1) Встановлювані правовим порядком акти примусу як санкції

Оскільки встановлюваний правовим порядком акт примусу функціонує як реакція на людську поведінку, яку визначає цей же пра­вопорядок, то акт примусу має характер санкції, а людська поведінка, проти якої спрямований акт примусу, має характер забороненої, про­типравної поведінки, дії чи делікту. Ця поведінка протилежна тій, що розглядається як обов'язкова або законна і стосовно якої санкції не вживаються. Той факт, що право є примусовим порядком, не означає — як це інколи стверджується, — ніби суттю права є «вимагати» за­конної поведінки, встановлюваної правовим порядком як обов'язко­вої. Ця поведінка не вимагається впровадженням примусового акту, тому що примусовий акт впроваджується тоді, коли маємо справу не з поведінкою, до якої зобов'язують, а з поведінкою, яку забороняють і яка є протиправною. Саме для цього випадку й встановлюється при­мусовий акт, що функціонує як санкція. Подибується і дискусійне твердження, ніби право, встановлюючи санкції, змушує людей дотри­муватись обов'язкової поведінки, мотивом якої є бажання цих санкцій уникнути. Відповіддю на це твердження може бути зауваження, що така мотивація є лише можливою, але зовсім не обов'язковою функцією права, і що законна, себто обов'язкова, поведінка може впроваджува­тися також завдяки іншим мотивам (і завдяки ним вона часто й упро­ваджується) — таким, як релігійні чи моральні уявлення. Примус, який закладено в мотивації, є психологічним примусом, що його наяв­не право й особливо встановлювані згідно з цим правом санкції поши­рюють на суб'єктів, які перебувають у правовому полі. Уявлення про це право стає мотивом обов'язкової законної поведінки. Такий психо­логічний примус не слід плутати із встановленням примусового акту. Психологічний примус є складовим елементом кожного більш-менш ефективного суспільного устрою, а для деяких — наприклад, для релігійного устрою — такий примус є ще важливішим, ніж правовий порядок. Цей психологічний примус зовсім не є ознакою, що відрізняє право від інших суспільних порядків. Право є примусовим порядком не в тому розумінні, що воно (чи, точніше, його уявлення) містить у собі психологічний примус, а в тому, що воно встановлює примусові акти — а саме, примусове позбавлення життя, свободи, господарсько­го або іншого майна — до яких удаються внаслідок певних умов, що їх це право визначає. Ці умови є насамперед, але не виключно (як це ми вже спостерегли і як розглянемо далі ще ґрунтовніше) певною людською поведінкою, що стає умовою примусового акту. Примусо­вий акт спрямований проти особи (або її спільників). Тоді така людсь­ка поведінка забороняється, стає протиправною і припиняється, а на­томість упроваджується протилежна їй за характером, суспільно ко­рисна, бажана й законна поведінка.

2) Монополія на примус, якою володіє правова спільнота

У той час як різні правові порядки загалом збігаються з установлю­ваними ними примусовими актами, якими вони наділяють правову спільноту (ці акти завжди полягають у примусовому позбавленні зга­даних вище набутків), вони, правові порядки, значно відрізняються від умов, яких ці примусові акти стосуються, й особливо від людської поведінки. Протилежна за характером поведінка повинна впроваджу­ватися шляхом установлення санкцій, себто має досягатись соціально бажаний стан, який гарантується правовим порядком і зводиться до поведінки, що вважається законною. З точки зору правової цінності цей стан створюється правовими нормами. Якщо простежити розви­ток права від його первісних першопочатків до того рівня, на якому це право перебуває в сучасних країнах, то стосовно реалізовуваної право­вої цінності можна говорити про певну тенденцію, спільну для правових порядків усіх рівнів. Це тенденція усувати вплив фізичного при­мусу, застосування насильства однієї людини стосовно іншої. І ця тен­денція зростає з розвитком права. Проте, оскільки усунення застосу­вання такого насильства передбачає своєю умовою санкцію, а сама санкція є актом примусу, себто застосуванням насильства, заборона застосування насильства може бути лиш обмеженою дією. Слід завжди проводити розрізнення між забороненим і дозволеним засто­суванням насильства. Себто слід враховувати застосування насильст­ва як уповноважену реакцію на соціально небажані обставини справи, й особливо як реакцію, що вповноважує правову спільноту вживати санкції у випадку соціально шкідливої людської поведінки. Однак це розрізнення не означає, нібито застосування насильства, яке не є ре­акцією, що надається правовій спільноті у вигляді повноваження діяти, якщо відбувається соціально шкідлива дія, слід забороняти, себ­то вважати за протиправне або таке, що має статус делікту. Згідно з первісними видами правового порядку жодним чином не заборо­няється будь-яке застосування насильства, котре не має характеру вповноваженої реакції на обставини справи, що вважаються соціаль­но шкідливими. Забороняється до певної міри лише вбивство людини. Тільки вбивство вільних членів суспільства, а не вбивство чужоземців чи рабів вважається протиправним актом. Вбивство чужоземців і рабів, оскільки воно не заборонене, є дозволеним у негативному ро­зумінні. Але воно не є уповноваженням у вигляді санкції. Проте по­ступово утверджується принцип, що забороняється всяке застосуван­ня фізичного насильства, якщо воно спеціальним чином не надається правовій спільноті як реакція, що уповноважує до дій, спрямованих на ліквідацію обставин справи, які вважаються соціально шкідливими (у цьому випадку такий дозвіл є обмеженням цього принципу). Тоді пра­вовий порядок вичерпно визначає умови, в межах яких слід удаватися до психологічного примусу, та осіб, які можуть здійснювати цей при­мус. Оскільки особа, що, згідно з правовим порядком, уповноважена здійснювати цей примус, може вважатися органом правопорядку або — що одне й те саме — представником спільноти, створеної правопо­рядком, то виконання цих примусових актів може бути доручене осо­бам, що є представниками створеної правопорядком спільноти. Тоді ми маємо монополію на примус (Zwangsmonopol), що належить пра­вовій спільноті. Ця монополія на примус є децентралізованою, коли визначені правовим порядком особи, що вповноважені здійснювати акти примусу, не є спеціальними, призначеними для цієї справи представниками, и коли правопорядок вважається порушеним через проти­правну поведінку інших осіб, що дозволяє уповноваженим особам за­стосовувати насильство проти них — себто коли ще існує принцип са­мозахисту.