Тема 4. Образотворче мистецтво Італії. Епоха «титанів»

4.1. Леонардо да Вінчі. Живопис як одна із форм втілення всеосяжної геніальної натури митця

На межі ХV – ХVІ ст. мистецтво Італії досягло найвищої точки розквіту. Цей період називають Високим Відродженням. Найвищий рівень мистецтва визначається творчим генієм трьох великих художників: Леонардо да Вінчі, Рафаеля Санті, Мікеланджело Буонарроті. Згодом засяють таланти таких видатних майстрів, як Тиціан, Джорджоне, Тінторетто та інших. Характерними рисами їх живопису стали використання перспективи, наслідування античності, прагнення до точного відображення пропорцій людського тіла. Звернення до гуманістичних ідеалів, радісне сприйняття краси і багатогранності світу, смілива гра уяви - завдяки цьому були створені оригінальні шедеври, які увійшли до скарбниці людства.

Видатним живописцем Відродження, для якого живопис став наукою, був Леонардо да Вінчі. Прагнення знань, могутня сила розуму, захоплення красою і різноманіттям природи, віра у велич людини - ось риси, які відрізняли Леонардо да Вінчі і дозволили йому стати не тільки великим митцем, але і великим математиком, і інженером, фізіологом, ботаніком. Ця незвичайна людина все знала і все вміла – все, що знали й уміли в його час; крім того він передбачив таке, про що в його час і гадки не мали. Так він обдумував конструкцію літального апарату і, як можна судити з його малюнків, прийшов до ідеї гелікоптера. Леонардо писав правителю Мілана, що вміє проектувати підйомні мости, керувати облогою фортець, відливати гармати, робити підкопи, а також конструювати «непроникні» колісниці.

Легендарна слава Леонардо пережила століття і досі не тільки не померкла, але розгоряється все яскравіше: відкриття сучасної науки знов і знов підігрівають інтерес до його інженерних і науково-фантастичних малюнків, до його зашифрованих записів. Але все ж таки у пам’яті нащадків він залишився як геніальний художник.

Ще за життя про Леонардо да Вінчі ходили легенди. Його називали магом і чародієм. Всезнаючим ангелом и антихристом. Не було людей байдужих до його персони. Його або обожнювали, або ненавиділи, або обожнювали і ненавиділи одночасно. Він був загадкою для сучасників і до цього часу залишається однією із найтаємничіших фігур в історії людства.

В одному із своїх щоденників Леонардо да Вінчі розповідає притчу про чоловіка, якому сказали, що час вставати, бо вже сонце зійшло, на що чоловік відповів: "Якби мені потрібно було здійснити такий шлях і зробити стільки справ, скільки сонцю, я б давно уже встав: але мені предстоит дуже малий шлях, і тому вставати мені не хочеться". Дивно, але через століття про самого Леонардо будуть говорити як про людину, яка прокинулася дуже рано для своєї епохи. Прекрасний і восторженный Ренесанс, увлеченный красою і досконалістю, був байдужий до винаходів Леонардо. Багато його сучасників з жалем помічали, що майстер Леонардо витрачає час на непотрібні винаходи, замість того щоб повністю сконцентруватись на живопису.

Леонардо народився в 1452 р. на околиці маленького містечка Вінчі (тому його і називають Леонардо да Вінчі). У чотирнадцять років він переїхав у Флоренцію. Батько віддав Леонардо на навчання в художню мастерю Андреа дель Верроккйо - живописця, архітектора і видатного скульптора, людини різнобічної, як більшість освідчених людей Відродження. Леонардо багато чому навчився в мастерні Верроккйо. Оцінивши здатності учня, Андре дозволив йому написати фігуру ангела на картині «Хрещення Христа», що створювалась у майстерні. Ангел Леонардо виявився набагато кращим, ніж фігури, написані рукою Верроккйо. Згідно з легендою, вчитель більше ніколи не торкався фарб, образившись на учня, що перевершив його у майстерності.

Звідки ж черпав молодий художник знання, що додали йому стільки творчих сил? Перш за все у природи, у самого життя. Леонардо з юних літ не розлучався зі своїм записником. Він безупинно робив замальовки, зображаючи горби і поля, травини і жолуді, дерево, , кішку, що умивається, складки тканини. «У наставниці собі я узяв природу, вчительку всіх вчителів», - писав він про свою роботу. Це бажання і уміння спостерігати, вивчати природу і навколишнє життя дозволили йому живо помічати і передавати те, чого не могли передати художники старшого покоління.

Досконале володіння малюнком, світлотінню проявилось у першому шедеврі Леонардо – «Мадонна з квіткою» ( Мадонна Бенуа). Ще задовго до Леонардо італійські художники почали зображувати Богоматір (Мадонну) не небесною царицею, а як молоду матір із немовлям на руках. Леонардо надав цьому образу особливої теплоти та невимушеності. Юна флорентійка, що вдягнена за модою кінця ХVст., забавляє дитину грою з букетом квітів. Мати з посмішкою спостерігає, як дитина намагається дотягнутись до квітки.

Тему Мадонни з немовлям Леонардо збагатить новими знахідками у інших картинах - «Мадонна Літта», «Мадонна в гроті».

«Мадонна в гроті» - велика картина, що нагадує форматом типове ренесансне вікно: прямокутник, вгорі заокруглений. Це поширений у ренесансному живописі формат. Ренесансна картина – дійсно подібність вікна, вікна в світ. Світ, що в ньому відкривається, - величавий, урочистий, урочистіший, ніж справжній, але такий же реальний, який повинен вражати око своєю реальністю, своєю схожістю із дзеркальним відображенням. Світ «Мадонни в гроті» повний глибокої, таємничої чарівності, властивої тільки пензлю Леонардо. Весь передній план картини немов залитий сонячним світлом. У світлі чітко вирізняються усі предмети та фарби, видно кожну травинку, кожну квіточку. Мадонна ніжно обіймає маленького Іоанна Хрестителя, що схилився перед немовлям Христом. Поруч із Христом янгол, що вказує пальцем на Іоанна. Чотири істоти, пов’язані між собою інтимно-духовними путами, не дивляться одна на одну – вони об’єдналися навколо чогось невидимого, що знаходиться неначе в пустому просторі між ними. На це невидиме направлений і вказівний довгий тонкий перст ангела. Образи Марії та янгола у «Мадонні в гроті» увібрали в себе уявлення того часу щодо ідеальної краси.

У 1482 р. Леонардо да Вінчі покинув Флоренцію і переїхав до Мілана, правитель якого, Лодовіко Сфорца, хотів привабити до свого двору Леонардо - і художника, і інженера-винахідника. Створення бронзового кінного пам’ятника батьку Лодовіко Сфорца було першим дорученням, яке Леонардо отримав у Мілані. Але грандіозна багатолітня праця Леонардо загинула - пам’ятник, виліплений, але ще не відлитий у бронзі, був знищений через декілька років під час захоплення Мілана французами.

Постраждала (цього разу від сирості) і інша важлива робота Леонардо, виконана в Мілані, - фреска «Таємна вечеря», написана в 1495-1497 рр. на стіні трапезної в монастирі Санта-Марія делле Граціє. За деякими свідченнями, одинадцять апостолів були змальовані зі звичайних людей, яких Леонардо зустрічав на околицях Мілана. Прообраз Христа невідомий. Щоб написати Іуду, майстер ходив серед притонів і шукав модель серед злочинців. Коли ж пріор монастиря виразив незадоволення затягуванням роботи, обажений Леонардо запропонував самому священнику стати моделлю Іуди.

Тема «Тайної вечері» запозичена із легенди про Христа: переслідуваний ворогами Христос таємно зустрічається за вечерею зі своїми найближчими учнями, дає їм настанови і потім промовляє пророчі слова: «Один із вас зрадить мене». Усі вражені і намагаються вгадати ім’я зрадника. І Леонардо показав, як по-різному виражаються почуття людей, надав кожному характерний вигляд і порух. Образ Христа є просторовим центром композиції, оскільки точка, в якій сходяться перспективні лінії, розміщена над його головою. Картина розбита на п’ять частин: Христос у центрі і чотири групи апостолів по три в кожній. Зліва простодушний, грубуватий чоловік піднявся, важко опираючись руками на стіл, і, вражений, дивиться на Христа. Наступний, протягнув руку за спиною сусіда, обережно, торкається до плеча старого, який, затиснув у руці ніж, зіскочив і уже готовий кинутися на невідомого ворога. А зрадник Іуда сидить поряд із ними; він перелякано відкинувся, протягнув, наче захищаючись, руку, - він боїться розкриття, але все-таки притискує до себе гаманець з 30 срібниками, які вже отримав наперед як плату за свою зраду. До Леонардо художники, які зверталися до сюжету «Таємної вечері», дотримувалися певного канону: Іуда зображався сидячим окремо від інших апостолів або взагалі спиною до глядачів. Леонардо відступив від цієї традиції, зумисне помістивши Іуду до загальної групи. У цьому творі Леонардо проявив себе як тонкий знавець людських характерів і поведінки і разом з тим як великий живописець. На жаль, невдалі експерименти Леонардо в техніці фрески призвели до її швидкого руйнування, додавши, безсумнівно, таємничості.

Два останні десятиліття Леонардо провів у поневіряннях, він переїжджав з місця на місце, не знаходячи справжнього пристосування своєму талантові. Найважливіший твір цього періоду - портрет багатої городянки, Мони Лізи, яка зберігається в Луврі в Парижі і відомий у всьому світі під назвою «Джоконда» (бл. 1503). У щоденниках художника немає жодної згадки про роботу над портретом. Хто замовив картину? Хто був моделлю Леонардо? Ніяких документальних свідоцтв художник не залишив. Найпопулярніша версія належить Джорджо Вазарі, який в одній із своїх праць писав: «Для Франческо дель Джокондо, багатого флорентійського торгівця, Леонардо створив портрет Мони Лізи, його дружини». За другою версією, моделлю була флорентійська дама, коханка герцога Джуліано Медичі. Ще одна кандидатка в героїні полотна – герцогиня Мантуї Ізабелла д’Есте, приятелька художника. Деякі вчені стверджують, що ніякої моделі не було зовсім і що Леонардо втілив у «Джоконді» образ покійної матері. На кінець, дуже популярна точка зору, що «Мона Ліза» - автопортрет майстра.

Навряд чи будь-який портрет притягав до себе протягом століть, і особливо в останнє століття, таку жадібну увагу і викликав стільки коментарів. «Мона Ліза» породила різні легенди, їй приписували чаклунську силу, її викрадали, підробляли.

Причина невмирущої популярності Джоконди - в її Надлюдськості. Це образ зворушливого, проникливого, вічно безсонного людського інтелекту: притаманний всім часам, локальні прикмети часу в ньому розчинені і майже невідчутні, так само як в блакитному «місячному» ландшафті, над яким панує Мона Ліза. Цей портрет безліч раз копіювали, і зараз, проходячи залами Лувра можна побачити одного, двох, кількох художників, що заглибилися в це заняття. Але їм, як правило, не вдається досягнути схожості. Завжди виходить якийсь інший вираз обличчя, більш елементарний, грубий, однозначний, ніж в оригіналі.

Які думки та почуття захоплюють цю молоду жінку? Вираз її обличчя є загадковим і таємничим. Жінка спокійно, задумливо, навіть дещо холодно дивиться на глядача. Її посмішка, що притаїлась у куточках губ, дивним чином не відповідає погляду. Вона слугує тут не для того, щоб оживити обличчя, а як знак складності, таємничості душі. За спиною Мони Лізи – блакитне небо, дзеркальна гладінь води, силуети стрімких гір, потоки повітря. Пейзаж безлюдний та пустельний – це, скоріш, образ Всесвіту, що спостерігається з великої висоти. І посередині панує образ таємничої та прекрасної жінки. Леонардо ніби розповідає про те, що у центрі світу стоїть людина і немає нічого більш величного та прекрасного.

Секрети «Мони Лізи» не обмежуються таємницею моделі та загадкою усмішки. Деякі технічні прийоми, використані майстром при створенні цього шедевру, і зараз залишаються недослідженими.

Технологія створення картини на дереві надзвичайно складна. Після « ґрунтування» панелі Леонардо наносив фон, а потім шар за шаром виписував деталі. Мазки Леонардо були настільки дрібними, що ні мікроскоп, ні рентген не дозволяють віднайти слідів пензля. Світло і тіні переходять одне в одне без меж: від похмурих сутінок до туманної зникаючої далечини. Цей метод називається сфумато. З точки зору техніки, «Мона Ліза» до цього часу вважається неперевершеною.

Останні роки життя Леонардо да Вінчі прожив у Франції, куди він приїхав на запрошення французького короля, і помер у 1519 р. в замку Клу біля Амбуаза. До нашого часу дійшло всього 14 картин Леонардо, багато малюнків, креслень і різноманітних записів.