Деякі загальні питання діяльності практичного психолога Проблема оцінки ефективності діяльності практичного психолога

До теперішнього часу не існує чітких і однозначних критеріїв, за якими можна було б оцінювати ефективність всіх напрямів діяльності практичного психолога. У цьому плані можна розглядати критерії ефективності у кожному з видів діяльності практичного психолога окремо.

Можна виділити певні особистісні риси, бажані для практичного психолога:

• концентрація на клієнті, бажання і здатність йому допомогти;

• терпимість до відмінних від власних поглядів і думок, гнучкість;

• емпатійність, сприйнятливість, здатність створювати атмосферу емо­цій­ного комфорту;

• автентичність поведінки, тобто здатність пред'являти групі справжні емоції та переживання;

• ентузіазм і оптимізм, віра у здатність учасників групи до зміни і розвитку;

• врівноваженість, терпимість до фрустрації та невизначеності, високий рівень саморегуляції;

• упевненість в собі, позитивне самоставлення, адекватна самооцінка, усвідомлення власних конфліктних сфер душевного світу, потреб, мотивів;

• багата уява, інтуїція;

• високий рівень розвитку інтелекту.

К. Рудестам пише про взаємозв'язок особистих рис, теоретичних установок і стилів управління у групового психотерапевта. Ці слова, на нашу думку, можуть бути віднесені до будь-якого практичного психолога. Практичний психолог “повинен бути частково артистом, частково вченим, що поєднює відчуття та інтуїцію з професійним знанням методів і концепцій. З одного боку, з розвитком самосвідомості, зростанням досвіду і знань про групову і індивідуальну динаміку зростає надійність інтуїції. Концептуальні положення, метод осмислення керівником спостережуваних ним елементів поведінки можуть служити йому основою для перевірки відчуттів і надійності інтуїції. З другого боку, концептуальні положення та методи, що використовуються без урахування інтуїції і відчуттів, можуть призвести до ригідного, негнучкого стилю керівництва групою».

Проблеми самодопомоги в діяльності практичних психологів.

Оскільки сама психологія є однією з сфер професійної діяльності, то виникає природне запитання: хто ж самим психологам допомагатиме оптимізувати свою працю? Простіше всього було б сказати що цим повинна займатися методологія психології, оскільки суттю методології якраз і є рефлексія (осмислення власної діяльності). Слід зауважити, у кожній науці (і у кожній сфері виробництва) є своя «конкретно-наукова методологія» (свій світогляд). Окрім чисто методологічних проблем є ще проблеми, пов'язані з організацією праці, з медико-гігієнічними аспектами трудової діяльності психологів, нарешті, проблеми розвитку та саморозвитку психологів у своїй «нелегкій праці».

Але, як відомо, простіше надавати допомогу іншим фахівцям і дуже складно допомагати самому собі (або таким же фахівцям, як ти сам). Річ у тому, що і психологічна допомога (і багато інших видів допомоги людям, наприклад, медична і ін.) передбачають певну віру у психолога, в його «чудодійні методи», тобто передбачають «некомпетентного і навіть «наївного» клієнта», здатного повірити у «психологічний міф». Якби клієнт сам розумівся у психології (або в медицині), то він сам міг би розібратися і з своїми психологічними проблемами.

Але і у самих психологів є свої психологічні проблеми, і тоді виникає ситуація «шевця без чобіт». А біда психологів полягає в тому, що вони (як фахівці) вже не можуть бути «наївними та «некомпетентними» клієнтами». Тому їм потрібна якась особлива допомога, відмінна від допомоги звичайним людям. Можна виділити різні варіанти такої допомоги (допомоги «самому собі»):

1. Одним з найпоширеніших (реальних варіантів є взаємодопомога колег-психологів в неформальному спілкуванні: посидіти разом, поскаржитися, допомогти у вирішенні якихось проблем, дружньо звернути увагу на помилки та недоліки своїх коллег, а то і просто морально підтримати.

2. Напівформальні варіанти допомоги, наприклад, на різних виїзних конференціях, практичних семінарах. Часто головним призначенням таких форм роботи є не «обмін досвідом» і не заслуховування «доповідей» своїх колег, а обмін досвідом проблем і способів їх розв`язання, що накопичилися, а також створення атмосфери «професійної єдності», «професійної спільності», яка тебе «розуміє» та за необхідності «підтримає». Організаторам і учасникам подібних конференцій та семінарів слід постійно пам'ятати про це і всіляко сприяти досягненню і цих важливих цілей.

3. Створення реабілітаційних центрів для відновлення сил психологів і психотерапевтів (в Україні ця проблема поки що навіть не означена).

4. Грамотна організація праці психологів і психотерапевтів, що не допускає їх надмірної перевтоми і, тим більше, нервових зривів в роботі (наприклад, в спілкуванні з невихованими відвідувачами, в «з'ясуванні стосунків» з нетактовними адміністраторами та ін.). Хоч повною мірою виключити професійні конфлікти навряд чи вдасться (психологічна практика - це напружена і нервова робота), але треба хоч прагнути звести до розумного мінімуму нервові перенавантаження.

5. Нарешті, формування у психолога навичок професійної саморегуляції, релаксації тощо. На жаль, і в цьому питанні більше проблем, ніж розв`язків.

Найважливішим елементом професійної культури психолога є формування у себе готовності самостійно вирішувати свої власні психологічні проблеми (поки це реально не робиться при підготовці психологів у багатьох ВНЗ). Одночасно дана невирішена проблема (допомоги самим психологам) може стати предметом для творчого пошуку деяких нинішніх студентів-психологів, що розуміють, наскільки все це важливо для розвитку психологічної практики. Правда, фундаментальний позитивний досвід такої роботи є у Черкаському державному університеті.