8. Список використаної літератури

1. Committee List [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.skupstina.me/index.php?strana=poslanici&menu_id=4

2. The Constitution of Montenegro [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.skupstina.me/cms/site_data/16122009/USTAV%20CG-engleska%20verzija.pdf

3. Анализ результатов парламентских выборов апреля 2009 года в Черногории [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.senica.ru/forum/index.php?showtopic=813

4. Бредіхін А. Політична система Сербії та Чорногорії за Конституційною хартією державного співтовариства 2003 року/ А. Бредіхін [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1668/

5. Влада (Правительство) Черногории [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.montedom.com/view_mne.php?mne=7

6. Кузнецов А.А. Комментарий к Конституции Черногории/ А. Кузнецов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.evrokatalog.eu/node/8621

7. Политическая система Черногории [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.go-montenegro.com.ua/countryinfo/0AA1B407-E404-4F57-8A23-7DFB289D308D/

8. Участие в Международных организациях [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.celysvet.cz/ispravlenie-oshibok?sid=5169

9. Черногория [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%8F

10. Чорногорія. Державний устрій [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://svit.ukrinform.ua/Chornogoria/chornogoria.php?menu=state

11. Чорногорія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vip-travel.com.ua/chornogoria_geo.php

Політико-правова система у Боснії і Герцеговині вельми складна та суперечлива – попри на принципи рівності громадян, що декларується, фактично політичні права людини у країні прямо залежать від етнічної належності; державні органи засновані на принципі національного представництва так званих «титульних націй». У листопаді 2009 року Європейська комісія вперше чітко вказала на необхідності проведення конституційної реформи у докладі щодо прогресу Боснії і Герцеговини як потенційного кандидата на вступ до Європейського Союзу. У докладі зазначалося, що конституція Боснії і Герцеговини передбачає складну систему влади. Зловживання «ентитетським голосуванням», а також комплекс правил щодо кворуму не дозволяють приймати прості рішення. У документі зазначено, що проблема блокади внаслідок «ентитетського голосування» має бути вирішена і що положення про життєво важливі національні інтереси має бути сформульовано у конституції точніше.

В січні 2009 року, три найбільші партії Боснії і Герцеговини, які представляють мусульман, сербів та хорватів, прийняли сумісне рішення змінити систему, розділивши цю державу на 4 національні адміністративні утворення.

Західні країни призвали боснійських політичних лідерів провести конституційну реформу, яка б сприяла пришвидшенню інтеграції Боснії і Герцеговини у Євросоюз та НАТО. За задумами США та ЄС, ця реформа має бути спрямована на централізацію країни, що дозволить створити більш ефективну модель влади. Їх високопосадові дипломати провели у жовтні 2009 року на військовій базі Бутмир два раунди перемовин з лідерами 7 основних партій Боснії і Герцеговини, надавши їм власні пропозиції щодо конституційної реформи. Ключові політики, що представляли інтереси трьох титульних націй – босняків, сербів та хорватів – з різних причин відхилили «бутмирський пакет».

Зазначене вище обґрунтовує актуальність дослідження державного устрою Боснії і Герцеговини у контексті необхідності конституційної реформи для реалізації перспектив цієї країни щодо вступу до НАТО та ЄС. Устрій Боснії і Герцеговини на загальнодержавному рівні було добре досліджено М. Вулевичем [1], на рівні ентитентів – Є. М. Соколовою [2]. Проте комплексне дослідження державного устрою цієї країни ще не проводилося. Не приділялася увага у наукових дослідженнях проблемі визначення Боснії і Герцеговині фактично як конфедерації, а також питанню дискримінації за національною ознакою у системі державного управління.

У 1991 році після виходу Словенії та Хорватії зі складу Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії у Боснії і Герцеговині почав зароджуватися конфлікт на етнічному ґрунті. 14 жовтня 1991 року боснійські та хорватські депутати у Скупщині Боснії і Герцеговини за відсутності сербських представників прийняли Меморандум про незалежність, а 1 березня 1992 р. на підставі результатів референдуму, який відбувся 28 лютого то ж року, проголосили державну незалежність Боснії і Герцеговини. Серби у січні 1992 р. проголосили створення Сербської Республіки, а 28 лютого того ж року прийняли її Конституцію [1, 102]. 1 березня у Сараєво було скоєно напад на сербів, що були присутні на церемонії одруження. 26 березня підрозділи регулярної хорватської армії вторглися на територію Боснії і Герцеговини і разом із збройними формуваннями боснійців вбили декілька десятків сербів у населеному пункті Сієковац. 6 квітня серби осадили Сараєво і розпочалася кровопролитна війна.

І все ж завдяки зусиллям ООН, Ради Безпеки ООН, Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Європейського Союзу, інших міжнародних органів та організацій, зокрема контакт групам (Франції, Великобританії, Росії, Німеччини та США) у листопаді 1995 року вдалося припинити криваву бойню у Боснії і Герцеговині, посадити за стіл перемовин ворожі сторони, узгодити їхні позиції та парафінувати Угоду про мир на території Боснії і Герцеговини, що до певної міри дозволило врегулювати проблеми її державності. Це сталося 21 листопада 1995 р. на базі Військово-повітряних сил США поблизу м. Дейтрона (звідси назва «Дейтонські угоди»).

Офіційна церемонія підписання Угоди відбулася у Парижі 14 грудня 1995 року. Цей документ має назву «Загальна рамкова угода про мир у Боснії і Герцеговині».

Угоду підписали: Президент Сербії С. Мілошевич за Союзну Республіку Югославію; Президент Хорватії Ф. Туджман – за Хорватію; лідер босняків Боснії і Герцеговини А. Ізетбегович – за Республіку Боснія і Герцеговина. Цей документ засвідчили: спеціальний посередник від Європейського Союзу Ф. Гонсалес, Президент Франції Ж. Ширак, Федеральний канцлер ФРН Г. Коль, Прем’єр-міністр РФ В. Черномирдін, Прем’єр Великобританії Дж. Мейджор, Президент США Б. Клінтон.

Дейтонські угоди мають 11 додатків, кожен з яких фактично є окремою угодою з певного питання. Так, Додаток № 4 – це угода представників Боснії і Герцеговини, Федерації і Республіки Сербської про схвалення Конституції Боснії і Герцеговини. До того ж треба мати на увазі, що цей документ є результатом зусиль не тільки представників сторін, що воювали між собою. Його текст формувався по частинах з часу здійснення спроб примирення сторін під впливом зовнішнього фактора [1, 103]. Головним чином ця робота була проведена юристами держдепартаменту США і відображає актуальне уявлення про мирне врегулювання суперечок у розділених товариствах у напрямі консоціального підходу. Головним завданням іноземних юристів стало утворення системи, яка б забезпечила безпеку основних національних груп та врахувала б їхні інтереси. Цьому завданню відповідала низка характеристик інституціонального дизайну загальної держави [2, 108].

Основним законом країни є Дейтонська конституція, яку було прийнято згідно з Дейтонськими угодами 1995 року. Вона заснована на принципах рівності та відсутності дискримінації, на міжнародній системі захисту прав людини. Водночас її преамбула проголошує боснійців, сербів і хорватів, «народами (поряд з іншими), що складають населення країни» (титульними націями, що залишилося у спадок від колишньої Югославії [2, 109]. У національній політиці соціалістичної Югославії застосовувався подвійний стандарт. Формально визнавалося, що у Боснії і Герцеговині живуть 3 народи – серби, хорвати й боснійці. Але фактично провадилася політика, спрямована на злиття всіх націй в одну – югославську, що по суті, означало загальну сербизацію [3, 51]. Конституція держави делегує більшість влади двом складовим частинам федерації, так званим ентитетам, які мають кожний власну конституцію. На конституційному рівні Боснія і Герцеговини визнається «м’якою федерацією», хоча фактично є сучасною конфедерацією. Республіка Сербська, де проживає більшість сербів, має централізовану державну адміністрацію, тоді як Федерація Боснії і Герцеговини, де проживає більшість боснійців та хорватів, децентралізована і поділяється на десять кантонів, кожний з яких має свою конституцію, законодавчі збори, уряд та бюрократію. Із початку існування незалежної Боснії і Герцеговини значну політичну, військову та судову владу у країні має міжнародне співтовариство.

Дейтонські угоди успішно поклали край бойовим діям у Боснії і Герцеговині [4, 35]. Але їм не вдалося створити стабільний фундамент для ефективного державного будівництва, оскільки згідно з угодами було засновано дуже слабкий центральний уряд, де влада була передана переважно до двох ентитетів. Політичні структури, які було розроблено у Дейтонській конституції згідно етнічними кордонами, іноді обвинувачують у тому, що вони посилюють національний поділ у Боснії.

Ступінь автономності ентитентів дозволяє вести мову про її конфедеративний устрій. Адже кожному утворенню Конституцією Боснії і Герцеговини надано широкі права, визначено їхні обов’язки. Федерація і Республіка Сербська мають свої конституції та органи, аналогічні центральним. Чіткіше вони окреслені у сербській Республіці, оскільки там більше однорідного населення. Істотним елементом державності Федерації і Республіки Сербської є, крім визначеної території, наявність поряд з органами законодавчої, виконавчої і судової влади своїх органів внутрішніх справ [1, 105].

Багато представників народів, яким належало жити на території Боснії і Герцеговини, критично сприйняли Дейтонські угоди. Низка сербів вважають, що, за підсумками війни, вони зазнали поразки, адже райони у ділянці Сараєво, традиційно населені сербами, були передані під юрисдикцію мусульманського керівництва. За різними оцінками, від 120 до 150 тис. сербів були змушені залишити місто. На сербських територіях, між Сараєво та Горадже, було проведено «мусульманський коридор». Два містечка у Західній Боснії (Мрконич Град та Шипово), які увійшли до складу Республіки Сербської, серби належною компенсацією за Сараєво та територіальний роздріб не вважають. Не були враховані сербські пропозиції щодо назви нової держави, виборчої процедури, функціонування органів влади під час перехідного періоду.

Стаття 5 Додатку № 2 Дейтонських угод закріпила, що третейський суд в особі 3 суддів має в означені строки визначити точні кордони між Республікою Сербською та Федерацією Боснії і Герцеговини в її спірній частині, що проходить через округ Бичко, який до того часу було розділено на сербську (48 %, враховуючи місто Бичко) та боснійсько-хорватську (52 %) частини. Але замість цього суд виніс рішення, за яким зберіг округ Бичко у вигляді єдиної адміністративної одиниці у складі Боснії і Герцеговини, наділивши його статусом автономії, тобто фактично виключив його із складу як Федерації Боснії і Герцеговини, так і Республіки Сербської. До того ж територія останньої втратила свою безперервність, опинившись поділеною на 2 частини.

Згідно з Конституцією, під юрисдикцію Боснії і Герцеговини підпадають:

• зовнішня та валютна політика;

• торгівля;

• митний контроль;

• фінансування федеральних установ;

• виконання міжнародних зобов’язань;

• питання міграції та біженців, контроль за виконанням кримінального законодавства, враховуючи контакти з Інтерполом;

• встановлення та експлуатація спільних систем зв’язку та транспорту.

Органи влади згідно з Конституцією:

• Парламентська асамблея, яка складається з двох палат, – Палати народів та Палати представників;

• Президія, яка складається з 3 осіб;

• Рада міністрів;

• Постійний комітет у військових справах, який координує дії збройних сил;

• Конституційний суд.

Дві третини місць у всіх цих установах, окрім Конституційного суду, віддано представникам хорватів та босняків, третина – сербам. Представництво інших народів не передбачено.

Найвищий політичний авторитет у країні має Високий представник Генерального секретаря ООН у Боснії і Герцеговині (інколи його називають ще Верховним представником). Починаючи з 1995 року він навіть звільняв обраних посадових осіб. Методи керування Високого представника часто розглядають як недемократичні, властиві швидше диктатурі. Навіть символ боснійської державності (прапор, герб) були обрані ним, а не боснійським народом. Його мандат витікає з Дейтонських угод, що було підтверджено Радою з виконання Мирної угоди – спеціального органу, який складається з представників із Канади, Франції, Німеччини, Італії, Японії, Росії, Великобританії, Сполучених Штатів, Європейської комісії, а також Організації Ісламської конференції. Високий представник одночасно є також Спеціальним представником Європейського Союзу. 27 лютого 2007 року Рада з виконання мирної угоди вирішила припинити мандат Високого представника з 30 червня 2008 року. Однак у лютому 2008 року було прийнято рішення продовжити мандат до безкінечності, враховуючи його позитивні показники. Усі Високі представники були із країн Євросоюзу, а їхні повноваження були отримані від Організації Об’єднаних Націй.

Статус голови Президії Боснії і Герцеговини почергово надається одному з трьох членів (босняка, серба та хорвата), кожен з яких обирається у цій якості на 8-місячний строк у межах їхнього 4-річного строку перебування у складі Президії. Трьох членів Президії обирає безпосередньо народ (Федерація голосує за босняка та хорвата, а Республіка Сербська – за серба) [5, 19]. Президія очолює державу та її інститути та переважно забезпечує здійснення зовнішньої політики та подає Парламентській Асамблеї за рекомендацією Ради Міністрів річний бюджет. Вона призначає послів і представників у міжнародних органах; підтримує контакти і веде перемовини з міжнародними органами та організаціями; денонсує і за згодою Парламентської Асамблеї ратифікує договори; виконує рішення Парламентської асамблеї. Рішення, як правило, приймаються на підставі консенсусу [1, 104].

Голова Ради міністрів Боснії та Герцеговини пропонується Президією та затверджується Палатою представників. Він призначає міністра закордонних справ, міністра зовнішньої торгівлі, а також інших у разі необхідності.

Рада несе відповідальність за реалізацію різних стратегій та рішень у галузі дипломатії, економіки, освіти. Рада Міністрів забезпечує проведення зовнішньої та грошово-кредитної політики; подання доповідей Парламентській асамблеї, зокрема про видатки. Вона одразу має піти у відставку після того, як Парламентська асамблея винесе їй вотум недовіри.

У кожного утворення є своя рада міністрів, які вирішують внутрішні питання, які не належать до загальнодержавної компетенції.

 

Вищі посадові особи Боснії та Герцеговини станом на січень 2010 року

 

Посадова особа	Прізвище та ім’я	Приступили до виконання обов’язків
Високий представник	Валентин Інцко	26 березня 2009 р.
Члени Президії	Желько Комшич (хорват)	6 листопада 2006 р.
	Харіс Сілайджич (боснієць)	6 листопада 2006 р.
	Небойша Радманович (серб)	6 листопада 2006 р.
Голова Ради Міністрів	Нікола Шпирич (серб)	1 листопада 2007 р.
Президент Федерації Боснії и Герцеговини	Бор’яна Крішто (хорватка)	22 лютого 2007 р.
Віце-президенти	Мірсад Кебо (боснієць)	22 лютого 2007 р.
	Споменка Miшич (серб)	22 лютого 2007 р.
Прем’єр-міністр Федерації Боснії і Герцеговини	Мустафа Муджезінович (боснієць)	30 березня 2007 р.
Президент Республіки Сербської	Райко Кузманович (серб)	28 грудня 2007 р.
Віце-президенти	Аділь Османович (боснієць)	9 листопада 2006 р.
	Давор Чордаш (хорват)	9 листопада 2006 р.
Прем’єр-міністр Республіки Сербської	Мілорад Додік (серб)	28 лютого 2006 р.
Міжнародний керівник Брчко	Раффі Григоріанський	1 жовтня 2006 р.
Мер Брчко	Драгон Пайіч	11 лютого 2009 р.

 

Парламентська Асамблея є основним законодавчим органом у Боснії і Герцеговині. Вона складається з двох палат: Палати народів та Палати представників.

До компетенції Парламентської Асамблеї належить:

• прийняття законодавства, яке необхідне для реалізації рішень Президії, або для виконання зобов’язань, що покладаються на Асамблею Конституцією;

• визначення джерел та обсягів фінансування діяльності інститутів Боснії та Герцеговини і забезпечення фінансування міжнародних зобов’язань;

• затвердження бюджету;

• ратифікація міжнародних угод;

• інші питання, які необхідні для виконання нею своїх обов’язків, які покладені на неї за згодою ентитетів.

Боснія і Герцеговина до 9 вересня 2001 року не мала постійного закону про вибори.

Палату народів формують 15 депутатів, які обираються на 2 роки парламентами Федерації і Сербської Республіки [1, 104]. Дві третини з них представляють Федерацію (5 хорватів і 5 босняків) і одну третину – Республіку (5 сербів) [6, 53]. Дев’ять членів Палати народів складають кворум, за умови, що хоча б 3 делегати від кожної фракції присутні.

Палату представників формують 42 депутати [6, 53], які обираються населенням ентитетів на 4-річний термін: 2/3 – від Федерації (14 хорватів та 14 босняків) і 1/3 обирається від Республіки Сербської (14 сербів) [1, 104].

Проте, Парламентська Асамблея не здійснює потрібні законодавчі повноваження через відсутність згоди між суб’єктами федерації, а також через необхідність затверджувати певні закони Високим представником [4, 35].

Конституційний суд Боснії і Герцеговини є вищим судовим органом у державі. Він складається з 9 членів: 4 обираються Палатою представників Федерації, 2 – Асамблеєю Республіки Сербської, а також 3, які не повинні бути громадянами Боснії і Герцеговини або сусідніх з нею держав, – Головою Європейського суду з прав людини після консультації з Президією [1, 104].

Першого разу судді обиралися на 5 років, за умови якщо вони не уходять у відставку або не звільняються за домовленістю інших суддів. Потім вже судді, але тільки не ті ж самі, що обиралися на перший строк після підписання Дейтонських угод, стали призначатися до 70-річного віку до того моменту, коли Парламентська Асамблея не змінить цього правила законом.

Судовий розгляд справи є публічним і рішення публікуються. Регламент Суду приймається більшістю членів Суду і рішення є остаточними та обов’язковими.

Юрисдикція Конституційного суду полягає у вирішенні будь-яких конституційних спорів, які виникають між ентитетами або між їхніми органами. Суб’єктом подання до Конституційного суду можуть бути лише один із членів Президії, Голова Ради міністрів, Голова Палати або Парламентської Асамблеї та їхні заступники, або 1/4 частина законодавчого органу.

Суд також володіє апеляційною юрисдикцією у межах території Боснії та Герцеговини.

Державний суд Боснії і Герцеговини складається із трьох відділів – адміністративного, кримінального та апеляційного.

У період між березнем 1996 року та початком 2004 року активно працювала Палата з прав людини у Боснії і Герцеговині, голова якої призначався Комітетом міністрів Ради Європи, – судовий орган, заснований відповідно до Додатку № 6 Дейтонських угод.

У кожного ентитету є свій Верховний суд. Також і низка судів нижчої інстанції. У Федерації функціонує 10 кантональних судів, а також ряд муніципальних. У Республіці Сербській є 5 муніципальних суди.

Центральний банк – це єдиний орган, призначений для випуску грошових знаків і визначення грошово-кредитної політики на всій території Боснії і Герцеговини. Його обов’язки визначаються Парламентською асамблеєю [1, 104].

Паритетний розподіл влади діє і у ентитентах. Легіслатура Федерації є двопалатним парламентом. 98 депутатів Палати представників Федерації, обираються прямим голосуванням на 4 роки. Мандати розподіляються пропорційно між партіями, які подолали бар’єр у 5 %. Під час конституційної реформи 2001-2002 років у чотири мандати було закріплено за кожною з титульних націй Боснії. У Палату народів Федерації обираються 58 депутатів (17 боснійців, 17 хорватів, 17 сербів, 7 інших національностей) на 4-річний строк шляхом делегування кандидатів від легіслатур кантонів. Кантональні законодавці обирають представників лише від однієї нації тайним голосуванням.

Частково схожа процедура національних кокусів приблизно тоді ж була введена і при формуванні верхньої палати Республіки Сербської. Контролювання ходу законодавчого процесу довірено головам і заступникам голів Палати представників і Палати народів. Спочатку кожний спікер мав лише одного віце-спікера іншої нації – боснійця або хорвата. Пізніше, з включенням сербів до складу титульних націй Федерації, кількість заступників було розширено до двох. Заміщення посади голови відбувається шляхом ротації.

Виконавча влада Федерації складається з президента, віце-президентів та уряду. Спочатку внутрішньополітична структура Федерації передбачала президента і одного віце-президента від боснійців і хорватів. Із збільшенням кола титульних націй Федерації кількість заступників була розширена до двох. Право пропонувати кандидатів на ці посади належить верхній палаті парламенту Федерації – Палаті народів. Третина депутатів від кожного національного кокусу Палати народів може висунути свого кандидата. Два окремо запропонованих кандидати складають єдиний список та затверджуються більшістю голосів спочатку Палати представників, а потім Палати народів Федерації. Тут також діє правило паралельної більшості, тобто список має отримати більшість серед депутатів кожної з національних груп. Строк повноважень обмежено чотирма роками. Заміщення посади президента відбувається щороку.

Прем’єр-міністр Федерації та його заступник, а також міністри та їхні заступники до конституційної реформи мали представляти різні нації – хорватів та боснійців. Конституція гарантувала також, що не менш третини міністрів мають бути хорватами. Під час конституційної реформи ці положення були розширені. Протягом перехідного періоду до кінця реалізації конституційних змін, які стосувалися національного представництва, уряд, який складається з голови уряду і 16 міністрів, мав вміщувати до себе 8 боснійців, 5 хорватів та 3 сербів. Один міністр від іншої національності може пройти за квотою однієї з титульних націй. З кількості міністрів головою уряду призначаються два заступники. Голова і його заступники мають представляти різні нації. Сьогодні не менш 15 % членів уряду представляють одну титульну націю, мінімум 35 % міністрів мають бути від двох інших титульних націй, і один член уряду має представляти інші етнічні групи Боснії і Герцеговини. Отже, принцип «великої коаліції», яка у консоціальній системі утворюється за рахунок інших інституційних інструментів, передусім електоральної системи, у Боснії і Герцеговині закріплений законодавчо.

В урядових кантонах національні та етнічні групи мають бути представлені пропорційно. До повної реалізації конституційних змін пропорції визначалися згідно з переписом населення 1991 року. Спеціальні конституційні режими є лише у двох кантонах із змішаним населенням. У Центральній Боснії і Герцеговині (Неретве) передбачена така ж система інститутів, як і на рівні Федерації.

В іншому ентитенті – Республіці Сербській, до конституційної реформи не передбачалося використання консоціального розподілу влади. Зокрема місця у Національній асамблеї Республіки Сербської (83 мандати) не були гарантовані представникам усіх титульних націй, не існувало верхньої палати, яка мала представляти інтереси саме національних сегментів, не існувало розподілу посад між націями в органах виконавчої влади.

У деяких працях аналогом верхньої палати називався Сенат Республіки Сербської. Однак ця структура швидше є аналогом Держради або суспільної палати, яка складається з 55 «видатних особистостей суспільної, наукової та культурного життя», що призначаються президентом.

Розподіл влади між національними сегментами з’явився у внутрішньополітичному дизайні Республіки Сербської після рішення Конституційного суду Боснії і Герцеговини про необхідність встановлення рівноправності націй в обох ентитентах. Зокрема поправка № 76 передбачає, що представники однієї титульної нації можуть займати не більше двох вищих державних посад республіки. До них було віднесено посади прем’єр-міністра, спікера Національної Асамблеї Республіки Сербської, спікера Ради народів (знову утвореній верхній палати Національної Асамблеї), голів Верховного та Конституційного судів, а також посаду Генерального прокурора. Було утворено верхню палату – Рада народів, яка складається з 8 хорватів, 8 сербів, 8 боснійців та 4 представників інших націй. Система формування Ради народів повторює початкову систему формування американського сенату і заснована на голосуванні кокусів – закритих зборів, у цьому випадку титульних націй, які представлені у Національній Асамблеї Республіки Сербської [7, 19].

Президент і віце-президенти Республіки сербської обираються всезагальним голосування за єдиним бюлетенем. Із самого початку Конституція передбачала одного віце-президента, який представляв би ту ж саму партію і націю, що й президент. Конституційна реформа змінила це положення, збільшивши кількість віце-президентів до двох і зобов’язав кандидата у президенти обирати своїх заступників з хорватів та боснійців. Перші вибори за новою системою пройшли у 2002 році. Щодо уряду, то для нього представництво хорватів та боснійців є неписаною нормою [2, 110].

У легіслатурах Боснії і Герцеговини, передусім на рівні загальної держави і Федерації, діє право «вето» титульних націй. Цей принци захисту життєвих інтересів остаточно оформився на початку 2000-х років.

На рівні загальної держави Боснії і Герцеговини рішення приймаються в обох палатах Парламентської Асамблеї більшістю присутніх з одним важливим обмеженням – рішення «може бути оголошено таким, що завдає шкоди життєвим інтересам боснійського, сербського чи хорватського народів більшістю боснійських, сербських чи хорватських депутатів.

Із самого початку спектр питань, що стосується «життєвих інтересів» національних общин, не був визначений в Дейтонській конституції. Узгодження думок у Парламентській асамблеї затягувалося внаслідок того, що будь-яке питання могло бути проголошено сферою національних життєвих інтересів. Конституційні зміни стосувалися і цієї проблеми внутрішньополітичних інститутів Боснії і Герцеговини, що породжували недієздатність законодавчої влади та величезні видатки на прийняття внутрішньополітичних рішень.

Сфери життєвих інтересів конституційних народів Боснії і Герцеговини визначені таким чином:

• реалізація права титульних націй на адекватне представництво у законодавчих, виконавчих і судових органах;

• проблеми ідентичності титульних націй;

• конституційні зміни;

• організація публічної влади (враховуючи обрання президента, призначення командування збройними силами та інші питання);

• рівність титульних націй у процесі прийняття рішень;

• освіта, релігія, мова, розвиток культури та збереження культурного спадку;

• територіальна організація;

• система масової інформації.

Попри широкий перелік, Конституція зберегла можливість розширення списку за рахунок проголошення законодавчі ініціативи життєво значимої для національних общин, у випадку якщо 2/3 депутатів від однієї титульної нації проголосять її такою.

Окрім того, діє право «вето» національних сегментів. Рішення, блоковані таким чином, передаються на першому етапі комісії з трьох членів, утвореною головою Палати народів, до якою мають входити один сербський, один боснійський і один хорватський делегат. Якщо ця комісія не зможе вирішити питання протягом 5 днів, справа передається до Конституційного суду Боснії і Герцеговини, в якому вирішальну роль відіграють міжнародні представники.

Як ми вже зазначали, Президія Боснії і Герцеговини намагається приймати усі свої рішення шляхом консенсусу. Рішення можуть прийматися і двома членами Президії, але у цій ситуації незгодний член тріумвірату має право оголосити таке рішення деструктивним для життєвих інтересів його нації. Таке спірне рішення має бути передано Національній Асамблеї Республіки Сербської чи одній із делегацій у Палаті народів Федерації залежно від того, представник якої титульної нації скористався правом «вето» у Президії. Якщо декларація про незгоду підтверджена 2/3 голосів Національної асамблеї Республіки Сербської або боснійських і хорватських членів федеративної Палати народів, рішення анулюється [5, 19].

Як і на рівні загальних інститутів Боснії і Герцеговини, у Федерації діє право «вето» титульної нації. У випадках, коли закон стосується життєвих інтересів конституційних націй, ініціатива має бути ухвалена не просто більшістю обох палат, а більшістю у кожному національному кокусі. Для партій, які беруть участь у виборах до Скупщини, так зване правило «паралельної більшості» стає додатковою мотивацією для отримання більшості мандатів національного кокусу. Якщо ініціювання пункту про «життєві інтереси», яке здійснилося боснійською або хорватською делегаціями, оскаржується більшістю делегатів, що залишилися, спірний закон передається по першій інстанції до об’єднаної комісії боснійських та хорватських депутатів, а через тиждень – до Конституційного суду Федерації, який має вирішити питання у найкоротші строки. Однак, оскільки цей Суд складається із рівної кількості боснійських та хорватських суддів, досягнення згоди у ньому часто-густо ускладнено. Схожі елементи привели передусім до розширеної участі міжнародного співтовариства у функціонуванні законодавчих інститутів Боснії і Герцеговини та її ентитентів, до внесення до мандату Високого представника додаткових функцій у сфері законотворчості та формування органів влади.

Під час конституційної реформи процес узгодження з питань, що стосуються життєвих інтересів титульних націй, було змінено. Стаття 17 Б ввела поняття комісії щодо життєвих інтересів, яка мала утворюватися Конституційним Судом. До складу комісії належать 7 людей, що обираються двома палатами парламенту Федерації, – по 2 від сербів, хорватів та боснійців і один від інших націй Федерації. На рівні виконавчої влади також діє принцип «життєвих інтересів». Рішення в уряді приймається у цьому випадку консенсусом. Якщо згода не може бути досягнута урядом, питання передається на розгляд президії Федерації [2, 111–112].

Питання незалежності та юрисдикції ентитетів не визначається якимось спеціальним нормативно-правовим актом, незважаючи на те, що під час Дейтонських перемовин цього вимагали боснійські серби. Конституція проголошує, що усі урядові функції та обов’язки, які не віднесені експліцитно до федеральної юрисдикції, можуть бути прийняті на себе ентитетами. Останні мають слідкувати за забезпеченням правопорядку, і їм дозволено встановлювати «особливі паралельні відносини із сусідніми державами, що не суперечать суверенітету та територіальній цілісності Боснії і Герцеговини». Окрім того, ентитетам дозволено мати власні збройні формування. У 2005 році прийнято рішення про розпуск цих формувань і доборі 10-тисяної професійної федеральної армії.

Згідно з Конституцією, за захист прав людини відповідає федеральний уряд (Рада міністрів), однак більшість правозахисних компетенцій належить ентитетам, які переважно відповідають за правові та законодавчі питання.

Федеральний уряд «стиснутий» між урядами ентитетів з одного боку та роллю міжнародного співтовариства – з іншого; він підзвітний і тим і іншим, але має замало влади, якщо й зовсім не позбавлений її. Винятком є Конституційний суд, який може частіше висловлюватися про конституційність законів. Однак забезпечення виконання рішень суду на практиці зіштовхується із серйозними труднощами.

Питання щодо притягнення до відповідальності військових злочинців є певною проблемою для Боснії і Герцеговини. Міжнародні органи зокрема Міжнародний суд у Гаазі, після укладення Дейтонських угод вимагали, щоб Президент Сербської Республіки Радован Караджич і командувач її армії генерал Ратко Младич пішли зі своїх постів. Міжнародний трибунал з колишньої Югославії висунув вимогу, щоб вони здалися для притягнення їх до кримінальної відповідальності.

У листопаді 2007 року Європейська Комісія оприлюднила доповідь щодо просування у напрямі ЄС потенційних кандидатів на вступ до нього, зокрема Боснії і Герцеговини, в якому зазначила, що співробітництво останньої з Гаазьким трибуналом покращилося й зараз загалом на задовільному рівні [8, 13]. 21 липня 2008 року Р. Караджича було заарештовано у Белграді і через 9 днів він був підданий екстрадиції до Гааги. Р. Младич продовжує перебувати на свободі і є підстави вважати, що саме в одному з районів у Белграді.

За підсумками 2008 року та сама комісія зазначила, що роль, яку відіграє у політиці етнічна належність, завдає шкоди функціонуванню демократичних інституцій та загальному управлінню країною [9, 14].

Існуюча виборча система, з погляду багатьох міжнародних спостерігачів, порушує права багатьох громадян на рівну участь у суспільному житті та встановлює політичну систему згідно з етнічними кордонами. Займати місця у Палаті Народів або балотуватися на посаду президента можуть тільки представники трьох титульних – боснійців, хорвати та серби, що дискримінує циган, євреїв та інші національні меншини. Етнічні групи, які об’єднуються під назвою «Інші», звичайно, ігноруються політиками та учасниками міжнародного процесу, оскільки вони небагаточисленні і не вважаються впливовими. Окрім того, вибір виборців також обмежений національністю: від Республіки Сербської може бути обраний лише серб, від Федерації – тільки боснієць або хорват. Обмеження на самоідентифікацію дискримінують громадян, що походять від змішаного шлюби, які відмовляються визнати перевагу однієї зі своїх національностей над іншою. Це порушує право людини на вибір, чи слід відносити її до національної меншини, і принцип, згідно з яким цей вибір не повинен мати для неї негативних наслідків.

Така система не допускає до участі в економічному та політичному житті багатьох громадян. Окрім того, громадяни, які не належать до етнічної групи, що домінує у районі, де вони живуть чи куди збираються повернутися, втрачають право на отримання соціальної допомоги, незалежно від того, належить чи ні їхня етнічна група до трьох титульних народів. Як правило, меншини не мають доступу до освіти, системи охорони здоров’я та будівництва житла. Очікувалося, що конституційна реформа закріпить права меншин і змінить дискримінаційну виборчу систему, яка узаконювала етнічний поділ. Окремі частини чинної конституції жорстко критикувалися Венеціанською комісією, дорадчим органом при Європейській раді, у низці звітів. Міжнародне співтовариство сподівалося, що цю проблему допоможе вирішити створення багатонаціональних партій, однак, починаючи з муніципальних виборів, проведених восени 1997 року, перемогу собі забезпечували національні партії, діючи у межах адміністративних кордонів, визначених у Дейтоні.

Отже, з огляду на все зазначене, можна зробити висновок, що, по-перше, всупереч конституційному визначенню Боснії і Герцеговини як «м’якої федерації», вона фактично є сучасною конфедерацією; по-друге, чинна система паритетного розподілу влади, яка була необхідна на післявоєнному етапі, потребує конституційного реформування, що дасть змогу цій державі посісти чинне місце у системі міжнародного правопорядку як члена НАТО та ЄС і рівноправного суб’єкта міжнародного права.

  Література:

1. Вулевич М. Боснія і Герцеговина: історія, становлення миру і розвиток державності на сучасному етапі // Право України. – 1998. – № 4. – С. 100–108.

2. Соколова Е. Н. Защита прав национальных групп в системе государственного управления (на примере Боснии и Герцеговины) // Государство и право. – 2007. – № 12. – С. 108–112.

3. Чорній В. Боснія і Герцеговина: з історії етносів і релігій // Людина і світ. – 2001. – № 7. – С. 45–51.

4. Мелетій М. Сучасна ситуація в регіоні Західних Балкан: криза триває // Віче. – 2006. – № 21 (22). – С. 32–36.

5. Мироненко О. «Тріумвірат» національностей при захисті конституцій у конфедерації Боснія і Герцеговина, мусульмансько-хорватській федерації та Республіці Сербській // Закон і бізнес. – 2007. – № 9 (3-–9 березня). – С. 19.

6. Кріль М. М. Історія країн Центрально-Східної Європи – К.: Знання, 2008. – 284 с.

7. Мироненко О. «Тріумвірат» національностей при захисті конституцій у конфедерації Боснія і Герцеговина, мусульмансько-хорватській федерації та Республіці Сербській // Закон і бізнес. – 2007. – № 9 (3–9 березня). – С. 19.

8. На шляху до Європейського Союзу: Брюссель оцінює поступ нинішніх та потенційних країн-кандидатів // Євробюлетень. – 2007. – № 11. – С. 11–14.

9. Хто і як наближається до Євросоюзу // Євробюлетень. – 2008. – № 12. – С. 12–15.