2.4. Урівноваженість сутнісних уподобань поета

Узагальнюючи все, про що мовилося в цій главі стосовно теми, котра нас цікавить, слід наголосити на особливій цінності розмірковувань Й. Бродського щодо людської сутності. Як і М. Пруст, поет відштовхується скоріш від негативного, аніж від позитивного образу людини.

Особливої метафізичної складності такій сутнісній налаштованості надає та обставина, що традиційна дихотомія, в силовому полі котрої віддавна розглядають людину – "добро/зло", виявилася вельми відносною для сучасної літератури, особливо – починаючи з Ф. Достоєвського, герої якого не роблять вибору поміж добром і злом, а постійно коливаються від добра до зла і навпаки (Й. Бродський не міг з нею не рахуватися. Германн Мелвілл, який також наснажував його антропологічні роздуми, сказав, що "у поєднанні добра і зла переможців немає" (Бродский И. Большая книга интервью. – С. 444). Сам Й. Бродський мав достатньо нагод, аби переконатися, до тогож, у замііцено-симулятивній природі зла: воно "ніколи не видає себе за зло, воно завжди виступає у чужій ролі" (Бродский И. Наглая проповедь идеализма // Цит. пр. – С. 541).

Важливим світоглядово-антропологічним дороговказом є, однак, рятівна ідея про те, що "загалом на злі концентруватися не варто... Зло перемагає, окрім всього іншого, тим, що воно вас немов би гіпнотизує" (Бродский И. Жизнь – процесе необратимый // Там само. – С. 467).

68

Як і y M. Пруста, письменницький погляд не скутий тут лінійним схематизмом. "Не впадати у вузькість або в ніщо" – цю настанову свого літературного взіріїя Джона Донна Й. Бродський демонструє всією своєю творчістю.

Чи не тому він не міг терпіти сентенцій з приводу "розпаду культури", девальвації етичних цінностей у сучасному світі тощо. "Культура помирає тільки для якоїсь конкретної людини, – відповідав він. – Так само розпусник буде казати про смерть етики. І якщо ви розпусник, етика для вас мертва. Як-шо ж ви всього лиш сусід, що мешкає з ним поруч, – ваша етика – у повному розквіті" (Бродский И. Эстетика – мать этики // Цит. пр. – С. 454). Культура, етика, цінності уподобання тощо не є реальністю даного, вони є реаліями здобутого, витеканого індивідуальним зусиллям, підтримуваного ним щомиті. Звичайно, цьому сприяє наявність у культурі й соціумі певного "простору свободи". М. Мамардашвілі влучно сказав: "Для чого саме він потрібний, ніхто не знає, зате всі знають, що потрібний, бо на цьому грунтується європейська цивілізація і це засвідчують багато її антропологічних здобутків".

Й. Бродський робить антропологічне відкриття, зміщуючи проблему з площини позитивно-антропологічної – у негативи о-антропологічну.

Він відштовхується від розмірковувань нормального здорового глузду. – Припустимо, що кожна демократична система громадянського життя має свої істотні вади. Але в системі, заснованій на зіткненні різних ідей, зрештою, одна ставить під сумнів іншу, і всі разом ці ідеї зводяться до нуля. – "І тоді стає зрозуміло, що відповідальність лежить не на системі, а на ставленні однієї людини до іншої" (Бродский И. Идеальный собеседник поэту – не человек, а ангел. // Цит. пр. – С. 277).

Антропокреативний потенціал західної цивілізації поет розглядає як взаємовплив двох сутнісних факторів – вона культивує індивідуалізм – але й сам індивідуалізм живить її здобутки. "Захід народив індивідуалістичну культуру тому, що кожне її досягнення – то особистісне завоювання, продукт пошуку, а, можливо, й мук відчаю або самотності. Це те, що змушує вчинити зусилля і взяти більш високу ноту, зробити ще один крок вперед, до безкінечності. В Росії й взагалі на Сході таке трапляється рідше" (Бродский И. Я принимаю своё страдание // Там само. – С. 502). Антропологеми пошуку, мук відчаю й сумніву, зусилля взяти вищу ноту, особисте завоювання втілюють безнастанну проблематичність людської екзистенції.

Звичайно, Й. Бродський визнає, що така проблематизація екзистенції не може бути принаймні однаковою мірою для всіх громадян. Він розуміє, що чимало людей воліють позбавитися від відповідальності, пов'язаної з вільним вибором. "Причина стабільності радянської системи в тому, що вона здійснила прадавню мрію людства: людям гарантоване збереження певного status quo, вони купили на це право – казав він у 1981 р. І сплачена ціна не здається їм зависокою. Вона висока лише для декого – найпідприємливіших та обдарова-

69

них уявою – але їх у суспільстві завжди меншість " (Бродский И. Рожденный в изгнании // Там само. – С. 164. – Виокр. моє – В.Т.). Саме тому креативна меншість повинна мати право на вільне волевиявлення. Ось якими громадянсько-політичними гранями обертається питання про нелінійність людської сутності.

Чи не тому, акцентуючи на "сродності" людини розмаїттю Буття, поет бачить серед сутнісних властивостей Homo і загострене почуття власної гідності, й здатність до "самостояння", і прагнення ствердити свою індивідуальну самоцінність. Водночас – бачить стражденність, уразливість людської істоти. А найбільше – дивується величезній здатності її не поступитися злу, завдячуючи отому самому "маленькому, але міцному", що є у внутрішньому світі людини, – варто його тільки плекати в собі безнастанно.

Наведена антропологема дуже нагадує антропологічне відкриття відомого письменника Андрія Платонова, зроблене ним унаслідок розчарування у "бо-ротьбистських" настроях перших пореволюційних років. Йдеться про переорієнтацію від гіперактивістських світоглядових уявлень до "тихих сил буття", малих, уразливих – і водночас міцних, мов тонесенька шовкова нитка.

Ми ще повернемося до цього питання у главі, присвяченій "речовині існування".

Наразі ж зазначимо, що Й. Бродський виокремлював дві тенденції ставлення до екзистенції у вітчизняній культурі.

Одна з них ґрунтується на відчуванні "екзистенційного ладу" – хоч би на якомусь вищому рівні буття. Звідси "ідея розради", виправдання такої екзистенційної обладнаності.

Друга тенденція ближча до кальвінізму. її речниками Й. Бродський вважає поетку Марину Цветаеву та філософа Льва Шестова. Вони "висували на передній план ідею принципової хворобливості існування, заперечували світ " (Бродский И. Я позволял себе все, кроме жалоб // Цит. пр. – С. 436).

До цієї, назвемо її негативно-антропологічною, тенденції, схилявся Й. Бродський у деяких своїх принципових світоглядових заявах. І все ж мені здається, що світовідчування його не вкладається у таку однозначну формулу. Досить вчитатися у те, як він описує свої "трудовиправні" ранки на засланні в архангельській глибинці, ще більше його поетичні візії різних неоковитих місць роботи: від лікарні до геологорозвідування – ви проймаєтеся таким поетичним сприйманням різновиявів екзистенції, якого позбутися не в змозі.

Згадуючи в одному з інтерв'ю 1981 року своє перебування на засланні в архангельській області, де йому вдалося покинути виснажливу "лісовальну роботу" і влаштуватися в одному з глибинних радгоспів, він казав, що там йому було чудово. Чому? – По-перше, тому, що це була нормальна людська діяльність. Якщо в нього, корінного петербуржця, з'явилося відчуття природи, то це саме тоді.... Простуєш полем і розумієш, як багато людей так само йдуть полями. Щось роблять. Плюс – як для людини з розвинутою художньою

70

уявою – кольори пейзажу. В цьому було щось роберт-фростівське (Роберт фросст – 1875-1963 – відомий американський поет, що культивував "поезію буденного"). Чимало тут і мотивів, суголосих башлярівському погляду на ан-тропокреативні особливості людської праці.

Придивімося, як відбувається смислове наростання подібного світовідчування.

"А. Буров – тракторист – и я, / сельскохозяйственный рабочий Бродский. / мы сеяли озимые – шесть га. / Я созерцал лесистые края / и небо с реактивною полоской, / и мой сапог касался рычага. // Топорщилось зерно под бороной, / и двигатель окресность оглашал. /Пилот меж туч закручивал свой почерк / Лицом в поля, к движению спиной, / я сеялку собою украшал, / припудренный землицею как Моцарт (Бродский И. А. Буров – тракторист – и я // Сочинения И. Бродского. – Т. 2. – СПб., 2001. – С. 56).

Але Моцартову весняну алюзію згодом заполонить зима:

"Снег, снег летит. Куда все скрылось, мать! / Стаканы спят, припав к салфеткам грязным. / Лишь печь горит, способна век внимать, / раскрыв свой рот, моим словам бессвязным. / Гори, гори и слушай песнь мою... /Гори сильней..." (Бродский И. Пришла зима, и все, кто мог лететь // Там само. – С. 110).

"Моя свеча, бросая тусклый свет, /в твой новый мир откроет бездорожье. /А тень моя, перекрывая след, / там, за спиной, уходит в царство Божье. / И где б не лег твой путь: в лесах, меж туч / – везде живой огонь тебя окликнет. / Чем дольше ты уйдешь – тем дальше луч, / тем дальше луч и тень твоя проникнет! / Пусть далека, пусть даже не видна, / пусть изменив – назло стихам-приметам, – / но будешь ты всегда озарена / пусть слабым, но неповторимым светом (Бродский И. Моя свеча, бросая тусклый свет // Там само. – С. 123).

Як бачимо, поряд з пітьмою – світло, і так – куди б не простягся твій шлях! Поетична візія "справжнього масштабу загалом передбачає, що і відпочиваючи на курорті в Комбре (як у М. Пруста), чи читаючи з тріумфом лекції у ВГІКу (як у М. Мамардашвілі – а після отримання статусу "виїзного'" у Франції або ж Італії), чи безперешкодно займаючись питаннями методології наукового пізнання (як у Г. Башляра), чи засланий до необжитої північноросійської глибинки, а потім висланий до Нового Світу, зазнавши там інтелектуального тріумфу (як Й. Бродський), ця внутрішня світлосяйність порятовує і непересічну натуру митця, і звичайну пересічну людину, вселяючи у неї відчуття певності й сутнісної розважливості.

71