3. Етичні проблеми в науково-дослідній діяльності психолога

Можна виділити наступні основні проблеми, що виникають в процесі проведення психологом різних досліджень, при публікації ним наукових текстів, у взаємодії з своїми колегами і різними «авторитетами» психологічної науки:

По-перше, надмірне експериментування, коли психолог заради отримання «цікавих результатів» ставить інтереси науки (або свої кар'єрні інтереси) вище за інтереси клієнтів. Природно, і психолог-дослідник, і психолог-практик повинні вести науковий пошук, але як тільки вони відчують, що стали ставитися до клієнтів лише як до «обстежуваних», як до «досліджуваних» і взагалі як до «статистичного матеріалу», то слід відновити пріоритети: на першому місці повинні бути інтереси клієнта і взагалі будь-якої «досліджуваної людини», які ніяк не повинні постраждати.

По-друге, вторгнення в особисте життя, в духовний світ обстежуваних людей. Проблема полягає в тому, що для «чистоти» дослідження часто доводиться працювати в режимі «суб’єкт-об’єктних стосунків», що передбачає підвищену етичну відповідальність психолога-дослідника.

По-третє, страх перед дослідженням найгостріших соціально-психологічних проблем, що може не сподобатися адміністраторам, замовникам або науковим керівникам, які не хочуть через «вашу ініціативу мати неприємності з вищестоячим керівництвом». Зауважимо, що в умовах сучасної України поки що існує відносна свобода у проведенні різних досліджень (обмежена хіба що фінансово і організаційно).

По-четверте, проблема несумлінності дослідження. Можна навіть виділити два основні варіанти даної проблеми: 1) умисна несумлінність (підтасовування фактів); 2) низька кваліфікація або недбалість дослідника.

На жаль, отримані таким чином результати (та ще якщо вони були опубліковані в солідних журналах) можуть дезорієнтувати багатьох інших дослідників.

По-п’яте, некоректне співавторство і відвертий плагіат, що може виражатися в: 1) цитуванні або переказі у великих об'ємах інших авторів без посилань на них; 2) включення свого прізвища в роботи своїх підлеглих за відсутності хоча б одного рядка, написаною власною рукою і т.д.

Етична проблема полягає у змушеності справжніх авторів погоджуватися на таке «співавторство» заради того, щоб книга взагалі була видана. Звичайно, можна вказати і етичну проблему самого співавтора, але це вже залежить від наявності у нього професійного сумління.

По-шосте, це кастовість і сімейність в науці. Як відзначає Р. Селье, іноді причиною кастовості є пихатість і егоїзм деяких дослідників, сильно стурбованих тим, щоб хтось не випередив їх в науковому пошуку. Це змушує деяких вже «авторитетних дослідників» з упередженням ставитися до молодих учених, не допускати їх у свої ряди, перешкоджати їх публічним доповідям або публікаціям у серйозних виданнях. Хоч іноді молоді учені самі провокують до себе недовірливе ставлення, наприклад, перебільшують свій внесок, приховують до вигідного для себе випадку» результати деяких досліджень, з презирством ставляться до своїх колег і т.д. Дуже непростою є проблема сімейності в науці, коли, з одного боку, створюються сприятливі умови для відвертих бездар - нащадків відомих учених або наукових адміністраторів, а з другого боку, є досить цікавий досвід співпраці в науці подружжя і інших родичів (Пьер і Марія Кюрі, Карл і Герті Корі і ін.).

По-сьоме, проблема «професійних секретів». Є секрети, необхідність яких мало ким оспорюється, - це секрети від клієнтів, яким далеко не все слід говорити про отримані результати дослідження (інакше вони просто можуть бути травмовані); секрети від адміністраторів, яким не слід повідомляти інформації, яка може завдати шкоди підлеглим або тим, хто навчається в їх закладі. Але це можуть бути і секрети від своїх колег по роботі, які можуть і не сприймати якихось ваших інновацій і свіжих ідей (і серед друзів знаходяться охочі все і всю критикувати та перестраховуватися). Тут рекомендується приблизно наступна схема дій. Якщо Ви впевнені у конструктивності своїх ідей, то спочатку доведеться пережити період самотності та навіть деякої «партизанщини». Наприклад, Ви придумали нову ігрову методику і тоді спочатку самі, на свій страх і ризик спробуйте включити її у свою практику роботи з клієнтами (природно, постійно думаючи про наслідки для людей, які вам довірилися). І лише після того, як після перших невдач (а вони часто неминучі), коли методика набуває більш-менш симпатичного і «працюючого» вигляду, про це можна повідомити деяких своїх колег. Іншими словами, краще ставити своїх колег (і тим більше керівництво) перед фактом, що відбувся, коли вже ніхто не скаже, що ваша нова методика «взагалі нікуди не годиться».

По-восьме, проблема необгрунтованого «просування» в науці людей, які не володіють для цього відповідними достоїнствами, що виявляється приблизно в наступних ситуаціях:

1) по дружбі «підписується» комусь позитивний відгук, хоч сама робота примітивна;

2) сприяння в кар'єрі приятеля Вашого приятеля («ну як відмовити»);

3) комусь «посприяти» в кар'єрі тільки на тій підставі, що він «привабливий» або просто «дотримується правил гри», тобто де треба поводиться в міру примітивно і т.д.

Головна біда тут полягає в тому, що часто всі ці «приятелі» і «зачаровувачі» займають в науці місця своїх більш гідних суперників.

По-дев’яте, проблема зайвої формалізації багатьох аспектів науково-дослідної діяльності, що часто виявляється у зайвому захопленні природничонауковими методами, наприклад, коли унікальна, неповторна і неспіввідносна ні з якими психометричними нормами особистість «обчислюється» за допомогою, так званих, «особистісних тестів», як це робиться щодо більш простих проявів психічного (психофізіологічних реакцій, деяких репродуктивних інтелектуальних здібностей і т. д.), де об'єктивний метод цілком застосовний. Як це не здасться парадоксальним, але у дослідженні складних (зокрема, особистісних) проявів психічного більше підходять більш прості методи, що грунтуються на розумінні і переживанні, ніж на скрупульозному вивченні якихось суттєвих нюансів, за якими не видно цілісної особистості.

Оскільки у деяких психологів-дослідників вихваляння простих (і зрозумілих) способів може викликати сумніви та навіть роздратування, то покладаємося на думку із цього приводу такого відомого і поважаного природодослідника, як Р. Сельє: «Візьмемо, наприклад, мою яскраво виражену перевагу до вживання максимально більш простих методів. Мені подобається тримати щура на долоні і просто спостерігати за ним. Не дивлячись на мій докторський ступінь з хімії, я ніколи не вдавався до складних хімічних процедур. Я ніколи не використовував ізотопні методи, електронний мікроскоп, рентгенівську дифракцію або що-небудь ще в цьому роді не тому що я недооцінюю їх значущість, а просто тому що мене більше цікавить загальна картина, ніж деталі. Легко розпізнавані, явні зміни форми або поведінки не тільки менше схильні «інструментальним помилкам», але і завдяки своїй простоті краще піддаються широкомасштабному експериментуванню. Деколи мені здавалося, що я виглядаю «відсталим» у цій моїй пристрасті до простоти і всеохоплюючого підходу. Тим більше що в науці сьогодні діє абсолютно протилежна тенденція. Створюються все більш складні засоби для все більш глибокого «копання» в якомусь одному місці. Зрозуміло, це необхідне, але не для всіх, зовсім не для всіх, вузький фахівець втрачає загальну перспективу; більш того, я упевнений, що завжди існуватиме потреба в учених-інтеграторах, натуралістах, що постійно прагнуть до дослідження достатньо обширних сфер знання. Мене не турбує можливість пропуску окремих деталей. Серед нас повинен залишитися хтось, хто навчатиме людей вдосконалювати засоби для огляду горизонтів, а не для ще більш уважного вдивляння в нескінченно мале.

«Удосконалювати засоби для огляду горизонтів», - хіба це не стосується психолога-дослідника і психолога-практика, які у взаємодії з клієнтом прагнуть «заглянути в його майбутнє»? Парадоксальність простоти полягає в тому, що для багатьох саме вона часто виявляється нестерпно складною. Ймовірно, для дослідження людини як суб'єкта особистого і професійного самовизначення ще належить розробити свої, специфічні методи. В.Н.Дружинін відзначає, що «у психологів є всі підстави претендувати на відносну самостійність у визначенні критеріїв науковості та ненауковості одержуваного ними знання».

А етична складність тут полягає в тому, що часто психолог, навіть розуміючи обмеженість багатьох існуючих традиційних методів дослідження, що грунтуються на природничонаукових підходах, все-таки змушений (іноді «згнітивши серце») використовувати ці методи для написання дипломних і дисертаційних робіт, щоб не ризикувати у побудові своєї наукової кар'єри, тобто не провокувати гнів авторитетних психологів, зорієнтованих на застарілі підходи. Зауважимо, що іноді і викладачі, і члени різних екзаменаційних комісій (розуміючі безглуздість ситуації) змушені мовчки вислуховувати безглузді доповіді і самі дотримувати, таким чином, існуючі «правила гри». І ставитися до цього слід спокійніше, адже краще хоч якась традиція, ніж повний інноваційний хаос, тим більше що про нові підходи у дослідженні особистості поки що більше говорять, ніж пропонують дійсно працюючі методи.

По-десяте, це підлаштовування під чийсь науковий авторитет або прикриття цим авторитетом і навіть відверта експлуатація його для досягнення своїх далеких від науки цілей. Сумно, коли сам «авторитет» (вже в літах і мало що міркуючий) спокійно спостерігає за тим, як експлуатують його добре і заслужене у минулому ім'я. На жаль, багато авторитетних психологів у старості втрачають свою здорову заповзятість і нетерпимість до наукової некомпетентності, вони часто виявляються переповнені добросердям і всепрощенням. А несумлінні молоді психологи, вміло увійшовши до довіру до таких авторитетів, творять свої нечисті справи.

По-одинадцяте, це відверте цькування своїх колег по роботі. Звичайно в основі цього лежить заздрість і хворе суперництво. Етична проблема полягає в тому, що багато дійсно творчих фахівців дозволяють себе втягнути в ці конфлікти. Ця проблема загострюється тим, що в науці, особливо, у психологічній, не існує чітких критеріїв ефективності проведених досліджень, що і породжує спекуляції з приводу некоректності, низької кваліфікації суперників і конкурентів. Досвід показує, що звичайно цим займаються люди, які самі нічого значного в науці зробити не можуть і знаходять у плітках спосіб самоствердження. Звичайно, бувають і виключення, коли деякі аморальні учені суміщають свої цікаві дослідження з відвертим цькуванням своїх колег.

І, нарешті, по-дванадцяте, наукове обгрунтовування і участь деяких психологів у глобальних суспільних маніпуляціях. Наприклад, заради тих же «високих гонорарів психолог» бере участь у виборчій кампанії якогось відвертого злочинця або непорядної людини, допомагаючи йому «пройти у владу» (на жаль, «брудні виборчі технології» вже давно стали реальністю в сучасній України).

Етичні проблеми починаються для психолога тоді, коли він сам усвідомлює свої дії і свою старанність як акт відвертої продажності. Природно, якщо у психолога немає професійної гідності і совісті, то немає для нього і етичних проблем, як це не сумно.