Короткий огляд предметів, що викладаються в науці про право

Перш ніж підступитися до історії філософії права, ми коротко оглянемо предмети, які викладаються в науці про право. Не заглиблюючись у суть, ми подамо ці предмети так, як // вони розвиваються з сутности нашої моральної особистости.

Спостереження показує, що 1) перш ніж людина завдя­ки своєму розвиткові піднялася до морально вільної особи­стости, вона вже мала спільне з усіма істотами завдання, це — самозбереження. Кожна річ у світі вперто тримається за своє буття; це властиво людині так само, як і рослині й каменю. Свідомо усувати те, що протидіє життю — природ­не завдання людини. Це прагнення зберегти своє життя здійснюється на засадах природного егоїзму: людина прагне гаразду і тому природно, що вона дивиться на все, як на засоби для досягнення цього гаразду.

Діючи за цим законом, людина втручається до сфери іншої особи і чинить кривду. Результатом цього втручання є те, що той, хто втручається, відчуває задоволення, бо він досяг певного гаразду, а та особа, у сферу якої втрутили­ся, - відчуває себе ображеною через ту кривду, яку заподі­яно втручанням іншого у її сферу егоїзму.

Що таке кривда? Який сенс цього слова? Особа, у сфе­ру життя й діяльности якої вчинено втручання, відчуває, що діяльність того, хто втрутився, - невиправдана. Чим? Ціля­ми? Але ж мета є, бо досягається потрібне щастя, гаразд.

Коли ми проаналізуємо це почуття кривди, то побачи­мо новий зміст цього поняття. Втручання інших у наше життя й діяльність завдає нам подвійного страждання: 1) фізич­ного, що полягає в позбавленні чогось, в обмеженні, 2) страж­дання суто морального, що з'являється від думки, що інший завдав нам його для свого щастя. Ця ідея вже є частиною морального самопізнання. В ній уперше відкривається по­чуття людяности.

Ідея, що інший не може завдати нам страждань з метою зробити себе щасливим, дістати задоволення, по­винна стати джерелом законів держави. Так виникає відчуття правди й кривди.

2) Коли ми поглянемо на предмет, на який поширюється образа, то бачимо, що це - власність у широкому значенні. Особа може ображатися лише у своїй власності, в тому, що вона вважає своїм; а своїм вона вважає як річ, так і добре ім'я, честь, які також репрезентують об'єкти надбання. З цього поняття про власність у широкому значенні виникає поняття про приватну власність — власність у вузькому значенні. Як виникає справжнє право особи на власність? На це запитання є подвійна відповідь: одна школа каже, що джерело власности міститься в "ius primi occupantis" (право першого володіння), тобто, що джерелом власности є перше володіння. Друга школа, особливо соціалісти, стверджує, що тільки "ius formationis" (право утворення) є джерелом власності; та праця, завдяки якій ми передаємо предмету частину наших сил - ось джерело власности. // Наука не може зупинитися на цих джерелах.

Перше й друге викликають поважні заперечення. Проти першого заперечують, що з того, що я перший почав насо­лоджуватися річчю, не випливає право відлучати всіх від насолоди нею; з того, що я перший проголосив на річ мою волю, ще не випливає, що інші не мають на неї права. Як просте проголошення моєї волі про те, що я заволодів річчю і відлучаю від неї іншого - може дати мені право на річ, і як це може зобов'язати волю іншого не вважати [цю] річ своєю? Звідси висновують, що лише "ius formationis" є першим дже­релом власности. Одначе і проти цього існує ґрунтовне запе­речення: не можна мати право на опрацювання речі, не маю­чи права на саму річ. За яким правом ми починаємо опрацьо­вувати річ? Або це є "ius primi occupantis", або тут немає жодного права. Хай там як, але в понятті власности дано вільність правомірного відчуження — дарування, обміну, про­дажу і т. п.

3) Третю низку фактів дано нам в ідеї договору. Ми припускаємо, що людина егоїстична — це хибно, адже абсолютного егоїзму в світі немає. Зробімо інше припущення: один втручається у сферу життя й діяльности іншого не з егоїстичних прагнень, а тому, що обидві дійові особи не чітко уявляють свої стосунки. Обидва діють "bona fide" (щиросердно), і відбувається зіткнення інтересів. Оскільки при цьому не передбачаються егоїстичні прагнення, то зрозуміло, що ці зіткнення призводять до того, що особи встановлюють закони, які визначили б їхні стосунки. Тут уже виникає автономія, на якій люди сходяться; ця автономія є їхнім договірним правом.

Оскільки договір походить з того, що зіткнення можли­ве і не з огляду на егоїстичні прагнення, то звідси зрозумі­лий є погляд людей на святість договору. В понятті договору дано поняття вірности, чесности, спілки й єдности.

Натомість порушення договору відхиляється моральним почуттям як обман. Сюди відносяться: підступність, запро­данство, зрада і т. п. Властиво, що стосовно форми чинення кривди, то вона може бути подвійна: а) вона може бути насильством і б) хитрістю. Насильством ми діємо як фізичні істоти і на фізичну сторону людини; хитрістю ми діємо на духовну сторону людини. Вона полягає в тому, що ми ви­ставляємо іншому хибні мотиви, ідучи за якими, він думає, що діє за своїми мотивами в той час, як він стає знаряддям волі іншого. Коли фальшиві мотиви виставляються однією особою іншій з наміром спричинити певну дію, то хитрість з'являється у формі неправди та обману; коли ці мотиви подаються третій особі щодо другої, то з'являється наклеп.

Переходимо до іншого роду ідей. Право, хоч саме по собі є моральною ідеєю, проте ми цікавимося ним, бо воно захищає // наші інтереси. Звідси випливає, що коли ми цікавимося певним правом, то маємо право вживати за­ходів проти можливого правопорушення, захищати наше право. Як форми, в яких виявляє себе неправда, є насиль­ством і хитрістю, так і форми захисту нашого права також є або силою, або хитрістю.

Оскільки ця сила й ця хитрість спрямовані на охорону нашого права, остільки вони є законними. У певних відношен­нях ми маємо право вчинити насильство або сказати неправ­ду. Коли коїться кривда, то насильство для її припинення не стосується об'єкта, а тільки її самої. Ось чому таке насиль­ство саме є правомірним насильством і в природному побуті ми бачимо повне панування ідеї правомірного насильства, пра­вомірного примушення. Отже, хитрість і насильство можуть бути правомірними. Людина цілком законно може ввести в оману, якщо цим вона захистить своє право, так само як і застосувати насильство з цією ж метою. Наприклад, вуличний розбійник хапає людину і вимагає від неї грошей; людина цілком законно може те саме зробити і з ним - примусити його не порушувати свого права. Через це й панує юридичне прави­ло, згідно з яким вимушена обіцянка недійсна, бо вона - правомірна кривда, необхідна для захисту права.

Такими є форми, в яких розвинулася юридична свідомість природної людини.

Людина стикається з людьми і спостерігає за собою, що вона робить. У цьому неперервному самоспостереженні й здійснюється моральна свідомість - що один повинен придба­ти, що може стосовно іншого втрачати і що стосовно іншо­го - мати. Якби ми перебралися до червоношкірих дикунів Америки і з пильним аналізом придивилися до їхнього жит­тя, стосунків, звичаїв, то побачили б тут усе потрібне для формування держави у своєму законодавстві. Держава по­вніше й методичніше починає визначати, формулювати те, що є в природному праві народу, не вносячи сюди нічого нового. їй належить опрацювання ідей природного права, але не творення самих ідей. Якою не була б ідея держави, її вище, останнє призначення, проте її практичне виникнення походить з потреби оберігати кожного від кривди через приму­сову силу; її завдання - спільне існування людей.

Спроможність держави визначається наявністю в люди­ни розуму, її здатністю піднятися до загальних законів, за яких і можливий такий захист іншого, що його право не страждає навіть тоді, коли страждає він сам. Саме з цієї здатности і робиться висновок про можливість поєднання людей у державі. Залежно від рівня культури ми висуває­мо різні вимоги до держави. Однак "minimum" вимог поля­гає в тому, щоб вона оберігала нас від кривди силою своєї верховної влади. // Але держава хоч і призначена до цієї мети, вона все ж таки не призначена оберігати всіх від будь-якої неправди; хоч вона й призначена визначати пра­ва всіх, проте не будь-які права. Пояснимо це: людина, прагнучи до самозбереження, втручається у сферу життя й діяльности іншої [людини], інша - страждає. Тут є фізич­не страждання і з боку порушника права. Держава нас за­хищає від того й іншого; проте там, де ми можемо терпі­ти, великодушно вибачити, не пам'ятаючи лиха, там дер­жава не втручається.

Держава призначена усувати неправду не тому, що вона здійснюється, а тому, що від неї страждають інші. Одначе і в цій ідеї держави як життя, так і наука натрапляють на великі труднощі й заплутуються: 1) Уперше виникає роз­різнення між правом приватним і правом публічним. Постає питання, чи має воно підставу? Вперше в історії таке роз­різнення зробили римляни.

Тим часом зразковий народ давнини - греки - жили, не знаючи цього розрізнення. Отже, чи не є це "ius privatum" залишком варварства? Соціалісти так і кажуть. Як утвори­лося "ius privatum"? Воно виникає внаслідок того, що дер­жава, покликана захищати нас від неправди, потребує за­собів для цього, потребує сили, власности. Таким чином, вона вже має своє життя, свої права. їй, отже, потрібна сила, власність — вже не для захисту людей від неправди, а для захисту себе від людей. Так започатковується держав­не право, яке римляни назвали "ius publicum". Але, бачи­те, це державне право саме не загальне, а часткове; частковим воно є вже тому, що супроти нього стоїть інший член - приватне право, "ius privatum".

2. Кожен народ має свою власну державу, відмінну від іншої. Отже, знову це загальне державне право опускаєть­ся, на рівень часткового. Звідси виникає ідея права всесвітньо-людського; відповідно до спільного єства людини, і організм права має бути загальний; виникає ідея такого права, яке не терпіло б неправди в її абсолютному сенсі, захищало б абсолютні права людини.

2. Третя проблема ще важча: в той час, коли держава бере на себе обов'язок регулювати наші права, стосунки, виникає інша сила - церква. Постає церковна спілка, яка має свої права й закони. Звідси починається історичний процес між церквою і державою. Був час, коли церква була вищим джерелом присуду стосовно права й неправа, і держава опускалася до рівня виконавця. Тепер джерело законодавства перемістилося вже до держави. У філософії права немає темнішого й важчого питання, ніж питання про відношення церкви до держави.

Б. А. Кистяковский. В защиту права (Интеллигенция и правосознание) // Вехи. Из глубины. М., 1991. С. 122-149.

Кистяковский Борис Александрович – украинский социолог и философ права (1868-1920)