Перехід до моральної філософії

Ідея етики. На відміну від усіх інших наук предметом етики є істоти розумні, духовно вільні, здатні керуватися свідомою метою.

Етика належить істотам, які здатні на мимовільну оцін­ку вчинків, тобто оцінку, не оперту на особисту самоволю; адже судження про справедливість і несправедливість, прав­ду й неправду не може бути справою нашої сваволі. Для такої оцінки існують особливі, визнані всіма норми, мірила. Дослідження етики відноситься до істот, які мають поняття про норми, при зіставленні з якими щось є правильне чи неправильне, справедливе або несправедливе, гідне схвалення чи ганебне.

Завдання філософії можна пояснити, виходячи з тих припущень, на які спираються як конкретні науки, так і наша практична діяльність. Одначе, як би не відрізнялися ці припущення у тій чи іншій сфері, всі вони зводяться до двох: теоретичного, що керує нашими думками, і прак­тичного, що керує нашою діяльністю.

На чому ґрунтуються конкретні науки? Вони передбача­ють розрізнення думок на істинні й хибні. Одначе, виникає питання, чи обґрунтоване таке розрізнення між думками? І за якими ознаками можна дізнатися, істинна думка чи хиб­на? Дослідити відмінність наших думок, дослідити істину в думках - завдання філософії, і до того ж двох її частин -логіки, що вивчає формальні закони істини, і метафізики, яка вивчає матеріальні закони істини. Існує відмінність між добрими і лихими вчинками. На цьому ґрунтується все мо-ральнісне життя людини.

Вчинки розрізняються так не тому, що вони нам приємні або неприємні, не [тому], наскільки вони нам корисні чи завдають шкоди, спричинюють щастя або нещастя, а згідно зі своєю внутрішньою гідністю. Філософія віднайшла цю фор­мулу готовою в народній свідомості, і її завдання полягає в тому, щоб показати, чи ґрунтовною є ця відмінність в актах нашої волі. Дослідження моральних ідей під оглядом розріз­нення добра і лиха - становить предмет моральної або практичної філософії, етики. Отже, ця філософія є наука про граничні підстави людяности.

Розрізнення між добром і // лихом можливе лише для істот, які здатні діяти згідно з вільно обраною і поставле­ною метою. В істотах передбачається здатність невласно вільної оцінки.

Розрізняти правовий і неправовий вчинок, оцінювати його можна тоді, коли є зразкова ідея; тому для визначення вчинків ми повинні визнати певні ідеї мірилами наших актів. Саме ці ідеї є нормами, згідно з якими ми оцінюємо вчинок.

Психологічний аналіз виокремлює в нас два роди тих зразкових норм: 1) є норма умовна, випадкова, суб'єктивна і 2) є норма безумовна, загальнолюдська, об'єктивна. Ті й інші заслуговують на всю нашу увагу, бо людині дуже часто доводиться оцінювати вчинок згідно з тим і іншим. Перші з'являються тоді, коли ми обираємо й оцінюємо наш вчинок стосовно чогось зовнішнього, що діє на нас у той чи інший спосіб. Другі виникають тоді, коли ми обираємо й оцінюємо, схвалюємо або не схвалюємо вчинок стосовно його внутріш­ньої досконалости, без будь-якого відношення до чогось сто­роннього, зовнішнього.

Будь-хто переконується на досвіді, що він щось обирає і оцінює або як окрема людина, або як усі люди загалом. Суб'єктивні норми. Що таке зовнішнє для вчинку? Психо­логічний аналіз показує, що для зовнішньої оцінки вчинку ми обираємо дві засади, а тому суб'єктивні норми оцінки поділяються на два види. Ми оцінюємо наші вчинки 1) відпо­відно до враження, яке вчинок справляє на нас або на інших, і тому він приємний або неприємний. Отже, приємність вчин­ку є, його зовнішнє. В такому випадку вчинок викликає в нас задоволення або незадоволення і ми оцінюємо його з огляду на приємність. 2) Другою нормою для оцінки вчинків слугує відношення вчинку до мети, якої він має досягнути. В цьому випадку вчинок оцінюється як засіб, оскільки він при­носить нам користь або завдає шкоди.

Отже, згідно з суб'єктивними нормами ми обираємо те, що нам приємне й корисне. Деяким ці норми видаються аб­солютними (евдемонізм у праві й моралі, утилітаризм бу­дують життя людини на цих двох засадах), одначе вони ма­ють відносну гідність і змінюються із зрілістю, освітою, ча­сом. Нам часто стає соромно за те, що за рік до того ми вважали джерелом задоволення або щастя. Що стосується гідности цих двох норм - приємного й корисного, то корис­не стоїть вище від приємного за своєю ідеєю і може слугу­вати суперечливим пунктом для деяких положень; але на­ука не може ґрунтуватися на цих двох ідеях, бо вони надто нестійкі й, як хамелеони, мінливі.

Коли вчинок оцінюється нормою приємного, то мається на увазі його дія на нашу чуттєвість; ця дія безкінечно зміню­ватиметься, залежно від настрою суб'єкта. Отже, маючи справу із вчинком як із зовнішньою дією, що справляє // на нас те чи інше враження, ми не можемо знати якости вчин­ку, його гідности, яку він має за своєю сутністю. В ідеї корисного зміст також не є абсолютним: із зміною мети змінюється й корисне і відкидається як непридатне. Обрати щось собі за мету - залежить від нашої сваволі.

Об'єктивні норми. На противагу суб'єктивним, випад­ковим нормам оцінки актів нашої волі є норми загально­людські, об'єктивні, які не залежать від настрою особи та її змінних інтересів. Ці норми є всезагальні; їх обирає і схва­лює кожна людина. Софісти, які в давнину репрезентували скептицизм, казали, що приємне, бажане водночас є й доб­ре. Однак, вони повинні були зупинитися в запереченні цих загальних норм, коли Платон довів, що в такому разі людське життя перетвориться на хаос. Він каже: "щось є добром згідно з оцінкою нашого розуму і тому воно має бути бажаним, навіть якщо неприємне". Наша воля обіймає двоїсту позицію щодо зовнішнього світу: або ми щось вважаємо добром тому, що цього праг­немо, або бажаємо чогось через те, що воно є добром. Ди­тина вважає добром те, що їй приємне. На цьому ж рівні перебуває і тварина. Але людина, в міру розвитку її розу­му, уявляє ідею добра незалежно від приємности. Вона по­винна вважати добром не те, що для неї бажане, а має прагнути того, що є добром. Таким чином, існують об'єктивні норми оцінки вчинків, які визначаються чистим розумом. Суперечка точиться навколо того, за яким методом виводи­ти ці норми, аби вони укладалися в певну систему.

В історичному поступі філософії ми бачимо багато та­ких методів (Канта, Фіхте, Геґеля й інших); однак усі вони сходяться в одному - всі визнають, що людина є моральна особистість. Ми можемо розглядати людину як річ серед речей, як обставину буття, залежну від зовнішньої причи­ни. Але, проникаючи у внутрішнє єство людини, ми бачи­мо, що такий погляд на неї неправильний, бачимо, що лю­дина є істота, яка свідомо підпорядковує себе законам мо­ральної вільности і розрізняє закони, що походять від дій доброчесности, й закони, що виникають від дій необхідности.

Звичайно, людину можна розглядати насамперед як частку зовнішнього світу, яка підкоряється природним законам, і трап­ляються причини, які змушують її діяти несвідомо, лише внас­лідок імпульсу. Але визнаючи такі якості людини за всезагальні, ми не відрізнили б її від інших творінь видимого світу. Завдяки своєму розумові людина може зробити вибір між добрим і поганим, правдивим і неправдивим, і з цього боку вона не може пояснити свої дії за законом причинности. Цей вільний вибір, це вільне підпорядкування себе законам моральної вільно­сти ми називаємо вільним самовизначенням суб'єкта.

Моральна особистість людини полягає у свідомості спра­ведливого й несправедливого, // в здатності стати вище від приємного й неприємного, звільнитися від випадкових умов і вчинків так, як потребує свідомість обов'язку. На чому ж ґрунтується здатність піднятися так високо? Влучну відповідь на це дає Адам Сміт: "Людина, - каже він, - здатна обмірковувати гідність своїх вчинків неупереджено, як сторонній глядач і оцінювати свої дії безвідносно до себе самої. Вона споглядає себе так само, як і об'єкти зовнішньо­го світу, розрізняє добре й лихе, справедливе й несправед­ливе. Маючи цю здатність, людина виокремлює себе з ряду інших істот природи і підноситься до усвідомлення законів моралі та розумного підкорення їм".

Об'єктивні якості людини, притаманні її природі, етика знаходить готовими у загальнолюдській свідомості; у всіх родів вона натрапляє на слова, що виявляють чесність, справедливість, шляхетність, доброчинність. До розвитку за­конів моралі або доброчесности (за висловом стародавніх) на відміну від законів необхідности етика підступається з допо­могою трьох істотних методів: 1) досліджує повинність або обов'язок людини на відміну від користи (у Пуфендорфа й Томазія філ[ософія] пр[ава] існує як обов'язок особи щодо інших). 2) Досліджує моральні якості особи — чесноти — на відміну від натуральних якостей; 3) досліджує об'єктивний гаразд на відміну від мінливого задоволення.

Отже, поняття об'єктивних норм розпадається на три: що таке обов'язок, гаразд, доброчесність. Звідси визначення етики: вона є вченням про об'єктивні гаразди, моральні обо­в'язки і чесноти особи. Відповідно до переваги якоїсь із цих трьох ідей у розв'язанні поставленої проблеми етика набу­ває у філософів різного спрямування. Так, у Платона пере­важає ідея гаразду; з цієї ідеї він виводить ідею обов'язку: що ми маємо робити, чим повинні насолоджуватися і т. ін., з цієї ж ідеї обов'язку виводить він і ідею доброчесности. Іншого методу дотримується Кант. У нього підґрунтя всього складає ідея обов'язку. Пізнання того, що є дозволеним, обо­в'язковим, забороненим - повинно бути первісним, голов­ним обов'язком людини. З цього пізнання дозволеного, обо­в'язкового й забороненого - виводить Кант той гаразд, який ми повинні шукати, і ті чесноти, які ми повинні мати.

Відповідно до різних методів, залежно від ідеї, що по­кладена в основу (обов'язок, гаразд, доброчесність), і мо­ральна філософія по-різному розробляється філософами. При цьому слід мати на увазі, що ці три ідеї набувають різного внутрішнього змісту, залежно від панівного в їх епоху світогляду. Це треба мати на увазі, враховуючи помилку нової філософії - а саме у Гербарта. Він відокремив філо­софію права і моральну філософію від метафізики.

Як одна й та ж монета набирає різної цінности, залежно від кількости продуктів, так і ідея гаразду, доброчесности й обов'язку - набуває різного внутрішнього змісту залежно від світогляду тієї чи іншої епохи. Як змінилося, наприклад, право людини, члена родини у християнстві порівняно // із стародавнім світом, як змінилася держава, якого іншого змісту набула в новий час державна влада. Тому відокрем­лення філософії права й моральної філософії від метафізи­ки - помилка, що ґрунтується на неправильності аналізу. У фізичному світі ми вивчаємо явища так, що кожне явище може бути предметом особливого аналізу.

Потім ми, оглянувши це явище, переходимо до іншого, так що тут ідеї можна отримати різними шляхами. Але зовсім інша справа - у світі моральному. Тут кожна ідея набуває сого змісту як частина цілісного світогляду. Тому, зазвичай, і кажуть про поняття у фізичному світі й про ідеї в моральному світі, оскільки перші відрізняються від останніх як механізм від організму.