Історичні аспекти розвитку і становлення психологічної науки та психологічної практики

З античних часів психологічне знання розвивалося у надрах філософії та медицини. Старогрецькі лікарі Гіппократ, Ерасістрот вже знали, що органом психіки є мозок. Душу людини вони тлумачили як речовинну частку космосу (Демокріт) - матеріалістична лінія, якій протистояло ідеалістичне вчення про безсмертя душі (Платон). Видатним здобутком античності є трактат Арістотеля «Про душу», в якому він вперше розробив систему психологічних понять.

У середньовіччі переважало богословське вчення про психіку, про душу. Філософами і психологами цього часу були зроблені фундаментальні відкриття, що мають непересічне значення для сучасної науки, наприклад, ідея про індивідуальну неповторність людини (блаж. Августин), думка про те, що центром душевного життя особистості є її Я (самість), що перебіг психічного життя зумовлений як чисто зовнішніми (матеріальними та соціальними), так і внутрішніми чинниками. Вже тоді був відкритий факт здатності особистості виходити за межі себе, свого власного Я (трансцедентувати). У цей час аналізується вічна проблема співвідношення тіла та душі.

В епоху відродження переважало досвідне вивчення людини (Леонардо да Вінчі та інші). Поступово утверджувався детермінізм (вчення про причинну зумовленість явищ, подій) в аналізі психіки, насамперед матеріалістичний (Декарт, Гоббс, Лейбніц, Локк, французькі матеріалісти Гельвецій, Дідро, Гольбах).

У другій половині XIX ст. відбулося відокремлення психології від філософії. Цьому сприяли впровадження з інших наук (фізика, біологія, фізіологія) експерименту, розвиток еволюційних ідей тощо.

На кінець XIX на початку XX ст. стався своєрідний «вибух» у розвитку психології. У цей час виникало багато наукових психологічних течій, шкіл. Вся їх специфіка полягала в тому, що вони зосереджували свою увагу на вивченні однієї зі сторін психіки та абстрагувалися від іншої. І це мало своє пояснення, тому що тогочасна психологія не могла одночасно всебічно охопити психіку людини як предмет свого вивчення. Тільки дещо пізніше виникають цілісні (інтегральні) теорії.

В історії розвитку психології на межі ХІХ-ХХ ст. виникла об'єктивна необхідність поглиблення розуміння психологічних явищ, їх природи та закономірностей перебігу. Цього вимагав суспільно-історичний прогрес, зокрема, розвиток техніки та складних видів виробництв, де зростала роль людського чинника, наприклад, робота людини за конвейєром, у бригаді. Тому на зміну античній, інтроспективній психології, основним методом дослідження яких було самоспостереження, самоаналіз, інтроспекція, приходять три класичні напрями: біхевіоризм, гештальтпсихологія та психоаналіз.

Основоположником біхевіоризму був Д.Уотсон, який вважав, що предметом психології є вивчення людської поведінки, яку можна об'єктивно спостерігати. Він, зокрема, стверджував, що для цього достатньо описати поведінку тварини й людини, виявити закономірні зв'язки між стимулами, що зумовлюють поведінку, та реакціями, в яких проявляється ця поведінка. Тому науковий пошук біхевіористів був спрямований на з'ясування цих закономірностей.

При вивченні поведінки дитини біхевіористи брали як орієнтирну модель-схему поведінки тварин. Вважалося, що між цими двома типами поведінки є багато спільного, а тому закономірності, виявлені у вивченні активності тварин, можна застосовувати при аналізі поведінки людей. Людина, на їх погляд, відрізняється від тварини лише більшою складністю своїх поведінкових реакцій та більшою різноманітністю стимулів, на які вона реагує. Вчені цього напряму велику увагу приділяли вивченню законів научіння, засвоєння людиною рухових вмінь та навичок, операцій. Були виявлені досить складні залежності між поведінкою тварин та стимулами цієї поведінки. Зокрема, була з'ясована роль підкріплення у засвоєнні тваринами відповідних навичок, а також були сформульовані закони вправляння.

Д. Уотсон та його послідовники заперечували можливість об'єктивного пізнання свідомості. Вони вважали, що внутрішній світ людини прихований і його адекватне вивчення неможливе. Цей світ фактично розглядався як своєрідний «чорний ящик», який ми можемо вивчати тільки опосередковано, у межах формули: S- R, де S - стимули, а R - реакції.

Біхевіористи зробили конструктивний внесок у вивчення дії як складової діяльності, у аналіз процесу засвоєння дій. Однак, самі дії розглядалися відокремлено від внутрішніх спонук і свідомо поставленої мети. Біхевіористи просто не ставили перед собою такого завдання, бо вважалось, що, наприклад, мотив дії пізнати неможливо. Одночасно вони не вивчали психічний образ дії, не вивчали закономірностей мислення, сприймання, уявлень, волі тощо.

Біхевіоризм виник як запит тодішньої практики індустріального американського суспільства, що було зорієнтоване на прибуткове виробництво, коли людина розглядалася як машиноподібна істота, як придаток до машини. У класичному вигляді, який ми розглянули вище, біхевіоризм у своєму класичному виді існував недовго. Вже у 30-гі роки XX ст. вчені П.Толмен і К.Халл намагаються вдосконалити психологічну теорію про поведінку тварини й людини, бо вона не відповідала реальності. Цей напрям в історії науки отримав назву як необіхевіористський. Необіхевіористи поставили завдання вивчити, поряд із зовнішньою поведінкою, внутрішні психічні явищ, які зумовлюють цю поведінку. Так, П.Толмен вводить у психологію поняття про активність, розумність і доцільність поведінки, які були названі проміжними змінними. Формула «S - R» набирає вигляду «S - Н- R», де Н - проміжні змінні, які опосередковують зв'язок між стимулом (S) і реакціями (R). Особливу увагу було звернено на значення мети у виконанні твариною системи поведінкових актів. Вчений наголошував на значенні очікувань, гіпотези, когнітивної карти світу, знаку у детермінації поведінки. Одночасно він стверджував, що об'єктивно неможливо вивчити ці проміжні змінні, наприклад, мету як психологічний феномен.

Ідеї П.Толмена отримали розвиток у працях К.Халла, який розробив теоретичну модель поведінки тварин, яка включала не тільки стимули, що сприймає організм, а також реакції на них. Необіхевіористи наголошували на тому факті, що існують вроджені і набуті механізми реагування людини і тварини на стимули. Їх дія пов'язана з системою проміжних змінних, що опосередковують вплив стимулів на поведінку.

Отже, ранній біхевіоризм не вивчав того, що відбувається у свідомості людини. Представники цього напряму вважали, що їх завдання полягає у вивченні того, що «входить» в організм, а також того, що «виходить» з нього у формі поведінкової реакції. На виявлених законах будувалася теорія научіння, що грунтується на використанні різноманітних підкріплень і покарань у процесі формування навичок. Розроблені системи підкріплень й досі широко використовуються американськими психологами-практиками та педагогами-практиками. Ідея опосередкування і підкріплення широко використовується в сучасних теоріях навчання, причому вважається, що у навчанні необхідно використовувати тільки позитивне підкріплення.

У першій половині XX ст. в Німеччині виникає самостійний напрям психологічної науки гештальтпсихологія, представники якого зробили значний вплив на психологічні дослідження, що проводилися пізніше в інших країнах. Якщо біхевіоризм у своєму дослідженні широко спирався на фізіологію і біологію, то гештальтпсихологія - на фізику та математику. Представниками цієї теорії є німецькі вчені М.Вертгеймер, В.Келлер, К.Лєвін, К.Коффка та ін. Вихідним принципом дослідження психічних явищ, зокрема, сприймання, вважався принцип цілісності як протиставлення асоціативному принципу елементів, що був головним у тогочасній інтроспективній та асоціативній теоріях. У межах цих теорій усі складні психічні явища розкладалися на елементи, а вже потім здійснювалося їх теоретичне об'єднання, виводилися закони становлення складного цілого. Сприймання, наприклад, розглядалося як сума окремих відчуттів. На відміну від цих позицій, гештальтпсихологи стверджували про існування відповідних знаків утворення складних, цілісних систем психічних явищ та їх функціонування. Так, процес сприймання вони розглядали не як результат сумування поодиноких елементарних відчуттів, а як результат дії на організм усього «поля» подразників, структури ситуації сприймання загалом. Саме тому цей напрям часто називають структурною психологією (гештальт - нім. сл. - структура, форма, конфігурація).;

Не менш важливим для гешгальтпсихологів є принцип динамічності, згідно з яким психічні процеси необхідно розглядати в динаміці, наприклад, враховувати перебудову співвідношень складових процесу сприймання.

Завдяки реалізації принципів цілісності й динамічності структурна психологія досягла значних успіхів не тільки у вивченні сприймання, але й продуктивного мислення, спонукальної сфери особистості та інших психологічних явищ. Так, гештальтпсихологи вивчали:

• закономірності виникнення структур при сприйманні, що були названі гештальтами;

• фізіологічний процес у мозку розглядами як цілісний процес;

• закономірності та механізми творчого, продуктивного мислення;

• проблеми спонукальної сфери особистості та ін.

Ідеї гештальтпсихології відіграли конструктивну роль у поясненні поведінки людини, яка зумовлюється особливостями середовища (структурою поля), станом особи, а також характером динамічного співвідношення між цим полем та особистістю.

Свого часу у вітчизняній та світовій психологічній науці гештальтпсихологія піддалася аргументованій критиці за обмеженість вивчення психіки феноменологічним методом, сутність якого полягала у безпосередньому описі спостерігачем змісту свого сприймання, за формальне трактування психіки, за недооцінку впливу минулого досвіду на сприймання людиною світу.

На початку XX ст. у психології виникає ще один фундаментальний напрям - психоаналіз (фройдизм), основоположником якого був З.Фройд - австрійський психіатр, психолог. Психоаналіз складається з трьох взаємопов'язаних теорій: теорії несвідомого, теорії сновидінь, теорії дитячої сексуальності. З.Фройд виділив чотири неусвідомлені комплекси, що внутрішньо зумовлюють поведінку людини, зокрема: інстинкт волі до влади; сексуально-еротичний інстинкт; комплекс марнослів'я та інстинкт агресії.

З.Фройд вважав, що виховання не знімає ці інстинкти дитини, а лише притуплює їх. Є люди, поведінка яких значною мірою зумовлюється безпосередніми впливами цих інстинктів. Згідно з поглядами вченого, через задоволення цих інстинктів можна маніпулювати особою, бо тоді «вимикається» свідомість і людина діє як тварина. Вчений особливу увагу звернув саме на необхідність вивчення несвідомого у психіці людини. Він вважав, що несвідоме складає більшу частину психіки, ніж свідоме. Одночасно він, певною мірою, заперечував вплив свідомого на несвідоме, а особливо, вплив духовного на несвідоме та свідоме.

У зв'язку з аналізом ролі несвідомого в зумовленні поведінки людини, З.Фройд виділив два типи людей. Перший тип - тип Гітлера, що керується у своїй поведінці здебільшого несвідомим (сублімаційний тип). Це люди, які руйнують, тлумлять, штовхають інших на загибель заради реалізації своїх неусвідомлених ідей та цілей. Наслідком їх діяльності є нищення культури, нехтування звичаями, традиціями. Другий тип - тип Достоєвського, що не сприймає сигнали несвідомого, а витісняє їх, переключає свою свідомість на іншу діяльність (витісняючий тип). Інший представник цього напряму, К.Юнг вважав, що несвідоме первісних людей зберігається у наших сучасників. Цивілізація безуспішно постійно бореться за звільнення людини, суспільства від впливу несвідомого. Зауважимо, що несвідоме вивчається у межах інших психологічних напрямів. Так, грузинський психолог Д.Узнадзе стверджує, що свідомість - це той рівень психіки людини, який ми, в основному, пізнали, але в психіці є ще багато непізнаного.

У 30-ті роки XX ст. на основі теорії фройдизму виникає неофройдизм, представниками якого були А.Адлер, К.Юнг, К.Хорні, Г.Саллівен, Е.Фром та ін. Їх погляди мають багато спільного з теорією З.Фройда, але є ряд положень, що мають суттєві відмінності. Фройдизм і неофройдизм об'єднує твердження про існування у психіці несвідомого та його особливу роль в детермінації поведінки людини. Так, А.Адлер у своїй теорії стверджує, що з перших років життя дитини у неї виникає почуття власної неповноцінності та, одночасно, прагнення до творчого самовдосконалення. 0собистість розглядається як істота, яка від народження прагне до певної мети, що початково не усвідомлюється, а, одночасно, вона діє розумно, активно і довільно. Сама людина визначає цілі свого життя, які зумовлюють її поведінку та діяльність, особливості її психіки та самосвідомості. Особистість може стати сильною, розвинути свої здібності та досягти видатних успіхів, якщо намагається компенсувати цю неповноцінність.

А.Адлер акцентував увагу на тому, що особистість є цілісною та неповторною. Людина народжується, долає первинне почуття неповноцінності і, одночасно, прагне до досконалості, хоче компенсувати свої недоліки. При цьому можливі два варіанти, коли початкова неповноцінність або переростає у комплекс неповноцінності або, навпаки, у процесі компенсації відбувається надрозвиток - людина досягає видатного успіху. Неповноцінність, на думку вченого, - це стимул до розвитку, а душевне життя людини визначене первісною метою, а сама душа не живе за законами природи. Тільки наше тіло подібне до тіла мавпи, а душа має Божу іскру.

У людини є також почуття колективності, що ніби притягує її до інших людей, вона не може жити без групи. Співжиття людей - головна обставина життя окремої особистості. Вона прагне бути зрозумілою іншими людьми, почутою, ідентифікованою, зберігаючи одночасно свою неповторність, окремішність. Особистість виробляє свій життєвий стиль.

Досить оригінальною і конструктивною є концепція К.Юнга (аналітична психологія). Вчений розглядає психіку як складне ціле, центром якої є «комплекс Я». Він виділяє два типи несвідомого:

індивідуальне, про яке говорить З.Фройд, і колективне, групове. Індивідуальне - це та складова несвідомого, якої особистість набуває протягом свого індивідуального життя. Колективне (архітипічне) передається через спадкове, від покоління до покоління і складає своєрідний неусвідомлений соціальний досвід людства. Колективне несвідоме зафіксовано в міфах, первісних формах мислення, первісних образах, що передаються від покоління до покоління та реалізуються у сновидіннях, творчих мистецтвах, віруваннях. Ці неусвідомлені складові К.Юнг назвав архітипами.

К.Юнг виділив два типи людей: інтроверти і екстраверти. Інтроверти - це люди, що спрямовані, в основному, на себе в пошуку причин поведінки. Для них характерне фіксування інтересів на власному внутрішньому світі. Екстраверти, навпаки, спрямовані на світ зовнішніх об'єктів, їм притаманна відчуженість від самих себе. Виділені типи людей володіють певним набором характерних якостей: екстраверти, наприклад, комунікативні, а інтроверти - замкнені.

Окрім того, К.Юнг запропонував свою психологічну типологію особистостей, яка грунтувалася на основі виділених стійких несвідомих складових психіки людини (архітипів). Він, зокрема, виділив такі типи: мислительний, емоційний, сензитивний та інтуїтивний. Саме йому належить ідея про розвиток індивідуальності дитини як кінцеву мету виховання. Вчений виділив оригінальні архітипи чоловіків та жінок.

У теоретичному плані аналітична психологія розглядала психіку як цілісне утворення. Психіка, на думку К.Юнга, це острів, навколо якого бурхливе море. Острів - це свідомість, а море, нескінченно широке і глибоке, - це несвідоме, яке впливає на свідомість. У центрі острова перебуває Я особистості. У психіці людини е заряджені психічною енергією утворення, які К.Юнг назвав комплексами.

Якщо З.Фройд акцентував увагу на вивченні індивідуально несвідомого, то К.Юнг - на колективного. Останнє є вродженим і передається за спадковістю. Мозок - це цілий музей, що має тривалу історію, в якій зафіксована еволюція людства. У ньому є архаїчні залишки, «первинні образи», архітипи. Ці архітипи володіють енергією, скеровуючи поведінку людини подібно до того, як інстинкт у птахів про­являється у витті гнізда, а у мурашок - у будові мурашника. Архітипи з необхідності впливають на нашу поведінку.

Які є архітипи? Наша тінь як наше недобре, зле Я, яке живе у кожній особистості. Крім того, незалежно від статі, у кожної особистості є чоловіче начало (анімус) та жіноче начало (аніма). Виділяються й інші архітипи.

К.Юнг виділив символи снів, які мають приблизно однакове значення для всіх людей, незалежно від того, де вони проживають на Землі. Цими символами є: хрест, отвір, старець, темрява, вода, політ, падіння, переслідування хижими звірами тощо. Ми навіть однаково фізично реагуємо на несвідомо хвилюючі нас проблеми: спазми горла, приступи астми, блювота тощо.

У несвідомому неможливо диференціювати минуле та майбутнє. Там є багато тимчасово прихованих думок, затемнених вражень, образів, які, не дивлячись на втрату ясності, продовжують впливати на нашу свідомість та поведінку. Несвідоме - це не простий склад минулого. Там е багато зародків майбутніх ідей та психологічних ситуацій. У кожної людини несвідоме вибирає свій шлях, доповнюючи чи компенсуючи свідоме.

Існують різні способи входження у сферу неусвідомлюваного. До них належать: вживання алкоголю, наркотиків, речовин-психоделіків; виконання інтенсивних фізичних вправ; здійснення інтенсивного, глибокого і частого дихання; голосна музика, танці тощор

Ще один представник психоаналізу, Е.Фромм виступив автором концепції «гуманістичного психоаналізу». У ній стверджується соціальна природа психіки та поведінки людини. Автор відзначає, що характер людини зумовлюється суспільством, конкретними умовами життя. А там, де панує неволя, несправедливість виникають патологічні характери. Найбільш типовими характерами (тенденціями) є: конформізм, садизм, мазохізм, нахил до руйнування та ін. Людина засвоює типи поведінки і мислення, які їй нав'язує суспільство.

Вивчаючи спонукальну сферу особистості, Е.Фромм виділив дві головні спонукальні тенденції, що зумовлюють стійку стратегію поведінки та життя людини. Перша тенденція - прагнення особистості «мати» (матеріальні цінності, задоволення, добробут тощо). Друга тенденція - «бути» (самоствердитися, самореалізуватися, самовиразигися та розвинути свою індивідуальну неповторність). Тільки реалізація у житті другої тенденції може принести справжнє щастя людині.

Отже, ми виділили три класичні напрями зарубіжної психології першої половини та середини XX от. - біхевіоризм, гештальтпсихологія, психоаналіз, на основі яких розвинулись необіхевіоризм, неофройдизм.

Названі теорії по-різному окреслювали предмет психології, з'ясовували закономірності психічних явищ та окреслили завдання практичної психології.

Уже, починаючи з 30-тих років XX ст., виникає тенденція до інтеграції психологічного знання, формулювання більш інтегрованих психологічних теорій. Одним із таких напрямів є когнітивна психологія. Вона виникла у 50-60 роки XX ст. і поставила собі за завдання вивчити проблему пізнання людиною світу, психології й свідомості. Психологи, що представляють цей напрям, розглядають людське пізнання як активний процес, необхідними складовими якого є ідеальні засоби пізнання. Аналізуючи свідомість людини, ці вчені виходили з аналогії між процесами переробки інформації людиною і комп'ютером. Саме тому у когнітивну теорію було введено багато термінів з кібернетики: схема, сигнал, програма, інформація, система, кодування тощо. Ці поняття використовувалися для аналізу пізнавальних процесів людини (сприймання, пам'яті, мислення), а також для вивчення особистості.

Основним поняттям когнітивної психології є поняття «схема» як план отримання й переробки інформації. Такі схеми формуються в індивідуальному досвіді людини і дозволяють їй сприймати, переробляти, зберігати та відтворювати різноманітну інформацію.

Пізнавальна (когнітивна) активність людини розглядається як діяльність, що пов'язана з набуттям, організацією та використанням інформації. Крім того, психологи цього напряму розробили цікаві програми вивчення та розвитку пізнавальних функцій людини.

Усередині ХХ ст. виникає генетична психологія, основоположником якої був швейцарський психолог Ж.Піаже, вивчає психічний розвиток (генезу) дитини. Автор вважав, що центральним моментом розвитку є становлення інтелекту. Інтелектуальний розвиток дитини, на думку представників генетичної психології, включає процес становлення логічного мислення, розвиток логічних операцій. Були виділені та охарактеризовані стадії цього розвитку.

У 60-ті роки у США виникає ще один напрям психології гуманістична психологія (А.Маслоу, К.Роджерс, Р.Мей та ін.). Свої ідейні корені вона знайшла у, так званій, «розуміючій психології» (В.Дільтей), яка ставила своїм завданням розкрити сенс душевного життя людини, систему її цінностей. Основним завданням психології вважалося з'ясування у всій повноті особливостей розвитку душевного життя людини.

Гуманістична психологія виникла як реакція на глобальні проблеми людства, які виникли у другій половині XX ст у процесі розвитку цивілізації. Це були об'єктивні проблеми, бо навіть у межах загалом негуманної теорії біхевіоризму виникла необхідність у гуманному підході до людини, до перебудови суспільних інститутів і людських стосунків.

Гуманістична психологія - це третя сила у психології, яка об'єднує філософів, психологів, педагогів, соціологів - всіх тих, хто веде пошук більш позитивного життєстверджуючого способу існування людини в нових соціально-економічних умовах. Психологи цього напряму розглядають людину не як суму окремих елементів - рефлексів, пізнавальних процесів, інстинктів тощо, а як цілісність.

Основним предметом вивчення гуманістичної психології є реальна особистість як унікальна цілісність. Ця цілісність не є щось наперед задане, вона - ніби як відкрита можливість для самоактуалізації, з її прагненням до щасливого майбутнього, до вільної реалізації своїх потенцій та можливостей (А.Маслоу), до зміцнення віри у себе і можливість досягнення свого ідеального Я (К.Роджерс). Головна роль при цьому відводиться тим спонуканням, що забезпечують реалізацію зазначених тенденцій.

Сучасна гуманістична психологія з'ясовує роль навчання й виховання у творчому розвитку особистості. Так, згідно з поглядами психологів, що працюють у межах цього підходу, навчання повинно бути переважно індивідуальним, а завданням виховання є розвиток індивідуального Я особистості, здатності до самоствердження, до емпатійності. Вони розглядають несвідоме особистості як глибоку криницю, яка часто закрита зверху, а її господар не може скористатися цим величезним джерелом енергії. Щоб реалізовувати завдання забезпечення вільного саморозвитку особистості у школі, педагог повинен мати спеціальну підготовку, володіти значним гуманістичним потенціалом.

У межах гуманістичної психології сформульовані принципи розгляду особистості:

• усі люди володіють природною здатністю до творчості;

• творчий процес зціляє людину, а сам продукт цієї творчості (малюнок, виріб, скульптура) дає важливі відомості про індивіда, сенс його життя, а відтак, одночасно, він є важливим чинником глибоких перетворюючих змін у внутрішньому світі особистості (трансформації особистості);

• особистісний ріст та вищі творчі стани свідомості досягаються людиною через усвідомлення, саморозуміння, самоприйнятгя та інсайт;

• самоусвідомлення, саморозуміння і стан творчого натхнення також досягаються шляхом заглиблення у нашу емоційну сферу. Переживання горя, гніву, болю, страху, радості та екстазу є тим тунелем, по якому ми маємо пройти, щоб потрапити на протилежний бік до самоусвідомлення, розуміння та цілісності;

• наші переживання та емоції е джерелом енергії, яка може бути спрямована, нагромаджена, звільнена чи перетворена завдяки експресивним мистецтвам (танці, художні ремесла, вокалізація, музика, уява, медитація тощо). Саме вони ведуть нас до несвідомого і дозволяють виразити, перш за все, невідомі фрагменти про нас самих, і таким чином виявляти нову інформацію та досягати нового усвідомлення;

• існує зв'язок між індивідуальною життєвою силою нашим внутрішнім ядром (душею) - і сутністю всіх людських істот. Тому в подорожі всередину самого себе з метою відкриття нашої сутності та цілісності ми виявляємо нашу взаємопов'язаність із зовнішнім світом, з людством. Висновок полягає в тому, що подібно до того, як гілка, відірвана від дерева, гине, так і людина не може вижити без інших людей фізично, соціальне й духовно.

Таким чином, ми розглянули основні напрями психологічної науки, що розвивалася у XX ст і продовжують розвиватися на початку ХХІ ст.

Розвиток психологічних знань у сучасному світі характеризується рядом тенденцій:

• відбувається об'єднання (інтеграція) психологічного знання, здобутого дослідниками у межах різних психологічних напрямів;

• розвиваються різні напрями практичної психології (психоконсуль-тування, психодіагностика, психотерапія);

• під впливом інших наук (кібернетики, біології, філософії) відбувається розширення і збагачення теоретичного й методологічного арсеналу психологічної теорії.

Одним з новітніх напрямів у розвитку сучасної психологічної науки є становлення трансперсональної психології, яка грунтується на ідеях східної філософії, а також теологічних вченнях та ідеях релігійних вірувань.

Розглянемо особливості історичного розвитку вітчизняної психології та її головні досягнення. Так, у 20-х рр. XX ст. їй були притаманні тенденції, що зумовлювалися соціально-політичними умовами розвитку суспільства у Радянській Росії, а пізніше - в СРСР. Це, зокрема, проявлялося у виразній орієнтації психологів на Матеріалістичну філософію як методологічну основу психології. У поясненні психологічних явищ вітчизняні психологи-теоретики вважали, що вирішальним чинником є соціальний і одночасно майже не враховувалося значення спадковості та духовності. Пояснення механізмів функціонування психічних явищ здійснювалося з врахуванням тверджень теорії вищої нервової діяльності І.Павлова та еволюційної теорії походження видів Ч.Дарвіна. На психологію як науку здійснювався ідеологічний тиск, вона мала обґрунтовувати ідеї, що стосувались становлення нової людини соціалістичного суспільства.

Однак, і за цих несприятливих умов в Радянській Росії, а пізніше в СРСР були розроблені оригінальні психологічні концепції: теорія установки Д.Узнадзе, культурно-історичної теорії походження і розвитку вищих психічних функцій Л.С.Виготського, теорія діяльності (С.Л.Рубінштейн, О.М.Леонтьєв), теорія психічного розвитку дитини (Г.С.Костюк, Д.О.Ельконін, О.Запорожець та ін.). У руслі теорії діяльності були сформульовані принципи діяльнісного підходу: розвитку, історизму, предметності, активності, інтеріоризації та екстеріоризації. Крім того, була висунута продуктивна ідея про «єдність» будови зовнішньої та внутрішньої діяльностей, про необхідність системного підходу до аналізу психіки, сформульовані уявлення про психологічну структуру діяльності і введено поняття про провідний вид діяльності. Теорія діяльнісного підходу виступила методологічною основою для психологічних досліджень у віковій, педагогічній, інженерній та інших галузях психології, а відтак і у сфері практичної психології.

На пізніших етапах були сформульовані основні принципи психології, які залишаються актуальними й тепер.

Принцип детермінізму. Цей принцип сформульований у 30-х роках С.Л.Рубінпгтейном, який вважав його в психології основним. Він дає відповідь на запитання про зумовленість психічних явищ. Причиною виникнення психічних явищ є об'єктивний світ, взаємодія Я з середовищем, з самим собою. Щоб зрозуміти поведінку людини, необхідно знати об'єктивні умови, впливи, що діють на неї, враховувати вплив попередніх років життя на майбутні життєві вибори особистості.

Але детермінацію не можна розглядати тільки як причинність, необхідність. Важливим є загальне положення, за яким зовнішнє діє, впливає на людину через внутрішнє (С.Л.Рубінштейн). Так, ефект, який спостерігає психолог після психологічного впливу, ніколи не є результатом лише цього ізольованого впливу, а зумовлений життєвим шляхом дитини, її ситуативними переживаннями. Розгляд детермінації психічних явищ не зводиться до з'ясування ізольованих причин, окремих ефектів, а включає з'ясування динаміки розвитку.

Принцип історизму. Психіка зумовлюється конкретними життєвими умовами і змінюється разом із зміною цих умов. Цей принцип вказує на те, що зміст і психічного життя людини визначає її взаємодію з іншими людьми, предметами, знаряддями праці тощо.

Принцип системності. Людина в її системності - це початковий і конечний пункт психологічного вивчення. Це реальна цілісність, яка в теоретичному плані не тільки може бути розкладена на різні пласти, рівні, виміри, але і врешті-решт бути представлена на основі інтеграції даних різних наук, які вивчають людину як органічне ціле. Ідея системності безпосередньо пов'язується з ідеєю комплексності. Основними твердженнями системного підходу у психології є:

• необхідність багатопланового аналізу психічних явищ, що дозволяє виділяти різні сторони психічної реальності;

• розуміння психічних явищ як багаторівневих (в особистості виділяються підсистеми: самосвідомість, спонукальна, емоційно-вольова, когнітивна та ін.), що зумовлює використання різних систем вимірювання при їх вивченні та розгляд зв'язків між підсистемами;

• багатовимірна класифікація властивостей людини (індивідні, індивідуальні, особистісні, системні, суб'єктні, духовні);

• системна детермінація передбачає врахування причинних зв'язків, умов, передумов, чинників, багаторівневого опосередкування психічних явищ.

Принцип комплексного вивчення особистості полягає в тому, що дослідження людини, її психіки необхідно здійснювати всебічно та за участю спеціалістів різних професій (медики, психологи, соціологи), використовуючи у цьому загальнопсихологічні, соціально-психологічні, психолого-педагогічні підходи.

Принцип єдності свідомості і діяльності був сформульований С.Л.Рубінштейном, далі розроблявся й обґрунтовувався О.М.Леонтьєвим, Г.С.Костюком та ін. Він розкриває механізм детермінації психічних явищ, а саме, вказує на те, що психічне виникає у процесі активності суб'єкта (діяльності). Свідомість проявляється і розвивається у діяльності. Я може стати свідомим тільки у процесі діяльності.

Принцип розвитку, за яким будь-яке психічне явище необхідно розглядати в динаміці, як таке, що постійно змінюється залежно від конкретних умов.

В Україні значний вклад у розробку та систематизацію принципів психології вніс О.М.Ткаченко.

Таким чином, вітчизняна психологія, що тривалий час розвивалася в межах психології колишнього СРСР, має значні здобутки у розвитку теоретичного аналізу психічних явищ, сформульованих концепцій та виявлених закономірностей. Однак, практична психологія розвивалася надто слабо.

Центрами розвитку психологічної науки в Україні є факультети, кафедри Національних університетів та класичних університетів, кафедри психології педагогічних університетів та педагогічних інститутів. У Києві функціонують три психологічні інститути: Інститут психології ім.Г.С.Костюка, Інститут політичної та соціальної психології, Інститут педагогіки та психології професійної освіти. У багатьох університетах та педагогічних інститутах здійснюється підготовка практичних психологів.

У наш час збагачуються та поглиблюються контакти вітчизняних психологів із зарубіжними колегами, відбувається загальна переорієнтація досліджень на розв'язання прикладних проблем.