4. Основні етичні проблеми і «спокуси» практичної психології

У практичній діяльності психолога, в його взаємостосунках з клієнтами, колегами і адміністраторами теж можна виділити наступні специфічні проблеми і “спокуси”:

1. Проблема (вона ж - «спокуса») влади над свідомістю клієнта, коли психолог входить в довір'я до клієнта і буквально «в'є з нього ниточки», схвалюючи за нього найважливіші життєві рішення, а то і круто зміняюючи життя клієнта своїми порадами та рекомендація. На жаль, чимала частина клієнтів саме так і уявляє собі допомогу з боку психолога, ніби перекладаючи на них всю відповідальність за свої дії.

2. Проблема самокрасування психолога на роботі (перед клієнтами та навіть перед колегами). З одного боку, психолог все-таки повинен вміти справляти враження на клієнтів, інакше йому буде складно встановити з ними емоційно-довірливий контакт і сформувати щодо себе повагу як до фахівця. Але, з другого боку, якщо доводити «зачаровування клієнтів» до абсурду, то вся робота перетворюється на «театр одного актора». Багато клієнтів це відчувають і не завжди сприймають такого психолога як свого реального помічника. Слід зауважити, що у педагогів і психологів можливостей для самокрасування на роботі, мабуть, навіть більше, ніж у артистів театру і кіно і навіть більше, ніж у різних теле- і естрадних «зірок», оскільки педагоги і психологи працюють не з великими аудиторіями, які часто сприймають своїх зірок як якихось «ідолів успіху», але не як живих людей, тоді як у навчальних аудиторіях і психологічних кабінетах можливим є більш живе спілкування з реальним зворотнім зв'язком і взаємодією.

Можна навіть припустити, що у психологів і педагогів більше можливостей для справжньої творчості та імпровізації на роботі, оскільки їм меншою мірою доводиться реалізовувати якийсь чужий сценарій або багато разів виконувати одну і ту ж пісеньку. Крім того, головне завдання естрадних і театральних зірок була пов'язана з тим, щоб сподобатися публіці, привернути публіки більше і більше заробити (від чого часто і називають лагідно таких зірок «попсою»), тоді як у психолога і педагога завдання складніше - донести до аудиторії або до клієнта якусь важливу ідею, яка спочатку може навіть комусь і не сподобатися, а когось взагалі серйозно спантеличити. Як відзначав Р. Мюнстенберг, психолог повинен бути надихненим «благородною ідеєю», а І. Гессен писав, що такі ідеї і сам метод наукового пізнання повинні передаватися від вчителя до учня «шляхом зараження», через живе спілкування. На жаль, багато психологів і педагогів вже давно перетворилися у «попсу», не реалізовуючи творчих можливостей своєї професії.

Головна причина цього - відсутність в освіті ідеї і смислу (відсутність різноманітних, але все-таки благородних смислів). Саме смисл складає «душу» освіти. Але, як відзначав В. П. Зінченко, «душі» в освіті і в «рідній психології», швидше за все, немає», і школа майбутнього, перш за все, «повинна вчити думати, у тому числі, думати про смисли». А вона все більше перетворюється на «школу самокрасування». І, ймовірно, ця тенденція — «театралізування всього життя», яка веде до спотворень в розумінні світу, носить глобальний характер. Але тоді тим більше це вимагає від психологів і педагогів активного пошуку засобів, що дозволяють органічно поєднувати смисл і форму, зміст і артистизм.

3. «Спокуса» слідувати «методичним модам», коли психолог, засвоюючи чергову новомодну методику, ніби самостверджується серед своїх колег (або серед вразливих клієнтів), ніби заявляючи, що «я на висоті», «я використовую найкращі методи роботи». Хоч відомо, що й новомодні методи не завжди виявляються дійсно кращими. З одного боку, зрозуміти такого психолога можна, оскільки він реально прагне поліпшити свою професійну діяльність, а іноді і підвищує цим свою професійну кваліфікацію. Але, з другого боку, в гонитві за черговою новомодною методикою або технологією психолог часто затрачає дуже багато сил, часу і грошей (відомо, як багато спритних «продавців» нових і не до кінця апробованих методик роблять собі на цьому капітали). А головне, в гонитві за методичними «новинками» психолог не засвоює по-справжньому одну методику, як на «ринку методик» з'являється наступна мода і т. д., і все це у результаті нерідко призводить до поверховості в роботі. Порада полягає у наступному: коли з'являється чергова «новинка», краще якийсь час почекати, поки не стане зрозуміло, наскільки вона справді ефективна, коли її буде простіше засвоїти, а головне, - коли вона стане набагато дешевшою (що дуже важливо).

4. Проблема платності психологічних послуг, проблема «грошей-подарунків». Оскільки ця проблема є в умовах комерціалізації освіти і психології вкрай важливою в етичному плані. В найзагальнішому плані проблема полягає в тому, що, з одного боку, багато клієнтів не мислять собі психологічну «послугу» без оплати (з погляду таких клієнтів, «за все треба платити»), а з другого боку, є невелика група клієнтів (звичайно це люди з розвинутим відчуттям власної гідності та високим загальнокультурним рівнем), для яких проблеми особистісного розвитку, людського одкровення, співпереживання і справжньої емпатії, духовного зростання і самовдосконалення якось не пов’язується з ідеєю оплати. Для психолога етична складність полягає в тому, як відрізнити перших від інших і як других цьому нікого не образити, адже по-своєму кожен клієнт правий — і той, хто сприймає «тільки оплачувану послугу», і той, кого ображає сам факт оплати сфери духовного розвитку особистості.

5. Проблема близьких стосунків психолога з клієнтом. Простіше всього зробити вигляд, що ця проблема надумана і треба просто не допускати жодних стосунків за межами професійної діяльності. В деяких етичних кодексах і стандартах роботи психіатрів і психотерапевтів накладається категорична заборона на які-небудь близькі стосунки психолога зі своїми клієнтами та пацієнтами, і порушення цієї заборони карається, аж до дискваліфікації. Але реально дорослий клієнт і дорослий психолог мають право на розвиток таких стосунків, що вони іноді і роблять. Це видно хоча б з тематики деяких зарубіжних фільмів: з'явився навіть особливий жанр, де, з одного боку, він або вона - пацієнт, а з другого боку — він або вона — психоаналітик, психотерапевт або просто психолог. Наприклад, фільм «Остаточний аналіз», де стосунки героїв якраз такі, які Фрейд рішуче не рекомендував. Втім, як з'ясовується по ходу фільму, герой-психоаналітик Фрейда уважно не читав.

Якщо такі стосунки все-таки виникають, то діє негласне правило: спочатку повинні бути вирішені психологічні проблеми клієнта, і лише потім можна дозволити собі переведення стосунків «психолог-клієнт» у сферу неформальних, або ж просто передати даного клієнта іншому фахівцю-психологу. Але поєднувати позиції психолога і близької людини звичайно не вдається, оскільки між клієнтом і психологом все-таки повинна існувати певна ділова дистанція. Частково у зв'язку з цим, до речі, психологу не рекомендується працювати професійно з близькими йому людьми.

Інша річ, коли психолог насильно змушує клієнта до таких стосунків, що ніяк недопустимо. Часто виникає інша проблема, коли клієнт сам закохується у психолога і буквально вимагає від нього близькості (іноді навіть шантажуючи його у разі відмови). У таких ситуаціях психолог (особливо молодий, починаючий фахівець) повинен бути готовий до гідної поведінки.

Необхідно бути надзвичайно коректними в побудові професійних стосунків з дітьми і підлітками, оскільки вони ще соціально (і фізіологічно) незрілі, вони ще тільки вчаться любити і легко захоплюються такими розумними, такими цікавими психологам», тим більше що психологи розглядають проблеми міжособистого спілкування, розвитку і планування перспектив свого життя, легко можуть захопити своїх молодих і вразливих вихованців і клієнтів.

6. «Спокуса» працювати з повною віддачею, забуваючи про свої особисті інтереси і здоров'я («синдром емоційного згоряння»). Оскільки робота психолога реально ненормована і ще не сформовані психогігієнічні норми і обмеження, психолог може легко втратити міру, емоційно та морально виснажитися, розв’язуючи складні конфлікти своїх клієнтів, і сам з часом перетворитися на пацієнта психіатричної клініки. На жаль, таких випадків відомо немало. Адже так хочеться показати всім, що ви не шкодуєте себе і свого здоров'я заради інтересів своїх клієнтів. Але при цьому такий самовідданий психолог забуває про свої рідних і близьких, які за нього переживають, а потім ще і розплачуються за психолога своїми нервами, безсонними ночами і покаліченими долями.

7. Проблема «нецікавого клієнта», на жаль, також зустрічається достатньо часто і до того ж недостатньо проаналізована у психологічній літературі. В найзагальнішому плані проблема ця полягає в тому, що, з одного боку, люди (клієнти) не однакові, хтось, наприклад, може і не володіти високою інтелектуальною, емоційною або комунікативною культурою, бути просто примітивною людиною, з якою просто нецікаво спілкуватися. Але, з другого боку, така людина все-таки звернулася до психолога за допомогою, і цілком може виявитися, що однією з причин її особистих проблем якраз і є усвідомлення своєї «нецікавості» для оточуючих. Тоді психолог просто зобов'язаний пересилити в собі первинну неприязнь (презирство, зарозумілість) і хоча б спробувати організувати з такою людиною діалог.

Відомо, що навіть такий видатний психотерапевт, як К. Роджерс, один із засновників гуманістичного напряму в психотерапії, також визначає проблему «нецікавого». В таких випадках К. Роджерс закликає до щирості у взаємостосунках з клієнтом і пише: «Я вважав би за краще поділитися з ним своїми переживаннями з приводу нудьги і дискомфорту, які я переживаю, виражаючи цю свою точку зору, моє відчуття нудьги виникло з мого відчуття віддаленості від нього і що я бажав би бути з ним ближче. І коли я намагаюся виразити свої відчуття, вони змінюються. Безумовно, я не скучаю, коли показую йому себе таким чином, і далекий від нудьги, коли чекаю з нетерпінням і, можливо, з неповним розумінням його відповіді. І я вже зможу почути здивування або, можливо, образу в його голосі, щоб він став говорити більш щиро, тому що я зважився стати з ним справжнім. Я дозволив собі бути особистістю — теперішнього часу, недосконалою - у своїх сосунках з ним». Але чи здатний, чи може собі дозволити бути «особистістю» і бути «щирим» кожен практичний психолог, що спілкується з «нецікавим клієнтом»?

8. Проблема «раннього прозріння клієнта». Суть проблеми полягає в тому, що побудова життєвого і професійного «успіху» часто пов'язана з певними життєвими компромісами і навіть з непристойними справами. На жаль, іноді людина добивається «успіху» когось вчасно зрадивши (або продавши), порушивши законодавство і т.д. Виходить, що для надання допомоги людині, що самовизначається, наприклад, допомагаючи йому планувати «успішну кар'єру», психолог повинен (або може) давати йому відповідні «недобрі рекомендації» (як кого обдурити, продати, як ефективно «розібратися» з своєю совістю і т. д.). Або ж молодий клієнт самостійно зробив для себе ці відкриття («прозрів») і тоді виходить, що психолог нібито зобов'язаний морально підтримати його в таких «недобрих намірах». Природно, психолог повинен сам себе поважати та не перетворюватися на фактичного співучасника недобрих справ майбутніх негідників.

9. Проблема «пізнього прозріння» клієнта виражається в тому, що людина звертається за допомогою до психолога в надії усвідомити, наскільки вдало або невдало була прожито його життя (або частина життя). Відомо, що сам факт звертання з таким запитанням вже свідчить про деякий внутрішній сумнів клієнта в тому, що його життя відбулося. Якщо психолог, вислухавши клієнта, приходить до висновку, що життя даної людини важко назвати вдалим, то далеко не завжди слід відкрито говорити про це даному клієнту. Якщо клієнт - сильна особистість, здатна пережити правду про себе, то іноді варто і ризикнути, зваживши на те, що він зможе консолідизувати свою волю та використати енергію внутрішньої кризи для того, щоб роки, що залишилися, прожити гідно і продуктивно. Якщо ж психолог відчуває, що перед ним слабка, «втомлена від життя людина», то краще не травмувати її своєю думкою, а просто підіграти їй, сказавши, наприклад, що її «життя в цілому відбулося», а «окремі невдачі та нереалізовані плани є у кожного», особливо у тих, хто «здатен ставити перед собою складні, а значить, труднодосягнені цілі». А завжди говорити в очі тільки те, що думаєш, всім підряд - це і неетично, і непрофесійно. І тут немає ніякої суперечності, оскільки для кожної людини — своя правда.

10. «Прозріння» самого психолога, коли він «раптом» усвідомлює для себе, що його професія «безглузда», що він займається «нікому не потрібними справами» тощо. З одного боку, незадоволеність собою і своєю роботою - це ознака творчого, вимогливого, рефлексуючого суб'єкта праці. Але, з другого боку, така рефлексія може призвести до руйнуванню власної роботи, відобразитися на благополуччі клієнтів і призвести навіть до руйнування особистості самого психолога. Проблема полягає в тому, як використовувати енергію цієї внутрішньої кризи не тільки для вдосконалення своєї роботи, але і для особистісного розвитку у своїй праці. І якщо психолог відчує, що така криза для нього нездоланна, то краще признатися собі в цьому і просто змінити професію.

11. Невіра у можливості клієнта самому вирішити свою психологічну проблему. Це ніби виправдовує неприпустиму тенденцію психолога відверто маніпулювати свідомістю клієнта, перетворюючи його на пасивний об'єкт своїх дій, і замість нього вирішувати його життєві психологічні проблеми.

12. Робота без належної теоретичної та методичної підготовки, коли психолог береться за розв’язання складних проблем, а сам не володіє ні досвідом, ні кваліфікацією. На жаль, в умовах масової підготовки психологів, коли неможливо проконтролювати освітній процес, випускається досить багато фахівців, які не володіють фактичною готовністю для надання кваліфікованої допомоги клієнтам і «викручуються» в основному з допомогою своєї життєвої «зачарованості», «здорового глузду» або звичайного нахабства та напористості.

13. Проблема критеріїв оцінки ефективності психологічної допомоги, коли складно оцінити, чи дійсно добре попрацював психолог. Звичайне посилання на те, що клієнт залишився задоволений, часто непереконливе, оскільки клієнт не завжди розуміє суть допомоги, що надається (він же не фахівець). Навіть в тих окремих випадках, коли з клієнтом вдається організувати реальну взаємодію та рівень його суб’єктності підвищується, все одно відразу оцінити справжній ефект допомоги також складні, оскільки допомога в розв’язанні складних психологічних проблем часто взагалі передбачає відстрочений ефект, який буде по-справжньому усвідомлений клієнтом лише пізніше, вже за межами консультації.

Наприклад, в такому найскладнішому виді психологічного консультування, як надання допомоги у плануванні перспектив особистісного і професійного розвитку (у профконсультації), справжній ефект може бути оцінений лише після того, як людина зуміє прожити справді повноцінне трудове життя, та ще буде згадана вдячними нащадками (із цього приводу Е. А. Клімов навіть говорить, що «профконсультація по суті своїй була спрямована в майбутнє»). Використання так званих «оперативних критеріїв оцінки ефективності» допомагає лише частково розв'язати цю проблему і, у кращому разі, дозволяє спрогнозувати (екстраполювати) цю ефективність на майбутнє, але знову ж таки незрозуміло, де критерії успішності таких прогнозів?

Але оскільки психологу хочеться вже зараз довести всім (і клієнту, і колегам, і самому собі), що його робота дуже корисна і дуже кваліфікована, то іноді він просто вміло навіює клієнту, що у нього «відбудеться особистісне зростання, що він став іншим тощо. Часто такі клієнти, відповідаючи на запитання, чим Вам допомогла консультація (або психотерапевтична група), відповідають фразами та цитатами з підручника з психотерапії. Клієнтів по-своєму можна зрозуміти, адже їм важко усвідомлювати, щодо реального особистісного зростання ще далеко (для цього потрібно ще самостійно «дозріти» та перевірити себе в реальних особистих «вчинках» у відповідальні моменти життя) та вони дарма заплатили свої гроші за відвідини психотерапевта. Але психотерапевту простіше створити ілюзію психологічного зростання і зробити так, щоб клієнт хоча б цим був задоволений.

14. Відсутність у країні на даний момент ідеалів особистісного і професійного самовизначення. Ще Е.Еріксон говорив про те, що для підлітка (а ми б додали, що і для будь-якої людини, що самовизначається) вкрай важливі «символи віри і програми», проблеми пошуку «ідеології та аристократії» і «щоб зберегти себе від розпаду, вони (підлітки) тимчасово надідентифікуються (до повної втрати ідентичності) з героями компаній». Проблема полягає в тому, що людина, що самовизначається, ще не навчилася розрізняти героїв справжніх і уявних, і тому вона часто виявляється дезорієнтованою. На жаль, і психологи (та і не тільки вони) також часто не до кінця розібралися для себе, хто може виступати зразком для наслідування, а хто - лише імітує такі зразки, це ускладнює психологам надавати повноцінну допомогу клієнтам, що самовизначаються.

Але багато «елітних представників» культури не тільки часто звертаються до «мародерів», яким в нашій країні «дісталося поле битви», як до потенційних «спонсорів» (іноді просто плазуючи перед відвертими «бандитами»), але фактично і схвалюють їх існування. Ось і виникає запитання: якщо вже «елітні люди» країни перетворюються на мародерів, то з кого ж брати приклад клієнту (та і самому психологу як суб'єкту професійного та особистісного самовизначення, де і як шукати «аристократію» і «ідеологію»?

Добре сказав із цього приводу відомий драматург Б. Брехт: «Нещасна країна, у якої немає героїв». Але, напевне, ще нещасніша країна, де є і вміло пропагуються «псевдогерої», «псевдоеліта». Відсутність героїв хоча б усвідомлювалася та переживалася як нещастя, то це залишає надію на покращення ситуації. А ось коли «псевдогерой» стає привабливим для основної маси населення, то зникає навіть надія на покращення, оскільки багато хто був переконаний, що все «і так чудово». «Псевдогерой» фактично дезорієнтує особистість, що самовизначається, виступаючи як реальний конкурент психолога, що намагається забезпечити умови для повноцінного особистісного розвитку людини. І багато в чому перемога в такій конкуренції (з сучасними засобами масової інформації, а точніше - масової маніпуляції, що вихваляючи різного роду нікчем, які добилися «успіху», побудованого на сумнівному «багатстві» і штучній «популярності») залежить від позиції самого психолога, від того, наскільки він сам зуміє розібратися у справжніх і несправжніх «ідеалах».

15. Проблема «шевця без чобіт» полягає в тому, що у багатьох психологів є немало і власних психологічних проблем. І тоді виникає запитання: чи мають вони право допомагати іншим людям, самі не розібравшися до кінця з своїми проблемами? З одного боку, якщо психолог постійно проектує свої проблеми на ситуації клієнтів, які звертаються до нього за допомогою (бачить у проблемах клієнтів тільки свої власні проблеми), то це, природно, мало сприяє ефективній допомозі клієнтам. Тому психолог повинен вміти абстрагуватися від своїх проблем хоча б на час роботи з клієнтом, відрізняти його проблеми від своїх — тобто психолог повинен знати себе настільки, щоб можна було говорити про його особистісну відкорегованість. Якщо у психолога не буде власного досвіду переживання серйозних проблем (і навіть досвіду подолання внутрішніх криз), то йому складніше зрозуміти проблеми інших людей (клієнтів). Крім того, сам розвиток психолога-професіонала передбачає подолання певних кризових ситуацій.

Важко уявити собі фахівця-людинознавця з обличчям, не облагородженим розумом, добротою, не зворушеним ніякими переживаннями» і взагалі фахівця-психолога, у якого все «о'кей». У частини клієнтів (але не у всіх!) такий «фахівець» просто не викличе довіри і вони не захочуть мати з ним справу. Хоч іноді для того, щоб вселити в клієнта оптимізм, можна подивитися на нього і ясними очима, і зробити вигляд «життєрадісного простачка».

Іншою крайністю є ситуації, коли психолог сам схожий на «пацієнта», коли його обличчя втілює собою страшні внутрішні страждання і якнайглибшу відчуженість від світу взагалі, і від проблем даного клієнта зокрема. У всьому потрібна міра. А психолога можна уявити собі як людину не «без чобіт», але такого, що постійно «змінює свої чоботи», тобто суб'єкта особистісного і професійного самовизначення і розвитку, також здатного в чомусь розчаровуватися, але і здатного долати ці кризи розчарування, знаходячи для себе все нові і нові смисли своєї діяльності.

16. Нарешті, слід вказати на проблему неминучості професійних «секретів» психолога-практика від клієнтів, від адміністрації і навіть від своїх колег. Якщо клієнту розказувати про всі нюанси своєї роботи, то все одно він багато чого не зрозуміє, та і прочитати йому стисло весь курс з психології навряд чи вийде. Крім того, повідомлення деяким вразливим клієнтам про результати дослідження, про свої оцінки реальної життєвої ситуації клієнта тощо. може просто викликати переживання, розчарування у своїх можливостях змінити ситуацію, а то і просто шок, після якого клієнту буде складно отямитися.

Не слід також розказувати про всі нюанси своєї роботи начальникам і адміністраторам, які часто не розбираються у тонкощах Вашої роботи та можуть її просто неправильно зрозуміти. Як керівники вони повинні довіряти Вам як фахівцям. Але як відповідальні особи, вони, одночасно, зобов'язані знати, що твориться в їх установі. Тому ви як фахівець повинні завжди мати якусь загальну інформацію про виконану роботу та навіть про отримані результати (але саме загальну інформацію, що не стосується делікатних подробиць по кожному клієнту).

Нарешті, навіть колегам-психологам не завжди слід розказувати про свою роботу. По-перше, є професійні таємниці, про які не повинні знати сторонні (наприклад, секрети деяких клієнтів, які вони довіряють тільки Вам). По-друге, навіть колеги не завжди можуть Вас підтримати у разі реалізації якихось Ваших творчих, незвичайних ідей у таких випадках спочатку довести ідеї до досконалості або до «робочого стану» і лише потім публічно заявляти про них). По-третє, і серед колег попадаються звичайні заздрісники, тому певна професійна обережність ніколи не зашкодить. Хоч, звичайно, недобре так говорити про психологів. Але ж і психологи теж живі люди, і вони теж бувають різними (а не тими, які стереотипно-ідеалізуються), що саме по собі чудово.