22.2. Симулякровий фетишизм – антропологічний виклик сьогодення

Інший різновияв десублімації, який вартий уваги – збільшення питомої ваги і складності перевтілених форм розумності, зокрема, того, що можна по-іменувати "симулякрамираціональності".

Що маємо на увазі? Передусім – злиття реального та уявлюваного в, як сказав Ж. Бодрійяр, "одне операціональне ціле", у зв'язку з чим утруднено, а то й унеможливлено відрізнити підробку – від справжнього. Внаслідок такого злиття реальність може перетворитися на гру в реальність, стати її свого роду естетичною галюцінацією. Чого варте, зокрема, повідомлення засобів масової інформації про те, що Чонг Чанг опісля смерті своєї дружини взяв шлюб... із лялькою Барбі (та ще й отримав на нього дозвіл буддійського священика)?

Переконливими прикладами таких метаморфоз є багато які з сучасних політичних реалій. Приміром, президентські вибори нерідко перетворюються у різновид телеспектаклю: учасники американської виборчої кампанії 2000 року залюбки брали участь у комерцейних ток-шоу та інших жанрах розважальної індустрії; карколомність зміни ситуації з переможцем нагадувала стандартну драматургію голівудівських бойовиків, а післявиборча потасовка справляла враження, ніби і судові, й законодавчі інстанції робили свої "ходи" так, аби підтримувати suspense, напруженість екранного видовища (Ошеров В. Предел демократии? // Нов. мир. – 2001. – №3. – С. 150). Дуже нагадував подібні "політтехнології" перебіг парламентських виборів 2002 року в Україні: чого варта хоча б "чорнопіарна" акція щодо одного з претендентів по м. Києву – за день до виборів у поштовій скринці виборців було вкинуто його начеб-

373

то заяву "Я виходжу з цієї брудної гри", де претендент із солодкою посмішкою кінозірки посилається на начебто пораду своєї дружини "втратити депутатське крісло, але зберегти свою честь" (він, мовляв, не в змозі знести, що багато його друзів і знайомих почали "якось дивно дивитися" на нього після масового розповсюдження листівок, де його звинувачували не тільки у брудному фінансуванні передвиборної компанії, але й у "педофілії, гомосексуалізмі, зоофілії та некрофілії") і пропонує виборцям голосувати за одного із своїх супротивників. Де тут факт, а де симулякр, де життя, а де його імітація?

За подібних умов навіть реальна трагедійна ситуація може набувати ознак трагедійно-фарсової для самих її учасників (пілоти "Туполева", котрий розбився в Ле-Бурже, мали змогу, приміром, спостерігати на своїх моніторах власну загибель у прямому показі). Жертви трагедії, яким призначено роль маріонеток, можуть ставати її протидійниками (як то трапилося завдячуючи інформації, котра надійшла через персональні мобільники до пасажирів спрямованих на Білий дім літаків, використовуваних терористами під час Манхеттенської трагедії).

Цілком реальна екзистенційна колізія може обертатися "неумисною пародією" – на кшталт виразу обличчя екс-прем'єра Назаренка, коли він заявляв на прес-конференції у Києві "к сожалению, я не святой" (?!), або достославно!' прес-конференції поводирів ГКЧП на телеекранах, коли їх поведінка ніби ілюструвала театральну виставу за гоголівським "Ревізором", чи гримас найвищої посадової особи в державі під час подій на майдані незалежності в Києві восени 1994 р.

Зрештою, йдеться про можливість симуляції будь-чого: коли, приміром, "відчуття провини, страх і смерть можуть підмінюватися чистими знаками провини, відчаю, насилля та смерті" (Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. – M., 2000. – С. 152). Антропорефлексивний зміст подібних перевтілень та симуляцій полягає у тому, що вони відтворюють фундаментальне сві-тоглядове спотворення, котре Ж. Бодрійяр справедливо кваліфікує як прагнення "відмінити " причину і наслідок, початок і кінець – через їх дублювання.

Концентрованим виявом окресленого "грандіозного фетишизму" недетер-мінованості став у сучасному суспільстві феномен моди.

Заміщення реального уявлювальним – зауважимо принагідно, що ця здатність також є визначальною для людського світовідношення, зокрема і для його креативної здатності, – зазнає тут такого перевтілення, котре обертається протилежним ефектом: коли людина, як влучно сказав М. Шелер, "не у змозі залишитися сам-на-сам зі своїм судженням", позаяк стадна "загальнозначу-щість" ціннісного ставлення стає для неї "ерзацем справжньої ціннісної предметності" (Шелер М. Ресентимент в структуре моралей. – С. 163).

Не випадково Ж. Бодрійяр кваліфікує моду як "фейєрічне запаморочення від втрати будь-якої референції"', як вражаюче "безмежжя підстановок", де те,

374

що означується, щезає, а ряди того, що означує, "більш нікуди не ведуть"; мода – специфічна насолода від примарно-циклічного світу форм, котрі відійшли у минуле, але знову й знову воскресають у вигляді ефективних знаків (Бод-рийяр Ж. Символический обмен и смерть. – M., 2000. – С. 152). Цей "грандіозний фетишизм", що в ньому французький філософ проникливо побачив переплетення "зачаровуючої влади чистої маніпуляції"' та "відчаю від її абсолютної недетермінованості", ця примарна циклічність руйнує увесь лад "референціа-льиого Розуму" в усіх його формах, перетворюючи всі культури на тотальну гру симулякрів.

Суб'єкт світовідношення щобільше втрачає онтологічну вкоріненість, перетворюючись на маріонетку тих сил, котрі сам же викликав до життя. Це, на нашу думку, посткласична іпостась давно відомого феномену фетишизму, в даному разі йдеться про свого роду симулякровий фетишизм .

Особливість розглядуваного явища у тому, що маріонетковість суб'єкта світовідношення маскується під, начебто, безмежність його, суб'єкта перспектив. Сучасні культурологи не безпістав б'ють на сполох із приводу примарності цих перспектив. Завдячуючи примноженню, ущільненню й глобалізації публічної комунікації, ми справді в усе більшій мірі отримуємо можливість самовизначення та самовираження, позаяк наше життя звільняється від усіх попередніх локальних обмежень і нам відкривається практично увесь світ. Водночас ми "вбудовані" у дедалі більш всеохопну й швидкодійну конуніка-тивну мережу, ми маємо все меншу можливість впливати на обсяг циркулюючої в ній інформації чи на темп її швидкодії, не говорячи вже про те, щоб їх контролювати. Щоменш контрольованим з боку суб'єкта світовідношення стає і зміст його уявлень про світ. Небезпека у тому, що "телебачення моделює певну схему, сурогат світу і вкладає його у мозок користувача... Поль Вірільо стверджує, що CNN замінює реальність" (Победоносцева І. Аудіовізуальні "канали" (телебачення, кіно, відео) як засоби комунікації, глобалізації, маніпуляції та містифікації // Мистецтвознавство України. – Вип. 2. – К., 2001.-С. 370). Реальні події, отримуючи таку публічність, втрачають свій початковий зміст. Вони стають інгредієнтами такого собі паралельного світу (часто більш яскравого й принадного, аніж буденна круговерть).

Телебачення чи не найбільшою мірою змінює природні установки людини щодо того, що вона звикла вважати реальністю. Традиційно буденна свідомість вважала світ неосяжним, а свідомість теоретична, особливо філософська, стверджувала можливість його осягнення тільки в уяві. Телебачення ж доводить до краю ту тенденцію, котру М. Гайдеггер поіменував перетворенням світу на "картинку" – водночас воно навіює ілюзію, що "картинка" (яка до того ж рухається) і є реальним світом. Проте, як слушно зауважено у вже цитованій культурологічній розвідці, це – "кишенькова реальність". Кишенько-вість її не в розмірах, а, передусім у тім, що будь-яка новина ніколи не пройде

375

повз глядача, якщо вона "гідна уваги" (проте – не з його глядача, ініціативи, не внаслідок його вибору). Здається, немає події, про яку тобі не розкажуть засоби масової інформації... І ось ми вже стикаємося з парадоксом, коли літні люди волають "у наш час не було таких неподобств!", а наріжним неподобством є, насправді те, що ЗМІ "змагаються" між собою, полюючи на все нові сенсації, прагнучи відсунути на другий план кожну "конкуруючу" жахаючу небезпеку, аби завоювати увагу глядача чи слухача сильнішим подразником, притупивши інші.

Щоправда, є у сучасного телебачення й інша особливість – небачене зростання інтерактивної компоненти, коли щобільша кількість глядачів опіняється "по той бік" екрану. "Відеодемократія", безперечно, має і значні позитивні можливості. Але чи будуть вони спрацьовувати адекватно за умов щобільшого навіювання?

Та ситуація, котру опісує Ж. Бодрійяр, осмислюючи досвід розвинутих західних країн, виглядає як як щобільше поглиблення "товарно-симулякро-вого" фетишизму.

Кожен вияв людської життєдіяльності опиняється у сфері товару, а ще більш – у сфері моди. У контексті товарного фетишизму всі види праці обмінюються один на одного, втрачаючи свою осібність, – у контексті ж фетишизму моди вже самі праця та дозвілля як такі міняються своїми знаками. У контексті товарності культура продається й купується – у контексті моди всі культури, як уже зазначалося, змішуються докупи у тотальній грі симулякрів. Там час накопичується як гроші – тут він крається на перервні, взаємонакладувані цикли. Зрештою, мода означає запанування ідентичності, торжество здатності переводити будь-які форми у стан безнастанної (рос. – "безначальной") повторюваності. Користуючись стилем "ретро", мода чинить деструкцію темпора-льності людського способу буття – вона скасовує минуле як таке: його форми вмирають і воскресають у вигляді примар. Чари примарного повернення протистоять структурному становленню і в людському світовідношенні запановує легковажність вже-баченого (Башляр. Цит. пр. – С. 170). Завершенням окреслених метаморфоз "модності" стає симуляція самої природної субстанції речей.

Ця "деміургійна" симуляція втілюється у тяжінні до синтетичної субстанції. Щодо цього красномовним є такий приклад. У вісімдесятирічного кухаря-пенсіонера з Арден Каміля Рено виникла якось ідея "пересотворити" світ на основі однієї речовини, здатної набувати розмаїтих форм. Він зробив із бетону столи, стільці, комоди, швейну машину, бетонний оркестр (разом зі скрипалями), бетонні дерева, бетонного кабана із замурованим усередину справжнім кабанячим черепом, бетонних овець, вкритих спражньою шерстю... "Таким самим дивовижним людським винаходом, – висновує Бодрійяр, – стала і пластмаса – речовина, що не знає зносу й перериває цикл взаємопереходу світових

376

субстанцій через процеси гниття і смерті" (Цит. праця. – С. 117). Цей симу-лякр воістину втілює в собі концентровано всю семіотику світобудови або ж "фантазм самозамкненої розумової субстанції"", яка остаточно втратила онтологічну вкоріненість.

"Десубстанціалізацію" світу й самої людини як суб'єкта світовідношення особливо урельєфнює щобільше розповсюдження того своєрідного "послання" щодо світу та людини, котрим стала сучасна мовленнєва та образна реклама. Остання репрезентує нероз'єдненість двох визначальних особливостей процесу соціальної інтеграції індивіда у суспільстві масового споживання: воно, це суспільство, "дарує" людині погляд на речі повсякденного ужитку, але водночас "відбирає" у людини сенсожиттьову самовизначеність.

Мабуть, саме через цю обставину Ж. Бодрійяр у "Системі речей" розглядає даріння та фрустрацію як нероз'єднувані властивості того способу соціальної інтеграції, котрий нав'язується рекламою – цим світом непотрібного та "несуттєвого ".

Але несуттєве стає глибинно-необхідним, відтак – по-своєму сутнісним. Чого вартий, зауважимо, справжній імператив реклами: "Дивіться-но, усе суспільство заклопотане тим, аби пристосуватися до вас та до ваших бажань. То ж і для вас розумно було б інтегруватися у це суспільство". Тим самим нам навіюють долучення до "соціального консенсусу". Особливого значення набуває у цій маніпулятивній круговерті "презумпція уявної колективності". Як приклад можна назвати реклами "жувачки", котра падає з неба в руки величезної юрби, або прального порошку: рекламна афіша останнього зображує також величезну нерозрізнювальну юрбу, котра надцнотно-білими прапорами (фірмова білизна) вітає чергового споживацького ідола – величезний пакет прального засобу, зображеного фотографічно точно і розміри котрого, порівняно з юрбою, подібного до хмарочоса ООН у Нью-Йорку. Гіпостазована презумпція "колективного бажання" є виявом цілком виразної тоталітарної соціодинамі-ки – "у нас спрацьовує фундаментальна потреба у комунікації, проте спрямовують її не на реальну колективність, а на примару колективу" (Ошеров В. Предел демократии? // Новый мир. – 2001. – №3. – С. 150) (Бодрийяр Ж. Система вещей. – С. 194). Таке світоглядове навіювання виконує цілком певні ма-ніпулятивні соціально-охоронні функції. Його метою стає свого роду ідеальна соціальна істота: замість свободи бути собою (котра протиставляє індивіда суспільству) тут стверджують цілком прийнятну для останнього свободу володіти речами.

Відтак, сучасна реклама виявляється набагато охоронно-ефективнішою, аніж традиційна мораль, котра вимагала від індивіда лишень відповідати своїй групі. "Філософічно" ж насичена реклама вимагає від індивіда відповідати самому собі, розрядити в собі будь-які конфлікти, тим самим вона дає людині беспрецеденте моральне завантаження: "Табу, страхи і неврози, котрі роблять

377

індивіда розбещеним та відторгнутим, знімаються завдячуючи заспокійливій регресії у речі, яка всіляко підтримує образи Батька й Матері. "Щосвобідніша" ірраціональність первинних потягів йде тут пліч-о-пліч із щожорсткішим контролем на верхньому щаблі" (Цит. праця. – С. 202). Перед нами – вельми своєрідна ідеальна соціальна істота (Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. – С. 202).

Та ідеальність особливо вияскравлюється, якщо зіставити описану Бод-рійяром метаморфозу сутнісних перевтілень із тим наслідком "урівноваження" сутнісних виявів людського, про настійну потребу котрого застерігав нас Ше-лер. Наслідком такого урівноваження мало стати "вивільнення" сутнісних людини, передусім тих, що зазнавали впродовж тисячоліть надмірної сублімації. Суспільство масового споживання користується рекламою задля того, аби контролювати "на верхньому щаблі" вивільнену внизу ірраціональність первинних потягів індивіда. Але ж подібне вдосконалення нагляду за людською життєдіяльністю не стільки позбавляє останню від притаманних їй колізій, скільки продукує те, що ми назвали б симулякрами небезпритульності.

Чи не означає все сказане раніш, що панування перевтілених форм світо-відношення спричинює постання для людини всієї реальності довкіл неї як свого роду симулякру? І чи не стає логічним наслідком розглянутої метаморфози криза самосприймання сучасної людини, концентрованим виявом котрої є щобільш загрозлива її смисложиттьова фрустрація?

У зв'язку з цим привертають увагуті вияви десублімації, які стали реакцією на нехтування багатовимірністю людини та її онтологічною вкоріненістю.

Зазначимо, що на вітчизняних теренах постмодерністські "симулякри" людського світовідношення вкрай обтяжені гримасами квазикапіталістичного стилю життя: перше постсоціалістичнє десятиліття примітне появою прошарку людей, котрі стрімко багатіли без будь-якого "онтологічного підґрунтя". Це не могло не спричинити деформацію масової свідомості – зі світоорієнтації чималої кількості громадян репродуктивного віку випала така суттєва екзистенціа-лія, як праця. Відповідно, поглиблюється відчуття втраченої певності людського існування.

Прикметним підтвердженням такої світоглядної непевності є низка мистецьких явищ розглядуваної пори. Вони примітні тим, що професія перестала бути соціальною характеристикою героя. Місцем роботи стає "фірма", місцем зустрічі – "клуб". Із розмов зникають іменники: персонажі відвантажуюють, пропагують та перетирають, не уточнюючи, що саме; у такій свого роду віртуальній економіці й віртуальному житті вся суєта чиниться довкіл умовних, неіснуючих речей (Москва товарная. Кинообозрение Дмитрия Быкова // Нов. мир. – 2001. – №1. – С. 229). Звичайно, таке середовище зникає, коли в країні стаї нічого красти, але відлуння його буде багато тривалішим, позаяк будь-яка деструкція онтологічної вкоріненості долається важче й довше, аніж виникає. А у "проміжкові" царює відчуття смисловтрати.

378

Західний світ сьогодні зіткнувся зі своїми виявами "симулякрової соціальності". Ж. Бодрійяр вражаючі живописує один з наслідків пов'язаної з нею смисловтрати. Йдеться про "практику байдужості" масового індивіда стосовно будь-яких смислових впливів. Вона, ця практика байдужості, стає сутніс-ною властивістю сучасного Homo (Бодрийяр Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального. – Екатеринбург, 2001. – С. 19).