Поділ теоретичних наук

Якщо емпіричні науки всі стоять в одній шерензі - ме­тод індукції для них один, - то не можна вишикувати в одну лінію всі раціональні науки. Між ними є відмінність, яка визначається суттю предмета цих наук. Найпростішим поділом теоретичних наук є їх поділ на пояснюючі й поціно­вуючі. Перші вивчають те, що є, другі — те, що повинно бути. Підставою для такого поділу є те становище, яке по­сідає наш розум стосовно волі. Коли ми пізнаємо зовнішні предмети за формою, елементами, то таке пізнання не впли­ває на них. Наші думки про предмет не змінюють його; спри­чинити зміну в предметі ми можемо лише механічно.

Одначе є один випадок, коли таке відношення розуму до того, що він пізнає, змінюється, — тобто — коли предметом і6 пізнання стає наша воля. // Внаслідок пізнання волі розумом вона змінюється. В нас, наприклад, виникає якесь бажання, ми його аналізуємо, критикуємо, замислюємося над тим, до чого призведе його виконання чи невиконання, які насолоди принесе нам задоволення цього бажання, які невдоволення будуть наслідком його невиконання, чи обґрунтоване воно і т. п. В результаті такого аналізу наше бажання або змінюєть­ся, або зникає зовсім. Ось відношення розуму до волі.

З такого відношення виникає відмінність між тим, що є і що повинно бути; виникає ідея обов'язку, на відміну від існування дійсности. Відповідно до цього одні теоретичні на­уки вивчають те, що є, інші те, що повинно бути. Перші бачать, що ж виявилося у певній формі, існує й діє, завдя­ки яким законам воно набуло свого буття і розвитку, як воно змінюється, знищується, - отже, вони вивчають при­чини факту, а також закони його утворення і розвитку. Другі науки дають правила для оцінки, заторкують відмінності між добром і лихом, справедливим і несправедливим, істин­ним і хибним, упорядкованим і безладним або хаотичним.

У перших панують принципи, поняття, у других - нор­ми, ідеї. В пояснюючих науках наше мислення таке, яким є факт; у поціновуючих науках — факт має бути таким, якою є думка про нього. Перші вивчають те, що є, другі - те, що повинно бути. Логіка, що виводить закони, згідно з яки­ми мають поєднуватися думки, аби вони могли бути істин­ними, - є наука, що дає норми (норми думок); навпаки, психологія є наука пояснююча, що виводить закони, за яки­ми належить поєднувати думки як істинні, так і хибні, без їх розрізнення. Ще приклад: так зване "вчення про держа­ву", що показує, за якими нормами має бути побудована така держава, яка задовольняла б цілі свого існування, — репрезентує науку поціновуючу. Але поряд з цією наукою іде фізіологія держави, що з'ясовує, за якими законами ви­никає держава - все одно варварська чи цивілізована - це наука пояснююча.

Однак, хоча й існує відмінність між теоретичними наука­ми, вона не повинна доходити до їх повного розділення, як це зробив Гербарт і його послідовники. Співвідношення між двома вказаними групами наук має бути таке, аби ми їх не змішували, але також і не розділяли різко. Якщо ми почне­мо їх змішувати і викладати сукупно, то в результаті здобу­демо мішанину понять, невизначеність; а якщо приймемо їхнє ізольоване положення, то здобудемо на один і той же предмет суперечливі погляди, які взаємно виключають один одного. Наше пізнання істини та обов'язку втратить зв'язок. Це недолік нової науки, його не знала давня наука. Навіть здоровий глузд каже, що не може бути, аби пізнання істини // та обов'язку були двома завданнями, які не мають нічого і7 спільного. І справді, аналіз показує, що співвідношення наук пояснюючих і поціновуючих, - загалом теоретичних, - єтаким, що воно здійснює закон поступовости. І в пояснюючих науках ми зауважуємо, що вони поступово підіймаються від свого першого класу до наступних і, зрештою, доходять до наук поціновуючих. Пояснюючі науки поділяються на два кла­си - ті, що пояснюють з причини і [ті, що пояснюють] з мети. Загальновідомий погляд на світ такий, що в приступно­му для нашого спостереження колі необхідно виділяються: а) істоти неорганічні, б) органічні, в) з моральними прагнен­нями. Явища неорганічного кола ми підводимо під сліпі ме­ханічні причини; в колі органічних явищ панує не лише при­чинність, а й мета, зреалізована, однак, механічними умова­ми, і тому - несвідома; в колі моральних явищ панує не тільки мета, а мета свідома.

Отже, існують три пункти зору на світ і відповідно до цього три роди наук: і) науки, що вивчають причинність, наприклад, фізика, хімія, досягають розв'язання завдання, тільки-но покажуть умови, від поєднання яких відбувається те чи інше явище або зміна цього явища. Тут вивчення при­чин є вивченням усього предмета. Однак: 2) вище за систему наук, що вивчають причинність, стоїть система наук, які вивчають з метою. Види мети поділяються на зовнішні й внутрішні. Географія, наприклад, наука, що з'ясовує доцільність зовнішнього, дивиться на землю як на житло людини і тому розглядає, яка частина землі придатніша для певної мети. Такі науки мають глибоке значення для юриста.

Так, багато важить, каже Арістотель, а за ним Боден, чи ця країна континентальна, чи прибережна, має вона дов­гу чи коротку берегову лінію, вкрита вона горами чи рівнинна. Всі ці географічні особливості неодмінно пристосовують землю до однієї мети й роблять непридатною для іншої. Таким чи­ном, у науках, які вивчають види мети, перший ступінь посідають науки, які вивчають залежно від видів зовніш­ньої мети. Одначе в цій другій частині пояснюючих наук вищий ступінь займають науки, які вивчають наявність внут­рішньої мети, — так звані біологічні науки. Тут явища вив­чаються не тільки щодо їх причини, але й щодо їх внутрі­шньої мети, зреалізованої, однак, через механічні умови, а тому — несвідомої. Фізіолог, наприклад, коли вивчає око, його будову, то найточніше спостереження не може дати йому пояснення будови цього органу, якщо він не візьме до уваги тієї мети, для якої він призначений. Така несвідома доцільність всюди присутня в органічному світі. Організм -це така маса, в якій як ціле, так і частини взаємно є і метою, і засобами. І оскільки ми в державі охоплені систе-і8 мокгзовсім не усвідомлюваних нами прав, // то зрозуміло, чому державу прирівнюють до організму.

3) Третій ступінь у колі досяжних для нашого спогля­дання явищ займають моральні явища. їм відповідають етичні науки; їх сутність полягає в тому, що вони вивчають пред­мет щодо мети, яка вільно обирається і ставиться, тобто свідомої. Тут ми маємо справу з самосвідомим розумом, яким володіє лише людина і на підставі якого вона може надава­ти перевагу одному перед іншим, щось свідомо й вільно схвалювати або засуджувати, приймати або відкидати, щось обирати собі за мету і робити себе за неї відповідальною. До кола цих наук щодо цієї мети, що вільно обирається, входить і філософія права.

Ось ступені теоретичних наук; кожний вищий ступінь тут передбачає нижчий. Так, наприклад: 1) має бути реалізована певна ідея в сімейному побуті, в державі; але 2) здійснення ідеї можливе тільки через механічну дію й 3) причини, що мають реалізувати ідею, повинні бути організовані. Жодна причина не повинна бути ізольована. Ось підстави, чому вищі теоретичні науки неминуче передбачають нижчі. Всі три зазначені нами ступені мають поєднуватися; при цьому нижчі поступово повинні підноситися до вищих.

Позиція філософії права у загальній філософській системі

Що таке філософія? Замість цього схоластичного пи­тання і для його розв'язання ми поставимо інше питання: як виникає філософія? Що її породжує, чим вирізняється філософська наука з-поміж трьох загальних наук, сутність яких ми визначили? - Отже, як виникає філософія? Без­перечно, вона не виникла б, якби не було певних прак­тичних потреб або певних теоретичних питань, які вона розв'­язує. Філософія постає передусім з потреби моральної вільно-сти. Ми, розвиваючись у природний спосіб, набуваємо пев­них переконань стосовно світу і життя. Ці переконання фор­муються в нас випадково, завдяки досвіду, під впливом чужих суджень, державного авторитету, релігії й т. ін.; отже, розум не обрав цих переконань, а знайшов їх гото­вими.

Так складається наше інстинктивне переконання, і ми живемо з таким світоспогляданням, яке постало цілком ви­падково. Одначе це суперечить значенню людини як мораль­ної особистости. Ми лише тоді маємо переваги справді мо­рально вільної особистости, коли наші переконання склада­ються не випадково, а згідно з принципами розуму; коли ми виразно усвідомили їх і вільно прийняли. В цьому полягає перша умова моральної вільности. Людина, як розумна істота, вважає обов'язком досягти цього і прагне до цього. Історія показує, як часто-густо трапляється, що люди, зовсім не вчені в нашому розумінні, // були, одначе, філософами. Глибоке моральне почуття було причиною того, що Сократ, людина суто практична, став філософом. Чи можна дозволити, щоб наш погляд на те, що треба робити, яким має бути ставлення до ближніх, якими є наші обов'язки - залишився на тому рівні, як він природно склався? Основ­ний закон моральної вільности такий: "пізнайте істину й істина звільнить вас"; це перший обов'язок людини, без виконання якого немислиме виконання інших.

Замислюючись над цим, Арістотель каже: "інші науки корисні, але філософія - наука божественна; чому? Бо вона більше узгоджується з іншими моральними потребами лю­дини".

Другий імпульс до філософії виникає теоретично, з вартости характеру й змісту знань, що передаються позитив­ними науками. Оглядаючи царину позитивних наук, ми ба­чимо, що кожна наука є лише частиною, яка має тенденцію до якогось цілого. Фізика, наприклад, вивчає матеріальний світ, і кожен бачить, що це тільки частина, а не ціле. Саме про це ціле, про світоспоглядання і є вчення філософії. Філо­софія вивчає дані, адже поза межами даного є вигадка, а філософувати про уявні вигадки неможливо. Буття вимислу існує в нашій уяві й підпорядковується суб'єктивній волі, нашій сваволі. А форми даного не підлягають усуненню, скеп­тицизм щодо даного неможливий, воно не залежить від нашої сваволі. Жодний скептицизм не усуне, наприклад, відмінности між твердими і м'якими тілами. Що ж саме вивчає філософія в даному і чим вона відрізняється від пози­тивних наук, які також вивчають дані?

Те, що філософія вивчає в даному і як вивчає, - стано­вить її істотну відмінність від позитивних наук. Спочатку всі ми здобуваємо пізнання зовнішніх предметів за допомогою чуттєвих вражень, отже, пізнаємо їх такими, якими вони з'являються нам у досвіді. Це пізнання відповідає певному колу явищ, стосовно якого розвивається якась наука. Тепер ті поняття й ідеї, що репрезентують нам позитивні науки, слугують предметом філософії; вона не входить у розряд конкретних наук, бо не досліджує певне коло явищ, і її предмет лежить в іншій галузі пізнання.

Справа в тому, що позитивні науки, хоч і довели понят­тя про предмети до тієї досконалости, що вони справджу­ються досвідом, але не усунули можливости для постанов­ки іншого питання: чи справджуються ці поняття самі собою, чи задовольняють вони розум, чи не містять вони внут­рішню суперечність, тобто істинні вони чи хибні, і чи не ведуть вони до суперечливого погляду на речі? Саме до цього питання позитивні науки не підносяться, адже вони такою мірою досліджують поняття, якою вони відповідають досвідові, тобто досліджують зовнішній бік понять.

Філософія вивчає поняття, що їх збирають позитивні науки, настільки, // наскільки вони суперечать розуму або, висловлюючись юридичною мовою, позитивні науки вивчають зовнішнє право понять, їх придатність для досвіду; філософія вивчає внутрішнє право понять, їх придатність для розуму.

Філософія є: 1) Критика понять, що їх надає нам досвід незалежно від нашої сваволі, - критика згідно з принципами розуму, а не відповідно до свідчень досвіду. 2) Наука про можливість досвіду й достатню підставу, тобто таку, що не залежить від нас і спирається на принципи розуму, який по­кладає відмінність між істинним і хибним. 3) Наука про істинно існуюче на відміну від даного як явища. Ось потрійне визна­чення науки філософії. Три великі діячі попрацювали над цими визначеннями: Платон, Кант і Гербарт.

Платон, вражений тими суперечностями, в яких ми гу­бимося в дійсному житті, дійшов висновку, що в досвіді нам даються лише якісь частки, крихти цілого. Ми бачимо лю­дей у досвіді, але повністю не бачимо людини, ми бачимо тільки частину людини. "Досвід, за Платоном, надає нам тільки незначні вказівки на дійсність". Відповідно до цього у Платона філософія є наука про істинно суще, на відміну від того, що дане в досвіді. Знайти, наприклад, у людині ідею людини - ось завдання філософії за Платоном. Ширше визна­чити завдання філософії неможливо. В цьому ж сенсі вислов­лювалися — Спіноза, Ляйбніц, Геґель, Шелінґ. Кант щільніше розумів завдання філософії. Ті поняття, в яких приховане наше загальнолюдське світоспоглядання, постали без нашо­го відома.

Тому Кант ставить таке питання - як можливо для людини те, що вона міститься в цьому світоспогляданні, як можливим є це світоспоглядання? Завданням філософії, за Кантом, є знайти умови можливости нашого загально­людського світоспоглядання. Гербарт зробив ще крок у визначенні філософії. Філософія дбає про те, щоб поняття, дані з досвіду, були можливі. Вона не сперечається з досві­дом, але те, що він дає, повинно бути можливим. Таким чином, якщо поняття, дані досвідом, суперечливі, то їх так слід переробити, щоб вони були можливими. Це - завдання філософії. У досвіді здійснюється завдання спостереження, тут - мислення.

Ось три завдання філософії - філософія повинна відшу­кати істинно суще, на відміну від дійсно існуючого (Платон); вона не може дати істинного світоспоглядання, але вона має пояснити можливість фактичного світоспоглядання (Кант); нарешті, вона повинна забезпечити можливість здобутим досвідно поняттям (Гербарт), або можливість фактично да­ного світоспоглядання. Ці три завдання поєднуються в одному - відрізнити поняття явища від поняття про справжнє буття.

При вивченні позитивних наук ми дізнаємося, що досвід є така непорушна основа, від якої неможливо ухилитися, не увійшовши у межі фантазії. // Позитивні науки не здійснили б свого призначення, якби зайшли у суперечність з досвідом. Однак ця надзвичайна вага досвіду в практичному житті не повинна вводити нас в оману, ніби у досвіді ми маємо справу з самою річчю. Через досвід ми пізнаємо в даному дещо — не так, як воно є згідно зі своїми об'єктивними основами, а як ми його уявляємо, тобто ми дізнаємося про речі по тих збуджен­нях, які вони в нас викликають. Щоб пізнати річ, треба, щоб вона подіяла на чуття; отже, в чутті буде не присутність самої речі, а рух, викликаний цією річчю. Такими є наші пізнан­ня про звук, світло і т.п.

Сутність речей можна пізнати не через досвід (про сутність речей немає досвіду), а з допомогою розуму. Філо­софія мовить про річ не те, що засвідчується чуттям, а те, що каже про неї розум. Звідси, предметом філософії є ноу­мен - річ так, як її слід розуміти; предметом позитивних наук є феномен; або - предметом філософії є уявне, а пред­метом досвіду - явище.

Коли ми питаємо, що таке явище? - то три риси ха­рактеризують безсумнівним способом дане як явище: і) нас охоплює круговид наших уявлень про речі, а не самі речі, тобто ми знаємо з досвіду не те, що є річ, а те, що уявляє­мо в речі; 2) ми вважаємо, що поняття, здобуті з допомо­гою досвіду, хоч і узгоджуються з досвідом, однак не узгоджу­ються самі з собою, тобто внутрішньо суперечливі; отже, вони не реальні, бо згідно з аксіомою чистого розуму для існування речі потрібно, щоб вона не суперечила самій собі. (Ляйбніц каже: створити квадратне коло не може сам Бог). 3) Ми вважаємо, що буття, відоме нам із досвіду, не відпо­відає принципам чистого розуму, за якими він уявляє істин­но суще (згідно з останньою рисою побудував філософію як науку Платон).

Звідси наступні три завдання філософії. 1) Філософія, виходячи із усвідомлення, що дане є явищем, досліджує можливість фактично даного світоспоглядання. 2) Філософія досліджує логічну можливість фактично даного світоспогля­дання, тобто так опрацьовує поняття про дане, щоб вони не суперечили одне одному. 3) Філософія є наука про повну і всебічну істину світоспоглядання, тобто доповнює і пояс­нює наше досвідне світоспоглядання так, як цього вимага­ють закони чистого розуму.