Глава 5. Мезорівень національної економіки

Таким чином, у територіальній системі України можна виділити декі­лька територіальних структур, що виконують різну роль у процесі суспіль­ного відтворення і сформувалися під впливом як економічних, так і соціа­льних, національних, політичних та історичних чинників. Тобто існує три основних напрями регіональної структуризації (рис. 5.1).

Економічне районування базується на територіальному поділі праці. Економічний район — це частина території господарського комплексу кра­їни, для якої характерна географічна цілісність і економічна єдність.

Економічний район, за визначенням О. Топчієва, з одного боку, є об'єктом державного управління і регіональної політики, з іншого — тери­торіальною природно-господарською цілісністю, що має історичну, приро­дну, соціальну та економічну специфіку, а також властиві їй потенціал та умови розвитку. І цей другий аспект складає основу регіонального підходу, регіонального управління, організаційного поєднання державного управ­ління і місцевого самоврядування.

Перші спроби районування території України припадають на період входження її до складу Російської імперії.

На початку 30-х років Україна розглядалася як один із 13 великих еко­номічних районів СРСР. Потім вона була поділена на п'ять економічних районів: Центральний, Північно-Східний, Південно-Східний, Південно-Західний і Західний.

У сучасній регіоналістиці зустрічається декілька варіантів економіч­ного районування території держави, однак Кабінетом Міністрів України запропонована така мережа:

• Донецький (Донецька і Луганська області);

• Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградсь­ка області);

• Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

• Центральний (Київська, Черкаська області і м. Київ);

• Поліський (Рівненська, Волинська, Житомирська і Чернігівська області);

• Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївсь­ка, Одеська, Херсонська області і м. Севастополь);

97

98

Глава 5. Мезорівень національної економіки

• Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

• Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська і Чер­нівецька області).

Територіально-виробничі комплекси — це певні форми територі­ального зосередження виробництва з різним рівнем їх утворень.

Промисловий вузол — це локальний промислово-територіальний комплекс, де при взаємній близькості підприємства поєднані між собою ті­сними виробничими зв'язками, спільністю транспортно-територіального положення, спільними системами інфраструктури і поселень з метою най­більш ефективного використання природних, матеріальних і трудових ре­сурсів. Промисловий вузол може об'єднувати промислове виробництво в одному або кількох промислових центрах на віддалі, доступній для щоден­них трудових поїздок населення. У вузлі також розвинуті зв'язки між уста­новами і організаціями, що зайняті розробкою проектної документації для промислових підприємств. Найважнішими факторами формування про­мислових вузлів є економічний, демографічний та наявність інфраструктур-них елементів. Найчастіше промисловий вузол складається з кількох проми­слових центрів, один з яких є його ядром, а інші — супутниками. Такі вузли формуються переважно у високоурбанізованих районах.

Адміністративно-територіальне утворення. Виділення адміністра­тивно-територіальних утворень у складі України пов'язане з тим, що управління всіма сферами громадського життя з єдиного центру неефекти­вне, оскільки призводить до втрати оперативності, нераціонального фор­мування інформаційного забезпечення.

Адміністративно-територіальний поділ — це одна із форм еконо­мічного районування, що дозволяє суб 'єктам здійснювати цілеспрямоване управління розвитком своєї території, постійно впливаючи на хід еконо­мічних і соціальних процесів.

Для здійснення функцій управління адміністративно-територіальні утворення мають усі необхідні органи та служби:

• виконавчі, які зосереджують систему економічних, правових, ор­ ганізаційних важелів, необхідних для здійснення функцій управ­ ління;

7*

99

НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА: НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

• планові, які здійснюють планування або координацію діяльності установ, організацій, розташованих на даній території;

• фінансово-кредитні, які забезпечують бюджетне планування і фі­нансування;

• статистичного й інформаційного забезпечення, без яких немож­ливо здійснювати контроль поточної діяльності, аналіз тенденцій розвитку і прогноз економічних і соціальних процесів;

• спеціальні, що забезпечують дотримання правових норм і правил поведінки суб'єктів господарювання (податкова, пожежна, саніта­рна, екологічна інспекції тощо).

Відповідно до ст. 132, 133 Конституції України, система адміністра­тивно-територіального устрою включає: Автономну Республіку Крим, об­ласті (Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська), райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус, що визначається за­конами України.

Територіальні одиниці розрізняються за рівнями: вищий (субнаціо-нальний) територіальний рівень складають Автономна Республіка Крим, області, міста зі спеціальним статусом, середній — райони, міста обласно­го (республіканського АРК) значення, райони у містах, нижчий — села, селища, міста районного значення.

Райони реалізації великих регіональних програм. Часто розв'я­зання територіальних проблем неможливе без міжгалузевої і міжрегіона­льної координації дій, концентрації ресурсів та їх використання відповідно до логіки досягнення поставлених цілей. Щоб реалізувати принцип цільо­вого управління, необхідні спеціальні методи, які складають арсенал про­грамно-цільового підходу.

Прикладом використання програмно-цільового підходу є розробка програм соціально-економічного розвитку окремих регіонів відповідно до постанов Кабінету Міністрів України (наприклад, «Комплексна програма