4) Примусові акти, що не мають характеру санкцій

У процесі розвитку держави — й особливо держави із судовим та адміністративним устроєм — розширюється коло обставин, що своїм наслідком мають примусові акти. Це відбувається ще й тому, що до цих обставин зараховуються не лише соціально небажані людські вчинки та невиконання обов'язку, а й інші обставини справи, що не мають неправового характеру. Сюди належать, насамперед, норми, що вповноважують певні органи спільноти (звані поліцією) позбавляти волі тих осіб, які підозрюються у скоєнні злочину, з метою забезпечи­ти проведення стосовно них судочинства, яке має встановити, чи справді вони скоїли злочин, в якому підозрюються. Позбавлення волі є не наслідком поведінки особи, про яку йдеться, а наслідком підозри, що така поведінка могла відбутися. Правовий порядок може уповнова­жити поліційні органи накладати на осіб так званий охоронний арешт, себто позбавляти їх волі з метою захисту від протиправних нападів, що їм загрожують. Сучасні правові порядки пропонують примусове інтернування психічно хворих осіб, які небезпечні для суспільства, у спеціальних будинках, а хворих на заразні хвороби — у спеціальних лікарнях. Сюди належить також примусова експропріація власності (якщо такої експропріації вимагає громадський інтерес), примусове знищення домашніх тварин, хворих на заразні хвороби, примусове за своїм характером знесення будівель, якщо існує небезпека того, що во­ни можуть самозруйнуватись, або якщо вони можуть сприяти поши­ренню пожежі. Згідно із законами тоталітарних країн, уряд уповнова­жується ізолювати осіб небажаних переконань, релігії чи раси в конц­таборах, примушувати їх виконувати будь-яку роботу чи навіть зни­щувати їх. Такі заходи можна якнайсуворіше засуджувати з моральної точки зору, але їх не можна розглядати поза межами правового поряд­ку цих країн. Відповідно до зовнішніх обставин справи всі ці акти рівнозначні примусовому позбавленню життя, волі, власності — як і санкції покарання на смерть, ув'язнення чи накладення арешту на майно (Zivilexekution). Від цих санкцій такі примусові акти відрізня­ються лише тим, що умовою їхньої дії не є законодавчо передбачений протиправний акт чи делікт, вчинений певною особою. Адже вони — як було вже сказано — застосовуються не як наслідок певної соціаль­но небажаної дії чи відмови від виконання дії певною особою (що обґрунтовується з правової точки зору). Протиправний акт або делікт — це певна людська дія (чи відмова від виконання дії), яка, бувши соціально небажаною, забороняється тим способом, що до неї — а точніше, до її констатації в юридично визначеній процедурі — долу­чається примусовий акт, який указує на те, що правовий порядок ро­бить цю дію умовою встановлення примусового акту. І цей примусо­вий акт — як санкція (в тому розумінні, що він є наслідком протиправ­ного акту) — відрізняється від інших встановлюваних правовим по­рядком примусових актів лише тим, що обставини справи, які зумов­люють цей примусовий акт — це визначена правопорядком і юридич­но закріплена соціально небажана дія чи відмова від виконання дії, в той час як примусові акти, що характеризуються як не-санкції (коли взяти до уваги те, що вони не є наслідком протиправного акту), зумов­лені іншими обставинами справи. Декотрі з цих примусових актів можуть тлумачитись як санкції, якщо поняття санкції не обмежувати лише реакцією на певну людську поведінку, існування якої визначено юридично, а поширювати це поняття на випадки, коли примусовий акт відбувається саме як реакція на певну людську поведінку, на делікт, але на такий делікт, скоєння якого певною особою ще не вста­новлене з правової точки зору (як у випадку примусового позбавлен­ня поліцією волі того, хто лише підозрюється у вчиненні делікту). Аналогічне тлумачення матимемо, якщо таке поняття санкції пов'язу­вати з випадками, коли примусовий акт відбувається як реакція на делікт, котрого ще не скоєно, але котрого можна чекати в недалекому майбутньому. Прикладом може слугувати примусове за характером інтернування в спеціальних закладах суспільно небезпечних психічно хворих чи розміщення в концтаборах осіб, які мають небажані політичні переконання, сповідують іншу релігію або належать до іншої раси — якщо таке інтернування відбувається з метою перешко­дити їхній антисоціальній поведінці, до якої вони — як справедливо чи несправедливо вважає правова влада — мають схильність. Цей мо­тив, очевидно, лежить в основі обмежень свободи громадян однієї з воюючих держав, які мешкають на території іншої воюючої держави, і ця остання такі обмеження й запроваджує. Якщо розширити поняття санкції у цьому розумінні, то воно вже не збігатиметься з поняттям наслідку протиправного акту. Санкція у такому ширшому розумінні не обов'язково повинна іти слідом за протиправним актом — вона може передувати йому. Врешті-решт таке поняття санкції можна поширити на всі примусові акти, встановлювані правовим порядком, якщо під цим поняттям не розуміти нічого іншого, окрім того, що цим актом правопорядок реагує проти соціально небажаних обставин справи і за допомогою цієї реакції виявляє своє неприйняття обставин справи. Фактично, це спільна ознака для всіх примусових актів, що встанов­люються правовим порядком. Якщо прийняти визначення санкції в та­кому ширшому розумінні, то тоді можна сформулювати поняття при­мусової монополії правової спільноти альтернативно: насильство лю­дини над людиною — це або делікт, або санкція (причому під санкцією слід розуміти не лише реакцію на делікт, себто на певну людську поведінку, а й на інші соціально небажані обставини справи).