2. Розум у праві

2.1. Скепсис відносно скепсису щодо розуму

«Розум» довго був предметом будь-якої серйозної фі­лософії; нещодавно, правда, стали більше говорити про «про­щання з розумом». Йдеться про розум з великої літери, який, зрозуміло, вживався у однині. Його, особливо у Новий час, доз­волялося розглядати тільки філософії, яка стверджувалась, по­руч із цілком успішними спеціальними дисциплінами не тільки у ролі допоміжної їм науки, а й у формі теорії науки, адже саме вона проголошувалася вмістилищем та інтерпретатором розуму. Визнаний вищою формою раціональності, «розум» обіцяв по­класти на себе відповідальність за здійснення наступних мо­ментів. По-перше, він мав визначати легітимне місце форм раціональності окремих наук, і не лише їх; по-друге, - встанов­лювати запобіжні межі постійно погрожуючій небезпеці абсо­лютного покладання власної раціональності.

Наївної точки зору про те, що розум домінує над усім та усе інтегрує, (у вигляді суворого a priori або якогось здорового глузду), не дотримувався ніхто з відомих мислителів. Вони, щоправ­да, в інших формулюваннях, перейняли властивість аристотелівської фундаментальної філософії як «шуканої науки» (див. «Метафізика» І 1,98 За, 21), розглядаючи її тему, принаймні спо­чатку, тільки як проект. Відповідно, великий розум був «шуканим (14) розумом»: ідеєю вищої форми раціональності, хоча ніхто не був впевненим у ній.

На вершині філософії Нового часу, у Канта, ще чіткіше у Фіхте, Шеллінга та Гегеля, відбувається перетворення проекту шуканого на проект знайденого розуму. Проти цього спрямову­ється тенденція, котра має різні назви, які неоднаково проявля­ються і походять зі спільного ядра. В її межах відкривається те, чим так пишалася філософія і не тільки вона; постгегелівське ж мислення живе руйнуванням розуму.

Зрозуміло, що необхідно відкинути надмірні домагання як самовпевненість. Дискутувати варто лише питання про те, чи не висуваються знову зависокі претензії до постгегелівського про­екту: заслуговує розум тільки на субверсію, або ж припускається «як те, так і інше»? Здається, що деякі автори насправді бажа­ють лише тоді завершити субверсію, коли остаточно буде похо­вана західноєвропейська ідея розуму. Цей проект може хизува­тися своєю радикальністю; але насправді йому бракує не тільки окоміру, а й точного діагнозу. Адже вважати світ здатним погод­жуватися з усім та вважати його виключно розумним, так само малопереконливо, як і інша крайність, коли дійсність не заслуго­вує нічого кращого за субверсію.

У цьому зв'язку, красномовним прикладом може бути ще не­достатньо прокоментоване право. Те, що люди скрізь підпоряд­ковуються йому, можна пояснити тільки раціональністю, отже, колективною ідеєю, змістовне наповнення якої поділяють люди різних епох і культур. Оскільки, коли йдеться про право, цю ідею не припустимо проголосити відносною щодо вищих ступенів раціональності, тут може йтися лише про найвищий її ступінь, от­же, - про розум. При цьому право не потребує есенціалістського поняття розуму, яке сьогодні вже вважається застарілим.

В межах права, до окресленого історико-філософськи вмо­тивованого скепсису щодо розуму приєднується його наступна соціально-історична форма. Оскільки захисник розуму перекон­ливий тільки тоді, коли він усуває натягнутий скепсис, розглянемо на прикладі права дві форми скепсису щодо розуму, випробо­вуємо їх на міцність, при цьому зосередимося на третій форму скепсису і вже від неї перейдемо до конструктивних міркувань.

Соціально-історичний скепсис щодо розуму здобув славу у соціології права. На думку Лумана (1984,467), розум принципово належить до семантики, яка, напевно, була легітимною у 18 столітті, але сьогодні «не може надалі застосовуватися у мережі (15) відносин між функціональною орієнтацією, диференціацією, критикою, подоланням випадковості». Скепсис соціолога щодо розуму не принциповий чи позаісторичний, а зумовлений лише соціально-історично і модернізаційно-теоретично. Через розпад старого європейського суспільства колись виправдана перспек­тива начебто втратила свої функції.

Історико-філософськи вмотивований скепсис щодо розуму також слід розуміти як будівельний матеріал для теорії модерну. Існує вже хрестоматійна точка зору, що на вершині та поворот­ному пункті європейського Просвітництва, у Канта та у німецько­му ідеалізмі, оцінка розуму була настільки перебільшеною, що спровокувала зворотну реакцію - зменшення його значущості. Ми почнемо з другого, не такого широкого діагнозу. Якщо він правильний, а постідеалістичний скепсис щодо розуму на­справді обумовлюється його ідеалістично завищеною оцінкою, тоді не залишилося б місця для невибагливого «реалістичного» поняття розуму. До того ж, це потребувало б також дотримання двох умов. Зокрема, скепсис міг початися лише після появи відповідних текстів і тільки потім стати по-справжньому доміну­ючим. Але це припущення не справдилося.

В Новий час у дискусіях щодо розуму, котрий відповідає за право, він фігурує під назвами «природний закон» (Гобс) і «природне право» (наприклад, Кант). Той, хто пропонує не звертати на все це уваги, досить відверто демонструє свій скептицизм щодо розуму. Саме таку рекомендацію під багатообіцяючою назвою «Підручник з природного права у вигляді філософії позитивного права» дає геттінгенський юрист Густав Гуго вже 1798 p., майже слідом за «Основоположенням природного права» Фіхте (1796) і «Правознавством» Канта (1797). Другий доказ: задовго до вихо­ду гегелівської «Філософії права» (1821) інший юрист, Пауль Йоган Анзельм Фейєрбах - він вивчав філософію у Йєні у Райнгольда, а пізніше став засновником теорії карного права у Німеччині, крім того, був одним з перших, хто торував шлях конституційній правовій державі - орієнтує свою науку не на вивчення розуму у праві, а на дослідження позитивного права. Таким чином, ідея щодо приниження розуму внаслідок його ідеалістичної завище­ної оцінки, є, напевно, правильною для науки або мистецтва, але не для права, в усякому разі, його там важко підтвердити.

Якщо етиологія неправильна, то принаймні результат свід­чить на користь тези Лумана про домінування після Французької Революції скепсису щодо розуму. Насправді ж на терені права (16) першому ніколи не вдавалося перемогти. Навіть Фейєрбах (1804) вважав «закон розуму останнім джерелом усіх прав» (параг­раф А). Лише для того, щоб цей правовий закон «дійсно панував», отже для перемоги розуму, а не для позбавлення повноважень, необхідно «перетворення його на позитивний закон». Фейєрбах критикує тільки розум, приречений на безсилля, виступаючи не проти розуму як такого, а проти розуму у праві, про який Гегель пізніше скаже, що він не виходить за межі належного. Одночасно робиться закид щодо завдання розуму; в ньому вбачається завда­ток для позитивного права, його моральна міра та критерій.

Точку зору Фейєрбаха можна вважати спотвореною оцінкою дійсності, а точніше - ідеологією. Але, в певних межах, позитив­не право добровільно визнає назване завдання. Всупереч соці­ально-історичному діагнозу, це відбувається насамперед в епо­ху розпаду давнього європейського суспільства, коли відповідна семантика неначе втрачає свої функції.

Щоправда, думка про невідчужені права, заснована на при­родному або розумному праві (див. розд. 3-4), рішуче відхи­ляється правовою теорією Бентама, який називав «нісенітницею на милицях» «Декларацію прав людини» революційної Франції - республіки, котра називатиме його своїм почесним громадянином (Bentam 1816/1973, 269, правда, ця критика відбу­вається незалежно від посилань на ідеалістичні концепції розу­му). Луман (порівн. 1981 і 1984), зосереджуючись на семантиці функціональної орієнтації, віддиференціації та опанування ви­падковості, також мало зважає на невідчужені права. У правовій же реальності, навпаки, ми знайдемо їх цілковите визнання; майже усі правові порядки проголошують права людини основ­ною складовою позитивного права. Тим самим спростовується уявна неспроможність належного, а розум de facto набуває функ­ції встановлення правових норм.

Оскільки скептицизм щодо розумного права починається ще до ідеалістичних проектів, а їх критика, як це було у Фейєрба­ха, не ставить під сумнів саме розумне право або ж, як у Бента­ма і Лумана, спростовується розвитком права. Отже, через ре­альне недотримання двох необхідних моментів, заслуговує, в свою чергу, на сумнів увесь загальний історико-філософський простір постідеалістичного знецінення розуму. Так само слід визнати спростованим і соціально-історичний діагноз Лумана. Принаймні у випадку права непереконливими є обидва типи скептичної аргументації щодо розуму. (17) Проте інше його знецінення має рацію. Так, Кант у парагра­фі А свого «Правознавства» робить юридичну науку відпові­дальною за систематичне пізнання вчення про природне право (jus naturale). На його думку, наука про право у її строгому ро­зумінні, по-перше, може бути тільки філософією, а, по-друге, - тільки нормативною дисципліною, отже, тією етикою права, котру він, за традицією, називає «природним правом». Тут на­справді висуваються занадто високі вимоги, але не з боку само­го розуму, а тільки з боку його теорії та етики. Проти цієї точки зору, за якою наука про право може бути тільки теорією юридич­но-практичного розуму, спрямовується переважна більшість слушних та плідних постідеалістичних міркувань. В них не тільки знімається виключне домагання етики права на науковість, а й відбувається її переоцінка. Одночасно з сумнівом у науковості такої етики, якщо вона взагалі ще існує, цю науковість все більше вбачають у позитивних науках. Насамперед, засновують­ся дві позитивні дисципліни - правова догматика (започаткова­на Г. Гуго і П.Й.А. Фейєрбахом, значно пізніше - у Джона Остіна в 1832 р.) та соціологія права (започаткована Дюркгеймом у 1896-1915 pp.), третя ж позитивна наука, історія права, була вже давно визнана.

До речі, Гуго написав свій твір, напевно, під впливом кантів­ської «Критики чистого розуму». У нього доідеалістичний оп­тимізм щодо розуму корегується кантівською критикою розуму, але у такий спосіб, що науково-теоретичне прочитання цієї кри­тики філософськи супроводжує розвиток нових наук, а на терені права розширюється тематичне коло дебатів. Кантівська «Кри­тика» надихає заснування нових досвідних наук. Знецінюється не сам правовий розум, а дисципліна, у якій висувається дома­гання правого розуму, отже - філософія, точніше - етика права, з її претензією на виключну науковість. Саме тому той, хто праг­не розглядати взаємодію ідеалістичного піднесення і пост-ідеалістичного знецінення на матеріалі права, безпосередньо зачі­пає питання науковості, а не розуму.