6.2. Рембрандт – великий голландець

В історії образотворчого мистецтва минулих століть геніальний голландський художник Рембрандт, мабуть, більше, ніж будь-хто інший, зумів глибоко хвилююче, правдиво розкрити невичерпне багатство внутрішнього світу людини.

Творчість Рембрандта відноситься до того часу, коли Голландія, батьківщина художника, успішно завершивши першу в історії буржуазну революцію, вийшла на одне з провідних місць в економічному та культурному відношеннях. У той час як у переважній більшості європейських країн феодальна аристократія ще зберігала провідні позиції у всіх галузях суспільного життя, у Голландії вона виявилася переможеною і відсунутою на задній план у ході нідерландської революції і наступного буржуазного розвитку. Настає період колоніальних захоплень, досягають небувалих розмірів торгові операції, кустарне виробництво середньовічних ремісників витісняється, швидко розвиваються мануфактурами, в Голландію переміщається центр європейської торгівлі. Маленька країна переживає в XVII ст. короткочасний, але бурхливий розквіт.

Голландські живописці вперше побачили людину такою, якою вона є в житті, і відобразили в мистецтві різні сторони його повсякденного буття. Деякі з них підійшли до вирішення більш складної задачі - до того, щоб відобразити красу і значущість духовного світу звичайної людини.

Спираючись на досягнення голландського реалістичного мистецтва XVII ст., найбільш повно, багатогранно і глибоко це завдання вирішив найвідоміший художник Голландії - Рембрандт ван Рейн.

Творчість Рембрандта Харменса ван Рейна (1606–1669) знаменує найвищий розквіт голландського мистецтва XVII ст. й одну з вершин світового мистецтва взагалі. Демократичне й істинно гуманне, перейняте гарячою вірою в торжество справедливих життєвих начал, воно втілило в собі передові й життєстверджуючі ідеї свого часу. Художник підняв образотворче мистецтво на новий ступінь, збагативши його небувалою життєвістю і психологічною глибиною. Рембрандт створив нову мальовничу мову, у якій головну роль грали тонко розроблені прийоми світлотіні і насичений, емоційно напружений колорит. Духовне життя людини стало відтепер доступне зображенню засобами реалістичного мистецтва. Рембрандту подобалось писати самого себе, позуючи перед дзеркалом. Це були своєрідні бесіди із самим собою, коли він намагався розібратись у своїх думках та пошуках. Рембрандт залишив біля сотні автопортретів. У ранніх він зображував себе в оксамитових беретах, камзолах, плащах. Пізніше, у зрілий, важкий період життя, художник постає у темній куртці з хусткою, що пов’язана навколо голови, із сумним, зморшкуватим обличчям та палітрою у грубих руках.

Рембрандт виступив новатором у багатьох жанрах. Як портретист, він став творцем своєрідного жанру портрету-біографії, де довге життя людини і його внутрішній світ розкривалися у всій своїй складності і суперечливості.

Як історичний живописець, він перетворив далекі античні і біблійні легенди в зігріту високим гуманізмом розповідь про реальні земні людські почуття і відносини.

Середина 1630-х років – час найбільшої близькості Рембрандта до загальноєвропейського стилю бароко, пишного та гучного, насиченого театральним пафосом і бурхливим рухом, контрастами світла й тіні, суперечливим сусідством натуралістичних і декоративних моментів, чуттєвості і жорстокості.

У барочний період написане «Зняття з хреста» (1634). Картина ілюструє євангельську легенду про те, як Йосип Аримафейский, Никодим та інші учні і близькі Христа, одержавши дозвіл Пілата, зняли вночі тіло Христа, загорнули його в багату плащаницю і поховали. Легенда розказана Рембрандтом із приголомшливою життєвою правдою. Трагічна смерть вчителя і сина принесла учасникам події глибоке горе. Художник вдивляється в обличчя, намагаючись проникнути в душі людей, прочитати реакцію кожного на те, що відбувається. Схвильовано передає він непритомність Марії, матері Христа, плач і стогін жінок, страждання і скорботу чоловіків, переляк і цікавість підлітків.

У цьому творі Рембрандт відштовхувався від відомої картини Рубенса тієї ж назви, використовуючи окремі композиційні мотиви великого фламандця і прагнучи перевершити його у вираженні щиросердечних рухів героїв.

Іншим важливим досягненням цієї картини, поряд з індивідуалізацією почуттів діючих осіб, є використання світла для досягнення цілісності багатофігурної композиції. Три головних моменти легенди – зняття з хреста, непритомність Марії і розстеляння плащаниці – освітлені трьома різними джерелами світла, інтенсивність яких убуває згідно зі зменшенням значення сцени.

Початок нового періоду в житті і творчій діяльності майстра було відзначено двома важливими подіями, що відбулися в 1642 р., - передчасною смертю Саскії, гаряче коханої дружини, що залишила йому однорічного сина, створенням картини «Нічний дозор» – великого групового портрета амстердамських стрільців, найвідомішого твору майстра. Ця картина викликала протести замовників, які не прийняли основну ідею майстра, замість традиційного групового портрета він створив героїчно-піднесену композицію зі сценою виступу гільдії стрільців за сигналом тривоги, тобто по суті історичну картину, що будить спогади про визвольну боротьбу голландського народу.

Жанр групового портрета отримав у Голландії XVII ст. досить широке поширення. Уперше в історії відчувши себе господарями життя, торговці і ремісники прагнули стати і героями мистецтва. Живописці того часу залишили потомству їх численні зображення. Бюргери портретуются і порізно, і з жінками, і з дітьми, і, нарешті, цілими корпораціями. Ці професійні корпорації, так звані гільдії, народжені середньовічною епохою і в період нідерландської революції, часто грали роль бойових організацій, ще не були знищені розвитком капіталістичного виробництва і досить успішно продовжували існувати в голландських містах XVII ст. Зображення членів гільдії стає основною темою голландського групового портрета.

У тісному зв’язку з еволюцією творчості Рембрандта в 1640-і рр. варто розглядати й один з найголовніших добутків художника – «Данаю», хоча на картині стоїть дата 1636. На створення образа Данаї, легендарної грецької царівни, ув’язненої своїм батьком, щоб уникнути передвіщеної йому загибелі від руки онука, Рембрандта надихнула його перша любов – Саскія. Але через десять років, як показали дослідження, художник, незадоволений первісним рішенням, істотно переробляє образ головної героїні. Моделлю для остаточного варіанту картини послужила йому, очевидно, Гертьє Діркс, молода вдова, що оселилася в будинку Рембрандта після смерті Саскії спочатку як нянька однорічного Титуса, а потім і на правах повної господарки. Таким чином, голова, права рука й у значній мірі тіло Данаї, що очікує у своїй темниці коханого (по легенді, закоханий у Данаю Зевс проникнув до неї у вигляді золотого дощу), а також фігура баби-служниці виявилися написаними заново, у сміливій широкій манері середини і другої половини 1640-х рр.

Майже всі інші деталі картини залишилися такими, якими були написані в 1636 р., характерним для попереднього періоду акуратним мазком.

Значним змінам піддався і колорит картини. У первісному варіанті панували холодні тони, типові для середини 1630-х рр. Замінивши золотий дощ першого варіанта золотим світлом, що як би передвіщає появу закоханого бога, Рембрандт виконує тепер центральну частину картини в теплому тоні з золотавою вохрою і червоною кіновар’ю як домінанти.

У другому варіанті, тобто в 1646–1647 рр., Даная одержала і заглиблену психологічну характеристику, завдяки якій розкрився таємний внутрішній світ жінки, уся складна і суперечлива гама її почуттів і переживань. «Даная», таким чином, – наочний конкретний приклад становлення знаменитого рембрандтівского психологізму.

На картині «Даная» показана складна гама людських переживань, серед яких не останню роль відіграють пристрасті. Обличчя Данаї не дуже гарне, але вся її постать одухотворена, вона тягнеться до світла, яке провіщає появу Юпітера. Використовуючи античний міф, художник прагнув передати схвильованість героїні, її очікування кохання, індивідуальність особистості, здатної до сильних душевних переживань.

Протягом 40-х рр. Рембрандт кілька раз звертається до теми святого сімейства. Одне з кращих рішень цієї теми - ермітажна картина «Святе сімейство», створена художником у 1645 р. Євангельська сцена породжує у глядача безліч асоціацій з повсякденним народним життям, сучасного Рембрандту. Тиша, спокій порушуються лише звичними звуками життя в будинку. Потріскують дрова, чується неголосний одноманітний стукіт сокири. Кімната оповита ніжним напівмороком; з різних джерел м’яко вливається світло, трепетно ковзаючи по обличчю Марії, освітлюючи колиску, надаючи зображеному відтінок одухотворенності. Злегка ворухнулася уві сні дитина, і жінка, підкоряючись тонкому материнського інстинкту, відривається від читання, піднімає завісу і стурбовано дивиться на малюка. Вона - сама чуйність, сама настороженість. По суті, людяність і проникливість картини створюється лише одним її поглядом. Світла височінь відбитої миті позначається і в тому, що до матері і хлопчика нечутно спускаються ангели.

У цьому творі художник ніби перегукується з майстрами голландського побутового жанру. Але на відміну від них не тихий затишок повсякденного життя хвилює Рембранта в першу чергу, а велика краса простих людських відносин. Спостерігаючи за жінкою, що сидить біля колиски сина, йому достатньо було побачити лише один її трепетний рух, хвилинний поворот голови, стурбований погляд, щоб відчути поезію материнського почуття.

Сімейна трагедія і завершення відповідального замовлення поставили Рембрандта перед складними проблемами особистого і творчого життя. Цей час відчаю і художніх прозрінь відбився на його полотнах. Художні образи Рембрандта стають більш драматичними, завдяки композиції вони наближаються до глядача, спонукають до переосмислення буття.Так, на картині «Відречення святого Петра» показана велика душевна драма апостола, який у хвилину сумнівів не наважився зізнатися в тому, що він учень Христа. Рембрандт відобразив зіткнення людини, що мала б бути носієм високих ідеалів, із трагічною дійсністю. Разом з тим художник показав конфлікт між добром і злом в душі самої людини. Головний художній прийом – контраст підкреслює напругу події, що переноситься із зовнішнього світу у психологічну сферу. Кожен рух, жест, погляд на картині сповнені промовистої виразності. Служниця раптом піднесла свічку до обличчя апостола і сказала: «І цей був з Христом із Галілеї». Полум’я свічки висвітлило душевний неспокій Петра – його вагання, жах, сором за свій вчинок… Воїн, котрий саме збирався напитися води, почув слова служниці й уп’явся зором у Петра. І той, не маючи мужності сказати правду, зрікається Христа…

Художник виходить з цієї кризи ще більш змужнілим і досвідченим. Його мистецтво стає серйозніше, глибше, а головне, у ньому все чіткіше проступає інтерес до внутрішнього життя людини, до того, що діється в його душі.

Творчість Рембрандта 1650-х рр. відзначено насамперед досягненнями в області портрету. Зовні портрети цього періоду відрізняються, як правило, великим розміром, монументальними формами, спокійними позами. Моделі звичайно сидять у глибоких кріслах, поклавши на коліна руки і повернувшись прямо до глядача. Світлом виділені обличчя і кисті рук. Це завжди літні, з великим життєвим досвідом люди – старі з печаткою невеселих дум на обличчях і нелегкої праці на руках. Подібні моделі давали художникові блискучі можливості показати не тільки зовнішні прикмети похилого віку, але і духовний світ людини. У Ермітажі ці роботи представлені портретами: «Старий у червоному», «Портрет бабусі» і «Портрет старого єврея».

Ми не знаємо імені людини, що послужили моделлю для портрету «Старий у червоному». Рембрандт писав його двічі: у портреті 1652 р. (Національна галерея, Лондон) він зображений сидячим в кріслі з підлокітниками, у глибокій задумі схиливши голову на праву руку; ермітажний варіант трактує ту ж тему – людина наодинці зі своїми думками. Цього разу художник застосовує чітко симетричну композицію, зображуючи нерухомо сидячого старого у анфас. Але тим помітніше рух думки, ледве вловиміша зміна виразу обличчя: воно здається то суворим, то більш м’яким, то втомленим, то раптом осяяним приливом внутрішньої сили й енергії. Те ж відбувається і з руками: вони здаються то напружено стиснутими, то лежачими знесилено. Художник досягає цього насамперед завдяки блискучій майстерності світлотіні, що у залежності від її сили і контрастності вносить у зображення елегійну розслабленість або драматичну напругу. Величезну роль грає при цьому і манера нанесення фарби на полотно. Порите зморшками обличчя старого і вузлуваті натруджені руки знаходять художню виразність завдяки грузлому місиву фарб, у якому жирні мазки, що переплітаються, передають структуру форми, а тонкі лесіровки додають їй рух і життя.

Безіменний старий у червоному з підкресленою достойністю, силою духу і шляхетністю став вираженням нової етичної позиції художника, який відкрив, що цінність особистості не залежить від офіційного положення людини в суспільстві.

До середини 1660-х р.р Рембрандт завершує свій найпроникливіший витвір – «Повернення блудного сина». Його можна розглядати як заповіт Рембрандта-людини і Рембрандта-художника. Саме тут ідея всепрощаючої любові до людини, до принижених і стражденних – ідея, якій Рембрандт служив усе своє життя, – знаходить найвище, найдосконаліше втілення.

Євангельська притча про юнака, який пішов з батьківського будинку, розтратив свій достаток і жалюгідним, приниженим повернувся до батька, виростає у Рембрандта у велику загальнолюдську тему. Обірваний, знесилений і хворий, покинутий друзями, з’являється син на порозі рідної домівки і тут, в обіймах батька, знаходить прощення і розраду. Безмірна світла радість цих двох – старого, що утратив усякі надії на зустріч із сином, і сина, охопленого соромом і каяттям, що ховає обличчя на грудях батька, – складає головний емоційний зміст шедевру. Мовчазні, вражені, застигли свідки цієї сцени.

Художник гранично обмежує себе в кольорі. У картині домінують золотисто-охристі, кіноварно-червоні і чорно-коричневі тони при нескінченному багатстві найтонших переходів усередині цієї скупої гами. У нанесенні фарб на полотно беруть участь і пензель, і шпатель, і держачок пензля; але і це Рембрандту здається недостатнім – він наносить фарби на полотно безпосередньо пальцем (так написана, наприклад, п’ята лівої ноги блудного сина). Завдяки розмаїтості прийомів досягається підвищена вібрація барвистої поверхні – фарби то горять, то блищать, то глухо жевріють, то якби світяться зсередини, і жодна деталь, жоден, навіть незначний, куточок полотна не залишає глядача байдужим.

Картина «Повернення блудного сина» розповідає про вічну історію людства, яке блукає невідомими шляхами, роблячи багато помилок й віддаляючись від вічних істин. Рембрандт зображує момент розкаяння і спокутування, але не менш значущими є й мотиви прощення і духовної єдності, якої нарешті досягають батько і син. Образи, взяті з реального життя, набувають тут узагальненого значення. Художник вірить, що кожна людина і все людство повернуться до Бога-Отця і до самих себе, пізнавши високий сенс буття. Тільки навчена величезним життєвим досвідом людина і великий художник міг створити цей геніальний і простий шедевр. У «Поверненні блудного сина» нічого не відбувається і нічого не вимовляється – усе було сказано, передумано, вистраждано дуже давно, у роки довгого чекання, але є радість зустрічі, тихої і світлої...

«Повернення блудного сина» було останнім великим здобутком майстра. У 1669 р. Рембрандт помер.

Говорячи про творчість Рембрандта, не можна не сказати про його пейзажі. Пейзажі Рембрандта, так само як і його історичні картини, і портрети, за своїм змістом глибші, значніші, складніші за більшість робіт цього жанру його численних сучасників. У його пейзажі втілюється філософсько-споглядальні роздуми над світом.

Крім живопису, протягом всієї своєї творчості Рембрандт приділяв велику увагу офорту. І в цій області коло тем його було також надзвичайно різноманітне. Виконані ним в техніці офорта портрети і пейзажі, побутові і релігійні сцени завжди відрізнялися сміливістю і новизною художніх прийомів. Художник домагається в них чудового багатства світлотіні, виняткової виразності і лаконізму ліній. У невеликих по розмірах офортах Рембрандт створив складні, глибоко реалістичні образи.

Узагальнений, епічний образ природи створює художник в офорті «Три дерева» (1643 р.). Низько нависла важка хмара, затіняючи ближню частину пейзажу; йде косий проливний дощ; вітер збиває до купи і жене хмари. На могутньому виступі землі ростуть три дерева - великі, коряві, сильні, з важкою кроною. Сонячне світло ледь пробивається крізь товщу їх листя. А ліворуч йде вдалину безмежна рівнина з селищами, гаями, млинами, перелісками. У природі розмірено протікає життя людей: зайняті своєю справою рибалки й пастухи, споглядають пейзаж, за деревами рухається візок, на пагорбі видно одинока фігурка.