2.1. Науковий стиль української мови. Основні риси та різновиди

Українська мова, що є невіддільною ознакою самої нації, одним із най-істотніших чинників її самовиявлення i світосприйняття, важливим показником її життєздатності й духовності вздовж століть, жила в імперському світі заборон i принижень, її офіційно не визнавали, вважали діалектом російської чи польської мов, дивились як на «хлопську», призначену тільки для домашнього вжитку. Її не допускали у сферу науки, техніки, виробництва, викидали зі школи, армії, спорту – тобто з ycix сфер, важливих для повноцінного життя нації. Українська мова пережила століття пря­мих заборон i переслідувань та прихованого витіснення її з публічного вжитку. Нині є підстави непокоїтися не тільки про її функці­онування як державної мови титульної нації, а й про її долю взагалі.

Весь період незалежності Української держави українська мова є пред­метом публічного обговорення i перебуває під пильною увагою мовознавців, письме­н­ників та й взагалі людей, небайдужих до виражальних можливостей слова або до престижу своєї мови.

Витіснення української мови з багатьох сфер публічного спілкування призвело до нехтування її функціональними можливостями, до нерозвиненості окремих стилів, зокрема наукового, до «завмирання багатьох природних форм вираження» [1; с. 4], на зміну яким за умов потужного тиску російської мови приходили форми спотворені, аж до виникнення суржику. Втрата природності й краси, засилля кальок з російської та суржику позбавляють мову унікальності, небезпечно зменшу­ють конкуренто-спроможність української мови в різних сферах мовлення.

Навіть у тих, хто добре володіє українською мовою, виникають труд­нощі у вживанні тих чи інших слів. Особливо це стосується наукового та офіційно-ділового мовлення. Якщо в інших стилях можна широко викорис­товувати вci засоби мови – від найрізноманітніших лексичних до стилістич­них, то науковий та офіційно-діловий обмежені самою специфікою організа­ції текстів, вимогами до них.

Можна назвати багато літературних джерел, у яких розкрито ті чи інші мовні питания [1, 2], проте вони стосуються переважно публіцистичної, художньої та розмовної сфер. Частково функці­онування лексичних мовних засобів в офіційно-діловому та науковому сти­лях розглядають Ярема, Коваль, Гінзбург, а саме: питания вживання науково-технічних та управлінських термінів залежно від контексту, слова i словосполуки, що описують процеси, українські відповідники до деяких російських термінів, усталених висловів тощо.

Особливу тривогу викликає навчальна література. Шкільні підручники поки що видають на належному мовному рівні. Навчальні ж видання вищої школи часто виходять в авторській редакції, без редакторського опрацювання, тому в них можна знайти приклади порушення ycix норм української літературної мови. На жаль, автори навчальної літератури, зосередившись на змісті матеріалу, не зважають на його мовне й технічне оформлення, «забувають», що вимог до навчальних текстів (змістових, мовних i технічних) ще ніхто не скасовував, більше того – у результаті такі видання втрачають своє значення як носії інформації, применшують авторитет науковців.

Тому так важливо проаналізувати вживання лексичних засобів мови в наукових текстах природничого циклу, виявити випадки відхилення від лексичних норм у таких текстах.

Мова науки чітко відображає рівень науково-технічного прогресу. Вона впливає на розвиток мислення людини, виробляє здатність стандартизувати, узагальнювати явища дійсності й розвивати розумові здібності. Науковий стиль обслуговує сферу науки, основна функія цього стилю – повідомлення. Вона полягає у доведенні теорій, обґрунтуванні гіпотез, в оприлюдненні результатів дослідження, класифікації, поясненні явищ, у систематизованому викладі певних знань [4; с. 120].

До мови наукової літератури висувають особливо суворі вимоги щодо дотримання норм, що сприяє логізації викладу. На лексичному й фразеологічному рівні можна відзначити наявність великої кількості термінів із різних галузей знання. Оскільки наука оперує не образами, а поняттями, науковий текст насичений абстрактною лексикою. Загальновживані слова використовуються зазвичай в одному зі значень.

Важливою рисою наукової мови є тяжіння до розгорнених складних речень із розгалуженою системою різних видів підрядності (зокрема, причинових та наслідкових), відокремлених зворотів (особливо дієприкметникових i дієприслівникових), вставних i вставлених конструкцій. Такі речення найбільше відповідають специфіці наукового викладу. Емоційна й експресивна лексика (здебільшого оцінного характеру) вживається подеколи у текстах суспільно-політичного циклу; фізико-математичним та природничим наукам така лексика не властива [5; с. 9].

Ще одна композиційна особливість наукового стилю ­– документація тверджень, цитати, посилання тощо.

За типом мовлення наукові тексти є монологічними, вживаються в усній та писемній формі з переважанням останньої.

Залежно від конкретних завдань та реципієнтів інформації, у науковому стилі О. Д. Пономарів виділяє декілька різновидів:

-суто (власне) науковий – передає інформацію, призначену для фахівців (спеціалізовані видання для вузьких спеціалістів);

-науково-популярний – наукову інформацію подає у формі, яку можуть сприймати й розуміти нефахівці (журнали типу «Наука i життя», «Наука i релігія» тощо);

-науково-публіцистичний – оформлює наукову інформацію, переважно про досягнення науки й техніки, так, що її легко сприймають широкі верстви населення через засоби масової інформації;

-науково-навчальний – призначений для навчання у різних закладах освіти (підручники, навчальні посібники, словники, довідники);

-виробничо-технічний – обслуговує різні сфери виробництва (технічна документація, інструкції, правила тощо).

Кожен із цих різновидів має свої мовностилістичні засоби поряд із засобами, спільними для наукового стилю в цілому.