Види та форми освіти

Освіта включає в себе різні види та форми. Проаналізуємо деякі з них.

Найбільшими структурними компонентами освіти, які відрізняються за основним змістом, є дві її основні форми; загальна (непрофесійна) і професійна освіта. Загальна освіта − це той різновид навчання, що пов’язаний з оволодінням основами знань про природу, суспільство, людину, з опануванням найважливіших навичок, які необхідні для життя в суспільстві, з розвитком особистості людини, її нахилів і здібностей. На думку сучасних учених, загальна освіта в наш час повинна включати в себе, перш за все, такі знання: а) природничо-наукові (математика, біологія та ін.), б) гуманітарні (філософські; історичні, філологічні, психологічні та ін.), в) інформаційно-комунікативні знання, а також знання принципів риторики, екологічну та іншу культуру.

Основними закладами, пов’язаними з отриманням і вдосконаленням загальної освіти, є дитячі дошкільні і більшість позашкільних дитячих закладів (студії, гуртки тощо), школи, ліцеї, гімназії, заклади типу народних університетів, деякі відкриті навчальні заклади в сучасних розвинутих країнах.

Професійна освіта пов’язана з підготовкою людини до певного виду трудової діяльності, професії, що підтверджується дипломом відповідного навчального закладу. Разом із тим отримання професійної освіти, звичайно, супроводжується розвитком особистості, її творчих здібностей, здатності до продуктивної інтелектуальної діяльності, критичного мислення і сприймання нового. Основними закладами, пов’язаними з отриманням і вдосконаленням професійної освіти, є ПТУ, технікуми, коледжі, інститути, університети та інші навчальні заклади.

І загальна, і професійна сфери освіти нерозривно пов’язані між собою − загальна освіта є фундаментом, на якому базується професійна. І ефективність роботи спеціаліста багато в чому визначається тим, наскільки широкий у нього обсяг знань про природу, суспільство, людину. Загальна освіта означає не всеосяжне знання, а здатність до цілісного мислення, яке охоплює взаємозв’язки окремих галузей знання.

І загальна, і професійна освіта вбирають у себе елементи як природничо-наукового, так і гуманітарного знання. Але переважання одного з них над іншим дозволяє говорити про різні види освіти: гуманітарну, природничо-наукову і технічну. Гуманітарна освіта пов’язана з оволодінням науками, що мають відношення до людства і людини, загального буття і свідомості. Природничо-наукова освіта пов’язана з оволодінням природничими науками: математикою, фізикою, астрономією, біологією та ін. Близькою до природничо-наукової освіти, але зі своєю специфікою, є технічна освіта: вона пов’язана з оволодінням комплексом технічних наук.

Говорячи про професійну освіту в цілому, треба мати на увазі, що вона складається не тільки з різних знань, пов’язаних з оволодінням різними науками, але й знань, які відрізняються за ступенем загальності і стабільності. Тому виникає проблема фундаментальної і спеціальної освіти: є знання, які швидко старіють, змінюються, є стабільні, які не зазнають змін десятиліттями, а іноді і століттями. Математика, фізика, хімія і багато інших наук, а також знання культури, мов відносяться до фундаментальних знань. Без їх опанування неможлива повноцінна загальна і професійна освіта. У той же час у нинішніх умовах, коли все більш інтенсивно йде процес диференціації і спеціалізації наук, коли зростає об’єм наукової інформації, не можна обійтися без певної спеціалізації.

Треба також мати на увазі, що швидко старіють насамперед спеціальні знання. Учені зазначають, що бібліотеки американських університетів не отримують підручників дворічної давності, а в медичній освіті США критерії такі, що монографії, видані п’ять років тому, уважаються безнадійно застарілими. Фундаментальні ж знання дають стабільність. Аналіз роботи випускників університетів та інститутів, які орієнтовані на підготовку спеціалістів певного профілю, показує, що в плані професійної стійкості і мобільності перші значно перевершують других, хоча краще адаптується до умов виробництва випускник спеціалізованого вузу і гірше − університету. Однак через деякий час, коли період первинної адаптації проходить, виявляється, що спеціаліст із більш широкою підготовкою легше сприймає різні зміни в сфері даної професійної діяльності, легше пристосовується до них.

Залежно від того, які вікові групи охоплює та чи інша освіта, прийнято виділяти дві основні форми освіти − освіту дітей і дорослих. До недавнього часу в нас практично не вживалося поняття „освіта дорослих”. Уважалося, що в роботі з дорослими можна використовувати ті самі прийоми та методи, які застосовуються в освіті дітей та молоді. Але життя показало, що дорослі відрізняються від них своїм життєвим досвідом: соціальними ролями, психологічними характеристиками, світоглядними позиціями, ставленням до навчання. Виникла необхідність у створенні теорії навчання дорослих, її основні положення були висунуті в 60-70-ті роки в працях учених Югославії, США, Нідерландів, Великобританії і Німеччини. А сама теорія отримала назву „андрагогіка”. Вона розглядається як мистецтво і наука допомоги дорослим у навчанні. В Україні андрагогіка поки що не отримала свого розвитку. У 1991 році в Російському університеті відкрився коледж андрагогіки для підготовки спеціалістів у галузі освіти дорослих, а також для наукової роботи в цій сфері.

Освіта як процес опанування знаннями, навичками, цінностями, досвідом здійснюється поетапно. Можна виділити кілька основних ступенів освіти: „нульову” (дошкільну), початкову, середню, вищу освіту, а також „постосвіту”, яка включає в себе післядипломну підготовку спеціалістів (стажування, ординатура), систему підвищення кваліфікації, аспірантуру, докторантуру.

„Нульова” дошкільна освіта охоплює різні форми систематичної підготовки дітей до певних видів занять, передбачає розвиток орієнтації, спілкування, прищеплення елементарних форм культурної діяльності: дії з предметами, мова, читання, письмо і т.д. Дошкільна освіта пов’язана, головним чином, із грою − провідним видом діяльності дошкільнят. Навчальні заняття, які мають місце в старшому дошкільному віці, також повинні будуватися на ігровій основі. Дошкільна освіта в нашій країні до недавнього часу пов’язувалась, головним чином, з дитсадками. Типовий дитсадок у нас − достатньо великі одновікові групи (25-40 чоловік), жорстка програма освіти, виховання і навчання, перебування тут продовжується від 8-10 годин в „одноденних” садках і до кількох днів у „цілодобових”.

В інших країнах є й інший досвід дошкільної освіти. Так, у Франції, наприклад, існують так звані „материнські школи”, які відвідують діти з трьох років. У цих факультативних класах малюків спочатку навчають співати, малювати, робити фіззарядку, розвивають гігієнічні навички, а потім уже навчають читати, писати, рахувати. Описуючи німецькі дитячі садки, С.Соловейчик відзначає, що в них діти розподілені на однакові за кількістю групи, куди входять представники різного віку. Тут немає програм, спільних занять, діти грають, як хочуть, обідають вони вдома, потім їх знову повертають у садок. На думку Соловейчика, тут на вихователів не тисне ідея підготовки дітей до школи, виховання в них уваги та ін. Садок насамперед охороняє дитинство. Інша його мета − навчити дитину керувати собою, самій вирішувати, що робити і як діяти. Людина, якою керують іззовні, уважають деякі німецькі вчені, стає загрозою для нормального суспільства.

Початкова освіта пов’язана з першим ступенем школи, у різних країнах це 3-4 класи навчання. На цьому рівні діти навчаються читанню, письму, рахуванню, вдосконалюють культуру мови, досвід спілкування, гігієнічні навички і навички самообслуговування, тут продовжується формування особистості дитини, закладаються основи світогляду і т.д. Учені вважають, що на цьому ступені освіта повинна бути також пов’язана з грою і враховувати психологічні особливості віку при виборі форм і методів навчання.

Середня освіта включає в себе два рівні − неповну середню освіту (додатково ще 4-5 класів школи чи іншого навчального закладу, який дає середню освіту) і повну середню освіту (ще 2-3 класи), тобто в сумі час отримання середньої освіти охоплює 10-12 років навчання. На першому рівні, як правило, закладається фундамент загальноосвітньої підготовки, необхідної для продовження загальної освіти і переходу до професійної освіти, забезпечується поступальний розвиток особистості дитини, формується її світогляд. У багатьох країнах на цьому рівні закінчується обов’язкова освіта (як правило, безкоштовна), дитина отримує свідоцтво (диплом) про здобуття неповної середньої освіти, яке дає право або для наступної загальноосвітньої підготовки й здобуття середньої освіти, або дозволяє отримати професійну освіту (повну чи неповну середню спеціальну освіту). На другому етапі закінчується загальноосвітня підготовка, яка дозволяє продовжити освіту у вищих навчальних закладах, а також здобувається поглиблена спеціалізована освіта − гуманітарного, природничо-наукового або технічного профілю. Диплом про закінчення навчального закладу, який дає повну середню освіту, у багатьох випадках надає право вступу до вузу.

Шкільні проблеми давно є предметом вивчення соціологів. В одному з досліджень були отримані такі дані: 44% старшокласників назвали школу „неминучою необхідністю”, 23% − „фабрикою посередніх знань”. Із числа опитаних лише 3% мають великий інтерес до навчання, але й він падає до 11-го класу, у цей час кількість дітей, які відвідують школу без всякого інтересу, подвоюється. На прагнення стати культурною людиною як на стимул відвідування школи вказали лише 15% учнів, на можливість дізнатися про щось нове − 5%. Значна частина школярів заявила, що ходить до школи тільки для того, щоб спілкуватися з товаришами. За даними опитування, 19% відмінників та 11% ударників ніякого інтересу до навчання не мають. Найнижча питома вага відмінників та ударників серед школярів Москви та Ленінграда, серед них же більше всього невстигаючих. Як не дивно, цей факт здається обнадійливим для соціологів: у столичних школярів найбільше розвинуті внутрішні стимули до навчання, бажання рано визначитися, дізнатися якомога більше нового поза шкільною програмою. Найбільша питома вага відмінників та ударників серед сільських школярів України, Білорусі (77%), Закавказзя (79%), Європейської частини Росії (88%).

Аналогічні дослідження проводяться і в інших країнах, а також на міжнародному рівні − як порівняльні дослідження систем середньої освіти в різних країнах. У їх ході виявляються сильні і слабкі сторони шкільної освіти, що, безперечно, буде сприяти її вдосконаленню.

Вища освіта практично завжди ототожнюється з професійною освітою. Але це не зовсім так. У деяких країнах існує можливість отримати вищу загальну освіту. Наприклад, у Франції після закінчення дворічного курсу університету можна отримати Диплом про загальну університетську освіту. У багатьох країнах Заходу існують спеціальні жіночі вищі навчальні заклади, які дають своїм вихованкам вищу освіту без спеціалізації. У колишній царській Росії наприкінці XIX-початку XX ст. вже існували вищі жіночі курси з програмою, наближеною до університетської, де жінки отримували не професійну, а загальну освіту і могли стати освіченими домогосподарками. „Ученість завжди залишиться долею лише небагатьох і може бути результатом усього життя − освіта ж потрібна всім і основа її повинна бути закладена в молодості”, − говорив на відкритті Вищих жіночих курсів у Москві в 1872 році їх директор і засновник професор історії В.Гурьє.

Вища освіта, таким чином, передбачає не просто оволодіння професійними знаннями, що вимагає знання конкретних емпіричних фактів і теоретичних положень, принципів аналізу, а й опанування широким комплексом наук, відпрацювання вміння регулювати режим праці, працювати з людьми й у разі необхідності керувати ними. Вона передбачає вміння не лише вирішувати проблеми, пов’язані з конкретною професією, але й орієнтуватися в навколишньому світі та його окремих сферах: економіці, політиці, культурі.

Вища освіта − постійний об’єкт уваги соціологів. Вони вивчають професійну орієнтацію людей, які прагнуть отримати вищу освіту, соціальний склад студентів, їх ставлення до навчання, особливості навчального процесу та відносини викладачів і студентів у ньому, характер та особливості навчальних програм, їх еволюцію, питому вагу фундаментальних і спеціальних наук у ньому, особливості вищої освіти у відсталих країнах, слабкі та сильні сторони вузівської освіти та ін.

У нинішніх умовах особливого значення набуває постосвіта, яка розглядається не як певна надбудова над професійною освітою, а як важливий елемент безперервної освіти людей, який дозволяє оперативно та якісно поповнювати знання в умовах постійного старіння спеціальних знань, розвитку фундаментальних наук. Найбільш масовою формою постосвіти є різні системи підвищення кваліфікації, які діють у більшості країн і охоплюють більшу частину дорослого населення .

Завершуючи аналіз форм і ступенів освіти, зазначимо основні тенденції, засвідчені під час Всеукраїнського перепису населення 2001 року⁵⁰.

1. Підвищення рівня освіти населення, тобто зростання кількості осіб, які мають вищу і повну загальну освіту. Дослідники підкреслюють, що високий рівень освіти традиційно характерний для нашого народу. І дуже важливо, що всі переписи населення повоєнних часів фіксували невпинне підвищення рівня освіти. Якщо за даними першого повоєнного перепису населення 1959 року середня тривалість навчання населення України віком 10 років і старше становила 5,05 року, то в 1970 році цей показник збільшився до 6,43 року, у 1979 – до 8,07 року, у 1989 – до 9,34, а за даними 2001 року дорівнює 10,32 року. Таким чином, середня тривалість навчання збільшилася вдвічі й практично досягла стандартів економічно розвинутих країн.

Рівень освіти населення в Україні є одним з найвищих серед країн Центральної та Східної Європи. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року 13,7% населення України віком 10 років і старше має повну або базову вищу освіту; 17,7% – неповну вищу; 34,9% – повну загальну середню; 16,0% – базову загальну середню; 14,2% – початкову загальну освіту. Не мають початкової загальної освіти лише 2,6% осіб зазначеного віку.