1.4. Архітектура класицизму

Наприкінці XVII ст. у Франції в період правління Людовика XIV у сфері мистецтва зародився новий стиль - класицизм, що в перекладі з латинського означає «зразковий». Найбільше поширення класицизм одержав у Франції, Англії, Німеччині і Росії, де охопив буквально всі сфери мистецтва, але самий яскравий слід залишив в архітектурі.

В основі цього стилю лежали ідеї повернення до античної спадщини як до ідеального зразка і норми існування людини.

Таке звертання до мистецтва минулого було зв’язано з тим, що в європейських країнах починаючи з XVII ст. йшов бурхливий розвиток і становлення капіталістичних відносин. А як відомо, життя держави завжди знаходить висвітлення в мистецтві і навіть впливає на його напрямки.

У мистецтві виникла необхідність у такому напрямку, що сприяло б відображенню нових віянь століття. Ним став класицизм. Тепер архітектура повинна була передавати не парадну урочистість і пишність, а величь і значущість: викликати в людей асоціації з величчю правителів древніх греків і римлян.

Класицизм кінця XVII ст., що одержав назву «стиль Людовика XIV», розвивався по двох напрямках. Новий стиль склав різкий контраст із попереднім пишним бароко. На противагу йому для класицизму була характерна чітка геометрія форм, логічність і регулярність планування, сполучення гладкої стіни з ордером, портиками, колонадами, статуями, рельєфами і стриманим декором. Усім своїм зовнішнім виглядом архітектурні конструкції повинні були символізувати величь і показність, відмову від проблем повсякденного життя.

Для досягнення цієї мети французькі архітектори використовували спеціальні прийоми компонування і планування античності, застосування яких привело до того, що будинок усім своїм виглядом виражав ясність і організованість, чіткість і порядок. Зразком для наслідування декоративного оздоблення внутрішніх приміщень стало знову ж стримане і величне мистецтво древніх греків і римлян.

З античної спадщини архітектори XVII ст. перейняли не тільки характерні для нього форми, окремі деталі, але і сувору упорядкованість в усьому, підпорядкування окремих частин єдиному цілому й один одному, неухильне дотримання співвідношень сили ваги й опори, що сприймає її. Така конструкція наочно показувала взаємодію навантаження й опори як двох основних елементів, їхні зв’язки і співвідношення частин.

Невід’ємною рисою всіх архітектурних композицій епохи класицизму стала симетрія, тому що вважалося, що саме вона найкраще передає владу суворої дисципліни. Стіни приміщень, витримані в суворій кольоровій гамі, розчленовували на симетричні площини за допомогою пілястрів. У такий спосіб симетрія й упорядкованість поступово перемінили рух і мінливість форм попереднього стилю. Замість плавних ліній і вигадливих завитків на стінах з’явилася стримана класична орнаментація у виді гірлянд, медальйонів, розеток, що розташовуються у послідовності.

Для класицизму було властиво інше, чим для попереднього стилю, відношення до матеріалу. Нове покоління архітекторів намагалося підкреслити його природну красу і структуру: дерево стали рідше золотити і фарбувати, природна краса тільки відтінялась (наприклад, накладками з бронзи і кераміки). Аналогічно підкреслювалися властивості металу, фаянсу і порцеляни. Це особливо впадало в око, коли створювалися величезні комплекси, характерні для епохи класицизму. Колірне рішення інтер’єрів ставало більш світлим і оформлялося в основному в пастельних тонах.

У зазначену епоху продовжували свій розвиток центральні положення і теорії містобудування попередніх століть, а також виникали зовсім нові, засновані на останніх досягненнях точних наук і зодчества. Їхня реалізація відбувалася наприкінці XVIII - першій половині XIX ст., у період бурхливого росту міст у Європі. Природно, що класицизм, розквіт якого припав саме на цей період, наклав відбиток на зовнішній вигляд більшості нових будівель. До наших днів збереглися цілі квартали з характерними для цього стилю рисами.

На початку XIX ст. у Франції, під час правління Наполеона I, класицизм перейшов у завершальну стадію - ампір (що в перекладі означає «імперія»). Для нього були характерні монументальність, особлива лаконічність, підкреслений контраст гладкості стіни і приставлених до неї колон, багатство ліпного, литого і різьбленого декорів, що символізують могутність і військову силу держави.

Класицизм зародився у Франції в XVII ст.. Вершиною французької архітектури стали світські спорудження: чудові палаци, грандіозні регулярні палацово-паркові і міські ансамблі. Саме французькі зодчі першими почали спробу створити універсальну структуру «палац-парк-місто», зробивши згодом парк невід’ємною частиною міського ансамблю. Основу планування міста як і раніше складала виникла ще в античності трьохпроменева система вулиць, що виходять з одного місця. У Парижі таким місцем став парк Тюілрі, а центральний промінь збігся з Єлисейськими полями. Подальша забудова новими будинками відбувалася з урахуванням цього планування. У результаті вікового грандіозного містобудування виник зовсім новий Париж.

У Парижі в цю епоху споруджуються величні архітектурні ансамблі: Вандомська площа, площа перемог, ансамбль Собору інвалідів, завершується оформлення східного фасаду королівського палацу – Лувра.

Лувр. Франція. У центрі Парижа, вздовж правого берега Сени, розкинувся комплекс старовинних будівель. Здавна вони вважалися однією з головних визначних пам’яток французької столиці. Колись тут був середньовічний замок, потім королівський палац.

Лувр входить до числа найстаріших палаців Франції, доля якого тісно переплітається з історією країни. Варто відзначити, що Лувр - це не тільки архітектурний пам’ятник, колишній палац французьких королів, але й один з найвідоміших музеїв, найбільший у світі за кількістю виставлених творів мистецтва. Тут зібрана багатюща колекція експонатів: барельєфи з ассірійських палаців, єгипетська живопис, антична скульптура список можна продовжувати і продовжувати.

Історія Лувра невіддільна від історії Парижа, всієї Франції. Історики до цих пір не мають єдиної думки про те, звідки запозичена назва палацу. Одні вважають, що походить воно від слова «леовар», яке на мові саксів означає «зміцнення». Інші переконані, що є зв’язок з французьким словом «louve» ( «вовчиця»), прихильники цієї думки доводять, що на місці палацу стояла королівська псарня, де натаскували собак для полювання на вовків.

На початку XIII ст. на місці Лувра підносилася могутня вежа - донжон, пізніше перетворена в могутній середньовічний замок. Він проіснував до 1527 р., коли король Франциск І наказав спорудити на його місці палац. Цей палац побудував у 1546 - 1574 рр. провідний архітектор французького Відродження П. Леско, а прикрасив скульптор Ж. Гужон. Зараз палац входить до складу так званого Квадратного двору Лувра.

У другій половині XVI ст. з’явився корпус «Малої галереї», направлений в бік Сени, а вздовж її берега - крило «Великої галереї», в якому поселилися художники, майстри-ювеліри, виникли килимові майстерні, а пізніше і друкарня, де друкувалися книги. Вже тоді Лувр стає своєрідним центром художнього життя Франції.

Починаючи з 1528 р., коли Франциск I наказав знести старий «мотлох» (як він сам називав колишній палац) і поставити на його місці новий, кожен монарх розбудовував Лувр або додавав нові будівлі. Архітектор П’єр Лесько і скульптор Жан Гужон надали Лувру той вигляд, який, не дивлячись на численні переробки, в основному, зберігся до теперішнього часу.

Ще в XVI ст за наказом Катерини Медичі навколо палацу, поряд з Лувром, був розбитий сад. Генріх VI доповнив його оранжереєю (зараз на її місці знаходиться Музей Оранжереї). У центрі саду - невеликий ставок. Навколо - металеві стільці, на яких люблять відпочивати туристи після обходу залів Лувру. У кінці саду, з боку Єлисейських Полів, національна галерея Же-де-Пом. На виході до площі Згоди встановлено колесо огляду, з якого відкривається панорама Парижа.

У 1682 р., коли королівський двір був перенесений у Версаль, всі роботи були покинуті, і Лувр прийшов у стан занепаду. У 1750 р. навіть йшла мова про його знесення, автор колонади на площі Святого Петра в Римі Лоренцо Берніні запропонував прем’єр-міністру Людовика XIV Кольберу знести стару будівлю і побудувати на його місці нову. Незважаючи на велику спокусу, король все-таки вирішив залишити палац.

Після бурхливих років Революції, роботи з будівництва Лувру були відновлені Наполеоном. У роки великої Французької революції зали палацу використовувалися для розміщення національної друкарні, академії, а також як приватних квартир для заможних французів.

У 1624 р. архітектор Ж. Лемерсьє побудував симетрично корпусу П. Леско «Павільйон часу», а Л. Ліво замкнув Квадратний двір й оформив його внутрішні фасади. З колишньої «Малої галереї» Ліво створив «Галерею Аполлона», інтер’єри якої оформив живописець Ш. Лебрен. Східний фасад Лувра завершила велична колонада, зведена в 1667-1674 рр. архітектором К. Перро.

У 1989 р. на подвір’ї Лувру була створена скляна піраміда, яка стала справжньою окрасою саду де Тюїльрі. Спорудження пов’язує палац з новими залами. Автор піраміди - американський архітектор китайського походження Йох Мінг Пі. Висота будівлі 21 метр, оточує його фонтан. Поруч ще дві менші піраміди.

У Пі вийшло те, що не вдалося наполеонівським архітекторам. Побудована в 1806-1808 рр. між Лувром та Тюїльрі тріумфальна арка Карузель розчарувала імператора. Тепер Тріумфальний шлях обзавівся гідною заміною - пірамідами Пея, уособленням симетрії.

Закінчується піраміда гігантської аркою, яку в ясну погоду добре видно з центру міста. Уночі піраміду підсвічують, вдень в ній відображаються хмари.

На захід від Лувру знаходиться площа Карузель, на якій колись стояла однойменна арка. Бронзова колісниця на арці - копія коней, відлитих грецьким скульптором в III ст. до н. е. Позаду арки починався сад Тюїльрі.

Внутрішні приміщення палацу оформлені з великою витонченістю. Найбільший інтерес представляють зал Каріатид і галерея Аполлона. Зал Каріатид вважається одним з найстаріших приміщень у Луврі. Зараз тут виставлені античні скульптури. Зал Аполлона отримав свою назву на честь античного бога, який зображений на трьох панно, вивішених в цьому залі. У 1661 р. це приміщення дуже сильно постраждало від пожежі. Але було реставровано, і зараз відвідувачі бачать його таким же, яким він був і кілька сот років тому.

Будівництво луврського ансамблю закінчилося лише в 1850 р., коли архітектори Л. Вісконті і Е. Лефюель прибудували до нього так званий «новий Лувр» - два комплекси корпусів, що замкнули ансамбль з півночі і вздовж «Великої галереї». У 1989 році на подвір’ї Лувру була створена скляна піраміда, яка стала справжньою окрасою саду де Тюїльрі. Спорудження пов’язує палац з новими залами. Автор піраміди - американський архітектор китайського походження Йох Мінг Пі. Висота будівлі 21 метр, оточує його фонтан. Поруч ще дві піраміди поменше.

У Пі вийшло те, що не вдалося наполеонівським архітекторам. Побудована в 1806-1808 роках між Лувром та Тюїльрі тріумфальна арка Карузель розчарувала імператора. Тепер Тріумфальний шлях обзавівся гідною заміною - пірамідами Пея, уособленням симетрії.

Закінчується піраміда гігантської аркою, яку в ясну погоду добре видно з центру міста. Вночі піраміду підсвічують, вдень в ній відображаються хмари.

На захід від Лувру знаходиться площа Карузель, на якій колись стояла однойменна арка. Бронзова колісниця на арці - копія коней, відлитих грецьким скульптором в III столітті до н. е. Позаду арки починався сад Тюїльрі.

З перших років історії Лувра тут зберігалися твори мистецтва. Король Франциск І перевіз сюди із заміської резиденції - замку Фонтенбло - колекцію живопису: кращі твори Леонардо да Вінчі «Мадонна в гроті» і «Джоконда», що дісталися йому після смерті майстра, чотири полотна Рафаеля й інші картини. Генріх IV (1589 - 1610 рр.) оселив у нижніх поверхах Лувра художників і ремісників, що обслуговували двір. А з 1655 р. в його стінах жили і працювали члени Королівської академії живопису і скульптури. У 70-х роках XVII ст., при Людовіку XIV, до колекцій увійшли картини, що належали кардиналу Мазаріні, і залишки прекрасної колекції англійського короля Карла І, страченого під час революції XVII ст. Серед них були твори італійських живописців епохи Відродження.

Під час Великої Французької революції в Лувр були звезені скарби Версаля і твори мистецтва, конфісковані у Церкви й аристократів, зокрема - «Мадонна канцлера Роллена» пензля нідерландського живописця Яна ван Ейка і статуї рабів, створені Мікеланджело. Організований тут Центральний музей мистецтв прийняв перших відвідувачів 8 листопада 1793 р.

На початку XIX ст. виник Музей французьких пам’ятників, куди потрапили статуї із зруйнованих революціонерами храмів. Пізніше на його основі утворився луврський Відділ скульптури.

Наполеон Бонапарт мав намір зробити Лувр всесвітнім музеєм. За прикладом давньоримських завойовників він вивозив художні цінності із завойованих країн. У 1798 - 1815 рр. в Лувр надійшло більше п’яти тисяч пам’ятників мистецтва з Італії, Нідерландів, Німеччини, Австрії. Більшість цих трофеїв довелося повернути після падіння імперії Наполеона.

У XIX - XX ст. колекціонери пожертвували музею шедеври голландських, іспанських, французьких живописців: Франса Хальса і Яна Вермеєра, Дієго Рібери і Франсисько Сурбарана, Антуана Ватто і Жана Франсуа Мілле.

На початку XX ст. до колекції Лувра увійшли полотна французьких майстрів, що зберігалися в Люксембурзькому музеї: Давида, Теодора Жеріко, Ежена Делакруа та ін.

Сучасний Лувр - це грандіозні колекції, що нараховують понад двісті п’ятдесят тисяч експонатів.

Колекції Лувра розташовані у 6 відділах. Унікальні пам’ятники мистецтва Давнього Сходу і Давнього Єгипту знаходяться у відділах східних і єгипетських старожитностей. Серед них - «Стела шулік» царя Еаннатума з Лагаша і відома всім статуя царського писаря Каї. А зали, присвячені мистецтву Давньої Греції і Давнього Риму, прикрашають такі всесвітньо відомі твори, як Ніка Самофракійська і Венера Мілосська. У відділі скульптури зібрані прекрасні роботи середньовічних майстрів, скульпторів епохи Відродження, скульптури Ж. Гужона і майстрів більш пізнього часу.

У Луврі знаходяться цінні колекції малюнків і гравюр, а також творів декоративно-прикладного мистецтва. Музей володіє унікальною бібліотекою, яка нараховує вісімдесят тисяч томів.

Чудові твори має у своєму розпорядженні і картинна галерея Лувра. Серед них - картини Джорджоне, Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Тиціана, П.П.Рубенса, Рембрандта, А.Ван Дейка і багатьох інших майстрів західноєвропейських шкіл. У Луврі зберігається найбільша в світі колекція французького мистецтва. Тут представлене велике зібрання картин імпресіоністів.

Сад Тюїльрі (фр. le jardin des Tuileries) - в центрі Парижа, в 1-му окрузі, займає територію між площею Згоди, вулицею Ріволі, Лувром та Сеною; розташований на площі 25,5 га, його довжина 920 м, а ширина 325 м. Колись тут знаходився палац Тюїльрі, а тепер - лише французький парк. Ще з XV ст..тут була околиця міста за стінами луврської фортеці - з публічним звалищем і видобутком глини для виробництва черепиці (фр. tuile, «тюіль»), - звідси походить і назва Тюїльрі.

Перший парк почали розбивати в 1564 р. за наказом Катерини Медичі, яка наказала спорудити новий палац - Тюїльрі - та сад для прогулянок. Тож парк був в італійському стилі: 6 алей по довжині саду та 8 - по його ширині. Через 110 років, в 1664 році, Жан-Батист Кольбер наказав перепланувати парк, доручивши це завдання Андре Ленотру.

Тріумфальна арка. Париж. До числа відомих споруд Парижа входить Тріумфальна арка, розташована на площі Шарля де Голля. Монументальна і велична, вона споруджена за наказом Наполеона в честь перемог його великої армії.

Наполеон поставив підпис під указом про спорудження Тріумфальної арки 18 лютого 1806 р. Арка мала стати новим символом непереможності французької армії.

Автором самого проекту став Ж. Ф. Шальгрена. Після його смерті роботи були продовжені архітекторами Л. Гу, Ж. М. Юйо і Г. А. Блуе, кожен з яких намагався передати у будові якісь свої ідеї. Зразками для Тріумфальної арки, незважаючи на те, що будували її під керівництвом різних людей, всеодно залишалися давньоримські споруди, тільки французька арка за планами повинна була стати набагато величнішою.

15 серпня 1807 р. був закладений перший камінь у фундамент. Почалося будівництво, яке, проте, не раз переривалося, в основному, з політичних міркувань.

У 1814 р. Наполеон відрікся від престолу. Але арка ще не була готова. Її опори височіли тільки на половину запланованої висоти. Була відновлена імперія Бурбонів, не було необхідності в звеличенні Наполеона, тому будівництво припинилося.

Минуло 8 років. Знову виник задум продовжити будівництво арки, але тепер вона мала інше призначення. Тріумфальна арка повинна була відобразити урочистість перемоги Франції над Іспанією. У 1830 р. вирішили повернутися до ідеї, що арка повинна все-таки звеличувати досягнення французької армії часів Республіки і при Наполеоні. Це рішення виявилося остаточним. Через 6 років, 29 липня 1836 р., відбулося урочисте відкриття.

15 грудня 1840р. під аркою був провезений траурний кортеж з прахом Наполеона, доставленим з острова св. Олени. Пізніше урочистій церемонії поховання із зупинкою під склепінням Тріумфальної арки були удостоєні після своєї кончини Т’єр, Гамбетта, Віктор Гюго, Лазар Карно, Мак-Магон, генерали Фош і Жоффрей, генерал Леклер, маршал Латтр де Тассіньї.

Тріумфальна арка знаходиться на підвищенні, в центрі великої площі, що отримала ім’я на честь знаменитого полководця Шарля де Голля. Від цієї площі відгалужуються 12 вулиць.

Фасади Тріумфальної арки звернені в бік Єлисейських полів, що спускаються до площі Згоди, до Тюїльрійського саду і до Лувру. З іншого боку арки - авеню де ла Гранд-Арме, перспектива якої завершується хмарочосами і Великий аркою кварталу Дефанс.

Арка має класичну П-подібну форму. Значні розміри вражають. Висота арки - 50 м, ширина - 45м.

Арка має один центральний прохід. З північної і південної сторони є ще два невеликих отвори.

Увінчана Тріумфальна арка 5-метровим фризом, барельєфи якого розповідають про великі діяння французької армії. У верхній частині арки розташовується аттик - своєрідна надбудована стінка. На ньому викарбувано список з 30 великих боїв наполеонівської армії, а також імена 658 французьких воєначальників. Прикрашена 4-ма скульптурними групами: з боку Єлісейських Полів - «Марсельєза» скульптора Рюда (праворуч) і «Тріумф скульптора 1810р.» Корто; з боку авеню де ла Гранд-Арме - «Опір» (праворуч) і «Світ» скульптора Етекса. Арку оточують 100 гранітних тумб (на честь «ста днів» правління Наполеона), сполучених між собою чавунними ланцюгами.

Нагорі розташований оглядовий майданчик, дуже популярний серед туристів. Усередині самої арки знаходиться маленький музей історії самої арки.

У 1920 р. у підніжжя арки з’явилася Могила невідомого солдата, на честь загиблих у війні 1914-1918рр., а над могилою запалили Вічний вогонь. Напис на могилі Невідомого солдата говорить: «Тут спочиває французький солдат, який віддав життя за Батьківщину, 1914-1919рр.».

Тріумфальна арка відома, мабуть, у всьому світі. Це один з національних символів Франції. У наші дні біля Тріумфальної арки проводять офіційні заходи: свята, паради, ходи.

Версаль. Найтиповішим і величнішим пам’ятником епохи абсолютизму у Франції був грандіозний архітектурно-декоративний ансамбль Версаля. Версальський палац або Версальський замок - палац у Версалі, колишня резиденція французьких королів.

Побудований у стилі класицизму у 1661-1710 рр. на місці замку Людовика ХІІІ (фактично увібравши Старий замок) Новий замок разом з величезними Версальськими садами, Великим та Малим Тріанонами, Селом королеви складають єдиний палацово-парковий комплекс.

Над будівництвом всього комплексу разом із садами працювали найкращі французькі архітектори свого часу - Луї Ле Во, Андре Ленотр, Франсуа д’Орбе, Жюль Ардуен-Мансар, Ґабріель та ін. Внутрішнє переоформлення та перебудови внутрішніх покоїв Версальського палацу відбувались практично весь час, поки він був головною резиденцією - з 6 травня 1682 р. по 6 жовтня 1789 р.: при королях Людовику XIV, Людовику XV та Людовику XVI.

Ансамбль Версаля фактично став вираженням ідей абсолютної монархії, коли двір короля став єдиним центром життя королівства, а король практично його не полишав. Ідея порядку, єдності та централізованої системи вираженої завдяки чіткому та величному класичному стилю мали бути протиставлені небезпекам феодальної вольниці. До палацу, як до короля - центру держави, мали сходитись всі головні магістралі нового міста і всі головні алеї парку.

Одночасно палацовий комплекс мав символізувати могутність, велич та багатство нової Франції епохи абсолютної монархії. Три проспекти, що ведуть до замку мали бути не тільки завершенням палацової перспективи, Але й продемонструвати досягнення у розвитку транспортної системи королівства. Дзеркальна галерея мала втілити не тільки нові художні рішення або підкреслити велич короля, але й показати високі досягнення скляної промисловості королівства. А велика кількість фонтанів Версальського саду мала продемонструвати високі технічні, особливо у важливій для тогочасної економіки гідравліці, досягнення.

Версальський палац вражає своїми розмірами: довжина його паркового фасаду становить 640 м, розташована в центрі Дзеркальна галерея має 73 м в довжину, 10,6 м завишки, 12,8 м у висоту; з її 17 вікон, яким відповідають стільки ж симетричних дзеркал в протилежній стіні, відкривається вигляд на парадну частину парку. Розписи стельового плафона, виконані Лебреном, звеличують діяльність Людовіка ХІV в період з 1661 по 1678 рр. Було зроблено безліч спроб створити подібність Версаля. Але цей шедевр, побудований при королі-Сонці Людовіку ХІV все одно залишається неповторним.

На сьогодні комплекс Версальського замку включений до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

Собор Святого Павла. Лондон.

Класицизм як основний напрям архітектури сформувався в Англії у першій половині XVII ст. У його становленні визначну роль відіграла творчість великого англійського архітектора Ініго Джонса (1573-1652), послідовника італійського архітектора XVI ст. Андреа Палладіо. У спорудах Інго Джонса повністю зникають риси готики, що довго зберігалися в англійській архітектурі, навіть у добу Відродження. Послідовники Ініго Джонса розвивали цей стиль, він імпонував англійській буржуазії. Англійський класицизм досяг свого розвитку в кінці XVII - на початку XVIII ст. в творчості архітектора Крістофера Рена (1632-1723). Від великої пожежі 1666 р. згоріло в Лондоні тринадцять тисяч двісті будинків. Весь лондонський центр - Сіті треба було зводити заново. Керівництво цією роботою було доручено Крістоферу Рену. Йому довелося збудувати безліч споруд, адже одних тільки церков згоріло понад п’ятдесят. Велику роботу проводив Рен по плануванню лондонського центру. Та основною його роботою було спорудження собору святого Павла, що тривало з 1675 по 1710 р. Новий собор Лондона мав стати символом міцності й влади англійської церкви. Ця споруда не повинна була поступатися ні за розмірами, ні за багатством оформлення перед собором святого Петра в Римі. На будівництво собору парламент виділив кошти, підвищивши ціни на вугілля, тобто стягнувши ці гроші з трудового народу. Довжина собору 175,5 м, висота - 111 м. За типом - це трьохнефна базиліка з трансептом, двома вежами перед західним фасадом і великим куполом над перехрестям трансепту і центрального нефа. Форми собору цілком класицистичні, проте позначився і вплив барокко: подвійні колони, пілястри, своєрідне завершення веж і купола.

До собору веде гомінка лондонська вулиця, де розмістилися численні редакції газет. Цей район був дуже зруйнований німецько-фашистською авіацією під час другої світової війни. Чудом зберігся собор, правда, було пошкоджено його східну частину. Здалеку видно величний купол споруди - він і зараз піднімається над численними висотними спорудами.

Реп врахував помилку Модерни: нартекс перед собором святого Петра в Римі з непропорційно великим ордером портика. Рен зробив портик собору двоярусним. Верхній ярус завершується високим трикутним фронтоном з барельєфом на релігійні теми. Купол діаметром. 32 м Рен поставив на високий двоярусний п’єдестал, оточений колонадою в нижньому ярусі. За своєю конструкцією купол дуже цікавий. Покрівля лежить на стропильних фермах. Зверху на купол поставлено світловий ліхтар з високим завершенням. Нижче - півсферичний купол з круглим отвором. Всередині собору центральний неф відокремлюють від бокових широкі арки, які нагадують римські тріумфальні споруди. Стовпи оформлено пілястрами корінфського ордера. Усе тут величне, урівноважене, багате. При цьому відчувається деяка сухість у трактуванні класичних форм, що, певно, відповідає нуднуватому характеру англіканських церковних відправ. У соборі привертають увагу ковані ґрати - робота Жана Тижу - та різьблені дерев’яні лави, виготовлені відомим англійським скульптором Гіббсоном.

Цікаві надгробки Нельсона і Веллінгтона та відомих англійських діячів мистецтв. Серед них найвиразнішою є плита над могилою Крістофера Репа. На ній лише один напис: «Якщо ти шукаєш пам’ятник будівничому, то поглянь довкола!»

Дрезденський Цвінґер (Німеччина). Дрезденський Цвінґер (нім. Zwinger) - історичне місце в Дрездені, комплекс з чотирьох будов. Назва походить від його розташування - у середні віки «цвінґером» називали частину фортеці між зовнішньою і внутрішньою кріпосними стінами. Перша будова Дрезденського цвінґера була побудована саме між кріпосними стінами міста. Сьогодні тут розташовані різні музеї, серед яких найзнаменитіша Дрезденська картинна галерея. У кінці 17 - на початку 18 ст. Саксонія переживала економічний розквіт. У Рудних горах збільшили видобуток срібла та олова. Саксонський курфюрст вдало перехопив авантюрного алхіміка на ім’я Йоганн Фрідріх Беттгер. І той разом з фахівцями та науковцями курфюрста винайшов першу європейську порцеляну, яку поціновували дорожче за золото. Торгівля тільки мейсенською порцеляною приносила курфюрсту значні прибутки.

Також вдало курфюрст перехопив корону Польщі, що підняло його статус і спонукало до значного будівництва резиденцій. У Дрездені на цей час скупчився значний осередок видатних майстрів, що давало змогу втілювати в реальність розкішні проекти.

У 1709 р. в Дрездені пишно вітали короля Данії. Задля палацових свят і побудували дерев’яний амфітеатр з триумфальними арками на честь вельможного гостя. Роботи виконав архітектор курфюрста - Матеус Пьопельман. Ідея сподобалась. І багатий курфюрст наважився перебудувати дерев’яний амфітеатр на кам’яний, але більш розкішний.

Курфюрст-замовник відрядив Пьопельмана в Австрію та Італію, видатні центри архітектури бароко, де Матеус Пьопельман вивчав устрій античних арен, цирків та палаців.

Цвінгер за їдеєю і надалі планували використовувати для свят, турнірів. Звідси відкриті пласкі покрівлі, що поєднували усі будівлі комплексу та багато прозорих галерей, які призначалися для вельможних гостей та придворних. Лише в деяких містах над пласкими покрівлями галерей височили павільйони. Особливістю комплексу була відсутність палацу, який планували побудувати в майбутньому. Поступово проект насичували новими ідеями. Так, виникла ідея створити декілька карильйонів в павільйонах, створити фонтани на подвір’ї, зробити каскад (сад).

З їх появою Цвінґер все більше втрачав характер арени для турнірів і перетворювався на регулярний сад бароко з партерами, фонтанами, стримано введеними квітниками.

Будівництво тривало 20 років і не було доведено до кінця. Створення парадного облямування двору почали з побудови оранжереї та її цетральної частини - Вальпавільйону. Аркади оранжереї і задали той трохи монотонний ритм галерей, притаманний першому поверху комплексу. Його збагачують барокові сходи, балюстради, вази, скульптури.

Цвінгер - це парадний, майже квадратний двір 106 на 107 м, збагачений підковоподібними двориками з павільйонами в центрах дугоподібних галерей навпроти один одного. Другу вісь ансамблю починала вежа Кронентор, що виходила на розімкнену частину комплексу, відкриту на річку Ельба. Ця частина палацового комплексу так і не була забудована за часів курфюрста та Пьопельмана. Лише в 19 ст. її заповнили будівлею в стилі неоренесанс, де розмістили картинну галерею (архітектор Готфрід Земпер). Лише після цього комплекс набув замкненого, відокремленого від середовища характеру.