V. Запозичення як поширене мовне явище

0. Поняття запозичення

Проблема запозичень в українській мові не нова. Цю тему досліджувало багато науковців, зокрема: Д. Шелудько, І. Шаровольський, І. Огієнко. Л. Булаховський, Ю. Жлуктенко, Л. Гумецька, Й. Андерш, П. Лизанець, М. Рогаль, Л. Худаш, В. Русанівський, А. Непокупний, Н. Романова, С. Гриценко, Л. Архипенко та ін.

Особливо важливе місце у теорії запозичення займає саме питання про визначення терміна «запозичення».

В. Сімонок зазначає, що в науковій літературі для позначення запозичених слів використовуються різні терміни – запозичені слова, іншомовні слова, іншомовні елементи, а також на позначення процесів запозичення – інтерференція мов, взаємодія мов, калькування тощо.

На наш погляд, доцільним є визначення терміна запозичення, подане в «Енциклопедії української мови»: «Запозичення – звук, морфема, слово або його окреслене значення, фразеологізм, синтаксична конструкція, перенесені з однієї мови в іншу, а також сам процес подібного перенесення» [15, с.179].

Дослідники, які займалися питаннями білінгвізму, інтерференції, розглядають запозичення і як один із результатів контактування двох мов, і як результат інтерференції.

Цікаве тлумачення терміна «запозичення» подає В. Розенцвейг: «Обидва ці терміни (змішування мов і взаємний вплив мов), як і термін «запозичення», що часто вживається стосовно явищ контакту в цілому, а не тільки в галузі словника, являє собою складний процес мовних контактів, у якому та чи інша з двох (і більше) мов виступає як сторона, що «дає» напротивагу другій стороні, що «бере», або ж у якому обидві мови збагачують одна одну» [10, с.6–7].

Учені, які розглядають запозичення як процес міграції мовних елементів з погляду мови-рецептора, пропонують інше розуміння терміна «запозичення»: це не тільки проста передача готових елементів однією мовою у володіння іншої мови, це водночас і процес їх органічного освоєння системою цієї мови, пристосування до її власних потреб, перетворення формального й семантичного в умовах іншої системи.

Запозичення здійснюється двома шляхами: усним – через безпосереднє спілкування, в умовах контакту з носіями іншої мови; та писемним – через книжки, юридичну літературу, офіційні документи [9,с. 263].

Про два значення терміна «запозичення» говорить також Ж. Мазуро: «Цей французький термін позначає одночасно і акт, у результаті якого одна мова засвоює елемент іншої мови, і сам запозичений елемент» [6, с.104].

5.2 Класифікція запозичень

В українській мові налічують 15 % слів, запозичених з інших мов. Ці слова поділені мовознавцями на запозичення зі слов’янських мов (старослов’янські, польські, чеські, російські) та запозичення з неслов’янських мов [4].

За тривалістю функціонування в українській мові запозичені слова поділяються на давні, що ввійшли в нашу мову ще в дописемний період, ті, що входили на різних історичних етапах контактування народів у писемний період розвитку української мови, та сучасні [12].

Науковці виділяють три етапи рецептивної асиміляції запозичень. Перший називають використанням або проникненням. На цьому етапі слово з’являється епізодично, зберігає іншомовне написання і ще належить до мовної картини світу мови-джерела. Іноді такі слова мовна система вважає варваризмами. На другому етапі іншомовне слово використовується багатьма членами мовного колективу. Воно входить в лексико-семантичну систему, використовується дедалі частіше, хоча й відчувається його чужорідність. На третьому етапі запозичене слово вже не сприймається як іноземне і повністю підпорядковується законам української мови [12].

Перейдемо до класифікації іншомовних слів відповідно до мов, з яких вони запозичені.

Лексичних старослов’янізмів в українській мові дуже мало. Розпізнаються вони за фонетичними, морфологічними і семантико-стилістичними ознаками [4].

Фонетичні ознаки:

1) неповноголосся ра, ла, ре, ле;

2) сполучення ра на початку слова;

3) сполучення жд;

4) [йе] на початку слова.

Морфологічні ознаки:

1) суфікси іменників язнь, тель, ств, ин, тв, тай;

2) дієприкметникові суфікси ащ, ущ, м;

3) префікси воз, пред, пре, со;

4) характерні для старослов’янської мови перші частини складних слів благо- бого- добро- зло- жертво- єдино-.

Семантико-стилістичні особливості полягають у збереженні урочистості й у тому, що ці слова належать до книжних.

Лексичні запозичення з польської, російської, білоруської прийшли до нашої мови пізніше з історичних причин. Неслов’янські (грецизми, латинізми, англіцизми та ін.) потрапляли до словниквого складу української мови різними шляхами в різний час [4].

Грецизми – це в основному лексика релігійного характеру (ангел, єпископ, ікона), а також наукова термінологія (історія, граматика), економічні терміни (демократія), літературні (епос, драма).

Латинізми насичують словниковий склад української мови медичною, науковою, суспільно-політичною термінологією: ангіна, медіум, колегіум, нація тощо.

Запозичення з німецької мови в основному з військової справи, техніки, ремесла: штаб, юнкер, офіцер.

Французькі запозичення найчастіше стосуються видів мистецтва та одягу: жакет, пальто, спектакль, балет.

З італійської мови ми запозичили музичні терміни та окремі побутові назви: сопрано, бас, опера, серенада, макарони.

Окремі слова українська мова запозичила з тюркських мов: бусурман, буран, кизил, базар, ізюм.

З англійської мови запозичено спортивні терміни, назви одягу та предметів, пов’язаних із морською справою тощо.

Як окрему групу запозичень слід виділити інтернаціоналізми. Це такі слова, що «входять до термінологічного фонду багатьох мов світу і мають спільне значення. Вони стосуються насамперед галузі теніки, науки, мистецтва, політики: філософія, біологія, фізика, роман, республіка, клас, соціалізм тощо» [4].

Також учені виділяють такі групи слів, що включені до складу лексичних запозичень, як екзотизми та варваризми.

Екзотизми – це іншомовні назви речей та понять, властивих життю та культурі того чи іншого народу. Як правило, це назви обрядів, предметів, побуту, одягу тощо.

Екзотизми – слова, які використовуються для відтворення місцевого колориту, передавання національної специфіки країни й народу.

Екзотизми можуть поділятися на різні тематичні й семантичні групи, а «екзотичність» різною мірою характерна різним словам [1].

Іншомовні вкраплення або варваризми (гр. barbarismos- іншомовний, чужоземний) – це слова або словосполучення слів, які передаються на письмі та в усному мовленні фонетичними й графічними засобами мови-джерела. Це іншомовні слова, які вживаються через моду або з екстралінгвістичних причин, але не закріплені в мові ні функціонально, ні стилістично. «Варваризми, на відміну від екзотизмів, не називають іноземних реалій, мають, як правило, відповідники в мові-рецепторі й можуть бути перекладені шляхом заміни еквівалентними лексемами мови-одержувача» [13, с. 41–42].

Варто зазначити, що українська мова також збагачує словниковий склад мов тих народів, з якими має економічні та політичні контакти.