3.3. Творчість о.Родена

О.Роден (1840-1917) – видатний французький скульптор. Народився в Парижі в сімї службовця. Учився в паризькій Школі декоративних мистецтв. У 1864-1871рр. працював в майстерні А. Кар’є-Беллеза. Виконував моделі дрібної декоративної пластики (у тому числі для порцеляни Севрскої національної мануфактури). У 1871-1877 рр. оздобив монументально-декоративною скульптурою декілька будівель Брюсселю. У 1875 р. відвідав Італію, де захопився мистецтвом скульпторів Мікеланджело, Донателло і Лоренцо Гіберті. З 1877 р. вивчав пам’ятники французької готики. Внесок Огюста Родена у розвиток нової техніки скульптури та інших принципів інтерпретації був значним. Роден відродив прийом створення попередніх моделей із глини. Бронзові скульптури, які відливали за цими моделями, дуже відрізнялися від тих ретельно оброблених статуй, що їх зазвичай виставляли в Салоні. До кінця століття його манера стала настільки вільною, що можна було чітко розрізнити сліди роботи пальцями або інструментами, так само як і грудки гдини, що додавалися заради посилення виражального ефекту.

Уже першими творами («Людина зі зламаним носом» (1864); «Бронзовий вік» (1876); «Іоан Хреститель» (1879) Роден виступив проти застиглості академічної скульптури, надаючи створеним образам життєвих рис, показуючи їх у русі. Цього він досягав новаторськими зображальними засобами – емоційною експресією ліплення, контрастами світла і тіні, що зближувало його з імпресіоністами.

У виборі сюжетів Роден не відступав від традиції. Він використовував релігійні, історичні та літературні теми, щоб передати всю гаму людських почуттів, від страждання до тривоги, від радості до захоплення. Найвизначнішим із його творів, зроблених на замовлення, були «Ворота Пекла» для школи декоративних мистецтв у Парижі (1880), навіяні «Пеклом» Данте. Ця робота не була закінчена. Над оформленням вхідних дверей паризького Музею декоративних мистецтв Роден працював багато років. На дверях передбачався напис - цитата з «Пекла», першої частиниии «Божественної комедії»: «Залиш надію той, хто сюди входить». Оскільки це був навчальний заклад, вибір, поза сумнівом, здавався інтригуючим.

Окремі статуї цієї горельєфної композиції стали видатними самостійними творами («Три тіні», 1880; «Єва», 1881; «Поцілунок», 1886; «Мислитель», 1889). Статуя «Мислителя», що спочатку призначалася для тимпану замість традиційного образу Христа, мала втілювати творчу енергію Данте. Роден назвав свою роботу «Поет», оскільки вона зображала самого Данте, скульптуру якого мали розмістити над ворітьми. Проте майстер зрозумів, що статуя має ширшу, універсальнішу тематику: людина, котра переживає жорстоку внутрішню боротьбу.

Пристрасна любов Франчески да Ріміні та Пауло Малатести надихнула не лише Данте на створення образу трагічно закоханих, а й французького скульптора Родена на створення «Поцілунку». Він планував використати статую в роботі «Ворота пекла», проте відчувши, що вона не зовсім підходить за настроєм, вирішив зробити окрему композицію. Світло і тінь майстер використав для створення відчуття реальності так само, як його сучасники імпресіоністи використовували кольори.

Упродовж 1884-1888 рр. Роден працював над монументальним памятником «Громадяни Кале», якому відтворив героїчну самопожертву шести громадян Кале заради життя мешканців усього міста. Цей пам’ятник кінця ХIХ ст. присвячено подіям далекого ХIV ст. - початку Столітньої війни між Францією та Англією. Англійці тоді отримували перемогу за перемогою і, вигравши битву при Крессі, захопили значну частину Франції. Восени 1346 р. війська англійського короля Едуарда III взяли в облогу портове місто Кале на півночі Франції (пролив Па-де-Кале). Середньовічні «Великі французькі хроніки» Фруассара лаконічно розповідають, що місто Кале протягом багатьох місяців мужньо витримувало облогу британців, не маючи жодної допомоги ззовні. Населення страждало від нестачі харчів; всі усвідомлювали безнадійність протистояння лицарям та лучникам короля Едуарда.

Кінець кінцем, король, розуміючи, що французи не мають виходу, поставив перед ними ультиматум: «Нехай за стіни Кале вийдуть і стануть перед переможцем шестеро найбільш іменитих громадян міста - в одних лише сорочках, босі, із непокритими головами, із мотузками на шиї та з ключами від міста в руках». Місту було запропоновано вибір між капітуляцією і голодною смертю - Едуард пообіцяв зберегти життя всіх мешканців (окрім шести іменитих громадян) у випадку виконання його вимог.

Далі хроніст Фруассар розповідає, що, дізнавшись про ультиматум, бургомістр Жан де В’єнн наказав ударити у великий дзвін. На торговий майдан збіглися перелякані мешканці; вони приречено, як присуд смерті, вислухали повідомлення бургомістра - ніхто з них не вірив у те, що хтось із багатих людей погодиться виконати вимоги англійського короля. Коли Жан В’єнн закінчив, впала довга, страшна і, здавалось би, безнадійна тиша. Але ось виступив із натовпу один із найбагатших та найстарших за віком громадян міста і висловив згоду піти у ворожий табір, виконати принизливі умови короля Едуарда. Цей перший був Есташ де Сен-П’єр. Хроніст розповідає: «Люди юрмилися навколо нього, сповнені глибокого співчуття, вдячності і поваги. Багато хто із сльозами впав до його ніг. За першим, серед молитов і ридань жінок, вийшло з натовпу ще п’ятеро громадян. Згодився піти на смерть Жан д’Ер - також багатий і іменитий громадянин, батько двох вродливих доньок». Слідом за ним - брати Жан і П’єр де Віссан, потім ще двоє (хроніст не називає їхніх імен). Засуджені на смерть зняли з себе одяг та черевики, залишившись у довгих сорочках; кожен пов’язав на шию мотузок (символ рабства і ганьби), а потім всі вони рушили через вже відкриті ворота до ворожого табору, до тимчасової резиденції Едуарда III. На площі знову запанувала страшна тиша, хоча люди не розходилися. Кожен відчував, що їх стало тут менше. Коли громадян Кале привели до англійського короля, той наказав негайно стратити їх, і кати вже стали за їхніми плечима. Та трапилося чудо: молода королева, уродженка Фландрії, кинулась перед Едуардом на коліна і вимолила помилування своїм співвітчизникам. Король не міг їй відмовити, бо королева була тоді вагітна. Але все те, що трапилося, в таборі ворога, лежить за межами тієї історії, про яку розповідає французький скульптор.

У другій половині ХIХ ст. муніципалітет міста Кале вирішив спорудити пам’ятник легендарному Эсташу де Сен-Пьеру, який першим прийняв виклик короля Едуарда. Робота була замовлена Огюсту Родену, тоді ще мало знаному у світі скульптору. Тема самопожертви і мужності глибоко схвилювала його, і він запропонував муніципалітету свій варіант - увічнити не одного, а всіх учасників достопам’ятної події, показати боротьбу між почуттям обов’язку та страхом смерті в душі кожного з них. Після довгих дискусій, які набули загальнонаціонального характеру, замовники таки дозволили Родену втілити його нетрадиційний задум - шестифігурну композицію і той момент трагедії, коли добровольці зробили перші кроки, прямуючи вулицями міста до кріпосних воріт, до загибелі.

Багато дискусій та заперечень викликав також роденовський проект постаменту для людських фігур. Вірніше сказати - відсутність такого постаменту. Роден хотів, щоби виліплені майже в натуральну величину герої (висота кожної постаті два метри) не височіли над людьми, а були серед них і на тій самій торговій площі, з якої вони самотньо пішли 1347 р. Цей задум було реалізовано тільки пізніше, вже після смерті автора - тепер шестеро громадян Кале вічно йдуть серед юрби громадян, стикаючись з ними, як живі з живими, втягуючи їх у свій скорботний героїчний хід, примушуючи кожного питати себе: «А я здатний на подібний подвиг?» Як відобразити цю глибоко трагічну, героїчну подію давнього минулого? Яким був цей Есташ? Що відчував, про що думав, ідучи на смерть? Якого б віку, якої вдачі він не був, а нелегко людині, лишивши рідних та близьких, йти назустріч смерті, знаючи, що не буде від неї рятунку.

Загальновідомо, що смерть не така страшна, як страшне її чекання, думки про неї. Герой іде на самопожертву свідомо, але і йому доводиться заглушати голос своєї живої плоті, яка відчайдушно протестує, не хоче вмирати. Різні люди по-різному поводилися б у дорозі від рідного міста до ворожого табору, в якому доведеться розлучитися з життям і а ще й за обставин, які принижують людську гідність. Легше полягти у битві з ворогом, ніж умерти без опору. Думаючи про все це, Роден дійшов висновку: в одній постаті не розкрити з належною глибиною ідею і тему твору. Оскільки не один, а шість героїв йшли на смерть, щоб врятувати всіх інших громадян Кале, скульптор відтворив шість людських особистостей в однаковій ситуації. Кожна постать індивідуальна своєю зовнішністю, характером постави, віком, рисами обличчя, жестами, мімікою, в яких відбилися їх душевні переживання. Прощання з життям, по-різному відтворене шість разів, З особливою силою впливає на глядачів. Звідки не подивитися, можна побачити різні нюанси суперечливих почуттів - то вагання, сум, відчай, то незламну рішучість. І домінує, перемагає саме рішучість. Кожний персонаж почуває себе самотнім, один одного не підтримує, не підбадьорює, якогось формального зв’язку між постатями Роден не шукав, і це лише підсилює драму кожної людини. Між персонажами, образи яких глядач порівнює, встановлюється внутрішній, суто психологічний зв’язок.

За задумом скульптора пам’ятник громадянам Кале встановлено на людному майдані. Скульптурна група лише трохи піднята над бруком. Тлом для монумента стає не архітектура, а саме брук та жива маса людей, які йдуть площею. У невпинний і швидкий рух перехожих вклинюється повільна та урочиста хода мовчазних бронзових статуй. І вже це відволікає перехожих від буденних справ, нагадує про героїв, які вмерли для того, щоб жили люди в місті Кале, їхні сучасники та нащадки.

Важко пересуваючи ноги, крокують з глибини віків громадяни Кале; зупиняються і далі йдуть крізь вічність. Йдуть «вони в безвість віків, повні туги і жаху, простувать в ході духові шлях і вмирати на шляху». Мимоволі пригадуються рядки поеми Івана Франка «Мойсей». І здається, кращих слів для розповіді про ходу героїв Родена знайти не можна...

Важкі складки їхніх хламид, що спадають донизу, важкий ключ, важкі мотузки, що стягують шию, - це, а може й тривале голодування уповільнює їхній рух. Звичайно, ритміка, яку утворюють складові частини зображення, відіграє певну роль, підкреслюючи загальне враження пригнічення, суму та безнадії, проте вразлива впливовість твору насамперед визначається глибиною психологічної характеристики образів.

Усі шестеро цілком байдужі до того, який мають вигляд, їхній розум вже не контролює ні жестів, ні міміки, якими керують тепер підсвідомі інстинкти. Точки зору, з якої глядач міг би побачити повністю всі шість постатей, немає, бо розташовані вони в кількох планах. Щоразу глядач бачить принаймні якісь два обличчя. Про емоції інших героїв йому розповідають руки. Обличчя громадян Кале врізуються у пам’ять, а руки їхні не менш промовисті. У правиці молодого громадянина, що йде попереду, втілене запитання, німий докір невблаганній долі, у лівій, що безсило звисає, немов підбите крило птаха,- покора, визнання неминучості того, що станеться. У руках бургомістра, який тримає важкий ключ, так само, як у виразі його обличчя,- впертість, рішучість, почуття відповідальності за доручену справу. Вирази рук всіх інших персонажів легко читаються, як і вирази облич. Двозначно їх не витлумачити.

Перший у групі молодий громадянин щось болісно запитує, його старший сусід зупинився у повній нестямі. І обличчя, і руки його ніби промовляють: мені все байдуже. Друга пара - виснажений старий чоловік і молодик. Між ними рішучий контраст. Старий, хоч важко йому пересуватися, відчайдушно напружує волю, примушує себе триматися гідно. У його обличчі незламність, сила духу, рука немов прагне стиснутись у кулак. Усе єство молодої людини охоплене жахом. Остання постать виражає повний відчай. 6 тільки одна точка зору, з якої вона стає композиційним центром. І хоч не бачимо з цієї точки облич двох старих, нескорених страхом смерті, їхні спини й потилиці, на фоні яких проектується постать найслабшого духом, запевняють глядача в тому, що є на світі презирство до смерті, вірність інтересам громади, здатність до героїзму.

Обходячи пам’ятник, глядач сприймає цілу симфонію почуттів, які було б неможливо втілити засобами скульптури в одній постаті. Зіставлення протилежних емоцій, контрастних характерів допомогло Роденові створити життєво правдивий, а тому і вражаючий художній образ. Художник висловив усе те, що може відчувати людина, йдучи на страту. Образ, що його утворює ціла група, складний, діалектичний, позбавлений будь-якого схематизму. Героїзм громадян Кале примушує шанобливо схилитися перед ними, підносить і захоплює тим більше, чим глибші розуміє глядач, якою важкою, в якусь мить нестерпною, до відчаюю болісною була остання путь, що привела їх до безсмертя.

«Громадяни Кале» стали знаменитими зразу після встановлення скульптури (1895). Про неї писали газети, монографії, щоб подивитися на неї, люди їхали (і їдуть досі) до Кале не тільки з усієї Франції, але й з усього світу: кожен хоче постояти у тому натовпі на торговій площі, через який ідуть герої. Знаменно також те, що з 1913 р. авторська копія пам’ятника стоїть також у Лондоні - на згадку про те, що відважні французи з міста Кале таки не були страчені британським королем. «Громадяни Кале» є для Великої Британії символом мужності й милосердя. Драматичне звучання всієї сцени в цілому, її суперечлива емоційна атмосфера, відчуття духовної напруженості героїв, лаконічна і в той же час глибока характеристика кожного з персонажів народжуються завдяки неспокійно дрібно ритму композиції, різких контрастів статичних фігур і фігур, повних руху. Ці фігури виражають страждання у жестах і позах, при цьому образи людей сповнені гідності. Тут особливо помітне вміння Родена передавати людські почуття й емоції.

На основі духовної спадщини Давньої Греції Роден створив з мармуру ліричну скульптурну групу «Поет і муза». До музи (це, мабуть, Ерато - муза любовної поезії), зображеної у вигляді прекрасної юної дівчини з довгим густим волоссям, притулився поет - юнак атлетичної будови з зосередженим, одухотвореним обличчям. Муза надихає поета, ще мить - і з його вуст полинуть перші рядки ще нечуваних геніальних віршів.

З середини 1880-х рр. в творчості Родена зростає тяжіння до ускладненя символічних образів, до виявлення полярних, вкрай сильних людських емоцій - від ясної гармонії та ліризму до повного відчаю і похмурої зосередженості. Поступово змінюється і манера Родена: його твори набувають ескізного, ніби незакінченого характеру, контрастнішою стає гра світла й тіні, а моделювання форм, іноді текучих - підкреслено мальовничим. Це дозволяло Родену передати враження повільного, часом болісного народження форм зі стихійної, аморфної матерії силою «духовного пориву».

На відміну від імпресіоністів-живописців Роден завжди схилявся до позачасових, загальнолюдських сюжетів. Разом із тим він завжди зберігав відому визначеність форм і надавав особливого значення їх фактурності як важливому засобу загострення образу. Усе ж таки втрата відчуття монументальності вирізняє такі роботи Родена, як пам’ятники В. Гюго (мармур, 1886-1900) та О. де Бальзака (бронза, 1893-97; встановлений в 1939) в Парижі, проект «Вежі праці» (гіпсова модель, 1899).

Широко відомий Роден і портретами (пан отець Емар, 1863; скульптор Ж.Далу, 1883; мадам Руссель, 1888; В.-А.Моцарт, 1910 та інші), монументальними статуями (В.Гюго, 1886-1900; О.Бальзак, 1895), а також алегоричними й символічними творами («Думка», 1886; «Вічний кумир», 1889; «Вічна весна», 1894).

Роден створив велику кількість портретних бюстів (у 1897 р. - бюст письменника Віктора Гюго, в 1906 р. - драматурга Бернарда Шоу та ін..), в яких виступив спостережливою людиною і тонким психологом. Останньою великою роботою Родена став пам’ятник Оноре де Бальзаку (1897 р.), замовлений йому Спілкою літераторів. Чотири роки скульптор шукав образ, який би повністю відповідав його уяві про великого романіста. Бальзак йде закутаний в рясу монаха, грубий, могучий, подобний до скали. Виставлена в Салоні 1898 р. статуя викликала черговий скандал. Роден виступив на свій захист в пресі: «Ствердження, що я недбало виконав свого Бальзака через пустощі, - образа, яка перш за все примусила б мене зіскочити від обурення... Якщо істина повинна вмерти – наступні покоління розламають на куски мого Бальзака. Якщо істина не повинна загинути - я вам передбачаю, що моя статуя здійснить свій шлях...». Художник виявився правим, і в 1939 р. бронзовий пам’ятник Бальзаку був встановлений в Парижі на перехресті бульварів Распай і Монпарнас.

Кращим творам Родена притаманні величність і глибина ідейних задумів, пристрасний драматизм образів. Роден був також чудовим живописцем. Особливу художню цінність становлять динамічні й легкі по виконанню малюнки й офорти Родена. Варіанти всіх названих скульптурних творів митця (в гіпсі, бронзі, мармурі) знаходяться в Музеї Родена в Парижі, а також у багатьох музеях світу. Його творчість вплинула на розвиток скульптури багатьох країн світу.