2.5. Розум і демократія

Відкритим є й питання відповідальності за правотворчість. Воно переводить нас від правовизначального до правонормуючого розуму. Адже право як таке не передбачає певної правотворчості. З точки зору відповіді на це питання, якою справед­ливо пишається Новий час, отже, за принципом демократії, йдеться про тих, кого воно стосується, про народ як єдність пра­вових громадян. Відтепер примус, який ми накладаємо самі на себе, втрачає примусовий характер. За принципом «volenti non fit iniuria» (добровільно, значить ненасильно - лат.) примус знімає себе як примус, там стають ідентичними той, хто спричи­нює цей примус та його адресат. Тому слушною є теза полі­тичної легітимації про походження будь-якої влади від народу. Отже, існує інша ідентичність. При визначенні змісту законів, наприклад, у категоричних заборонах, має місце ідентичність тих, кому примус надає переваги, і тих, хто потерпає від нього; демократична самоорганізація, коли йдеться про походження законів, навпаки, відштовхується від ідентичності автора та адре­сата примусу. Щоправда, постає питання, де насправді має місце друга ідентичність. Ми не будемо відсилати це питання до проблем легітимації демократії (порівн. розд.3.1), а краще розг­лянемо емпіричну фігурацію демократій.

Слід зауважити, що неєвропейським та доновочасовим суспільствам відома політична інституція, розумний характер якої недооцінюється тими, хто занадто озирається на європейсь­кий модерн. Так, у Африці існує тисячолітня традиція палавера (Palaver) - форми зборів. Буденною (німецькою - М.К.) мовою це означає нескінченну балаканину і тим самим демонструє силу впливу на цю мову європоцентризму: вона не помічає мети палаверу, не займається пошуками її прояснення і втрачає навіть зобов'язання щодо нього. Ця ж мета дає можливість запобігти тому, чому у західній політиці de facto часто охоче надають перевагу: прийняттю рішень похапки, коли немає часу для пошуків справжнього консенсусу, або ж - агонального характеру, який замість того, щоб шукати широкого схвалення, концентрується на необхідній парламентській більшості, інакше кажучи, - на перемозі. Навпаки, при проведенні палаверу говорять один з одним так довго, доки всі не дійдуть згоди, причому не лише теоретично, але й практично. Примусове уповноваження, котре (36) надається палавером, дуже чітко виконує умову соціального ро­зуму: примус є самонакладеним, він втрачає характер насиль­ства. Палавер, доновочасова і одночасно неєвропейська фор­ма демократії, не просто виступає проти будь-якої концентрації влади. Він є також інституцією того консенсуального правління, з яким ми зустрічаємося у давній Ісландії (порівн. Вуоск 1988, розд. 6) і яке взагалі відоме нам як германське народне зібран­ня - Дінг або Тінг (Ding bzw. Thing).

Спільною справою соціальних теоретиків та етнологів має стати спеціальне дослідження для з'ясування того, чи може па­лавер служити зразком консенсуальної демократії. Наведемо щодо цього тільки кілька зауважень (порівн. Bujo 1989, 601): па­лавер скликається у екзистенціально серйозних ситуаціях, коли виникає загроза існуванню спільноти - раптова смерть одного з її членів, природна катастрофа, розбій чи напад. Але приводом може стати також зневажання старої людини молодшою. Типо­вим для палавера є проведення відкритої дискусії; слово нада­ється кожному, причому для промов не існує жодних табу або поблажливості; немає також усталеного протоколу.

Ми знаємо, що жодний реальний консенсус нездатний пов­ністю уникнути спотворень, які йому постійно загрожують. Саме тому палавер може бути тільки провісником розумного сус­пільства, а не ним самим. Проти спроби прив'язати палавер до} нашої демократії говорять також нові польові умови. Можливе у малих групах вже втрачено у наших великих суспільствах; до то­го ж відкрите для відносно статичних суспільств є закритим для динамічних індустріальних його типів. Ця обставина дає нагоду поміркувати над ціною динамічного індустріального та массово-го суспільств: та суспільна динаміка, що забезпечує незнаний досі добробут, а також, напевно, такий середній рівень освіти та культури, якого не було раніше, стає на перешкоді - я припускаю це ео ipso (само собою) - раніш можливого способу політичної самоорганізації. Але, напевно, спадуть на думку деякі аналогії-Колись, у цьому зв'язку, надії покладались на засоби масової інформації; сьогодні можна чітко побачити їх межі. Засоби ма-, сової інформації вже давно не є владою протистояння; вони ма­ють власну владу, яка, окрім того, відрізняється від традиційної влади громадськості тим, що майже не підпадає під зовнішній контроль.

Ще раз: факт згоди не несе відповідальності за норматив­ний зміст консенсусу, якщо розуміти його як принцип легітимації (37) оціального примусу. Схвалення, більше за фактичне, яке вже не визначається примусом чи ілюзіями, а отже насправді прий­няте легітимно там і тільки там, де кожний знаходить свої власні інтереси. Напевне, ця умова не забезпечується ані довгими співбесідами, ані укладеною угодою, а лише тим, що соціаль­ний примус насправді служить інтересам потерпілих від нього, а саме: кожній окремій людині, навіть більше за це, - коли примус стає необхідним для здійснення її інтересів.

На підставі цієї умови наша друга ідентичність, ідентичність автора і адресата, приєднується до першої - ідентичності тих, хто отримує перевагу і потерпілих. У випадку позитивної від­повіді і лише за цієї умови, певний соціальний примус не тільки дозволяється розумом, а й вимагає його. В іншому випадку до­магання розуму послаблюються, а іноді навіть суперечать йому. Це призводить до вирішального висновку: для по-справжньому розумного суспільства правова форма є важливішою за його демократичну організацію, проте не важливішою за демокра­тичну легітимацію - оскільки і наскільки вона служить невід'єм­ним інтересам його громадян.

Безсумнівно, це дуже сувора вимога. Звичайні інтереси індивіда, групи та суспільства є настільки різними, що їх немож­ливо вважати невід'ємними. Як ми побачимо далі, здійснити цю вимогу можливо тільки на рівні інтересів другого ступеню, інте­ресів, які, як умови можливостей звичайних інтересів, можна назвати (відносно) трансцендентальними інтересами. Такі інте­реси мають місце там, де йдеться про права людини у їх строго­му сенсі, поза якими людина не може бути дієздатним суб'єктом (див. розд. 3).

Щоправда, права людини з'являються в історії права досить пізно, до того ж лише в певній правовій традиції. А відтак, здається, що спочатку не демократія, а категоричні заборони ви­конували право нормативні функції, отже правовизначальній ча­стині права загрожує істотне зменшення. Але наведені вище права розглядаються не тільки у новочасових каталогах прав людини, а вже й у традиційному карному праві, де йдеться про захист тіла і життя, майна, сексуального самовизначення тощо. Таким чином, принаймні частина карного права належить будь-якому праву, тому правовизначальна частина все ж не стає за­надто малою. Щоправда, традиційне карне право стосується ли­ше частини трансцендентальних інтересів. Тому та складова, яка відіграє правовизначальну функцію - категоричні заборони – (38) має одночасно і правонормуючу силу. Там, де відсутній захист трансцендентальних інтересів, панує не право, а сила. Де ж цей захист виходить за межі карноправового мінімуму і, окрім цьо­го, розширюється, наприклад, у напрямку соціальних, культур, них та екологічних прав, там суспільство стає розумнішим.

Підведемо другий попередній підсумок: суспільство тоді ро­зумно організується, коли воно не вирішує свої проблеми силою, а, по-перше, застосовує регулювання, яке, по-друге, здійснюється у вигляді санкцій, а по-третє, посилається на авторизоване на­сильство, potestas, а не на violentia, здійснюване не тільки че­рез позапартійне третє. По-четверте, завдяки тим універсаль­ним принципам, котрі сьогодні відомі нам як демократія і права людини і які, хоча і не цілком і повністю, але все ж, принаймні за своїми настановами, з самого початку захищають право­порядок.

Не все, що сьогодні вважається правом людини, безпроблемно відповідає цим умовам. До детальнішого визначення цього права можуть долучатися і партикулярні інтереси. У їх здійсненні, як завжди, перемагає той, хто вміє майстерно вико­ристовувати протилежність інтересів та політично і інтелектуаль­но володіє засобами масової інформації, стисло кажучи, - той, хто залучає на свій бік необхідну більшість. Уникнути цих фено­менів можливо лише тоді, коли здійснюється умова Руссо і існує той «вищий розум», який бачить усі людські пристрасті, не маю­чи жодної з них («Про суспільну угоду» II, 7). Однак для демо­кратичного суверена, якщо йдеться не про ідею, а про буття емпіричних людей, ця можливість принципово закрита. Отже, у впровадженні права через причетних до нього, зростає його ро­зумний характер, який, незважаючи на це, спотворюється політичною реальністю. Замість посилення розуму, ця складова залишається амбівалентною. Коли правопорядок досягає того, що йому зараз приписують, і стає деліберативним і рефлекти­вним (див. розд. 8.1), він, безперечно, набуває розуму, проте лише прагматичного, а не достеменного, що не знімає його амбівалентності.

Це зауваження не варто розуміти так, начебто демократич­не законопокладання має демократичну, але неамбівалентну альтернативу. Навпаки, розумніша опція відпадає вже тому, що за аргументом «volenti non fit iniuria» (добровільно - не є примусово), самовстановлення закону вже посилює його розумність-Незважаючи на це, виникають труднощі, адже формально-регулятивна (39) самоорганізація, напевне, є розумнішою за позбавлену регулювання. Адже, як стверджує Аристотель, дещо, позбавле­не пристрастей, є кращим за те, чому вони притаманні («Полі­тика» IN, 15, 128 /7а, 17). Але саме походження регулятивного по­кладання може лише теоретично бути формально-регулятив­ним, тоді, як насправді, через зв'язок з емпіричною людиною, йому бракує цього.

Оскільки не лише законодавець, а й інші посадовці ма­ють пристрасті, варто запитати, чому до нього слід ставитися суворіше, ніж, скажімо, до судді. Адже і суддя, якщо він має власну зацікавленість, на цій підставі може бути усуненим від справи. І навпаки, депутати, хоча і називаються представниками народу, але навіть тоді, коли вони упереджено обстоюють інте­реси своїх груп, не лише не усуваються через це, а часто, саме як представники інтересів, здобувають голоси і схвалення. Виз­наємо: депутати дотримуються процедурних регулювань і у свої щасливі часи проводять дебати на зразок дискурсів; але, разом з цим, переслідують і певні інтереси. До того ж, партії, уряд та конституційний суд (з такими широкими компетенціями, як, на­приклад, німецький) (див. розд. 12), набувають такої ваги, на яку майже не впливає ідеал демократії. Через це, від формально-правової, але емпіричної самоорганізації суспільства не слід очікувати чистої актуальності розуму.