II. Право та мораль

7. Моральні норми як норми соціальні

Оскільки право — коли його вважати за предмет такої специфічної науки, як правознавство, — визначають як норму, то його відмежову­ють від природи, а правознавство — від природничих наук. Але поряд із правовими нормами існують також інші норми, що регулюють взаємини людей. Це — соціальні норми, а тому правознавство не є єди­ною дисципліною, завдання якої полягає в пізнанні та описові соціаль­них норм. Ці інші соціальні норми можна об'єднати під назвою «мо­раль», а дисципліну, яка їх вивчає, можна назвати етикою. До тієї міри, до якої справедливість є вимогою моралі, відношення між морал­лю та правом входить складовою частиною до відношення між спра­ведливістю й правом. При цьому слід узяти до уваги те, що у мовно­му вжитку дуже часто плутають право з правознавством, а мораль — з етикою. Останній приписують те, що стосується моралі: нібито тільки етика регулює людську поведінку, визначає обов'язки та права, себто нібито етика авторитарно встановлює норми, бувши, мовляв, спромож­ною водночас досліджувати та описувати такі моральні норми, які встановлені авторитетом чи виникли шляхом узвичаєння. Методична чистота правознавства опиняється під загрозою не лише тоді, коли ігноруються межі, які відділяють його від природничих наук, але й значно більшою мірою тоді, коли його не відділяють або нечітко відділяють від етики, коли невиразно розмежовують мораль і право.

Інколи соціальний характер моралі ставлять під сумнів, стверджу­ючи, нібито поряд із моральними нормами, які визначають поведінку однієї людини стосовно інших людей, начебто існують моральні нор­ми, що визначають поведінку людини щодо її самої, — наприклад, норми, що забороняють самогубство, чи норми, які вимагають сміли­вості або цнотливості. Проте ці норми також виникають лише у свідо­мості людини, що живе суспільним життям. Щоправда, безпосередньо ці норми стосуються тільки конкретної людини, а інших членів суспільства — тільки опосередковано. Адже у свідомості членів суспільства ця поведінка стає нормою лише завдяки тому впливові, який вона справляє на суспільство. Навіть так звані обов'язки людини стосовно себе самої — це теж соціальні обов'язки. Для індивіда, що живе ізольовано від інших, вони не мали б жодного сенсу.

8. Мораль як регулювання внутрішньої поведінки

Розрізнення моралі та права не можна переносити на поведінку, до якої людину зобов'язують моральним чи правовим чином. Самогубст­во може заборонятися не лише мораллю, а й правом. Сміливість і цнотливість можуть бути не тільки моральними, а й правовими обов'язками. Хибною виявляється також досить поширена думка про те, що право визначає норми зовнішньої, а мораль — норми внутрішньої поведінки. Норми обох порядків впливають на обидва способи поведінки. Сміливість як моральна чеснота не лише полягає в такому стані душі, як безстрашність, а й реалізується у зовнішній по­ведінці, що її викликав цей стан. І коли правовий порядок забороняє навмисне вбивство, то він забороняє не лише заподіяння смерті одній людині внаслідок зовнішньої поведінки іншої, а й таку «внутрішню поведінку», яка є наміром заподіяти смерть. Внутрішня позиція, яка вимагає — на думку декотрих філософів, що працюють у галузі мо­ралі, — застосування саме моралі, а не права, полягає в тому, що для свого «морального» статусу вона повинна реалізуватися всупереч на­хилам особи чи (що, по суті, означає одне й те саме) всупереч егоїстичному інтересові особи. Оскільки такий підхід тільки й свідчить, що обов'язок, установлений моральною нормою, схиляє до певної поведінки, то це означає, що ця норма чинна й тоді, коли нахил або егоїстичний інтерес протистоять унормованій поведінці. Це спра­ведливо й для обов'язків, що їх встановлюють правові норми. Соціальний порядок неминуче визначає поведінку, що може бути спрямована проти якогось нахилу чи егоїстичного інтересу індивідів, поведінку яких диктує цей порядок. Визначати тільки одну поведінку, яка відповідала б усім нахилам чи егоїстичним інтересам, було б зай­вим, оскільки люди прагнуть задовольнити свої нахили та егоїстичні інтереси і без будь-яких приписів. Соціальний порядок, себто норма, що визначає певну людську поведінку, має сенс лише тоді, коли існує інший стан, аніж той, коли кожен прагне задовольнити свої нахили чи егоїстичні інтереси, які можна було б задовольняти і без дії та впливу соціального порядку. Себто в цьому випадку люди повинні дотриму­ватися поведінки, яка суперечить їхнім нахилам чи егоїстичним інте­ресам. При цьому слід зауважити, що коли особи, які перебувають у полі дії соціального порядку, справді поводяться згідно з нормами цього порядку, то це відбувається лише тому, що ця поведінка відповідає їхнім нахилам чи егоїстичному інтересові. Такі нахили й такий егоїстичний інтерес викликаються соціальним порядком і, мож­ливо, — хоч і не обов'язково — протиставляються тим нахилам і тому егоїстичному інтересові, які сформувалися б і самі без впливу цього соціального порядку. Людина може мати суперечливі нахили чи інте­реси, її реальна поведінка залежить від того, який нахил переважить чи який інтерес виявиться сильнішим. Жоден соціальний порядок не в змозі усунути нахили людей, їхні егоїстичні інтереси як мотиви їхніх дій чи невиконання цих дій. Коли соціальний порядок починає діяти, він може лише створити нахил або інтерес до того, щоб поводитися відповідно до соціального порядку й протиставити цей нахил і ці інте­реси тим, які формуються поза соціальним порядком.

Берман Гарольд Дж. Вера и закон. Примирение права и религии. М.: Ad Marginem, 1999. – Гл. 12. С. 340-363.