Перехід до філософії права

Ідея права. Три ідеї — гаразду, доброчесности та обов'яз­ку, — стосовно до моральної особистости людини, набува­ють різного значення, залежно від того, чи розглядаємо ми людину як таку, чи у її взаємодії з іншими людьми. Обидва ці пункти зору суттєво важливі. Передусім людина є явище для себе самої. На обрії своєї внутрішньої самосвідомости вона будує свою внутрішню, ні від кого не залежну держа­ву. Тут вона "Homo sui iuris" (людина незалежна). Одначе, як істота тілесна, людина, з іншого боку, є явище для інших. Вона перебуває у взаємодії з собі подібними. Якщо розгля­дати людину в цьому відношенні, то завдання науки тут полягає в тому, щоб визначити - яким має бути становище однієї особи стосовно іншої, яке значення ця інша повинна мати для першої, що людина має пожертвувати державі та як ця остання має прислужитися людині і т. ін.

Давні часи відповіли на ці питання трьома афоризма­ми: 1) "neminem laede" (нікому не зашкодь), вислів, що містить сутність права; 2) "suum cuique tribue" (віддай кожному належ­не) - вислів, що виявляє сутність справедливосте; 3) "imo omnes quantum potes iuva" (допомагай навіть усім, скільки зможеш) — вислів, що виявляє сутність любови. У римлян ці три види ідей об'єднувалися в одну загальну ідею "honestum", не в нашому розумінні, а в розумінні родової ідеї (латинське "honestum" є переклад грецького "το αγκεον" -необхідність). Кожна з цих ідей має своє певне значення. "Neminem laede" означає, що людина повинна обмежити свої індивідуальні пристрасті, егоїзм, праг­нення до насолод настільки, наскільки це потрібно, щоб не страждав інший, тобто людина так має задовольняти свої по­треби, щоб не порушувався гаразд інших.

"Suum cuique tribue" означає, що людина мусить підня­тися над симпатіями до одного і антипатіями до іншого на­стільки, аби кожному віддати належне, за кожним визнати його гідність.

Нарешті - "imo omnes quantum potes iuva"// вимагає піднестися над прихильністю до себе самого, до своїх особис­тих інтересів і задоволень, вимагає самовладання настільки, щоб дбати про гаразд інших. В окремих юридичних інститу­тах, які панують у певного народу, ці три закони так по­єднані, що ще не було ґенія, який би їх розділив. Те, що називається правом, поєднує в собі й закон права, й справедливости, й любови. Втім, якщо ми звернемося до психологіч­ного джерела, то побачимо, що закон права видається в дер­жаві; тут право панує переважно, хоч і не винятково; спра­ведливість має своє джерело в людяності, любов - в релігії.

Щодо філософії права, то виокремлення її із загаль­ної моральної філософії ґрунтується на деяких особливос­тях, які характеризують ідею права і відрізняють її від двох інших ідей.

Ці особливості такі: вимоги права, його закони, хоч і запроваджуються для морально вільної особистости, одна­че їх виконання не полишається цілком на розсуд нашого сумління, адже для їх шанування необхідно часом залучати матеріальну силу. Ця особливість породжує явну супе­речність: 1) ми здійснюємо моральні ідеї згідно з сумлінням, і хоч ідея моралі й підпорядковує нас законові доброчеснос-ти, проте кожен із нас сам собі цар, виконавець і кат (на­приклад, невдячність є підлістю, ницістю духу, і все ж тут людина сама собі є суддею).

А ідея права, приналежна і до цього розряду, реалі­зується з допомогою примушення. 2) Якщо ми погодились на "neminem laede", яким визначається сутність права, то при цьому визначенні ми натрапили на непорозуміння. Якщо в цьому незаперечно полягає сутність права, тобто в тому, щоб ми своєю егоїстичною діяльністю не завдавали страж­дань іншому, то право робить нас поки тільки незворушни­ми до гаразду інших, не спричиняючи в нас докору сумлін­ня, хоч би як байдуже ми не ставилися до страждань іншо­го. Уже ця індиферентність є образлива для нього, ніби він річ, зовсім не цікава для нас ситуація. Таким чином "neminem laede" не знищує наш егоїзм, а ніби узгоджує його з егоїзмом інших людей.

І справді: ідея права має діалектичний характер, адже суперечка про неї виникає щодо самого визначення, і погляди на її зміст набувають суперечливого значення. Якщо весь світ дійшов згоди стосовно того, що таке лю­бов, добросердя, справедливість, то весь-таки світ не дійшов згоди у тому, що таке право. З одного боку, видається, ніби права є не що інше, як добре винайдені нами методи для найкращого задоволення егоїзму кож­ного, бо ми обмежуємо свій егоїзм настільки, щоб не образити егоїзму іншого. Багато хто так і розуміє ідею права, тобто як порядок, необхідний для спільного існу­вання наших егоїстичних прагнень.

Якщо дикун веде війну всіх проти всіх, живучи за пра­вилом "bellum omnium contra omnes", то і на найвищому рівні культури, в державі // триватиме така сама війна, але вона вестиметься методично, в завуальований спосіб, з допомогою права. Шталь каже, що порядок, який улагоджує наші егоїзми, став потрібний після гріхопадіння, тобто чо­гось позитивно доброго й священного в праві немає, оскільки воно з'явилося унаслідок випадкової зіпсованости людини. Ленц каже, що право дане нам внаслідок жорстокосердности, отже, як зовнішній захід убезпечення; а Ієрінґ - що воно є релігією самолюбства. Від таких законів можна очікувати лише зов­нішнього порядку, в якому лихо не могло б розвинутися і вкорінитися.

З другого боку, платонічна школа мала високі понят­тя про моральну основу права, його внутрішню дос­тойність: право є порядок, що визначається позитивним сенсом людської істоти, є закон, який входить у число законів божественного урядування світом, - доказ: на­род, мовлячи про святість права, бачить її основу у ви­щих божественних планах. Часто-густо право розгляда­ють як божественну інституцію. Аренс уважає право вия­вом однієї з властивостей божественної істоти. Практикові юристу погляди на сутність права можуть здатися таки­ми, що не ведуть за собою будь-яких наслідків (працюю­чи під диктат кодексу, він не має потреби розглядати, що таке право, йому слід тільки підкорятися). Але варто лишень замислитися над цією боротьбою людства, щоб побачити її основу в самому понятті про право.

Коли ми визнаємо певне відношення за закон і утворює­мо у своєму мисленні ідею про державу, то з поняття права ми виводимо поняття про наші вимоги до держави і про наші обов'язки щодо неї. Якщо право має те неістотне зна­чення, якого надає йому перша школа, то ми не можемо вимагати від держави, щоб вона сприяла нашому морально­му розвиткові, оскільки вона є зовнішнім порядком, силою. Визнаючи за другою школою (Платон, Геґель та ін.) ідею пра­ва святою, ми вимагатимемо, щоб держава була шляхетні­шою, ніж вона є, і ніхто не вдовольнятиметься поліційною і механічною державою як такою, що заперечує вищий мо­ральний розвиток.

Унаслідок особливости ідеї права, її розвиток в історії людства в науковому відношенні становить живий інтерес. Адже розуміння ідеї права не було однаковим у різні епо­хи. Воно відзначалося розмаїттям поглядів, між якими то­чилася запекла боротьба.