Кельзен Ганс. Чисте правознавство. К.: Юніверс, 2004. (Підрозділ 1.6. Правовий порядок)

1.6. Правовий порядок

а) Право: упорядкування людської поведінки

Теорія права мусить передовсім визначити поняття предмета своєї науки. Щоб дати визначення права, необхідно відштовхуватися від сло­вовжитку, себто установити значення, яке має слово «право» («Recht») у німецькій мові, а його еквіваленти — в інших мовах (law, droit, diritto тощо). Варто також з'ясувати, чи суспільні феномени, які позначаються цим словом, указують на спільні ознаки, за якими їх можна відрізнити від інших подібних їм явищ і чи ці ознаки є семантично вагомими, щоб бути елементами аналізованого наукового поняття. Внаслідок цього дослідження може виявитися, що словом «право» та його іншомовними еквівалентами позначаються настільки різні поняття, які жодною мірою не можна об'єднати в щось одне. Це, однак, не стосується вживання слова та його еквівалентів. Річ у тім, що, коли ми порівняємо об'єкти, які позначались як «право» різними народами в різні часи, то насампе­ред з'ясується, що всі вони означали впорядкування людської по­ведінки. «Порядок» — це система норм, єдність яких установлюється тим, що всі вони мають спільну основу чинності, а основою чинності нормативного устрою є (і ми ще в цьому пересвідчимось) та засаднича норма, з якої виводиться й чинність усіх норм, що належать до цього ус­трою. Окрему норму утворює правова норма, оскільки вона належить до певного правового порядку, а належить вона до цього порядку тоді, коли її чинність ґрунтується на засадничій нормі цього порядку.

Норми правового порядку регулюють людську поведінку. Хоча, як видається, це твердження стосується лише суспільних порядків цивілізованих народів, оскільки в ранніх суспільствах поведінка тва­рин, рослин, навіть неживих предметів регулюється правовим поряд­ком так само, як і поведінка людей. Так, у Біблії читаємо¹, що вола, який убив людину, слід умертвити (очевидно, це є покаранням). У давні часи в Афінах відбувався особливий суд, на якому судили камінь, спис або будь-який інший предмет, що ним — як вважалося, незумисне — могла бути вбита людина. Ще навіть у часи середньо­віччя можна було подавати позов на тварину, наприклад на бика, який спричинив смерть людини, або сарану, що знищила врожай. Стосовно звинуваченої тварини ухвалювався вирок у рамках закону, і її страчу­вали — от нібито вона була людиною, що скоїла злочин. Якщо санкції, передбачені правовим порядком, спрямовуються не лише про­ти людей, а й проти тварин, це означає, що юридично регулюється не тільки поведінка людей, а й тварин, а це, своєю чергою, означає, що юридично регульоване мусить розглядатись як зміст правового обов'язку, що не лише люди, а й тварини розглядаються як такі, що несуть відповідальність за певну поведінку. Такий — абсурдний із су­часної точки зору — правовий зміст зорієнтований на анімістичні уяв­лення, згідно з якими звірі та неживі предмети також мають «душу», а отже, між ними та людьми не існує істотної відмінності. Як наслідок, санкції, а також норми, що встановлюють правові обов'язки, можуть застосовуватись як до одних, так і до інших. Те, що сучасний право­вий порядок регулює лише поведінку людей, а не тварин, рослин чи неживих істот, і те, що за такого правопорядку санкції вживаються ли­ше стосовно людей, не виключає тієї ситуації, що цей правопорядок визначатиме поведінку людей не лише щодо інших людей, а й щодо тварин, рослин та предметів. Так, під страхом покарання може заборо­нятися, взагалі чи на якийсь період, забиття певних тварин, пошко­дження окремих видів рослин або історично цінних будівель. Проте завдяки цим нормам регулюється не поведінка тварин, рослин чи не­живих предметів, що захищаються таким способом, а поведінка лю­дей, проти яких спрямована загроза покарання.

Ця поведінка може бути або позитивною дією, або негативною, себто виявлятись у формі невиконання. Але, оскільки правовий поря­док є суспільним устроєм, він позитивним чином регулює поведінку людини лише в тому плані, що він — безпосередньо чи опо­середковано — спрямований на інших людей. Об'єктом цього регулю­вання є поведінка однієї особи стосовно іншої або стосовно кількох інших чи всіх інших, або ж взаємна поведінка людей стосовно один одного. Поведінка однієї особи стосовно іншої або стосовно інших може бути індивідуальною, як у випадку норми, що зобов'язує кожну особу не допускати вбивства іншої особи, або норми, що зобов'язує позичальника сплатити позикодавцеві певну суму, або норми, що зо­бов'язує всіх шанувати власність іншого. Така поведінка може мати і колективний характер. Поведінка, що регулюється нормою, яка зо­бов'язує служити у війську, не є поведінкою однієї особи стосовно іншої, як це маємо у випадку норми, що забороняє вбивство. Ця по­ведінка скерована на правову спільноту, себто на всіх, хто підлягає правовому порядку, на всіх людей, які належать до правової спільно­ти. Це слушно і для випадку, коли покаранню підлягає спроба само­губства. Саме з таких позицій згадані вище норми, що стосуються за­хисту тварин, рослин та неживих предметів, можуть тлумачитись як соціальні норми. Юридичний авторитет наказує дотримуватися певної поведінки лише тому, що він — законно чи протиправно — визначає цю поведінку як цінну для правової спільноти людей. Таке відношен­ня до правової спільноти врешті-решт є вирішальним і для правового регулювання людської поведінки, що стосується окремої особи. Йдеться не тільки і не стільки про інтереси конкретного позикодавця, які захищено правовою нормою, що зобов'язує позичальника сплати­ти борг: ідеться про інтереси правової спільноти, якими опікується юридичний авторитет і які спрямовані на підтримання певної госпо­дарської системи.

б) Право: примусовий порядок

Іншою спільною ознакою суспільних устроїв, що отримують ха­рактеристику в рамках правового поля, є та, що вони є устроями при­мусу. Це примусові устрої (Zwangsordnungen) у тому розумінні, що во­ни реагують на певні небажані обставини (на такі, які визнаються соціально шкідливими, й особливо на такі, що є, зокрема, результатом відповідної діяльності людини, актом примусу, себто застосуванням певного зла, насильства), як от позбавлення життя, здоров'я, свободи, господарського та іншого майна. Це зло, яке заподіюється суб'єктові проти його власної волі, — а якщо потрібно, то й із застосуванням фізичного насильства (себто як акт примусу). Те, що суб'єктові за­подіюється зло за допомогою примусового акту, який виступає у вигляді санкції, змушує припускати, що, як правило, цей акт і сприй­мається суб'єктом як зло. Хоча бувають і винятки. Наприклад, хтось скоїв злочин і, сповнений каяття, хоче зазнати покарання, передбаче­ного правовим порядком, а тому сприймає покарання як добро. Або ж хтось може здійснити правопорушення, щоб отримати передбачений за нього термін ув'язнення і мати прихисток та харчі. Проте, як було вже сказано, то поодинокі випадки. Аналізуючи акт примусу, що ви­ступає у вигляді санкції, можна припустити, що зазвичай цей акт сприймається особою як зло. У цьому розумінні суспільні устрої, що їх характеризують як правовий порядок, є примусовим регулюванням людської поведінки. Вони встановлюють певну людську поведінку й визначають примусовий акт, до якого належить вдаватися у випадку поведінки протилежного характеру, спрямовуючи його на особу чи її прибічників, що так поводяться. Це означає, що примусові устрої уповноважують певну особу вживати проти іншої особи примусовий акт як санкцію. На відміну від трансцендентних встановлювані право­вим порядком санкції є суспільно іманентними санкціями, а на відміну від звичайного схвалення чи несхвалення — суспільно зор­ганізованими санкціями. Проте правовий порядок може за допомогою встановлюваних ним актів примусу реагувати не лише на певну людську поведінку, але — як це буде розглянуто докладніше — і на інші суспільно шкідливі склади правопорушень. Іншими словами: тимчасом як унормований правовим порядком примусовий акт завжди є поведінкою певної людини, умова, з якою пов'язаний цей акт, не обов'язково відображає певну поведінку людини, а може містити інші обставини справи, які — коли на них поглянути з певних позицій — можуть вважатись соціально шкідливими. Як ми ще згодом переко­наємося, нормований правовим порядком примусовий акт може нале­жати до всієї системи правопорядку, може використовуватися право­вою спільнотою, що встановлює цей правопорядок як реакцію на об­ставини справи, що розглядаються як соціально шкідливі. А коли ці обставини справи є певною людською поведінкою, цей примусовий акт тлумачиться як санкція. Примусовий характер права свідчить про те, що його норми встановлюють примусові акти, які приписуються правовій спільноті. Це не означає, ніби в кожному випадку застосуван­ня примусових актів здійснюється психологічний примус. Цей ос­танній маємо лише тоді, коли впровадженню акту чиниться опір, чого, як правило, не буває.

Сучасні правові порядки часом містять також норми, що передба­чають певні заслужені винагороди — такі, як титули чи ордени. Але це зовсім не є ознакою, спільною для всіх устроїв, що їх називають правовими, і ця ознака не виконує жодної суттєвої функції в таких суспільних устроях. У межах цих систем, що функціонують як приму­сові устрої, такі норми відіграють другорядну роль. А втім, норми, що передбачають нагородження титулами та орденами, суттєвим чином пов'язані з нормами, що встановлюють санкції. Річ у тім, що носіння титулу чи ордена — себто емблеми, суб'єктивна суть якої полягає у відзначенні, — або не забороняється з правової точки зору (себто не передбачає санкції, а отже, дозволяється тим способом, що не вста­новлює негативної норми), або — і це є нормальним випадком — має позитивний дозвіл з правової точки зору (себто встановленням санкції, якщо чітко не зазначено про вручення нагороди, нагороджен­ня забороняється). У цьому випадку правовий статус може бути опи­саний лише як обмеження через іншу норму чинності заборонної нор­ми, що встановлює санкцію, себто завдяки встановленню зв'язку з та­кою примусовою нормою.

Право як примусовий порядок відрізняється від інших суспільних порядків. Вирішальним критерієм такого розрізнення є момент при­мусу, себто ситуація, за якої акт, установлюваний цим порядком унаслідок скоєння дій, що розглядаються як шкідливі для суспільства, може бути реалізований також всупереч волі причетних до цієї справи людей, а в випадку спротиву — ще й із застосуванням фізичного на­сильства.