право народу, етнічної групи самостійно вирішувати питан­ня про форми свого буття, державного устрою. Право народу на самовизначення - один із загальновизнаних принципів міжнарод­ного і одночасно конституційного права. В міжнародно-правових документах він отримав визнання в результаті розпаду колоніаль­ної системи. Принцип самовизначення народів в якості конститу­ційного значимий передусім для багатонаціональних держав з фе­деральним устроєм або з використанням національно-територіальної автономії. У конституційному праві цей принцип часто по­стає у ракурсі об'єднання народів на основі їх самовизначення в єдину багатонаціональну державу.

СВІТСЬКА ДЕРЖАВА - держава, у якій послідовно проведене відокремлення церкви від держави, не існує будь-якої державної або обов'язкової релігії, визнається свобода релігії і атеїзму, релі­гійних або антирелігійних поглядів. Принцип світської держави зафіксовано в конституціях багатьох зарубіжних держав (Фран­ція). У той же час конституції деяких країн визначають держав­ну релігію (Італія).

СВОБОДА ІНФОРМАЦІЇ - право кожного шукати, отримувати, пе­редавати, виробляти і розповсюджувати інформацію будь-яким за­конним способом. Свобода інформації - це наслідок свободи слова.

СВОБОДА ПЕРЕСУВАННЯ - право людини і громадянина, яке має два аспекти: свободу пересування в межах своєї країни і право залишати свою і будь-яку іншу країну. Право на свободу пересування закріплено у всіх основоположних міжнародно-пра­вових актах про права людини.

СВОБОДА ПРАЦІ - право кожної людини вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, вибирати рід діяльності і професії.

СВОБОДА СЛОВА - одне з важливих конституційних політич­них прав громадян, забезпечує можливість публічно висловлюва­ти свою думку, чи переконання (в тому числі й з питань суспіль­ного і державного життя) у пресі, інших засобах масової інфор­мації, на мітингах, зборах і т.д.

СВОБОДА СОВІСТІ - право будь-якої особи проповідувати будь-яку релігію чи не проповідувати ніякої релігії, розповсюджувати релігійні і антирелігійні переконання, здійснювати релігійні об­ряди, за виключенням тих, що загрожують здоров'ю, честі і мо­ралі особи. Свобода совісті визнається у всіх демократичних кон­ституціях. Однак є ряд країн, де офіційно визнана лише одна Державна релігія (найчастіше - іслам), а інші релігії або не допускаються, або знаходяться у нерівноправному становищі, а нерідко утискаються так само, як і атеїзм.

СВОБОДА ТВОРЧОСТІ - гарантоване конституцією право людини створювати літературні, художні, наукові та інші твори, проводити наукові дослідження, займатися винахідництвом, сценічною діяльністю і т.д.

СЕЦЕСІЯ - вихід зі складу держави будь-якої її частини. Проблема сецесій часто виникає на національно-етнічному ґрунті у зв'язку з правом націй на самовизначення. Серед принципів федеративної організації держави сецесія відсутня; суб'єкти федерацій не виділяються правом одностороннього (самовільного) виходу із неї, оскільки це не тільки підриває цілісність і стабільність федерації в цілому, але й може принести серйозної шкоди інтересам інших суб'єктів федерації. Саме так вирішують питання сецесії конституції держави з федеративним устроєм. Від сецесії треба відрізняти розпад федеративної держави (Югославії, Чехословаччини).

СИСТЕМА галузі конституційного права України характеризує її внутрішню структуру, яка обумовлена системними зв'язками між її нормами та інститутами.

СИСТЕМА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ становить со­бою сукупність органів місцевого самоврядування, органів само­організації населення та організаційних форм, за допомогою яких відповідна територіальна громада або її складові частини здійсню­ють завдання та функції місцевого самоврядування, вирішують питання місцевого значення.

СОЩАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРАВА - конституційні права людини в соціальній і економічній сферах, покликані гарантувати свободу розвитку особи і достойний рівень життя. Соціально-еко­номічні права отримали конституційне визнання у перші десятиліття XX ст., але особливо після другої світової війни, коли вони набули того ж конституційного рангу, який мають громадянські і політичні права. До соціально-економічних прав у широкому ро­зумінні слова належить право на працю, справедливі і сприятливі умови праці, профспілкові свободи (на створення профспілок і право на страйк, право на соціальне забезпечення, право на достатній життєвий рівень, право на охорону здоров'я, право на участь у культурному житті. Кожне із цих основних прав містить ряд додаткових (наприклад, право на працю це - право на вільний вибір професії і заняття, на справедливу винагороду, на умови роботи, які відповідають вимогам безпеки та гігієни; право на достойний рівень життя містить право на житло і т. д.).

СПІКЕР - голова палати парламенту в ряді країн: палати громад в Англії, палати представників в США, Австралії тощо. Головна функція спікера - керувати перебігом дебатів у парламенті, забез­печувати їх відповідність демократичним принципам та встановле­ному регламенту. Статус, повноваження і фактична роль спікера в різних країнах є різною, проте у багатьох випадках він не бере безпосередньої участі в обговоренні питань і не впливає на прийн­яття рішень, не уповноважений приймати одноосібно якісь відпо­відальні рішення. Офіційно називається спікером переважно в англомовних країнах, в інших найчастіше офіційно титулується - як голова палати. Однак, у політичному лексиконі і в цих країнах часто використовується термін "спікер".

СУБ'ЄКТИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН - це особи, організації тощо, які згідно приписів конституційно-право­вих норм є носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків. Су­б'єктами конституційного права особи, організації тощо, можуть ста­ти за умови їх правосуб'єктності, яка включає правоздатність і діє­здатність. Суб'єктами конституційно-правових відносин можуть бути: 1) фізичні особи — громадяни, іноземці, особи без громадянства; 2) спільноти (колективи людей) - народ України, територіальні громади, населення адміністративно-територіальних одиниць (обла­стей, Автономної Республіки Крим, районів); 3) Українська держа­ва в цілому; 4) Автономна Республіка Крим - невід'ємна складова частина України, що має автономний статус; 5) органи державної влади України та їх посадові особи; 6) органи місцевого самовряду­вання та їх посадові особи; 7) народні депутати України; 8) збори виборців; 9) депутати представницьких органів місцевого самовря­дування, сільські, селищні, міські голови; 10) органи та посадові особи Верховної Ради України; 11) об'єднання громадян - полі­тичні партії, громадські організації, профспілки, релігійні об'єднан­ня; 12) загальні збори громадян за місцем проживання тощо.

СУВЕРЕНІТЕТ - один із основних принципів конституційного, а також міжнародного права. Є дві взаємопов'язані форми: націона­льний (народний) суверенітет і державний суверенітет. Національ­ний суверенітет чи суверенітет народу означає, що тільки нація (на­род) є основою державності і джерелом державної влади. Принцип національного суверенітету (суверенітет народу) утвердився як про­тиставлення абсолютній монархії; не бог і не цар, а народ є господа­рем своєї долі, визначає форми державного правління і устрою. Сформульований ідеологами європейського Просвітництва XVIII ст. цей принцип вперше знайшов юридичне закріплення у францу­зькій Декларації прав і свобод людини та громадянина 1789 р. У сучасну епоху принцип національного (народного) суверенітету, так само, як ґрунтоване на ньому право нації на самовизначення, зага­льновизнані міжнародним і конституційним правом. При цьому націю розуміють не в сенсі "етнос", а як синонім поняття "народ" - єдина спільнота людей, які проживають на певній території. Дер­жавний суверенітет означає, що державна влада, яка ґрунтується на суверенній волі народу, незалежна від будь-кого і у внутрішніх справах, і у міжнародних відносинах. Державний суверенітет - це верховенство державної влади на території держави; спроектова­ний на міжнародну сферу, він означає, що держава сама визначає якими будуть її відносини з іншими державами, а останні не мо­жуть втручатися у її внутрішні справи.

СУДДІ - є посадовими особами державної влади, які в конститу­ційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конститу­ційному Суді України, Верховному Суді України, Верховному Суді Республіки Крим, обласних, Київському і Севастопольському міських, районних (міських), міжрайонних (окружних), військових судах, у Вищому арбітражному суді України, арбітражному суді Республіки Крим, обласних, Київському і Севастопольському міських арбітражних судах.

СУФРАЖИЗМ - жіночий рух, розпочатий у другій половині XIX сторіччя в Англії, за надання жінкам однакових з чоловіками виборчих прав. Був поширений в США, Німеччині і припинився! після першої світової війни, коли остаточно було визнано правої жінок брати участь у виборах.

Т

ТАЄМНА РАДА — у Великобританії і ряді її колишніх колоній (Австралія, Нова Зеландія, Канада) формально вищий виконавчий орган держави. У Великобританії очолюється королем, в інших державах - генерал-губернатором, що представляє англійського монарха. До складу таємної ради входять звичайно ті ж особи, що і до складу кабінету відповідної держави. У дійсності таємна рада лише оформляє рішення кабінету. В Австралії і Новій Зеландії для позначення таємної ради застосовується також назва «виконавча рада».

ТАЄМНЕ ГОЛОСУВАННЯ - вид голосування, при якому виключено контроль за волевиявленням голосуючого; воля волевиявлення при таємному голосуванні, досягається за допомогою голосування бюлетенями, чи кулями на спеціальних машинах для голосування. Найбільше розповсюджено таємне голосування бюлетенями, що містять різні варіан­ти винесеного на голосування рішення. Бюлетень заповнюється виборцем (голосуючим) в особливій кімнаті чи кабіні й опуска­ється у виборчу шухляду (урну) у складеному виді чи спеціаль­ному конверті.

ТЕОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА - особлива форма організації дер­жавної влади, при якій остання належить церковної ієрархії. В даний час прикладом теократична держава є Держава-місто Ватикан, що представ­ляє собою абсолютну теократичну монархію. Законодавча, вико­навча і судова влади у Ватикан! належать Папі, обирається довіч­но колегією кардиналів. Від теократичної держави варто відрізняти так звану клерика­льну державу.

ТЕРИТОРІАЛЬНА ГРОМАДА - це основний суб'єкт місцевого самоврядування, її складають жителі села (кількох сіл), селища, міста. Територіальна громада безпосередньо вирішує питання, від­несені до відання місцевого самоврядування, використовуючи різні форми прямої демократії. Право членів територіальної громади брати участь у здійсненні місцевого самоврядування може бути реалізоване в таких формах: місцевий референдум; вибори депу­татів відповідної місцевої ради та передбачених законом посадо­вих осіб місцевого самоврядування (місцеві вибори); загальні збо­ри громадян за місцем проживання; колективні та індивідуальні звернення (петиції) о органів і посадових осіб міського самовря­дування; громадські слухання; місцеві ініціативи; участь у роботі органів місцевого самоврядування та робота на виборних посадах міського самоврядування; інші форми, не заборонені законом.

ТЛУМАЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЇ - діяльність державних орга­нів, різних організацій і окремих громадян, спрямована на роз'яс­нення і з'ясування змісту і волі конституційного законодавства, вираженої в нормах конституції. По юридичній чинності тлумачення конституції під­розділяється на офіційне і неофіційне. Офіційне тлумачення конституції дається або органом, що прийняв відповідну конституцію, якщо вона була при­йнята парламентом (автентичне тлумачення конституції), або спеціально уповноваже­ним органом держави, напр., конституційним судом (нормативне тлумачення конституції), або тими державними органами, які застосовують конститу­ційні норми до конкретних випадків, напр., загальними судами (казуальне тлумачення конституції). Всіма іншими суб'єктами може здійснюватися тільки неофіційне тлумачення конституції.

У

УКАЗ - це правовий акт глави держави, який видається з найбільш важливих питань, віднесених до його компетенції. Укази можуть мати як нормативний, так і ненормативний (правозастосовчий) характер. Нормативні укази відносяться до невизначеного кола фізичних та юридичних осіб і мають довгострокову дію. Ненорма­тивні укази мають індивідуальне значення.

УНІТАРНА ДЕРЖАВА - це єдина держава, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не мають жодних ознак державності, в першу чергу власних законодавчих органів та законодавства. Унітарні держави можуть мати у своєму складі одне або декілька автономних утворень, які за своїм статусом від­різняються від решти адміністративно-територіальних одиниць.

УРЯД – це своєрідна система, що ототожнюється з поняттям виконавчої влади, різні органи, що діють у сфері вузько визначеного державного управління.

УПОВНОВАЖЕНИЙ ВЕРХОВНОЇ РАДИ З ПРАВ ЛЮДИНИ - посадова особа, на яку покладається завдання здійснення парла­ментського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина. Подібний інститут парламентського уповно­важеного в питаннях прав людини є в багатьох демократичних кра­їнах світу. Здебільшого він відомий під узагальненою назвою омбудсмена. В Україні даний інститут вводять уперше. Уповноважений з прав людини призначається на посаду та звільняється з неї ВРУ. Він має розглядати звернення, заяви і скарги громадян з приводу порушення їхніх прав і свобод, а також вживати заходів до відшко­дування громадянам шкоди, заподіяної зазначеними порушеннями.

Ф

ФАКТИЧНА ТА СОЦІАЛЬНА КОНСТИТУЦІЯ - ці терміни за­стосовуються для характеристики, реальний стан суспільних від­носин, які складають предмет конституційного регулювання, вони позначають реально існуючі в країні основи державного ладу, фактичну ситуацію з правами та свободами людини тощо.

ФЕДЕРАТИВНА ДЕРЖАВА - це держава, що складається з двох чи більше суб'єктів, які зберігають деякі ознаки державності (на­приклад, власні законодавчі органи і законодавство), але найваж­ливіші функції (оборонну, фінансову тощо) добровільно делегу­ють федеральним органам влади.

ФІЛІАЦІЯ - у конституційному праві - придбання громадянс­тва за народженням. У порядку філіації громадянство здобувається на основі принципів «права крові» чи «права ґрунту». У першому випадку дитина здобуває громадянство батьків незалежно від міс­ця народження, у другому -дитина стає громадянином тої дер­жави, на території якої вона народилася незалежно від громадян­ства батьків. Принцип «права ґрунту» застосовується в основному в країнах Латинської Америки. Найчастіше обидва принципи в тому чи іншому ступені сполучаються.

ФОРМА ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ - це сукупність прийомів, засобів і методів здійснення політичної влади.

ФОРМА ПРАВЛІННЯ - це певний спосіб організації верховної влади в державі, який характеризується структурою, порядком формування, компетенцією вищих органів державної влади, вста­новленим порядком взаємовідносин між ними, ступенем участі на­селення в їх формуванні. Головною визначальною ознакою форми правління є конституційно-правовий статус глави держави. В залежності від статусу глави держави сучасні держави за формою правління поділяються на дві групи - монархії та республіки.

ФОРМАЛЬНА КОНСТИТУЦІЯ становить собою закон або кіль­ка законів (наприклад, Конституцію Швеції складають три акти - "Акт про престолонаслідування" (1810 p.), "Форма правління" (1974 р.) та "Акт про свободу друку" (1974 р.), Конституцію Фінляндії — чотири органічних закони - "Форма правління Фін­ляндії" (1919 р.), "Акт про Едускунте").

Х

ХАРТІЯ ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ – складається з трьох міжнародно-правових актів: Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права. Норми поведінки , закріплені у Хартії не є формально обов’язковими для дотримання членами ООН. Натомість, норми, що закріплені у пактах, прирівнюються до міжнародних договорів і вважаються обов’язковими для дотримання державами, що приєдналися. Україною ратифіковані всі документи, що складають Хартію.

Ц

ЦЕНТРАЛЬНА ВИБОРЧА КОМІСІЯ - головний виборчий ор­ган, що очолює систему виборчих комісій (окружних і дільничних). Основними задачами центральної виборчої комісії є: забезпечення єдиного виконання законодавства про вибори, координація діяльності нижчестоящих ви­борчих комісій, забезпечення виборчих прав громадян, суспільних об'єднань, контроль за підготовкою і проведенням виборів.

ЦЕНТРАЛЬНИЙ ОРГАН ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ - це орган, який забезпечує проведення вжиття державної політики у відпові­дній галузі чи сфері на всій території України, здійснює керівни­цтво дорученою йому сферою управління, несе відповідальність за стан її розвитку і безпосередньо підвідомчий Кабінету Мініст­рів України або за рішенням Президента іншому центральному органу виконавчої влади.

Ю

ЮРИДИЧНА ФІКСАЦІЯ - діяльність, що полягає у виконанні процедури надання юридичному факту юридичного значення. Юри­дичний факт не може існувати у неоформленому вигляді.

ЮРИДИЧНИЙ ОБОВ'ЯЗОК - продиктована законодавством міра необхідної, обов'язкової поведінки. Характеризується умовною ка­тегоричністю (захищати Вітчизну). Юридичний обов’язок є частиною правового ста­тусу особи та тісно пов'язаний із правами: „Немає прав без обо­в'язків, і немає обов'язків без прав".

ЮРИСДИКЦІЯ - 1) компетенція судових органів щодо розгляду справ; коло справ які даний суд має право розглядати і вирішува­ти; 2) коло питань, що відносяться до ведення держави або держа­вної установи.

ЮСТИЦІЯ - правосуддя, система судових установ, їх діяльність із здійснення правосуддя.

155