13.4. Речовина існування та симулякри "безтілесності"

Сутнісна амбівалентність речовини існування у її родобівалентному виявленні наштовхує на принциповий антропорефлексивний висновок про те, що в людському світі "тихі сили буття" далебі не є привілеєм тільки людини, а "жорсткі" його сили не є властивістю різних технічних систем і засобів впливу на природу. Але якщо водорозділ між ними спостерігається на внутрілюдському рівні, то чи не спостерігається щось подібне і на рівні технічних засобів, знарядь виробництва? – Кожен кваліфікований інженер дасть позитивну відповідь на сформульоване запитаня.

Особливо інженер-письменник платонівської спостережливості й метафізичної потуги. У "Походженні майстра" виникає, зокрема, тяглість, нетипова для європейської свідомості, схильної протиставляти живе – механічному, техніку – культурі, суперечність: грубі та ніжні паротяги.

262

Де ви, старовинні механіки – ностальгує майстер-наставник, спостерігаючи за варварським поводженням з машиною вчорашніх селян. Справді, виготовлені людиною механізми такого ставлення не заслуговують, бо за своїм задумом, за своєю архітектонікою вони покликані робити те "насильство над матерією ", яке чинить Homo y процесі праці по її перетворенню на органічну складову свого світу, мінімальним, максимально враховуючи особливості предмета праці: якщо це твердий предмет, до нього застосовують лезо або свердло. Щобільша швидкість останнього спричинює те, що металева пластина обробляється, за влучним висловлюванням Г. Башляра, "з якимось ніжним насиллям " і настільки плавно, що "свердло чи лезо входить немов у масло", не "рвучи" на шматки матеріал (Башляр Г. Земля и грезы воли. – С. 47, 57). У зв'язку з цим принагідно нагадаємо читачеві, що обгрунтування найважливіших принципів механіки розпочате геніальним митцем, вченим і інженером Леонардо да Вінчі!

Не випадково механізми в руках майстра-умільця стають у А. Платонова немов би здатними "відчувати" предмети, з якими вони входять у контакт.

У зв'язку з цим письменник відкриває зовсім іншу грань парадокса м'яких та жорстких сил буття: ніжні, беззахисні, ламкі механізми та невправні, неточні, грубі руки людей (Бочаров С. Вещество существования. – С. 466).

Конфлікт техногенної цивілізації письменник не зводить до вітального та механічного, а вбачає його у протистоянні сил розпорошення, руйнування, хаосу, ентропії – та тихого спротиву (який необхідно всіляко підкріплювати) сил зосередження, концентрації, зміцення й вдосконалення, накопичення енергії й смислу. Воістину, як казав М. Мамардашвілі, сили хаосу – не потойбічні щодо культури, вони "рояться" довкіл кожного з її смислових пунктів.

Розвиток сучасної електронної техніки, особливо біоелектроніки виявляє, на мій погляд, все нові та нові грані щойноокресленого конфлікту.

Його, зокрема, вияскравлено в антиутопії Станіслава Лема "Солярис", де розумна речовина", яка немов океан розлита під космічним пароплавом, є зовсім не калькулятивно-раціональним утворенням, а постійним нагадуванням герою про його "земні" провини та рефлексію щодо моральнісних підвалин його діяльності.

Нестримна ж діяльна експансія Homo характеризується "кібермістиком" Ігорем Себастьяном Тихим (сином героя прикінцевої "28 подорожі" із "Зоряних щоденників" Йона Тихого) як наслідок абсолютистських сутніснні зазіхань людини: "...довести матерію до межі, замучити її, вибити (!) її остаточну суть і в такий спосіб перемогти" (Лем. Звездные дневники Йона Тихого // Лем С. Избр. – Кишенев, 1978. – С. 176). Ці мотиви зазвучали три десятиліття поспіль платонівських.

У зв'язку з цим вияскравлюється перспектива більш об'ємного витлумачення метафори А. Платонова з його утопії "Нащадки сонця" про людське сім'я, яке "не робило дітей, а робило мозок".

263

Річ у тім, що і сучасні "кібермістики" схильні вважати людську тілесність "пережитком звірячого", згубним і для індивіда і для суспільства. "Вступити духом туди, де раніш панувало лиш тіло" – таким є світоглядове кредо щойно згаданого героя "Зоряних щоденників (Там само. – С 177).

З цією метою, до речі, витворюється спеціальна речовина – "відразш "( !). Вона робить вкрай неприємним акт оплодотворения. Homo віднині начебто не скутий полоном плоті, витвореним еволюцією, воно скидає з себе "пута сексуального відчуження" і стає, нарешті, вільним од "непристойних бажань" (дітей він, щоправда, наплодив після цього аж тринадцять, але "дурна" дружина увесь час втікала з дому через свою дурість, але то іронізує С Лем) (Там само. – С 177).

Постінформаційне суспільство зіткнулося з фундаментальним фактом "зне-тіленості інформації".

Чи не є ця "знетіленість " розплатою за його щобільш сапієнтальну еволюцію, яка супроводжувачася деградацією відчуттів цього виду як частки "живоїречовини " існування ?

Фізіологами давно зафіксовано, зокрема, той факт, що дотикові, нюхові, смакові складові людського світосприймання у процесі історичної еволюції все більш втрачали свою значущість, натомість зростала значущість уяви. У сексуальній сфері це спричинило, зокрема, збільшення питомої ваги уявного сексуального контакту над зумовленими природними ритмами потребами, які актуалізувалися передусім завдячуючи одоративному факторові-реакції на пахощі партнера. Реакція ж зорово-уявна може виникати спонтанно і тривати довгий час, що збуджує, зокрема, чоловічу агресивність.

Нещодавно наведений фізіологічний факт отримав яскраве літературно-антропологічне заломлення. Зокрема, мюнхенський літератор Патрик Зюскінд, як пишуть критики, "швиргонув у наш порожній космос, з котрого було вигнано усі прикметно пахкі бактерії, книгу, повну тисячею пахощів" (М Фішер. Див.: Зюскинд П. Парфюмер: Історія одного вбивці. – СПб., 2000. – С. 362). Центральний персонаж романтичного детективу П. Зюскінда – паризький парфюмер, який мав надзвичайну здатність сприймати помісь різних пахощів, якими був сповнений простір людського існування, розокремлюючи їх на окремі основні пахощі та витворюючи у власній фантазії нові їх комбінації. Вправляючись у цьому, він відчув "найніжніший та найтонший аромат" і зрозумів, що то – "ключ до порядку всіх інших ароматів" (Цит. пр. – С 57). Жан-Батист Гренуй (так звали героя) вирішив оволодіти цим запахом – "невеликим : і слабким, проте водночас тривким і міцним, як шматок тонкого переливчастого шовку" (Там само. – С. 59).

Той аромат поширювався від пахощів незайманих дівчат. Гренуй починає вбивати таких дівчат, "знімаючи" й ховаючи їхні пахощі. Він оволодів тими пахощами, почав виробляти з них неперевершені парфуми. Єдине, чого не

264

зміг – домогтися, аби його власне тіло також почало пахтіти – від народження був позбавлений будь-яких ароматів.

Цю техноморфну фантазію щодо однієї з сутнісних властивостей Homo – _Одоративної – оприлюднено 1985 року.

Десь у цей же час американська дослідниця Кетрін Хейлз у книзі "Як ми стали постлюдством: Віртуальні тіла в кібернетиці, літературі та інформатиці" вислідковує: як упродовж п'яти десятиріч появи електронно-обчислювальних машин інформація втратила своє тіло і була концептуалізована як сутність, відособлена від матеріальних форм, що є її носіями; як відбувалося культурне та технологічне конструювання кіборга; як разом із появою "постлюдини" в кібернетичному дискурсі відбувається зникнення вільного / лібертадного суб'єкта.

Аналізуючи роман Вільяма Гібсона "Неокоханці" (1984 р.), К. Хейлз убачає в ньому започаткування "кіберпанківського руху". Позаяк письменицька уява випереджає існуючі технології, тут розкриваються вражаючі можливості нематеріального простору комп'ютерної симуляції. У такому кіберпросторі й пейзажі, серед яких перебувають герої, і самі їхні особливості стають радше "шаблонними", ніж фізичними сутностями. Приміром, комп'ютерний ковбой Кейс усе ще має фізичне тіло, хоча й дивиться на нього, як на таке собі "м'ясо", котре існує, перш за все, аби підтримувати його свідомість, доки наступного разу він зможе увійти в кіберпростір (Кейлз Кетрін Н. Як ми стали постлюдством: Віртуальні тіла в кібернетиці, літературі та інформатиці. – К., 2002. – С 63-64). Герой "Пласкої лінії" Діксі Флейтлан – ковбой, який вже припиняє своє фізичне існування і живе відтепер як особистість, сконструйована в комп'ютері, визначена магнітними шаблонами, які зберігають його ідентичність. Річ у тім, що доки існує шаблон, відповідна істота може вважати, що досягла своєрідного безсмертя. Цю принципову антропологічну обставину вияскравлює Ганс Моравець у своїх "Дітях розуму".

Окреслена тенденція – наслідок гострого переживання тієї обставини, що сучасний світ стає все менш сприятливим для життя людських істот.

І все ж багато рис вільного / лібертадного суб'єкта гуманізму, зокрема така риса, як свобода волі, продовжують цінуватися в добу "постлюдського", зокрема, завдячуючи тому, що людина і комп'ютер зливаються на певному базовому рівні. "Існує глибока подібність між; комп'ютерною симуляцією і пізнавальною діяльністю.

Для доведення цієї тези К. Хейлз посилається на постмодерну метафізику Девіда Поруша, згідно з якою наше пізнання є по суті метафоричне, "оскільки мозок не стільки сприймає світ, скільки створює його за допомогою нере-презентативних процесів" (Цитована праця. – С 358).

Відтак сам феномен віртуальної реальності можна розуміти як екс-тер'єризацію наших нервових процесів.

265

Тому висновки, котрими завершує К. Хейлз своє дослідження, є цілком "речовиннісно" позитивними.

Ното – то, передусім, тілесна істота, і складний характер цього втілення засвідчує, що усвідомлення людиною своєї "людськості" розгортається у спосіб, який цілком відрізняється від втілення інтелекту в кібернетичних машинах.

Якщо подивитися на тіло через призму метафор, пронизаних культурними значеннями, то саме тіло постає застиглою метафорою, фізичною структурою, за можливостями і обмеженнями якої стоїть еволюційна історія, чого позбавлені розумні машини.

266