8.2. Пейзажний живопис

У ХІХ ст. у західноєвропейському та російському мистецтві одним із улюблених жанрів стає живопис. У картинах І.Шишкіна, О.Саврасова, Ф.Васильєва та І.Левітана пейзаж – це поетичне сказання про Батьківщину, він виражає найтонші настрої та відчуття.

Іван Шишкін - російський художник-пейзажист, якого називали "лісовим богатирем-художником", "старим-лісовиком" і "царем лісу". Його популярність - при всій суспільній нейтральності пейзажного жанру - воістину легендарна. Ще на початку творчого шляху Шишкін записав у свій альбом, що "найголовнішим для пейзажиста є старанне вивчення натури". Він ніколи не змінював цьому принципу. Шишкін багато подорожував по Росії, вивчаючи її природу. Його “художньою стихією” був ліс, переважно північний, з його ялинами, соснами, березами й дубами.

Іван Іванович Шишкін народився в січні 1832 р. в провінційному містечку Єлабузі. Батько його, небагатий купець, був великим ревнителем старовини. Прагнучи прищепити синові інтерес до історії, він залучав його до археологічних розкопок древнього Болгарського царства на Волзі. У 1844 р. батько віддав хлопчика в Казанську гімназію, там майбутній художник незабаром знайшов товаришів, з якими "міг малювати й міркувати" про мистецтво. Однак уклад гімназії, за словами самого Шишкіна, перешкоджав його прагненням і схильностям, і він після літніх канікул 1848 р. не повернувся в гімназію, "щоб не стати чиновником".

У 1852 р. Іван Шишкін вступає у Московське училище живопису й ліплення, одержує гарну підготовку під керівництвом А.Н. Мокрицького. У 1856-1860 рр. продовжує навчання в Петербурзькій Академії мистецтв у С.М. Воробйова. Успіхи молодого художника, відзначені золотими й срібними медалями, підтверджують відгук його колишнього наставника Мокрицького у зв’язку зі вступом Шишкіна до Академії: "Втратили ми відмінного й обдарованого учня, але сподіваємося побачити в ньому згодом відмінного художника, якщо він із тією ж любов’ю буде займатися в Академії". Прагнення до "вірності, подібності, портретності зображуваної природи" проявляється вже в ранній роботі "Вид на околицях Петербурга" (1856).

У 1858-1859 рр. Шишкін часто буває на Валаамі, сувора, велична природа якого асоціювалася в юнака із природою рідного Приуралля. У 1860 р. за два валаамських пейзажі художник одержує Велику золоту медаль і право на закордонне відрядження. Однак він не поспішає за кордон і навесні 1861 р. відправляється в Єлабугу, де багато пише на природі, "від якої тільки може бути істотна користь для пейзажиста".

За кордон Шишкін їде в 1862 р. Берлін і Дрезден не справили на нього особливого враження: позначалася й туга за батьківщиною. Пожвавів Іван Іванович лише в Празі, де "зустрівся з багатьма чехами; народ весь прекрасний і охоче говорять російською мовою". Він захоплюється малюнками "слов’янських типів" великого чеського реаліста 60-их років минулого століття Йозефа Манеса. У 1863 р.в Цюріху Шишкін відвідує майстерню живописця й гравера Р. Коллера, де знайомиться із технікою офорта.

Гірські пейзажі Швейцарії не залишили художника байдужим; незабаром разом із вихованцями Академії Л.Л. Каменевим і Є Е. Дюкером Шишкін починає працювати в Тевтобургському лісі біля Дюссельдорфа. Виконані пером малюнки привернули увагу численних цінителів мистецтва. Сам художник згадував про це: «Де й куди не підеш, скрізь показують - пішов ось цей росіянин, навіть у магазинах запитують, чи не ви той росіянин Шишкін, який так чудово малює».

У 1865 р. Іван Іванович повертається до Росії й за картину "Вид на околицях Дюссельдорфа" (1865) одержує звання академіка. Шишкін швидко входить до кола інтересів вітчизняного художнього життя, буває на четвергах Артілі художників.

Твори Шишкіна "Рубання лісу" (1867), "При заході" (1869), "Полудень на околицях Москви" (1869), де розкриваються особливості національного пейзажу, відповідали напрямку, який розвивався згодом Товариством пересувних художніх виставок. Разом з І.М. Крамським, В.Г. Перовим, Г.Г. М’ясоєдовим, А.К. Саврасовим, Н.Н. Ге й іншими в 1870 р. Шишкін стає членом-засновником Товариства. Іван Миколайович Крамськой високо цінував мистецтво художника, аж до того, що надавав свою майстерню для роботи над конкурсною картиною «Щогловий ліс у В’ятській губернії» (1872, ця картина за назвою "Сосновий бір" перебуває в Державний Третьяковській галереї, Москва).

На Другу виставку передвижників художник представив картину "Лісова глухомань" (1872), за яку в 1873 р. одержав звання професора Петербурзької Академії мистецтв. Лісова темна хаща викликає у глядача деякий трепет, немов він опиняється насправді один у цьому моторошнуватому для людини місці. І як справжній ліс, цей пейзаж відкривається глядачу не відразу. Повний деталей, він розрахований на довге розглядання: раптом зненацька помічаєш лисицю й качку. Десь у глибині картини, серед хирлявих дерев видно слабкий сонячний просвіт, таке враження, що можна відчути вогкість повітря, вологість мохів і труску, перейнятися цією атмосферою. За ілюзорну виписаність деталей Шишкіну часто дорікали. Багато художників знаходили живопис Івана Шишкіна неживописним, називали його картини розфарбованим малюнком. Проте картини майстра, при всій їхній деталізації, завжди дають цілісний образ.

Повна роздолля, сонця, світла, повітря відома картина «Жито» (1878). Вона немов синтезує риси характеру російської природи, те рідне, значне, що бачив у ній Шишкін: «Роздолля. Простір. Угіддя. Жито. Божа благодать. Російське багатство...». Ці називні речення передають нам тогочасні відчуття Шишкіна. Тему для цього твору Шишкін віднайшов на батьківщині, під час поїздки в Єлабугу в 1877 р. Дорога, зображена на картині, популярний тоді символ скорботного шляху російського народу, тут кардинально переосмислюється, перетворюючись на дорогу до щастя. Вона наче запрошує пройтися по ній, ваблячи щасливими відкриттями і обіцяючи відвести в далину світлу. У цій картині звучить тема «національного блага», тема «подяки життю».

Поетичним почуттям перейняте полотно «Серед долини ровния» (1883), у ньому сполучаються велич і задушевна лірика. Назвою картини стали рядки з вірша А.Ф. Мерзлякова, відомі як народна пісня. Але картина не є ілюстрацією віршів. Відчуття російського роздолля народжує образний лад самого полотна. Вільна, незамкнута композиція картини викликає радісне відчуття в чергуванні освітлених і затемнених просторів, у засохлих стеблах, у величному дубі, що піднімається серед рівнин.

Незважаючи на успіхи в пейзажному живописі, близькі друзі наполегливо радили Шишкіну звернути увагу на виразні засоби, зокрема, на передачу світла й повітряного середовища. Та й саме життя вимагало цього. Досить згадати відомі на той час твори Рєпіна й Сурікова. Тому в картинах «Мрячний ранок» (1885) і «Сосни, освітлені сонцем» (1886) приваблює не стільки лінійна композиція, скільки гармонія світлотіні й кольорів. Це ж властиво пейзажам «Дуби» (1887), «Золота осінь» (1888) та іншим.

Добре передане життя лісу в широко відомій картині «Ранок у сосновому лісі» (1889) і полотні "Дощ у дубовому лісі" (1891). До речі, картину «Ранок у сосновому лісі» Іван Шишкін написав не сам, а в співавторстві з іншим художником - ведмедів написав художник-передвижник Костянтин Аполлонович Савицький. Ведмеді вийшли у Савицького так вдало, що він навіть розписався разом з Шишкіним на картині. Проте, П.М. Третьяков, який придбав картину, зняв підпис, вирішивши затвердити за цією картиною тільки авторство Шишкіна. Адже в ній «починаючи від задуму і кінчаючи виконанням, все говорить про манеру живопису, про творчий метод, властиві саме Шишкіну». Ця картина за соціологічними опитуваннями в Росії є другою за популярністю, поступаючись лише васнецовським «Богатирям». Більше 15 % опитуваних назвали її «символом російського мистецтва».

У 1894-1895 рр. Іван Шишкін керує пейзажною майстернею в Петербурзькій Академії мистецтв.

Творча діяльність художника була завершена величною композицією "Корабельний гай" (1898), у якій досвід і майстерність виразили незабутні враження дитинства. На полотні, написаному незадовго до смерті, зображений корабельний гай біля Єлабуги. У картині - те знайоме сполучення великого й малого, могутнього й тендітного, що так ясно бачив художник у природі рідного краю, що знав, любив і так щиро оспівував своїм пензлем. 8 березня 1898 р. художника не стало. Смерть його була миттєвою, як він сам собі й бажав.

Ісаак Ілліч Левітан (1860-1900) - найбільший майстер російського пейзажу кінця XIX ст., що заклав у цьому жанрі принципи символізму та модерну. Художник подолав умовності класицистсько-романтичного пейзажу, які частково збереглися і в передвижників. Левітанівськими «пейзаж настрою», при всій його дивовижній натурній достовірності знайшов безпрецедентну психологічну насиченість, висловлюючи життя людської душі, що вдивляється в природу як осередок нез’ясовних таємниць буття.

Тим, хто знає і любить творчість Левітана, знайоме почуття зачарованості, що виникає кожного разу, коли зупиняєшся перед його картинами і вдихаєш у себе повітря дивного мистецтва. У його картинах - жива душа природи, вони одухотворені любов’ю, переповнені поетичним настроєм і смутком. Його палітра - це насичений заміс роздумів і печалі, привілля і дрімоти, радості і самотності.

Уже ранні роботи художника часом нагадують маленькі ліричні новели з відкритим кінцем ( «Осінній день. Сокольники»). Повного розквіту мистецтво Левітана як майстра пейзажу-картини, що вміє перетворити простий мотив у архітиповий образ Росії, досягає в «Березовому гаю». Та ж сила ненав’язливого узагальнення підносить твори «волзького періоду» ( «Вечір на Волзі», «Вечір. Золоте Плесо», «Після дощу. Плесо», а також тематично примикає до них картина «Свіжий вітер. Волга»). Левітан перший змусив захоплюватися сучасників скромною красою російської природи. Левітан створює класичні, неперевершені зразки «церковного пейзажу», де будівлі храмів вносять у природу умиротворення ( «Вечірній дзвін») або, навпаки, тривогу, нагадуючи про тлінність всього земного ( «Над вічним спокоєм»). Громадянська скорбота поєднується з релігійною в картині «Володимирка», де на дорозі, по якій гнали арештантів до Сибіру, видно лише (в характерній для майстра манері зводити реальну людську присутність до мінімуму, або взагалі до нуля) самотня постать мандрівника біля придорожньої іконки. Життєствердна чарівність барв у полотнах «Березень» або «Весна - велика вода» досягає апогею в гранично яскравій і звучній картині «Золота осінь». В останні роки життя майстер відбирає все більш прості мотиви, надаючи їм - лише за допомогою колориту, без будь-яких фантазій - вигляду буденного дива. Тепер він особливо тяжіє до мотивів вечора ( «Літній вечір»), сутінків, місячної ночі. Остання, незакінчена картина Левітана ( «Озеро. Русь») є - наперекір смертельній хворобі - чи не найбільш мажорним твором художника.