2.2. Храми Індії

Релігійні погляди індійців на світ яскраво відобразились у їхньому самобутньому образотворчому мистецтві. Давні уявлення про виникнення та будову Всесвіту, про богів, які його створили, зв’язки та структури, що існують у ньому, пронизують індійське мистецтво крізь віки та династії упродовж усього його існування.

Джерелом наснаги та натхнення для індійських митців була сама природа. Створені руками справжніх митців, ці твори не тільки гармонійно вписувалися у природний ландшафт, а й ставали його невід’ємною частиною.

Увічнення основ буддизму в монументальному мистецтві стало головною метою періоду мистецтва Ашоки. Саме тоді з’являється споруда, яка поєднує елементи архітектури та скульптури, -меморіальна колона. Така колона, або стамбха, являє собою ретельно відполірований кам’яний стовп. Стамбхи будували заввишки понад десять метрів і завершували капітелями зі скульптурними зображеннями тварин. Найвідоміша з них - Левова капітель із Сарнатхи (середина III ст. до н. е.). Кажуть, що стовп, який тримав її, було поставлено на священному місці, там, де Будда виголосив своє перше повчання.

За часів правління Ашоки в архітектурі з’явилися і меморіальні поховальні пам’ятки - ступи. Ступи раннього періоду слугували для зберігання реліквій Будди. За легендою, Будда сам визначив форму ступи, перевернувши круглу чашу для збирання податків опуклістю вгору. Так ступа отримала півсферичну форму. Півсфера - символ неба та безконечності. У буддизмі вона означає нірвану* Будди і самого Будду. В її центральній частині - уявна вісь Всесвіту, яка нібито з’єднує небо із землею, а також символізує Світове дерево життя. «Парасольки» на цій осі - щаблі сходження до нірвани - є ще й символом влади. Однією з найстаріших та найвеличніших ступ Індії вважають ступу в Санчі (близько 250 р. до н. е.).

Поширеним видом буддійської архітектури був печерний храм. Печера Ло-мас Ріші в Боях-Гаї - овальне святилище та прямокутна зала - була висічена ще за царя Ашоки (250 р. до н. е.). В подальшому вона слугувала зразком для культових споруд І ст. н. е.

У мистецтві цього періоду провідне місце посідала монументальна скульптура. Зображень Будди, подібних до зображень людини, у ранній буддійський період не було. Будду та його учнів втілювали в образах священного дерева Бо (під яким Будда став просвітленим).

Любов до природи, поклоніння перед її могутністю та багатством, життям, урочистим і прекрасним в усіх його виявах, - ось головна тема індійського мистецтва.

З появою численних зображень Будди складаються певні канони його відтворення. Один з найпоширеніших - Будда, який сидить у «йозі лотоса». Учитель внутрішньо зосереджений, пальці рук - у положенні «повчання». Здебільшого майстри підкреслюють досить масивні форми та певну жіночність тіла Будди. Приваблює погляд округле обличчя Вчителя, з легкою усмішкою на вустах, спокійними очима. Він позбавлений усіх проявів живої людської плоті й уособлює ідею нірвани. За головою Будди - німб (у вигляді парасольки) У середньовіччя храми будувалися головним чином на честь Шиви, Вішну, Брахми, які складали Тримурті (вияв триєдності верховних богів, індуїзму).

У VII ст. на півдні Індії в портовому місті Махабаліпурамі був збудований величезний храмовий комплекс. Цей священний ансамбль розмістився на природному майданчику між горами та океаном і поєднував природні стихії - воду та землю. У нього ввійшли печерні храми, вісім невеликих святилищ, вирубаних із суцільної скелі, прибережний храм Шиви, а також величезний наскельний барельєф «Сходження річки Ганг на землю».

В архітектурі комплексу вирізняються монолітні храми-ратхи, присвячені епічним героям «Махабхарати»: ратха Арджуни, ратха Бхіми та інші. Ці маленькі храми чергуються із вирубаними зі скелі величезними фігурами священних тварин: слонів, левів і биків. Тварини, які ніби розгулюють та відпочивають серед ратх, гармонійно поєднують архітектурні форми з природним ландшафтом.

Головною темою рельєфу «Сходження річки Ганг на землю» є легенда про те, як священний Ганг, що колись протікав по небу, на прохання людей, а також за їхні подвиги був переміщений богами на землю.

Характерним прикладом архітектури Х-ХІ ст. є храмовий комплекс Кандар’я Махадео в Кхаджрахо. Окремі частини споруди - святилище, зала для тих, хто молиться, вестибюль, вхід - розміщені на одній осі і щільно змикаються між собою. Кожна частина завершується баштовою надбудовою. Найвищою є вежа святилища, всі інші поступово знижуються у напрямку до входу.

Яскравими зразками храмової скульптури можуть слугувати рельєфи храму в Кхаджрахо. Зображення чоловіків і жінок із виразною пластикою фігур, легкі, граційні нахили передають складний, примхливий ритм композиції. Цей ансамбль є ще одним блискучим прикладом втілення принципу єдності. Таку особливість підкреслював відомий філософ і письменник Рабіндранат Тагор: «Індія завжди мала один незмінний ідеал - злиття зі Всесвітом».

Мистецтво Індії ісламської доби можна поділити на два періоди: ранньоісламський (XI - перша половина XVI ст.) та час правління династії Великих Моголів (перша половина ХУІ-ХУІІІ ст.).

В основних архітектурних типах ранньоісламського періоду простежуються суто ісламські традиції, проте в деталях будов помітний вплив індійського зодчества. Вхідні ворота в ісламських спорудах нагадують входи до скельних храмів Індії.

Ще однією особливістю раннього періоду є гармонійне злиття архітектурних форм з природним середовищем. Серед найкращих зразків храмової архітектури цього періоду - мечеті Джамі-Мазджид (перша чверть XV ст.) та Рані Сепар (початок XVI ст.) - перлини зодчества того часу, а також мечеть Ахмадшаха (початок XV ст.). В усіх цих спорудах гармонійно поєднувалися художні традиції двох різних культур: арабо-мусульманської та індійської.

Вагомий внесок у культуру Індії зробив талановитий організатор і далекоглядний правитель Акбар (1542-1605). При його дворі працювали найкращі індійські архітектори та художники. Поступово посилювався вплив індійського мистецтва на мусульманське. В архітектурі зникали стриманість і простота форм, ставало складнішим та вишуканішим оздоблення.

Зразком цього стилю є мавзолей Акбара в Нікандрі (початок XVII ст.), що був розташований неподалік від Агри - столиці Великих Моголів. Мавзолей заворожував своєю красою та пишністю.

При Шах-Джахані (1627-1658), одному з послідовників Акбара, архітектори знову звернулися до форм ісламської архітектури, що зумовило виникнення державного стилю Великих Моголів. Характерним прикладом може бути мечеть Джамі-Мазджид у Делі.

Проте неперевсршеним за красою та гармонійністю вважається мавзолей Тадж-Махал в Агрі, збудований на честь померлої дружини султана Шах-Джахана. У 1629 р., народивши на світ чотирнадцяту дитину, дружина індійського Могола померла. Їй було 36 років, 17 з яких вона була заміжньою.

Правитель Шах-Джахан втратив не тільки улюблену дружину, але і мудру політичну порадницю. Є відомості, що він з приводу її смерті два роки був у жалобі (за іншими розповідями, його волосся посивіло від горя) і поклявся побудувати надмогильний пам’ятник, гідний пам’яті дружини, абсолютно незвичайний, з яким ніщо в світі не зможе порівнятися, і, безперечно, це йому вдалося.

Арджуманд Бану, відома також, як Мумтаз-Махал («Вибрана палацом»), покоїться саме в такій незвичайній гробниці, названій її ім’ям в скороченні: Тадж-Махал.

Споруда стала відомою в усьому світі і привабила неймовірно багато відвідувачів. Знайомий за незліченними фотографіями силует став символом Індії. Його вигляд просто пов’язаний в пам’яті з цією країною. Можна знову й знову приїжджати до Тадж-Махала, і знову й знову йому дивуватися. У залежності від часу дня і співвідношення світла і тіні він по-різному впливає на спостерігача. Він не справляє враження чогось монументального, схожого на мавзолей, чого цілком можна було б чекати. Швидше здається, що він висить між небом і землею: його пропорції, симетричність архітектури, навколишні сади і дзеркала вод створюють враження, від якого у безлічі відвідувачів щоразу перехоплює подих.

Будівництво Тадж-Махала тривало 22 роки, на ньому було зайнято приблизно 20 000 робітників.

Усипальниця побудована з мармуру (його треба було доставляти на місце з каменоломні за 300 кілометрів), але споруда не витримана повністю в білому кольорі, як це зображують безліч знімків. її поверхня інкрустована тисячами коштовних і напівкоштовних каменів, а для каліграфічно виконаних орнаментів використовувався чорний мармур. Майстерна ручна робота, філігранно оброблене мармурове облицювання відкидає - в залежності від падіння світла - заворожуючі тіні.

Колись двері Тадж-Махала були зі срібла. Усередині знаходився парапет із золота, а обсипана перлами тканина лежала на гробниці принцеси, встановленій на місці її спалення. Злодії викрали ці дорогоцінні предмети і неодноразово намагалися вибити коштовні камені інкрустації. Але, незважаючи на все це, мавзолей і сьогодні викликає потрясіння у кожного відвідувача.

Привертає увагу велична баня Тадж-Махалу у формі перлини - мусульманського символу жіночості та раю. Сама баня символізує Небо, а квадрат, на якому спочиває вся споруда, - Землю.

Червоний форт, або Лал-Кіла, розташований в столиці Індії Делі, зобов’язаний своєю назвою червоному пісковику, з якого побудовані його стіни. Форт був споруджений між 1639 і 1648 рр. при могольському правителі Шах-Джахані і славетний своїм багатством: мармуром, сріблом, золотом, а також дорогоцінним оздобленням. З роками багато скарбів зникло, а деякі оригінальні споруди були зруйновані. Проте те, що залишилося, дає яскраве уявлення про імперію Великих Моголов в період розквіту.

Після смерті дружини, для якої він збудував Тадж-Махал, Шах-Джахан побажав перенести свою імператорську резиденцію з Агри в Делі або, точніше, в Нове місто, назване Шахджаханабад. Там він побудував Червоний форт - як власне імператорське місто.

У планування кожного могольського двору входили два зали для аудієнцій: Дивани-Ам і Дивани-Кхас. Перший використовувався для офіційних прийомів, другий - для приватних. Дивани-Ам - це великий, побудований на цоколі зал, який з трьох боків відкритий у внутрішні двори. Тут збиралася велика кількість людей, які публічно подавали правителеві свої клопотання. Дивани-Кхас був тим місцем, де імператор у приватній розмові радився зі своїми чиновниками або з іноземними посланниками. Колись тут був просторий внутрішній двір з мармуровою підлогою і стелею зі срібла. Шах-Джахан наказав зробити для Дивани-Кхас славетний «Павиний трон». Це була річ, з надзвичайною пишнотою прикрашена коштовними каменями. На її виготовлення знадобилося сім років. У 1739 році трон вивезли в Персію.

Колись у Червоному форті було шість королівських палаців (махал). У Мумтаз-Махалі сьогодні знаходиться музей. Ще один називається Ранг-Махал (Розписний палац), але розпис давно зник. Кхас-Махал складається з трьох частин. Приміщення призначалися для сну або молитви, а довгий зал із стельовим і стінним розписом використовували як їдальню.

Один мандрівник у XVII столітті сказав про Червоний форт, що «цей палац красивіший за ті, що нам обіцяють на небесах». У його внутрішніх дворах дзюрчать фонтани, а в садах ростуть кипариси.

Своєрідність мистецтва Індії полягає в тому, що, незалежно від часу й місця створення, характерних релігійних відмінностей, твори індійських митців - архітекторів, скульпторів та живописців - вражають красою і дають можливість уявити не тільки творіння рук людських як частку Всесвіту, а й саму людину як прекрасне його творіння.

Ангкор-Ват. Камбоджия. Ангкор-Ват - гігантський храмовий комплекс, присвячений богові Вішну, є найбільшим з коли-небудь створених культових споруд і одним з найважливіших археологічних пам’яток світу. Побудований за часів короля Сурьявармана II.

Ангкор-Ват розташований в 5,5 км на північ від сучасного міста Сієм Ріп, столиці однойменної провінції Камбоджі, і являє собою частину храмового комплексу, спорудженого у районі древньої столиці держави кхмерів, міста Ангкора. Ангкор займає площу в 200 км ²; недавні дослідження свідчать про те, що його площа могла складати близько 3000 км², а населення досягало півмільйона жителів, завдяки чому він був найбільшим людським поселенням доіндустріальної епохи.

Спочатку присвячений богу Вішну , з точки зору архітектури об’єднує типологію індуїстського храму-гори, що представляє міфічну гору Міру - житло богів - і типологію галерей, властивих архітектурі пізніших періодів. Храм складається з трьох концентричних прямокутних будівель, висота яких збільшується в напрямку до центру, за периметром оточених ровом з водою, довжина якого становить 3,6 км, а ширина - 200 м. Внутрішнє спорудження містить п’ять веж у формі лотоса; центральна вежа підноситься на 42 м над святилищем, загальна ж її висота від поверхні землі досягає 65 м.

Ангкор-Ват є виразним прикладом архітектури кхмерської імперії, перші храми якої були зведені в VI столітті . Цей гігантський храмовий комплекс був побудований царем Сурьяварманом ІІ (роки правління 1113-1150).

Комплекс був виявлений 22 січня 1861р. французьким мандрівником Анрі Муо. У 1970-ті рр. деякі споруди та скульптури комплексу постраждали від актів вандалізму з боку солдатів Пол Пота . У 1992р. разом з іншими спорудами міста Ангкор був узятий під егіду ЮНЕСКО. Сьогодні є однією з головних туристичних визначних пам’яток Камбоджі.

Храм побудований в так званому «ангкоріанском стилі», характерному для етапу зрілості й витонченості на шляху розвитку кхмерської архітектури, і несе також виражені риси впливу індуїстської.

Кхмерские храми не були місцем зібрання віруючих, а служили місцем проживання богів, і доступ в їх центральні будови був відкритий виключно представникам релігійної та політичної еліти. Ангкор-Ват відрізняє те, що він призначався також для поховання царів.

Храм являє собою прямокутну конструкцію розміром 1 500 х 1 300 м і займає площу 200 га, включаючи розташований по периметру рів 190 м шириною. Комплекс складається з великої зовнішнього двору, огородженого стіною, і центральної платформи, на якій зведено споруду з трьох концентричних будівель, - власне храм.

Боробуду́р. Індонезія. Боробудур - буддійська ступа і пов’язаний з нею храмовий комплекс традицій буддизму махаяни, найбільший буддійський пам’ятник на Землі, місце масового туризму в Індонезії. Боробудур розташований на острові Ява в провінції Центральна Ява, 40 км на північний захід від міста Джокьякарта. Храм Боробудур вважається одним із чудес світу.

У світовій архітектурі аналогів Борободур немає. Храм споруджений навколо природного пагорба. Він являє собою тривимірну модель Всесвіту буддизму махаяни. У кожної людини, напевно, знайдеться своє порівняння для цього легендарного історичного пам’ятника Індонезії. Уявіть собі уступчасту піраміду з п’яти квадратних і трьох круглих ярусів, яка, немов пузатою пляшкою, увінчана кам’яною ступою. Уздовж нижніх, квадратних терас тягнуться 1460 різьблених барельєфів, які ілюструють історії з життя Будди Гаутами, його попередніх утілень і історії з життя інших бодхісатв. Якщо оминути їх ярус за ярусом, трикілометрова смуга кам’яних картин крок за кроком відкриє погляд у житіє Будди.

Боробудур, назву якого можна перекласти як "святилище на пагорбі", втілює собою буддійську ідею про вісім щаблів на шляху до просвітління. Його цоколь символізує мир плотських жадань. Наступні чотири яруси - боротьбу людини за придушення бажань. А три круглі тераси без барельєфів - останні етапи прилучення до нірвани. На вершині грандіозної споруди стоїть величезна ступа, яка символізує нірвану.

Один раз на рік, частіше всього в травні, тут відзначається день народження, прояснення і відходу в нірвану Будди Шак’ямуні. Головний вівтар знаходиться під величезним деревом бодхі, вирощеного із паростка того самого баньяна, під яким Будда знайшов просвітлення.

Найбільший буддистський храм Індонезії почали будувати у 800 р. Місце для нього обрали в родючій долині кеду, в оточенні чотирьох вулканів. За 80 років будівельники створили з сірих каменів піраміду висотою 31 м і встановили на ній Велику ступу.

У 1006 р. після руйнівного землетрусу і виверження вулкана Мерапі місцеві буддисти пішли в Східну Яву, залишивши Борободур у забутті. Вулканічний попіл засипав тераси. Джунглі обступили храм і поглинули його.

Боробудур був знову відкритий лише в 1814 році. Перші реставраційні роботи проводилися в 1907-1911 рр. під керівництвом молодого голландського інженера Теодора ван Ерпа. Він зміцнив основу, упорядкував верхні тераси і ступи. Але після першої реставрації, проведеної на початку XX ст., опинився під новою загрозою. Ґрунт пагорба став поступово розмиватися під час тропічних злив. І уступчаста піраміда Боробудура виявилася як би повислою над порожнечею. Справжня робота з відновлення пам’ятки була пророблена в 1973-1983 рр. під егідою ЮНЕСКО.